Слова Променистого ордену

63. Світ, що палає

«Що поробляєте?» — написав телестиль до Шаллан.

«Нічого особливого, — відповіла та при світлі сфер, — просто працюю над бухгалтерськими книгами Себаріала».

Визирнувши крізь отвір в ілюзії, вона глянула на вулицю далеко внизу. Людський потік лився містом, немов маршируючи під якийсь дивний ритм: то струмочком, то паводком, то знову струмочком. Плин рідко залишався постійним. І чому так було?

«Не хочете мене провідати? — вивів пристрій. — Бо тут стає по-справжньому нудно».

«Даруйте, — відписала дівчина Адолінові, — але я справді маю завершити цю роботу. Хоча залюбки потеревеню з вами телестилеграфом, щоб мені було веселіше».

Зреагувавши на брехню, поряд тихенько загудів Фрактал. Шаллан скористалася з ілюзії, щоб збільшити розміри надбудови на антресолях дохідного будинку в Себаріаловому військовому таборі, де можна було, заховавшись, сидіти, спостерігаючи за вулицею внизу. Стілець і сфери для освітлення додавали комфорту, але наразі п’ятигодинне очікування не дало результатів: до самотнього дерева з кам’яною корою, яке росло коло під’їзної доріжки, ніхто не підходив.

Дівчина не знала, що то за вид: надто старе, щоб бути недавнім насадженням, воно, певне, стояло там іще до прибуття Себаріала. Цупка, з наростами, кора наводила на думку, що то якийсь різновид дендроліту, але довгими вайями, які здіймалися в повітря, погойдуючись і тріпочучи на вітрі, наче вимпели, те дерево нагадувало долинну вербу. Шаллан уже зробила замальовку й мала намір пошукати таке саме в книжках.

Дерево звикло до людей і не втягувало своїх вай, коли ті його проминали. Якби хтось підкрався досить обережно, щоб не зачепити їх, Шаллан помітила б. А якби швидко, вайї натомість уловили б вібрацію й поховалися — і це також не оминуло б уваги спостерігачки. Дівчина була практично певна, що спробуй хтось зробити там закладку, вона про це дізналася б, навіть якби їй саме трапилося відвернутися.

«Гадаю, в мене є можливість скласти вам компанію, — написав телестиль. — Шорен зараз вільний».

Ішлося про подвижника, якого викликав до себе княжич і який писав сьогодні під його диктовку. Адолін навмисне зауважив, що користується послугами подвижника, а не когось із батькових писарок. Невже він гадав, наче Шаллан ревнувала б, якби за нього писала жінка?

Схоже, Адоліна таки дивувало, що вона не ревнива. Це що ж, усі придворні дами аж такі обмежені? А чи це вона — дивачка, що от-от проґавить своє щастя? Княжич справді кидав оком на інших дівчат, і Шаллан мала визнати, що їй це було неприємно. А до того ж вона мала враховувати його репутацію: подейкували, наче в минулому її наречений міняв пасій не рідше, ніж решта чоловіків — сюртуки.

Їй, мабуть, варто було б триматися за нього міцніше, але ця думка виклика́ла в дівчини відразу. Така поведінка нагадувала б її батька, який хапався за все так міцно, що те зрештою щоразу ламалося.

«Атож, не маю сумніву, що тому доброму подвижникові нічим більше зайнятися, окрім як допомагати світлоокій парочці обмінюватися любовними записками», — відповіла Шаллан, скориставшись планшетом, встановленим на ящику поруч неї.

«Він подвижник, — надійшло від Адоліна, — і послужливість йому до вподоби. Така в них робота».

«А я гадала, що їхня робота — рятувати душі», — написала Шаллан.

«Від неї він стомився: каже, що сьогодні вранці три душі вже врятував», — надіслав у відповідь княжич.

Дівчина всміхнулася й перевірила, як там дерево — але все залишалося, як було.

«Он як? Певне, сховав у задню кишеню, щоб ціліші були?» — написала вона.

Ні, батькові підходи не спрацюють. Якщо вона хоче втримати Адоліна, то має не хапатися за нього, а спробувати дещо набагато складніше: стати такою незрівнянною, щоб наречений сам її не відпустив. На жаль, у цьому їй не допоможуть ні повчання Ясни, ні поради Тин. Першій до чоловіків було байдуже, а друга розповідала не про те, як їх утримати, а як відволікти їхню увагу, щоб хутчіш ошукати.

«Вашому батькові ліпше?» — спитала Шаллан.

«Так, дякую. Відучора він уже на ногах і на вигляд нівроку».

«Рада це чути», — відписала дівчина.

Обмін порожніми люб’язностями тривав, а Шаллан тим часом наглядала за деревом. Від мрейза надійшла записка з вимогою прийти на світанку й забрати з дупла залишені для неї інструкції. Тож вона була на місці ще затемна, за чотири години до світу, і влаштувалась пильнувати нагорі дохідного будинку.

Але, очевидячки, запізнилася. А їй так кортіло поглянути, хто ж залишатиме ті інструкції!

— Не подобається мені це, — шепнула вона до Фрактала, не звертаючи уваги на свіжу репліку Адоліна, яку написав телестиль. — Чому мрейз просто не телестилеграфував мені потрібні інструкції? Навіщо викликати мене сюди?

— Ммм… — озвався з підлоги Фрактал.

Сонце давно зійшло, тож дівчина мала б спуститися по інструкції, але так само зволікала, постукуючи пальцем по планшету з аркушем, який лежав поруч неї.

— За деревом спостерігають, — здогадалася Шаллан.

— Що-що? — не зрозумів спрен.

— Примарокровні повелися достоту так само, як я. Сховалися десь, щоб поглянути на мене, коли я прийду по інструкції.

— Але для чого? Що це їм дасть?

— Інформацію, — пояснила Шаллан. — Саме те, завдяки чому вони й процвітають.

Вона схилилася набік і визирнула в отвір, який зовні мав здаватися зазором між двома цеглинами.

Попри огидний інцидент із візником, Шаллан не думала, наче мрейз хоче її смерті. Так, його ближнє оточення отримало дозвіл вкоротити їй віку, якщо вона їх страшить, але — як і майже все у мрейза — то була перевірка. Тодішній випадок немовби натякав: «Якщо ти справді досить сильна й розумна, щоб стати одною з нас, то уникнеш загибелі від рук цих людей».

А тепер приспіла ще одна перевірка. Як би це пройти її так, щоб цього разу ніхто не загинув?

Гаразд, вони чекають, доки Шаллан прийде по інструкції — але ж спостерігати за потрібним деревом не надто є звідки. А де б вона сама, будучи мрейзом і його підручними, влаштувала спостережний пункт?

Подумавши про це й відчувши себе дурепою, дівчина шепнула:

— Фрактале, позаглядай-но у вікна цього будинку, які виходять на вулицю. Там, бува, ніхто не засів і не чатує, як ми?

— Гаразд, — промовив Криптик і вислизнув з ілюзії.

Шаллан раптом гостро усвідомила той факт, що мрейзові люди можуть ховатися десь зовсім близько, але притлумила в собі цю нервозність читанням Адолінового послання.

«До речі, маю добрі новини, — написав телестиль. — Вчора ввечері мене відвідав батько, і ми довгенько проговорили. Він планує експедицію на Рівнини, щоб раз і назавжди розгромити паршенді. А в межах підготовки до неї туди найближчими днями вишлють кілька розвідзагонів. Тож я домігся від нього дозволу взяти вас на одну з таких вилазок».

«І ми зможемо знайти хризаліду?» — запитала Шаллан.

«Бачте, яка штука, — вивів телестиль, — паршенді за них більше не воюють, але батько не стане ризикувати. Він не дозволить мені взяти вас на вилазку, пов’язану з небезпекою ворожого нападу. Але я тут подумав, що ми, певне, зможемо прокласти свій маршрут повз плато з хризалідою, яку спорожнили всього день-два тому».

Шаллан насупилася.

«Ви про мертву, випатрану хризаліду? — відписала вона. — Не знаю, чи багато вона мені скаже…»

«Так-то воно так, але це ліпше, ніж не бачити ніякої, еге ж? — відповів Адолін. — А ще, ви ж сама казали, що прагнете розтяти одну з них — тож це майже те саме».

Княжич мав рацію. Не кажучи про те, що її справжня мета — розвідати Рівнини.

«Гаразд, нехай так. А коли ми вирушаємо?»

«За кілька днів».

— Шаллан!

Та аж підскочила, але її окликнув усього лише Фрактал. Спрен збуджено гудів.

— Ти мала рацію. Вона пильнує. Мммм. Усього поверхом нижче. Друге вікно.

— Вона?

— Ммм. Та, що в масці.

Шаллан здригнулася. І що тепер? Повернутися до себе й написати мрейзові, що їй не до вподоби, коли за нею шпигують?

Нічого путнього з цього не вийшло б. Опустивши погляд на планшет, вона збагнула, що її стосунки з мрейзом чимось схожі на стосунки з Адоліном. В обох випадках не можна було діяти прогнозовано. Шаллан мала вражати, перевершувати їхні очікування.

«Я маю йти: Себаріал викликає. Це може затягтися», — написала дівчина нареченому.

Шаллан вимкнула телестиль і заховала його разом із планшетом до своїх речей — не до звичного для себе портфеля, а до пошарпаної сумки на шкіряному ремені через плече, яку пасувало носити Вейл. А відтак — доки від страху не передумала! — вибралася зі своєї ілюзорної схованки. Притиснувшись спиною до тильної стіни надбудови, вона торкнулася ілюзії й висотала Буресвітло.

Від цього ілюзорна частина стіни, швидко розвіявшись, щезла й перелилася в руку Шаллан. Залишалося сподіватися, що тієї миті ніхто туди не дивився. А втім, якщо й так, то хтось, певне, подумав, що це обман зору.

Відтак дівчина, опустившись навколішки, зарядила Буресвітлом Фрактала й прикріпила до нього Вейл із заздалегідь намальованого портрета. Шаллан кивнула спренові рушати, і коли той зробив, як веліли, образ темноокої рушив із ним.

На вигляд Вейл була нівроку: впевнена хода, сурдут, що розвівається, і крисатий капелюх, щоб захистити обличчя від сонця. Відповідно до низки «рухомих картинок», які намалювала Шаллан, Вейл навіть уряди-годи кліпала очима й повертала голову.

Дівчина дивилася й не вірила власним очам. Невже й вона мала такий само вигляд у вбранні та «під маскою» Вейл? Вона й близько не почувалася так упевнено, а цей одяг завше здавався їй недоладним — ба навіть блазенським. Але цьому образові він пасував.

— Спускайся й прямуй до дерева, — шепнула Шаллан до Фрактала. — Спробуй наблизитися обережно, не поспішаючи, але гучно гуди — щоб листки поховалися. Постій мить-другу коло стовбура, немовби дістаєш щось із дупла, й рушай у провулок між цим і сусіднім будинками.

— Залюбки! — сказав спрен і метнувся до сходів, у захваті від того, що долучиться до брехні.

— Не так швидко! — гукнула Шаллан і скривилася, зауваживши, що Вейл крокує повільніше, ніж рухається. — Згадай, як ми тренувалися!

Фрактал, пригальмувавши, дістався сходів, і Вейл почала спускатися. Але дуже незграбно. Ілюзія могла ходити рівною поверхнею (або стояти на ній), проте на похилу — як-от сходовий марш — була не розрахована. Сторонньому спостерігачеві здалося б, наче Вейл не спускається східцями, а пливе над ними, не торкаючись землі.

Що ж, наразі сподіватися ліпшого не доводилось. Шаллан зробила глибокий вдих і, надягнувши капелюха, видихнула ще один образ, який огорнув її, перетворивши на Вейл. Той, що на Фракталі, проіснує, доки стане Буресвітла — яке, втім, хтозна-чому витікало з нього куди швидше, ніж із самої Шаллан.

Силкуючись ступати якомога тихіше, дівчина спустилася сходами, але тільки на поверх нижче, й відрахувала в темному коридорі двоє дверей. Та жінка в масці мала бути он за тими. Але Шаллан до них не підходила, а натомість гулькнула в стінну нішу біля сходів, де з коридору її було не побачити.

І стала чекати.

Зрештою двері, клацнувши, відчинилися, й у коридорі залунав шурхіт одягу. Та жінка в масці проминула схованку Шаллан і стала напрочуд тихенько спускатися сходами.

— Як вас звати? — спитала дівчина.

Незнайомка застигла на сходах. А відтак обернулася — тримаючи «захищену» лівицю в рукавичці на руків’ї кинджала, що висів при боці — й побачила Шаллан, котра стояла в ніші. Очі під маскою метнулися в бік кімнати, яку жінка щойно залишила.

— Я послала замість себе двійницю в такому самому одязі — ось кого ви бачили у вікні, — пояснила Шаллан.

Жінка нерухомо стояла на сходах, так само зсутулившись.

— Навіщо він вас послав шпигувати за мною? — спитала дівчина. — Йому аж так цікаво з’ясувати, де я мешкаю?

— Ні, — відказала зрештою жінка. — Залишені в дуплі інструкції вимагають, щоб ти виконала завдання негайно, не марнуючи часу.

Шаллан насупила чоло.

— То вас послали не простежити, де я мешкаю, а поглянути на мене за роботою — в ділі? Перевірити результат? Чи процес?

Жінка мовчала.

Шаллан вийшла з ніші й сіла на верхній сходинці, спираючись ліктями схрещених рук на коліна.

— То що я маю зробити?

— Інструкції в…

— Я волію вислухати їх від вас, — урвала її дівчина. — Вважаймо, що я надто лінива.

— Як ти мене знайшла? — спитала незнайомка.

— У мене гострозорий помічник, — відказала Шаллан. — Я веліла йому стежити за вікнами, і він сповістив мене, де ви. Я ж бо чекала нагорі. — Вона скривилася. — Чекала, сподіваючись побачити, як хтось із вас залишає для мене інструкції.

— Ми зробили там закладку ще до того, як зв’язалися з тобою, — пояснила жінка й, повагавшись, піднялася на кілька сходинок. — Іятіль.

Шаллан схилила голову набік.

— Так мене звати, — розтлумачила їй «маска». — Іятіль.

— Ніколи не чувала такого імені.

— Це й не дивно. Твоє сьогоднішнє завдання — з’ясувати, що за чоловік прибув до Далінара в табір. Ми хочемо дізнатися, хто він і що він, бо Далінарова вірнопідданість ненадійна.

— Холін відданий королю та престолу.

— На позір так, — повела далі жінка. — Але його брат мав езотеричні знання, і ми не певні, чи передав він їх Далінарові, чиї зв’язки з Амарамом нас непокоять. Цей новоприбулий також до цього причетний.

— Амарам складає мапи Рівнин, — промовила Шаллан. — Для чого? Що він хоче там знайти?

«І навіщо йому повертати Спустошувачів?»

Іятіль мовчала.

— Що ж, — сказала Шаллан, підводячись, — гайда, коли так.

— Разом? — здивувалася Іятіль.

Дівчина стенула плечима:

— Можете впасти мені на хвіст, коли хочете — або просто йти поряд мене.

І простягнула тій руку.

Іятіль уважно глянула на її п’ясток, а відтак потисла його власною правицею (також у рукавичці) на знак згоди. Проте лівицю вона весь цей час так само тримала на кинджалі в себе при боці.

***

Шаллан гортала інструкції, які залишив їй мрейз, а завеликий паланкін, погойдуючись, ніс її до Далінарового табору. Іятіль, підібгавши під себе ноги, сиділа навпроти й позирала з-під маски очицями, що нагадували намистини. На ній були прості штани та сорочка — як і за їхньої найпершої зустрічі, коли Шаллан спочатку прийняла її за невисокого чоловіка.

Присутність цієї жінки надзвичайно напружувала Шаллан.

— Божевільний, — мовила вона, перегортаючи сторінку. — Мрейза так сильно цікавить звичайнісінький божевільний?

— Він цікавить Далінара з королем — а отже, й нас, — відповіла Іятіль.

Скидалося на те, що без «подвійного дна» тут справді не обійшлося. Того божевільного привіз Бордін, Далінарів слуга, призначений у Холінар іще багато років тому. За мрейзовими даними, цей Бордін був не просто вістовим, а одною з найдовіреніших осіб великого князя. Його залишили в Алеткарі шпигувати за королевою — чи так принаймні вважали Примарокровні. Але навіщо комусь наглядати за королевою? Про це в отриманих матеріалах не йшлося.

Бордін спішно прибув на Рівнини кілька тижнів тому, привізши того божевільного і якийсь загадковий вантаж. Шаллан мала з’ясувати, хто той божевільний і навіщо Далінар сховав його в монастирі, суворо наказавши не підпускати нікого, крім певних подвижників.

— А ваш господар знає більше, ніж повідомляє мені, — зауважила дівчина.

— Господар? — перепитала Іятіль.

— Мрейз.

Та розсміялася.

— Ти помиляєшся. Він мені не господар — він у мене навчається.

— І чому ж саме? — запитала Шаллан.

Іятіль спокійно глянула на неї, але відповідати не стала.

— А навіщо вам маска? — поцікавилася дівчина, нахиляючись ближче. — Який у ній сенс? Що вам ховати?

— Я так і не знайшла для себе відповіді: і як ви тут живете, безсоромно виставляючи обличчя на загальний огляд? Ця маска захищає моє єство. А ще дає мені змогу адаптуватися.

Шаллан замислено відкинулася на сидіння.

— Ти схильна не тільки сипати запитаннями, а й міркувати. Це добре, — промовила Іятіль. — Але в твоїх інстинктах іще треба розібратися. Хто ти — мисливиця чи здобич?

— Ні та, ні та, — миттєво відказала Шаллан.

— Всі ми або мисливці, або здобич.

Носії паланкіна уповільнили крок. Шаллан визирнула з-за завісок і побачила, що вони нарешті добулися до периметру Далінарового військового табору, де солдати біля брами зупиняли кожного, хто чекав у черзі дозволу на вхід.

— Як ти влаштуєш, щоб нас пропустили? — спитала Іятіль, коли Шаллан запнула завіски. — Віднедавна, після нічного нападу вбивці, великий князь Холін став дуже обережний. Який обман відкриє нам шлях у його володіння?

«Чудо-о-ово!» — подумала дівчина, доповнюючи перелік завдань, які перед нею стояли. Вона мала не лише проникнути в монастир і роздобути інформацію про того божевільного, а й зробити це так, щоб не розкрити перед супутницею забагато про себе або свої здібності.

Тож думати доводилося швидко. Варта попереду гукнула паланкіну рушати до неї: від світлооких не можна було вимагати чекати в черзі нарівні з простолюддям, а солдати не сумнівалися, що в таких пишних ношах несуть якогось багатія. Шаллан глибоко вдихнула і, знявши капелюха, перекинула волосся через плече, наперед, — так, щоб воно звисало додолу, коли вона вигляне з паланкіна. А щойно її голова була зовні, як дівчина — щільно стуливши довкола шиї завіски, щоб Іятіль не зауважила трансформації — розсіяла ілюзію.

За носіїв були паршмени, які навряд чи розкажуть про те, що побачили, а їхній світлоокий «погонич», на щастя, якраз відвернувся. Паланкін, погойдуючись, проплив у голову черги, й солдати, здригнувшись, негайно замахали їй проїжджати: адже досі Адолінову наречену чудово знали в обличчя.

Гаразд, а як же повернути собі зовнішність Вейл? На вулиці було людно, і Шаллан не збиралася вдихати Буресвітло, звісившись із вікна.

— Фрактале, — шепнула вона, — мерщій зашуми по той бік паланкіна!

Тин вимуштрувала її робити одною рукою оманливий рух, відволікаючи увагу від другої, яка тим часом щось цупить — тож такий самий принцип мав спрацювати й тепер.

Навпроти вікна з протилежного боку залунав пронизливий вереск. Шаллан видихнула Буресвітло й миттю гулькнула назад у паланкін, де буцімто знічев’я засмикнула шторки і затінила лице капелюхом.

Іятіль озирнулася на неї від вікна, звідки долинув той вереск, але дівчина вже знову стала Вейл, яка відкинулася на сидінні й витримала погляд супутниці. Невже ця коротунка таки щось помітила?

Якусь мить вони їхали мовчки.

— Ти завчасно підкупила вартових, — здогадалася зрештою Іятіль. — Цікаво, як ти це зробила? Холінові люди не з тих, які легко беруть хабарі. У тебе, певне, блат із кимось з офіцерів?

Дівчина відповіла на це посмішкою — як вона сподівалася, ущипливою.

Паланкін ніс їх далі, до храму, що стояв у тій частині військового табору, де Шаллан іще не бувала. Щоправда, до подвижників свого покровителя вона теж не вчащала, хоча якось, таки завітавши, побачила, що ті — як на Себаріалових — на диво побожні.

Під’їжджаючи до храму, Шаллан визирнула у вікно. Як і варто було очікувати, храмова територія справляла враження суворої простоти. Повз паланкін проходили подвижники в сірих мантіях — парами або невеличкими групками — змішуючись із людом усіх станів і звань, який прийшов помолитися, отримати напучення або спитати поради: адже братії доброго храму, яка мала належні ресурси, було до снаги й не таке! Темноокі мало не кожного нану приходили вчитися ремеслу, користуючись зі свого божественного Права просвіти, яке заповіли самі Вісники. Засвоювати ремесла приходили й дрібні світлоокі, а представники вищих данів прибували опановувати мистецтва або вдосконалюватись у своїх Покликаннях на радість Усемогутньому.

Велика подвижницька братія на кшталт тутешньої мала справжніх майстрів у будь-якій царині — хоч професійній, хоч творчій. Певне, треба буде прийти сюди, щоб повчитися в князівських художників.

Шаллан скривилася, подумавши про те, де взяти час на такі речі. За побаченнями з Адоліном, спробами проникнути до лав Примарокровних, дослідженням Розколотих рівнин і впорядкуванням Себаріалових бухгалтерських записів вона дивом знаходила час, щоб здрімнути! Хай там як, а відчуття було таке, що це блюзнірство: очікувати на успіх у справах, забувши про Всемогутнього. Їй справді варто було більше турбуватися про такі речі.

«Хоча що доброго Він може про тебе подумати? — майнуло в свідомості. — А заразом і про обмани, на які ти стала такою майстринею?» Адже зрештою чесність належала до божественних атрибутів Усемогутнього, що їх мав прагнути кожен вірянин.

Тамтешній храмовий комплекс містив не одну будівлю, хоча більшість прибулих відвідували лише головну. До мрейзових інструкцій було додано мапу, тож дівчина знала, яка саме будівля їй треба — та, що ген на задах, де подвижники зцілювали недужих і доглядали невиліковно хворих.

— Проникнути в неї буде нелегко, — зауважила Іятіль. — Подвижники бережуть своїх підопічних і тримають їх під замком, подалі від сторонніх очей. Тож спробі вдертися туди вони не зрадіють.

— В інструкціях сказано, що сьогодні ідеальний момент для проникнення, і я маю поквапитися, щоб не втратити цієї нагоди, — заперечила дівчина.

— Раз на місяць храмові наставники й цілителі приймають усіх, не просячи зробити пожертву, — пояснила їй жінка. — Сьогодні саме такий день — тут буде людно й метушливо. Це полегшить твоє завдання, але зовсім не означає, наче тобі дозволять тинятися де заманеться.

Шаллан кивнула.

— Якщо ти радше воліла б дочекатися темряви, я, певне, змогла б переконати мрейза не пороти гарячки, — зауважила Іятіль.

Дівчина похитала головою: вона не мала досвіду нічних проникнень і тільки осоромилася б перед усіма.

Але як же їй туди прослизнути?..

— Гей, погоничу, — гукнула Шаллан, висовуючи голову у вікно й показуючи тому, куди прямувати, — піднесіть нас он до тієї будівлі й опустіть паланкін. І нехай один із носіїв розшукає найліпших цілителів. Скажете, що мені потрібна їхня допомога.

«Десятник», який правив паршменами цього найнятого на сфери Шаллан екіпажа, лише мовчки кивнув. Дивний вони народ, ці «десятники». Паршмени були не його: він працював на жінку, яка здавала їх напрокат. У суспільній ієрархії Вейл — темноока — була нижча за нього, але від неї той отримував гроші, тож і ставився до неї так само, як до будь-якої іншої пасажирки.

Паланкін опустився, й один із паршменів пішов передати прохання новоприбулої.

— Симулюватимеш хворобу? — запитала Іятіль.

— Щось на кшталт цього, — зронила Шаллан.

Тим часом знадвору до паланкіна приставили східці, й дівчина спустилася назустріч двійку прямокутнобородих подвижників, які, перемовляючись, ішли в її бік услід за паршменом. Вони зміряли її поглядами й, зауваживши темні очі та одяг — доброї якості, але вочевидь не салонний — вирішили, що йдеться про середньої руки громадянку. Мовляв, невелике цабе.

— У чім річ, панянко? — спитав старший із ченців.

— З моєю сестрицею щось не так: надягла дивну маску й не хоче скидати, — пояснила Шаллан.

Зсередини паланкіна долинув приглушений стогін.

— Дитя моє, — промовив передній подвижник страдницьким тоном, — незговірлива сестра — це не до нас.

— Я розумію, добрий брате, — відказала Шаллан, благально здіймаючи руки. — Але тут не просто незговірливість. Гадаю… Мені здається, що в неї вселився Спустошувач!

І дівчина, відкинувши завіски паланкіна, явила ченцям Іятіль. Забачивши її дивну маску, подвижники сахнулися, а їхні заперечення стихли. Молодший, придивляючись, аж очі вирячив.

Іятіль обернулася до Шаллан і, ледь чутно зітхнувши, почала розгойдуватися взад-уперед.

— Може, нам їх убити? — бурмотіла вона. — Ні, вбивати не варто. Бо ще хтось побачить! Ні, не кажи мені такого. Ні. Я не стану тебе слухати.

А відтак замугикала.

Молодший подвижник озирнувся на старшого.

— Кепські справи, — сказав той, кивнувши. — Погоничу, вели паршменам нести паланкін за нами.

***

Невдовзі по тому Шаллан чекала в кутку невеличкої келії, а «сестриця», сидячи перед нею, опиралася спробам кількох подвижників надати їй допомогу, раз по раз попереджаючи: якщо ті спробують зірвати з неї маску, вона їх уб’є.

Скидалося на те, що ці погрози — невдавані.

На щастя, поза тим роль божевільної Іятіль грала просто чудово. Від її маячні вкупі з маскою морозом продирало навіть Шаллан. А подвижникам, здавалося, почергово ставало то страшно цікаво, то просто страшно.

«Зосередься на зображенні», — сказала собі подумки художниця. Йшлося про портрет одного з подвижників — огрядного чоловічка, чий зріст був приблизно таким, як у неї. Малюнок був квапливий, зате вмілий. «І що то за відчуття, коли ти з бородою?» — знічев’я подумала дівчина. Адже вона, мабуть, свербить? Хоча ні: волосся на голові не свербить — то чому ж на обличчі воно має свербіти? Гм, і як чоловіки не бруднять їх, коли їдять?

Нашвидкуруч додавши останні штрихи, Шаллан підвелася. Іятіль відвернула увагу подвижників новим нападом маячіння, і дівчина, вдячно кивнувши, вислизнула з келії в коридор. Навсібіч роззирнувшись і впевнившись, що там нікого немає, вона за допомогою хмаринки Світла перетворилася на подвижника. А щойно справу було зроблено, сягнула рукою за спину й запхала руде волосся — єдину деталь, яка загрожувала демаскувати ілюзію — під комір мантії.

— Фрактале, — шепнула Шаллан, розвернувшись і розслаблено рушивши вглиб коридору.

— Ммм?

— Розшукай його, — попросила дівчина, дістаючи із сумки портрет божевільного, який мрейз залишив їй у дуплі.

Замальовку було зроблено здалеку й не надто майстерно, але вона сподівалася…

— Другий поворот ліворуч, — відказав Фрактал.

Шаллан опустила на нього очі, але під «маскарадною» мантією подвижника спрена було не розгледіти.

— Звідки ти знаєш?

— Доки тебе відволікало малювання, я тут трохи роззирнувся, — пояснив Фрактал. — За четверо дверей від нас тримають надзвичайно цікаву жінку, яка, схоже, розмазує по стіні екскременти.

— Фу! — Шаллан здалося, наче вона внюхала той сморід.

— Вони утворювали закономірності… — повів далі Криптик, переміщуючись разом із дівчиною. — Я погано розгледів її письмена, але вони неабияк мене зацікавили. Я, певне, метнуся й…

— Ні, — шепнула Шаллан, — залишайся зі мною.

І вона, всміхнувшись, кивнула подвижникам, які саме проходили повз. Зустрічні, на щастя, не забалакали з нею, а тільки мовчки кивнули у відповідь.

Як і майже всі будівлі Далінарового табору, обитель прорізували напівтемні, ніяк не оздоблені коридори. Дослухаючись до спренових указівок, Шаллан знайшла міцні двері, вмуровані в камінь стіни. Завдяки Фракталові замок, клацнувши, відімкнувся, і дівчина тихенько прослизнула досередини.

Одного-єдиного крихітного віконця, яке радше скидалося на шпарину, було не досить, щоб уповні освітити кремезну фігуру, яка сиділа на ліжку. Темношкірий, наче виходець із королівств макабакі, той чоловік мав темне зваляне волосся й дужі ручиська — робітника чи солдата. Сидів він згорбившись і похнюпивши голову, а тьмяне світло з віконця залишало на його зсутуленій спині вузенький пробіл. Силует виходив разючий і моторошний.

Чоловік шепотів, але розчути, що саме, Шаллан не могла. Притиснувшись спиною до дверей, вона затремтіла і здійняла перед очі портрета, якого залишив їй мрейз. Скидалося, що на ньому був не хто інший, як цей незнайомець — принаймні колір шкіри та міцна статура збігалися, хоча в житті чоловік був куди мускулястіший, ніж на портреті. Буря забирай! На позір ті його ручиська могли розчавити її, наче крєм’ячка.

Чоловік не ворухнувся. Не підвів очей і не змінив своєї пози. Він був наче валун, що скотився й застиг на місці.

— Чому тут так темно? — запитав Фрактал безжурним тоном.

Божевільний не зреагував ні на цю заувагу, ні навіть на дівчину, яка саме ступила крок уперед.

— Сучасна теорія лікування божевільних радить утримувати пацієнтів у напівтемних палатах, — прошепотіла Шаллан. — Бо яскраве світло збуджує хворих і може знижувати ефективність зцілення.

Чи таке вона принаймні десь читала, хоча з відповідною літературою була мало знайома. Але в приміщенні справді було хоч око виколи — ще б пак, із єдиним віконцем у кілька пальців завширшки.

Що цей чоловік шепоче? Дівчина обережно рушила ближче.

— Гей, пане… — озвалася вона, а відтак осіклася.

Шаллан збагнула, що з тіла старого, опасистого подвижника долинає дівочий голос. А раптом це злякає незнайомця? Той не дивився, і вона розсіяла ілюзію.

— Він не психує, а ти чомусь назвала його «божевільним»… — здивувався Фрактал.

— Це слово має два значення, — пояснила Шаллан. — Одне, переносне, означає «неврівноважений», а друге — пряме — «хворий на голову».

— А-а, — збагнув той, — це як спрен, що втрачає зв’язок.

— Гадаю, не зовсім — але трохи схоже, — відказала дівчина, підходячи до божевільного й опускаючись навколішки поруч нього, щоб спробувати розібрати слова.

— Близиться час Повернення, Руйнація вже при дверях, — шепотів чоловік. З огляду на колір його шкіри, Шаллан очікувала азішського акценту, але той говорив чудовою алетійською. — Нам треба готуватися. Після колишньої розрухи ви, певне, багато позабували.

Шаллан перевела погляд на спрена, який злився з напівмороком під стіною, а відтак назад на чоловіка, чиї карі очі відбивали світло — дві яскраві цятки на загалом затемненому обличчі. Його постать здавалася такою похмурою. Він шепотів і шепотів — про бронзу й сталь, про муштру й тренування.

— Хто ви? — тихенько запитала дівчина.

— Я Таленель’Елін, якого ви йменуєте Кам’яножильним.

Шаллан продер мороз. А божевільний не вгавав, знову шепочучи те саме — слово в слово. Дівчина навіть засумнівалася, чи справді його зауваження стало відповіддю на її запитання, а не просто частиною звичного монологу. Подальші запитання залишалися без відповідей.

Вона відійшла й, перекинувши сумку через плече, схрестила руки на грудях.

— Таленель, — озвався Фрактал. — Знайоме ім’я.

— Одного з Вісників звали Таленелатом’Еліном, а це майже те саме, — відказала Шаллан.

— А-а. — Спрен помовчав. — Він бреше?

— Поза сумнівом, — підтвердила дівчина. — Адже щоб Далінар Холін тримав одного з Вісників Усемогутнього під замком на задвірку монастиря… таке не вкладається в голові. Божевільні часто вважають себе кимось іншим.

Хоча, звісно, багато хто вважав, що Далінар і сам не сповна розуму. А ще він намагався відродити Променисте лицарство, тож підібраний казна-де божевільний, який має себе за Таленелата’Еліна, міг бути ланкою того самого ланцюга.

— Юродивцю, ти звідки? — спитала Шаллан.

Але той марив далі.

— Ти знаєш, чого хоче від тебе ясновельможний Далінар Холін?

Знов маячня.

Шаллан, зітхнувши, опустилася на коліна й занотувала для мрейза його точні слова — всю тираду — ще раз прослухавши їх від початку до кінця, щоб упевнитись, що нічого нового божевільний не скаже. А втім, одна розбіжність була: за другим разом той не назвав свого маячного імені.

Не міг же цей безумець справді бути Вісником. Чи міг?

«Не дурій, — сказала собі подумки дівчина, ховаючи письмове приладдя. — Вісники сяють, наче сонце, володіють Клинками честі й промовляють голосом тисячі сурм». Вони могли одним словом руйнувати будівлі й примушувати бурі коритися, а одним дотиком — зцілювати.

І Шаллан рушила до дверей. Адже в «прийомному покої» досі, певне, похопилися. Треба повертатися і збрехати, що вона, мовляв, шукала, чим би промочити пересохле горло. Але найперше вона мала поновити свій подвижницький камуфляж. Шаллан усотала й видихнула Буресвітло, щоб за допомогою ще свіжого в пам’яті образу того ченця…

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Божевільний, заволавши, зірвався на ноги й неймовірно прудко підскочив до неї. Шаллан від несподіванки зойкнула, а той схопив її і виштовхнув із хмарки Буресвітла. Образ, війнувши парою, розсіявся, а божевільний припечатав дівчину до стіни. Він хрипко дихав, а зіниці його вирячених, навіжених очей металися її обличчям то туди, то сюди.

Шаллан тремтіла. Їй перехопило подих.

Десять ударів серця.

— Один із лицарів Ішара, — зашепотів божевільний, примруживши очі. — Пригадую… Він заснував їх? Так. Кілька Руйнацій тому. Це більше не пусті балачки. Про це не балакали вже тисячі років… Але… Коли…

І, заточившись, сахнувся від дівчини, схопившись рукою за голову. В руку Шаллан уклався Сколкозброєць, але потреби в ньому, схоже, більше не було. Чоловік відвернувся від неї, підійшов до койки й приліг, згорнувшись клубком.

Шаллан потихеньку наблизилася й почула, як він знову шепоче те саме, що й доти. І вона відіслала Зброю.

«Материна душа…»

— Шаллан? — озвався Фрактал. — Ти що, збожеволіла?

Та стрепенулася. Скільки часу минуло?

— Так, — відказала вона, квапливо підходячи до дверей і визираючи в коридор.

Знову вдаватися до Буресвітла прямо тут було б занадто ризиковано. Доведеться якось прокрастися…

Буря забирай! Із глибини коридору наближалися кілька людей. Їй би зачекати, доки ті пройдуть — от тільки враження складалося таке, наче вони прямували саме до цієї палати.

І поміж них був не хто інший, як Його Високороддя Амарам.