Слова Променистого ордену

11. Ілюзія сприйняття

Шаллан отямилася майже сухою, лежачи на нерівній скелі, що здіймалася з океану. Об пальці її ніг хлюпотіли хвилі, але кінцівки так затекли, аж вона заледве їх відчувала. Дівчина застогнала й піднесла щоку від мокрого граніту. Неподалік виднілася земля, об яку з низьким гуркотом розбивався прибій. А з протилежного боку тяглося тільки безкрає синє море.

Шаллан замерзла, в голові гуло, неначе та билася нею об стіну, проте вона якимось чином примудрилася вціліти. Дівчина здійняла руку, витираючи з чола засохлу сіль, яка подразнювала шкіру, й натужно прокашлялася. Її волосся поприлипало до щік, а сукню поплямували вода й морська флора на скелі.

«Як…?»

А відтак вона розгледіла у воді великий брунатний панцир, уже майже невидимий на обрії. Сантид.

Схопившись за шпичастий вершечок свого кам’яного «п’єдесталу», дівчина звелася на невірні ноги й затуманеним поглядом дивилася вслід тварині, доки та не зникла з очей.

Поруч неї щось загуділо — то Фрактал прибрав на збуреній поверхні моря свого звичного, напівпрозорого вигляду, неначе й сам був маленькою хвилькою.

— Хтось… — Шаллан закашлялася, прочищаючи горло, а відтак застогнала й осіла додолу, на камінь. — Хтось іще врятувався?

— Хтось? — не зрозумів Фрактал.

— Інші люди. Моряки. Вони врятувалися?

— Не знати, — прогудів у відповідь спрен. — Корабель… тонути. Бульк. Нічого не бачити.

— Сантид… Це він мене врятував.

Звідки він знав, що робити? А раптом сантиди — розумні істоти? Чи не могла вона якимось чином поспілкуватися з ним? Невже вона не скористалася з нагоди?..

Шаллан замало не зайшлася істеричним сміхом, усвідомивши спрямування власних думок. Вона замало не втопилася, Ясна мертва, екіпаж «Усолоди вітру», ймовірно, загинув — або від рук убивць, або його поглинув океан! А вона, замість оплакувати їх або дивуватися з власного порятунку, заглибилася в суто академічні проблеми!

«У цьому вся ти! — дорікнула їй глибоко прихована частина її єства. — Тобі аби відволіктися й витіснити зі свідомості те, що тривожить!»

Але завдяки цій стратегії вона виживала.

Сидячи на своєму останці, Шаллан обхопила себе за плечі, силкуючись зігрітися, й задивилася на океан. Час глянути правді у вічі. Ясна була мертва.

Ясна була мертва.

Підопічна відчула, що ладна розплакатися. Її наставниці — такої дивовижної, з таким блискучим розумом — більше… не було. Принцеса намагалася врятувати людство, вберегти світ як такий — і за це її вбили. Раптовість усього, що відбулося, залишила Шаллан ошелешеною, тож вона просто сиділа, хапаючи дрижаки, й невидюче дивилася на океан. Її свідомість, здавалося, заніміла не менше, ніж ноги.

Прихисток. Вона потребувала якогось… прихистку. Це був нагальніший клопіт, ніж думати про моряків і Яснині дослідження. Адже Шаллан опинилася на майже безлюдному узбережжі, і то в землях, де ночами стояли морози. Доки вона сиділа, помаленьку почався відплив, і смуга води, що відділяла її від берега, зробилася куди вужчою, ніж була. Дуже до речі, адже плавати вона, вважай, не вміла.

Шаллан примусила себе підвестися, хоча ворушити кінцівками було все одно що зрушувати з місця стовбури повалених дерев. Зціпивши зуби, дівчина зісковзнула у воду й відчула, як у ноги вп’ялися крижані голки. А отже, не так вони й заніміли.

— Шаллан? — озвався Фрактал.

— Ми не можемо сидіти тут довіку, — пояснила дівчина і, тримаючись за скелю, повністю занурилася у воду.

Ступні намацали дно, й вона, наважившись відпустити останець та незграбно здіймаючи бризки, напівпобрела-напівпопливла до берега.

Борючись із крижаними хвилями, вона, мабуть, вихлебтала половину води в тій затоці, доки зрештою змогла крокувати дном. Із мокрими як хлющ волоссям і сукнею Шаллан, закашлюючись, вибралася на піщаний пляж, де повалилася навколішки. Берег усівали з дюжину різновидів водоростей, які звивались під ногами й відповзали осторонь, липкі та слизькі. Від неї навсібіч розбігалися крєм’ячки й більшого розміру краби, а деякі з ближніх особин клацали клішнями, неначе відлякуючи.

Шаллан машинально відзначила, яка ж вона виснажена, якщо, полишаючи скелю, навіть не подумала про морських хижаків, про яких стільки читала: добра дюжина видів великих ракоподібних залюбки відщипнула б їй клішнями ногу і зжувала, не подавившись. Із піску зненацька стали виповзати страхокузьки, схожі на фіолетово-лілових слимаків.

От дурепа. Та чого ж боятися тепер — після «купання»? Тож незабаром спрени страху зникли.

Шаллан глянула назад — на останець. Через обмілини сантид, мабуть, не зміг доставити її ближче. Прародителю бур. Їй пощастило вціліти.

Попри внутрішній неспокій, що наростав, Шаллан опустилася навколішки й на знак молитви намалювала в піску охоронний ґліф. Вона не мала як спалити його, тож залишалося сподіватися, що наразі Всемогутній удовольниться й цим. Дівчина шанобливо схилила голову й просиділа так десять ударів серця.

А відтак підвелася і, як то кажуть, без надії сподіваючись, заходилася шукати інших уцілілих. Та ділянка узбережжя була порізана численними лагунами й затоками. Відклавши пошуки прихистку на потім, вона натомість далеко пройшлася вздовж берега. Всупереч ідилічним сподіванням, що їх Шаллан понавичитувала з книжок, тамтешній пісок був шорсткіший на дотик і, неприємно скрегочучи, подразнював пальці під час ходіння. А поруч дівчини той дибився в рухомому візерунку: адже Фрактал стривожено гудів, але не відставав.

Шаллан проминала гілки й навіть уламки деревини, які могли походити від кораблів. Ані людей, ані слідів було не видно. День хилився до вечора, й дівчина, облишивши пошуки, присіла на відшліфований хвилями камінь. Раніше вона цього не помітила, але після переходу вбрід по кам’янистому дну її ступні почервоніли і пістрявіли порізами. Волосся сплуталося у справжній ковтун. У капшуку лежало кілька сфер, але всі вони були незаряджені. Тож до повернення в цивілізацію користь від них була нульова.

«Плавник», — майнуло в думці. Вона назбирає його й розпалить багаття. Якщо хтось уцілів, вночі воно може подати їм знак.

Або піратам, розбійникам і тим корабельним убивцям, які теж могли врятуватися.

Шаллан скривилася. Як же їй бути?

«Щоб зігрітися, розпалю невеличке вогнище, — вирішила вона, — але затулю його, а сама спостерігатиму, чи не видно інших багать. Ну а якщо побачу, спробую розвідати, чиї вони, але не підходячи близько».

План був чудовий, за винятком тієї обставини, що вона прожила все життя в родовому маєтку, де вогонь розводили слуги. Шаллан ніколи не розпалювала навіть каміна, не кажучи вже про багаття в пустизні.

Буря забирай… їй пощастить, якщо вона не ґиґне тут від холоду. Або від голоду. А що вона робитиме, як налетить великобуря? Коли це там наступна? Завтра ввечері? Чи післязавтра?

— Сюди! — озвався Фрактал.

Його голосок, вібруючи, гудів із піску, від чого піщинки тряслися й підстрибували, осипаючись довкола нього. «Знайома картина… — подумала Шаллан, насуплюючись до спрена. — Піщинки на пластині. Кабсал…»

— Сюди! — повторив Фрактал, цього разу настійніше.

— Що таке? — спитала дівчина, підводячись. Буря забирай — але ж і змучилася вона. Ноги її, вважай, не тримали. — Ти когось знайшов?

— Так!

Це одразу привернуло її увагу, і Шаллан, не ставлячи зайвих питань, рушила вслід за Фракталом, який збуджено повз узбережжям. Чи розумів він різницю між другом і ворогом? Тієї миті їй — змерзлій і змореній — було майже байдуже.

Спрен зупинився біля чогось наполовину зануреного у воду й водорості на краю літоралі. Шаллан насупилася.

То була скриня. Не людина, а велика дерев’яна скриня. Дівчині перехопило подих. Вона рухнула навколішки й заходилася вивільняти затискачі, щоб відкинути кришку.

Всередині, немовби найкоштовніший скарб, лежали Яснині книжки та нотатки, ретельно спаковані на ніч і вбережені тією водонепроникною ємністю.

Нехай принцеса й загинула, але справа її життя збереглася.

***

Шаллан опустилася навколішки біля імпровізованого багаття — викладеного з каменів кола, заповненого хмизом, що його та назбирала в невеличкому гайку. От-от мала спуститися ніч.

Тут, у Морозних землях, із нею зазвичай приходив лютий холод — не менший, ніж найхолоднішої зими в Я-Кеведі. Попри багатогодинне ходіння, тамтешня вологість не дала її одягу повністю висохнути, і той був немов крижаний.

Шаллан не вміла розпалювати вогонь, але, можливо, існував інший спосіб цьому зарадити. Через силу струснувши із себе втому — буря забирай, але й змучилася вона! — дівчина дістала зі скрині принцеси одну з багатьох заряджених сфер.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Давай спробуємо.

«Гадесмар».

— Ммм… — озвався Фрактал. Шаллан потроху вчилася розрізняти його гудіння. Цього разу воно здавалося стривоженим. — Небезпечно.

— Чому?

— Те, що тут земля, там — море.

Дівчина безтямно кивнула. «Стривай. Поміркуй».

Думати ставало дедалі важче, але Шаллан примусила себе повторно вслухатися у Фракталові слова. Коли вони пливли в океані, то вона, відвідавши Гадесмар, виявила під ногами обсидіанову твердь. Але в Харбранті провалилася в той океан зі скляних кульок.

— То що ж нам робити? — спитала Шаллан.

— Не поспішати.

Вона глибоко вдихнула, втягнувши холодне повітря, й кивнула. А відтак спробувала повторити те, що вже робила раніше. Повільно, обережно. Відчуття було таке… як-от коли зранку розплющуєш очі.

Дівчина поринула в усвідомлення іншого світу. Ближні дерева луснули, наче бульбашки, а натомість утворилися намистини, що падали в кипуче море таких самих унизу. Шаллан відчула, що провалюється.

Вона охнула й, свідомо змигнувши повіками, неначе заплющила очі на ту метафоричну картину. Видіння зникло, і за якусь мить дівчина знову опинилася в знайомому гайку.

Фрактал стривожено загудів.

Шаллан випнула підборіддя й спробувала знову — цього разу повільніше — прослизнути туди, де в дивному небі видно несонце. На якусь мить вона зависла між царствами, й Гадесмар огорнув довколишній світ, неначе розфокусоване залишкове зображення. Балансувати на межі між ними було важко.

«Набери Світла, — порадив Фрактал. — Притягни їх».

Шаллан невпевнено всотала в себе Буресвітло. Сфери в океані під нею заворушилися й, неначе зграя риб, зметнулися до неї, постукуючи одна об одну. Від знемоги дівчина заледве зберігала свій подвійний стан і невидюче дивилася вниз.

Але якось трималася.

Фрактал у символоголовій подобі й цупкому вбранні стояв поруч неї, заклавши руки за спину, неначе ширяв у повітрі. По цей бік він був високий та елегантний, і Шаллан машинально відзначила, що спрен відкидає тінь не в тому напрямку — не від, а до далекого й на позір холодного сонця.

— Добре, — промовив Фрактал, чий голос гудів тут якось нижче. — Добре. — Схиливши голову набік, він, хоч і не мав очей, обернувся, немов роззираючись. — Я тутешній, але пам’ятаю так мало…

Шаллан усвідомлювала, що часу в неї обмаль. Тож, стоячи навколішках, сягнула рукою донизу й намацала хмиз, який приготувала, щоб розпалити багаття. На дотик вона відчувала цурпалля, але — перевівши погляд у те дивне царство — виявила, що її пальці паралельно натрапили на одну зі скляних намистин, які прилинули знизу.

Від того доторку в повітрі над її головою щось промайнуло. Шаллан зіщулилася й, звівши очі, побачила, що в Гадесмарі над нею кружляють великі істоти, які нагадували птахів — темно-сірі й на позір безформні, розпливчасті.

— Що…

— Спрени, — пояснив Фрактал. — Їх привабила твоя змореність…

— Спрени виснаження? — запитала дівчина, шокована їхніми тамтешніми розмірами.

— Так.

Затремтівши, вона глянула донизу — на сферу в себе під рукою. Шаллан була небезпечно близька до того, щоб повністю провалитися в Гадесмар: прояви фізичного царства довкола зробилися заледве помітними — лише намистини. Відчуття було таке, наче вона от-от полетить у те скляне море.

— Прошу тебе, — звернулася до кульки Шаллан, — мені треба, щоб ти стала вогнем.

Фрактал загудів у новому тембрі, тлумачачи відповідь сфери:

— Я хмизина, — промовив він задоволеним голосом.

— Але ти могла б стати вогнем, — заперечила дівчина.

— Я хмизина.

Кулька не відзначалася красномовством, і дивуватися з цього було, мабуть, не варто.

— Чом би тобі не стати натомість вогнем?

— Я хмизина.

— Як змусити її перетворитися? — спитала Шаллан у Фрактала.

— М-м… Не знаю. Ти маєш переконати її. Може, запропонувавши якусь правду? — У його голосі бриніла тривога. — Перебувати тут небезпечно для нас обох. Будь ласка, поквапся.

Шаллан знову глянула на «хмизину».

— Ти ж хочеш загорітися?

— Я хмизина.

— Ти лишень уяви собі, як це весело.

— Я хмизина.

— Буресвітло, — запропонувала дівчина. — Я віддам його тобі! Все до останньої краплі.

Мовчанка. Але зрештою та сама пісня:

— Я хмизина.

— Хмизинам треба Буресвітло, бо… треба…

Шаллан змигнула з очей сльози знемоги.

— Я…

— …хмизина, — докінчила замість тої дівчина.

Вона схопила сферу, відчуваючи в руці як її, так і хмизину з Царства матерії, і спробувала придумати новий аргумент. На якусь хвильку втома трохи відступила, але тепер поверталася й підминала під себе. Чому…

Її Буресвітло вичахало.

За мить його не стало зовсім — було, та загуло — й дівчина, зітхнувши, зісковзнула в Гадесмар, почуваючись приголомшеною та дощенту знесиленою.

Шаллан упала в море зі сфер, і та жахлива чорнота з мільйонами рухливих кульок поглинала її.

Вона кинулася геть із Гадесмару.

Сфери, видовжуючись, перетворювалися на хмизини, камені та дерева, відновлюючи контури знайомого їй світу. Серце вилітало з грудей, і дівчина повалилася долі в крихітному гайку.

Все довкола набуло звичного вигляду. Не стало ні далекого сонця, ні моря зі сфер — лише крижаний холод, нічне небо й колючий вітер, що гуляв між дерев. Та сфера, що її вона осушила, випала з пальців і, цокнувши об камінь, упала додолу. Шаллан привалилася до скрині принцеси. Після того, як вона перетягла її з узбережжя в гайок, у неї досі боліли руки.

Перелякано скулившись, вона спитала Фрактала:

— Ти знаєш, як розпалюють вогонь?

У неї зуб на зуб не попадав. Прародителю бур. Вона більше не відчувала холоду, але зуби чомусь цокотіли, а віддих клубочився парою в світлі зірок.

Шаллан відчула, що її бере сон. А може, варто виспатися, й розбиратися з усім цим уже зранку?

— Перетворитися? — спитав Фрактал. — Запропонуй перетворитися.

— Я намагалася.

— Знаю.

У його вібраціях лунало пригнічення.

Шаллан задивилася на купу хмизу, почуваючись цілковитою нікчемою. Як це там казала Ясна? Насправді владу має той, хто контролює ситуацію? Авторитет і могутність — ілюзії, плоди сприйняття? Що ж, ось і неспростовний доказ супротивного. Шаллан могла уявляти себе вельможею й поводитися, як королева, але тут, у пустизні, це не змінювало нічогісінько.

«Нехай так, — подумала дівчина, — але я не сидітиму сиднем, аж доки не замерзну на смерть. Якщо вже замерзати, то принаймні шукаючи порятунку».

Та попри це, Шаллан навіть не ворухнулася: рухатися було важко. Скулившись за скринею, вона принаймні не так відчувала пронизливий вітер. Ліпше перебути тут до ранку…

І Шаллан згорнулася клубочком.

Ні. Вона чинить неправильно. Закашлявшись, дівчина якимось дивом таки звелася на ноги й, відшкутильгавши від нерозпаленого багаття, видобула із захищеного капшука сферу і рушила далі.

Фрактал тримався біля її ніг, які тепер кривавили сильніше, й по каменю за нею тяглися червоні сліди. Але Шаллан не відчувала болю.

Вона йшла, йшла, а тоді знову йшла.

І знову…

Світло.

Вона не прискорила крок — не змогла. Але вперто йшла далі, човгаючи прямо туди, де світло шпилькою проколювало темряву. Якась частина її занімілого єства побоювалася, що насправді то світить Номон, другий місяць. І що похід до нього завершиться падінням за край самого Рошару.

А тому Шаллан здивувалася, дошкутильгавши до невеличкого гурту людей, які сиділи довкола багаття. Вона закліпала очима, переводячи погляд з одного обличчя на інше, а відтак — не зважаючи на їхні слова: адже в її теперішньому стані ті були беззмістовними звуками — підійшла просто до вогнища, де лягла, згорнувшись калачиком, і провалилася в сон.

***

— Ваша Світлосте?

Шаллан спросоння забурчала й повернулася на інший бік. Обличчя пекло вогнем. Ні, не обличчя — ноги. Лице було ще півбіди як порівняти з болем у ногах.

Якщо поспати ще трішки, він, можливо, мине. Принаймні на деякий час…

— В-Ваша Св-вітлосте? — озвався той самий голос. — Із вами все добре, еге ж?

Акцент був тайленський. У глибинах її єства щось зажевріло й достукалося до свідомості, навіюючи спогади. Корабель. Тайлени. Моряки?

Шаллан примусила себе розплющити очі. У повітрі висів легкий запах диму від багаття, яке досі тліло. Темно-фіолетове небо яснішало в міру того, як із-за обрію з’являлося сонце. Вона ночувала на голому камені, й від того їй нило все тіло.

Шаллан не впізнавала чоловіка, який звертався до неї — огрядного тайлена з білою бородою, вбраного у плетену шапчину, старий костюм і жилет, подекуди непомітно залатаний. Свої білі тайленські брови той заправляв за вуха. Він був не моряк, а купець.

Притлумивши стогін, Шаллан звелася в положення сидячи. А відтак, запанікувавши, перевірила свою захищену руку. З рукава визирав один палець, і вона втягнула його назад. Тайленові очі метнулися вслід тому поруху, але він нічого на це не сказав.

— То з вами все добре? — знову спитав чоловік. Він розмовляв алетійською. — Бачте, яка штука: ми вже збиралися було рушати далі. Однак ваша вчорашня поява була така… несподівана. Ми не хотіли вас потривожити, але подумали, що ви, можливо, забажаєте попрощатися з нами.

Шаллан провела вільною рукою по волоссю — плутанині рудих пасем, у яких позастрягали гілочки. Двоє інших чоловіків — рослявих здоровил воринського заводу — збирали ковдри та каремати. Вночі за щось подібне вона ладна була вбити людину. На пам’ять прийшло, як вона мучилася, крутячись із боку на бік.

Тамуючи поклик природи, вона обернулася й здивовано виявила три великі фургони на чаловій тязі, кожен із кліткою на задку. Всередині сиділа жменька брудних, напівголих людей. За якусь мить усе стало на свої місця.

Работоргівці.

Її первинною реакцією стала паніка, але дівчина стрималася. Работоргівля переважно бувала цілком законним заняттям. От тільки тут, у Морозних землях, далеко від влади й законів будь-якої держави… хтозна, яких юридичних норм тут дотримували — і чи дотримували взагалі?

«Заспокойся, — звеліла Шаллан собі подумки. — Якби вони збиралися щось устругнути, то не стали б увічливо будити тебе…»

Продати в рабство воринку високого дану — а її сукня вказувала саме на це — було б для торгівця живим товаром ризикованою оборудкою. Більшість рабовласників у цивілізованих землях зажадали б документів такої невільниці: адже світлооких, окрім подвижників, хіба дуже зрідка перетворювали на рабів. Натомість високородних осіб зазвичай просто страчували, а рабство милостиво приберігали для простолюддя.

— Ваша Світлосте? — нервово озвався работоргівець.

І знову вона мислила як учена! Тільки б відволіктися! Треба побороти в собі таку схильність.

— Як тебе звати? — спитала Шаллан.

Дівчина не збиралася говорити цього таким відстороненим тоном, але шок від побаченого ви́кликав у неї сум’яття.

Зачувши її тон, чоловік відступив.

— Я Твлакв, скромний торгівець.

— Живим товаром, — додала Шаллан, підводячись і відкидаючи з обличчя волосся.

— Отож я й кажу — торгівець, купець…

Вантажачи спорядження на передній фургон, обидва охоронці спостерігали за нею. З уваги дівчини не випали кийки, що їх ті демонстративно носили на поясі. Минулого вечора вона добрела сюди зі сферою в руці, чи не так?

Від спогадів про пережите її ноги знову запекло вогнем. Шаллан довелося зціпити зуби від муки, а з каменю довкола неї повидряпувалися болекузьки, схожі на помаранчеві кисті жилавих рук. Їй треба буде промити рани, але на таких збитих і скривавлених ступнях вона нескоро зможе вирушити хоч кудись. А фургони мали сидіння…

«Вони, мабуть, украли мою сферу», — подумала дівчина й помацала захищеного капшука. Решта сфер були на місці, але рукав виявився розстібнутим. Це її «робота» чи вони туди заглядали? Не спаленіти від такої соромітної думки Шаллан не змогла.

Охоронці пожирали її очима. Та й хижі очиці самого Твлаква, попри всю його вдавану скромність, світилися жадібністю. Ці люди були за крок від того, щоб пограбувати її.

Але без них вона, певне, загине тут — сама-самотою. Прародителю бур! Що їй робити? Її так і підмивало осісти додолу й розплакатися. Після всього, що з нею трапилося, терпіти ще й це?

«Насправді владу має той, хто контролює ситуацію».

Як би зреагувала Ясна на такий поворот?

Відповідь лежала на поверхні: Шаллан мала повестися, як покійна наставниця.

— Я дозволю тобі посприяти мені, — промовила дівчина.

Попри відчуття холодного жаху всередині, вона якимось чином примудрилася потамувати тремтіння в голосі.

— …Ваша Світлосте? — спантеличився Твлакв.

— Як бачиш, я зазнала кораблетрощі й позбулася прислуги. Але ти зі своїми людьми підійдеш. У мене є скриня, яку треба забрати.

Вона почувалася, наче один із десяти дурнів. Звісно, що работоргівець зараз розкусить усю її дешеву театральщину. Хай що там казала Ясна, а вдавати, наче маєш владу, не те саме, що й мати її.

— Це було б… для нас, звісно, велика честь допомогти вам, — видобув Твлакв, — Ваша Світлосте… е-е…

— …Давар, — промовила та, потурбувавшись пом’якшити тон.

Ясна ніколи не виказувала зверхності. Там, де інші світлоокі — як-от батько Шаллан — трималися самовдоволено та бундючно, наставниця просто сприймала виконання своїх прохань як належне — й люди корилися їй.

Це могло спрацювати. Мусило спрацювати.

— Негоціанте Твлакв, — промовила Шаллан. — Мені треба на Розколоті рівнини. Ти знаєш дорогу туди?

— Розколоті рівнини? — перепитав чоловік, зиркнувши на своїх охоронців, один із яких тим часом підійшов. — Ми були там кілька місяців тому, але тепер прямуємо до переправи на Тайлену. Наші торговельні справи тут закінчено, й нам нема потреби повертатися на північ.

— О, щодо цього ти помиляєшся, — промовила дівчина, підходячи до одного з фургонів. Кожен крок був справжньою мукою. — Адже тобі треба доправити туди мене.

Вона роззирнулася довкола, вдячно зауваживши, що Фрактал спостерігає за нею зі стінки фургона. Пройшовши до передка фури, Шаллан очікувально простягнула руку другому охоронцеві, який стовбичив неподалік, — мовляв, моя світлість бажає залізти всередину.

Той у німому здивуванні поглянув на простягнуту руку й почухав потилицю. А відтак звів очі на фуру й, залізши на передок, простягнув тій п’ястка, допомагаючи вибратися.

Твлакв підійшов до Шаллан.

— Для нас це дороге задоволення — повертатися без товарів! У мене тільки ці раби, яких придбано в Неглибоких Криптах, але їх замало, щоб зворотний шлях окупився.

— «Дороге»? — перепитала дівчина, опускаючись на сидіння й намагаючись удати, наче здивована. — Негоціанте Твлакв, запевняю тебе, що дорожні видатки для мене — суща марниця. Тобі щедро компенсують усі збитки. А тепер рушаймо. Бо на Розколотих рівнинах на мене чекають впливові особи.

— Ваша Світлосте, — не здавався тайлен, — як я розумію, ви нещодавно пройшли через справжні випробування — ще б пак. То давайте я доправлю вас у Неглибокі Крипти — туди набагато ближче. А там ви зможете відпочити й відправити звістку тим, хто чекає на вас.

— Я що, просила підвезти мене в Неглибокі Крипти?

— Але… — почав було купець — і змовк під її пильним поглядом.

Вираз на обличчі Шаллан пом’якшав:

— Дякую за пораду, та я знаю, що роблю. Ну а тепер рушаймо.

Трійко чоловіків спантеличено перезирнулися, й работоргівець, знявши свою плетену шапчину, заходився вертіти її в руках. Віддалік до табору зайшли двоє паршменів із мармуровою шкірою. Шаллан замало не підскочила від страху, коли ті проходили повз, несучи сухі скелебрунькові мушлі, котрі вочевидь збирали на паливо. Твлакв не звернув на них ані найменшої уваги.

Паршмени. Спустошувачі. Дівчину продерло морозом, але наразі їй було не до них. Вона знову глянула на торгівця, очікуючи, що той не послухає її наказу — але Твлакв несподівано кивнув. А далі й сам купець, і його люди просто почали… робити, що велено: до фур поприпрягали чалів, Твлакв зорієнтувався, де шукати її скриню, й вони без подальших суперечок вирушили в дорогу.

«Можливо, ці бандюги просто тягнуть час, — подумала Шаллан, — бо хочуть дізнатися, що в моїй скрині, й урвати ласіший шматок». Проте, під’їхавши до її багажу, ті витягли його на фургон, пристебнули для надійності ременями, а далі розвернулися й вирушили на північ.

У напрямку Розколотих рівнин.