Слова Променистого ордену

55. Правила гри

— То сьогодні мене охоронятимеш ти? От тобі й маєш!

Каладін обернувся до Адоліна, який виходив зі своєї кімнати. Княжич, як завше, був убраний у бездоганний мундир. Ґудзики з монограмою, чоботи, які коштували дорожче, ніж дечиї будинки, а при боці — меч. Це був дивний вибір як на Сколкозбройного, але Холін, певне, носив його для прикраси. Ну а довершувала óбраз кучма неслухняного волосся на голові — білявого, припорошеного чорними пасмами.

— Княжичу, я їй не довіряю, — пояснив Каладін. — Чужоземка, таємні заручини, а єдина особа, здатна поручитися за неї, загинула. А раптом вона підіслана вбивця? Тож охорону мають нести найкращі.

— Ух, які ми скромні, — зауважив Адолін, широко крокуючи кам’яним коридором.

Каладін не відставав, простуючи поруч.

— Аж ніяк.

— Що, мостонавідничку, не розумієш жартів?

— Отакої. А я думав, наче жарти мають бути смішні.

— Лише для тих, хто не позбавлений почуття гумору.

— А-а, тоді зрозуміло, — парирував капітан. — Бо я його вже давно проміняв.

— На що?

— На шрами, — тихо відказав Каладін.

Холін зиркнув на тавра у того на чолі, які були здебільшого прикриті волоссям.

— Чудово, — буркнув Адолін собі під ніс. — Просто чудово. Твоє товариство несказанно мене радує.

Коридор закінчився, й вони ступили під сонячне світло. Щоправда, скупе — після кількаденних дощів небо було так само затягнуте хмарами.

Княжич із охоронцем вийшли в табір.

— Ти братимеш іще когось зі своїх? — поцікавився Адолін. — Адже зазвичай «няньок» двоє.

— Сьогодні буду тільки я.

Тепер, коли вони пильнували ще й короля, а Тефт знову вивів новобранців на патрулювання, Каладінові бракувало людей. Коло решти підопічних вартували двоє-троє охоронців, але капітан розсудив, що Адоліна він убереже й самотужки.

На них чекала карета, запряжена двома злостивого вигляду кіньми. А втім, ці істоти завжди мали такий вигляд: їхні очі були надто розумні, а рухи — надто раптові. На жаль, княжич не міг прибути в кареті, запряженій чалами. Ліврейний лакей відчинив перед Адоліном дверцята й, запустивши того всередину, зачинив їх і заліз на зап’ятки. А Каладін ладнався влаштуватися на козлах поруч кучера… аж раптом завмер.

— Ви? — не повірив він власним очам, тицяючи пальцем у візника.

— Я! — озвався королівський Дотепник, тримаючи віжки.

Блакитноокий, чорноволосий, у чорному однострої. Чому він на місці кучера? Адже він не слуга?

Каладін обережно вибрався на козли, й Дотепник, струснувши віжками, привів коней у рух.

— Що ви тут робите? — спитав капітан.

— Шукаю пригод на свою голову, — весело відказав той під супровід кінських копит, що цокотіли об камінь. — Ти вправлявся з моєю флейтою?

— Е-е…

— Тільки не кажи, що під час переїзду ти залишив її в Садеасовому таборі.

— Ну…

— Тебе ж просять: «не кажи», — урвав капітана Дотепник. — У цьому немає потреби, бо мені це відомо й без тебе. Якби ти знав історію тієї флейти, в тебе перевернулося б у голові. В прямому сенсі: я зіштовхнув би тебе додолу, вважаючи за шпигуна.

— Е-е…

— А ти сьогодні, бачу, красномовний…

Каладін справді забув його флейту. Збираючи мостонавідників, що залишалися в Садеасовому таборі — поранених із Четвертого мосту, а також членів інших команд — він думав про людей, а не про речі. І не подбав про клуночок зі своїми пожитками — йому вилетіло з голови, що між них була й флейта.

— Я солдат, а не музи́ка, — відказав капітан. — А до того ж музикувати — жіноче заняття.

— Всі ми музики, — заперечив Дотепник. — Річ лише в тому, чи ширимо ми свою музику. А що ж до «жіночого заняття», то цікаво зауважити, що авторка того трактату — та сама, яку замало не обожнює весь Алеткар — чомусь вирішила, що жінки мають сидіти й розважатися, а чоловіки — шукати, в кого всадити списа. Промовисто, еге ж?

— Гадаю, так.

— А знаєш, я щосили намагаюся завести з тобою приємну, цікаву, змістовну й дотепну розмову. Але мене не полишає відчуття, що ти, зі свого боку, не надто стараєшся підтримати моє починання. Це трішки схоже на музикування для глухого. Я, може, й спробував би — позаяк звучить кумедно — якби дехто не загубив мою флейту.

— Вибачте, — відказав капітан. Він радше поміркував би про нові фехтувальні стійки, яким навчився в Загеля, але в минулому Дотепник був до нього ласкавий. І найменше, чим міг віддячити йому Каладін, — це потеревенити з ним. — То… е-е… ви зберегли своє місце? Я про посаду королівського Дотепника. Бо під час нашої минулої зустрічі ви дали зрозуміти, що можете позбутися свого звання.

— Я поки не знаю, — відказав жартівник.

— Ви… ще не… А король знає, що ви повернулися?

— Ні. Я намагаюся придумати по-справжньому картинний спосіб повідомити його. Скажімо, сто прірводемонів марширують у ногу, співаючи оду моїй превелебності…

— Звучить… важкоздійсненно.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Я навіть гадки не маю, що ви сказали.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Мені це не допомогло.

— А, то ти таки глухнеш? Скажеш мені, коли процес сягне завершення. Бо я хотів би дещо спробувати. От тільки забув…

— Так, так, — зітхнув Каладін. — Ви хотіли заграти глухому на флейті.

— Ні, не те… А, згадав! Я завжди хотів підкрастися й дати глухому по шиї. Ото буде сміху!

Каладін знову зітхнув. Навіть коли їхати швидко, дорога до Себаріалового табору мала зайняти близько години, яка тягтиметься страшенно довго.

— То ви тут просто для того, щоб насміхатися з мене? — спитав капітан.

— Ну, така в мене робота. Але тобі я особливо не дошкулятиму. Бо ще налетиш…

Каладін злякано здригнувся.

— …Налетиш із гнівною тирадою, — ніби й не було нічого, повів далі Дотепник. — Ну, ти розумієш, про що я.

Капітан примружився на рослявого світлоокого:

— Що вам відомо?

— Майже все. Але інколи це «майже» неабияк стає на заваді.

— Тоді чого вам треба?

— Того, що мені годі отримати. — Із серйозним виразом в очах Дотепник обернувся до капітана. — Того самого, що й усім, Каладіне Буреблагословенний.

Той засовався на козлах. Дотепник знав про нього та Приборкування сплесків — щодо цього сумнівів не було. То що, варто чекати від нього якоїсь вимоги?

— Чого вам треба від мене? — запитав Каладін, намагаючись висловитися ясніше.

— А, то мізки в тебе працюють. Це добре. Від тебе, друже, мені треба одного. Історію.

— Яку ще історію?

— А це вже на твій розсуд, — усміхнувся Дотепник. — Але нехай вона буде динамічна. Бо якщо я чогось і не терплю, то це нудьги. Не навівай її на мене, зроби таку ласку. Бо інакше мені, бува, доведеться таки підкрастися й дати тобі по шиї.

— Я не глухну!

— Нічого — це смішить і тоді, коли вчинити так із людиною, яка може чути. Невже ти гадаєш, що я мучив би когось лише через його глухоту? Це було б аморально. Ні, красно дякую — я мучу всіх людей однаково.

— Як чудово.

Каладін відкинувся на козлах, чекаючи на продовження. Але, на його подив, Дотепник, здавалося, не заперечував, щоб їхня розмова урвалася.

Капітан задивився в похмуре небо. Він ненавидів дні на кшталт нинішнього, бо ті нагадували йому про Ридання. Прародителю бур! Сірі небеса й огидна погода наштовхували на думку, що не варто було взагалі вставати з ліжка. Кінець кінцем карета під’їхала до Себаріалового військового табору — навіть більше схожого на місто, ніж у решти великих князів. Каладін дивувався з повноцінних дохідних будинків, базарів і…

— Хлібороби? — спитав капітан, коли вони проїжджали повз групу людей, яка прямувала до брами, несучи тростини для знечервлення та відра з крємом.

— Себаріал розбиває лавісові плантації на південно-західних схилах, — пояснив йому «кучер».

— Але ж великобурі в цих краях занадто сильні й не дозволять вести сільське господарство!

— Розкажи це натанцям. Колись вони займалися рослинництвом по всіх тутешніх землях. Просто потрібен особливий сорт поліпів: він росте менший, ніж тобі звично думати.

— Але навіщо це робити? — допитувався Каладін. — Чом би селянам не вирощувати лавіс там, де це простіше? Наприклад, у самому Алеткарі?

— Ти погано знаєш людську вдачу — га, Буреблагословенний?

— Я… Що правда, те правда.

Дотепник похитав головою.

— Яка щирість, яка прямота. Ви з Далінаром однозначно схожі. Треба, щоб хтось навчив вас обох вряди-годи радіти життю.

— Я й так чудово вмію це робити.

— Он як?

— Еге. Просто мені добре там, де вас немає.

Дотепник витріщив на нього очі, а відтак, хихикнувши, труснув віжками, від чого коні трішки затанцювали.

— То в тобі таки жевріє іскра дотепності.

Каладін успадкував її від матері. Та нерідко говорила схожі речі — але це ніколи не звучало так образливо. «Не інакше, товариство Дотепника погано на мене впливає».

Зрештою «кучер» зупинив карету перед шикарним особняком — із тих, які Каладін сподівався б побачити у якомусь затишному лейті, а не тут, у військовому таборі. З такими колонами й вітражами він був навіть розкішніший, ніж маєток гартстоунського градоправителя.

Дотепник попросив ліврейного лакея, що стояв на під’їзній доріжці, покликати Адолінову каузаль-наречену. А княжич, вийшовши зачекати надворі, обсмикнув кітель і начистив нарукавні ґудзики. Він підвів очі на козли — і здригнувся.

— Ти! — вигукнув Адолін.

— Я! — відказав Дотепник і, спустившись донизу, склав церемонний уклін. — Завжди до ваших послуг, ясновельможний Холіне.

— Що ти зробив із моїм штатним кучером?

— Нічого.

— Дотепнику…

— Невже ви натякаєте, наче я скривдив бідолаху? Адоліне, хіба це схоже на мене?

— Що ні, то ні, — відказав княжич.

— Отож-бо. До того ж я не маю сумніву, що він уже звільнився від пут. А ось і ваша чарівна «без п’яти хвилин, але не факт що» наречена.

З особняка з’явилася Шаллан Давар — але не зісковзнувши сходами, як більшість світлооких панн, а збігши підстрибцем. «Гаряча дамочка», — знічев’я промайнуло в гадці Каладіна, що саме підібрав після Дотепника зронені віжки.

Та було в цій Шаллан Давар щось не те. Що крилося за її усмішливістю й ентузіазмом? А цей застібнутий на ґудзики лівий рукав її елегантної воринської сукні міг приховати скільки завгодно смертоносних знарядь. Щоб покінчити з Адоліном, вистачить звичайної отруєної голки, яка може бути там пришпилена.

Ні на мить не спускати з неї очей, доки ця дівчина з княжичем, було, на жаль, неможливо. Доведеться капітанові виявити ініціативу: зайти з іншого боку і спробувати з’ясувати, чи та вона, за кого себе видає, — визначити за минулим, чи становить ця веденка потенційну загрозу.

Шаллан підходила до Адоліна, й Каладін підвівся, ладнаючись зіскочити з козел і наглядати за нею. Аж раптом дівчина, здригнувшись, вирячила очі й указала правицею на Дотепника.

— Ви?! — скрикнула вона.

— Так, так. Сьогодні мене впізнають усі підряд. Я вже подумую, чи не вдягти мені…

Але Дотепник змовк — на нього налетіла Шаллан. Радше впавши, ніж зіскочивши додолу, охоронець потягнувся до ножа при боці, але розгублено застиг — бо та схопила «кучера» в обійми й, заплющивши очі, притислася головою йому до грудей.

Відпустивши руків’я ножа, Каладін звів брову на Дотепника — на вигляд наче громом приголомшеного. Чоловік стояв, тримаючи руки по швах, немовби не знав, куди їх подіти.

— Я завжди хотіла вам подякувати, — шепотіла Шаллан. — Але мені ніколи не випадало нагоди.

Княжич прокашлявся. Зрештою дівчина розтисла обійми і глянула на Адоліна.

— Ви обіймали Дотепника.

— Це що, ім’я? — спитала Шаллан.

— Одне з імен, — утрутився Дотепник, який на позір досі не оговтався. — Насправді їх у мене стільки, що й злічити годі. Хоча більшість, звісно, похідні від тієї чи іншої лайки…

— Ви обіймали Дотепника, — повторив Адолін.

Шаллан зашарілася.

— А це непристойно?

— Річ не в пристойності, — промовив княжич, — а в здоровому глузді. Обіймати його — все одно що білошипника, чи купу цвяхів, чи ще щось таке. Ну, тобто, це ж Дотепник. Як він може бути комусь до вподоби?

— Нам треба поговорити, — сказала Шаллан, підводячи очі на чоловіка в чорному. — Я не пригадую всієї нашої розмови, але деякі її…

— Я спробую знайти для вас час, — пообіцяв їй Дотепник. — Хоча графік у мене досить напружений. Я про те, що дошкуляти самому лише Адолінові доведеться не менше, ніж до наступного тижня.

Княжич похитав головою і, помахом руки відіславши лакея, власноруч допоміг дівчині сісти в карету. А відтак нахилився до скализуба:

— Руки геть!

— Хлопчику, вона замолода для мене, — відказав Дотепник.

— Саме так, — кивнув Адолін. — Тримайся ровесниць.

Той широко всміхнувся:

— Що ж, це може виявитися трохи складніше. Гадаю, в цих краях така лише одна, і то ми з нею ніколи не ладнали.

— Ну й дивак же ти, — промовив Холін, сідаючи в карету.

Каладін, зітхнувши, й собі підійшов, щоб залізти всередину.

— Ти зібрався їхати з пасажирами? — спитав Дотепник, і його усмішка поширшала.

— Так, — відказав охоронець.

Він хотів придивитися до Шаллан. Їдучи в кареті з княжичем, встругнути щось відкрито вона, найімовірніше, не наважиться. Але звичайне спостереження за нею могло дати певну інформацію, не кажучи про те, що він мав певні сумніви щодо її благонадійності.

— Гляди не фліртуй із дівчиною, — прошепотів Дотепник. — Бо в мене таке враження, що в юному Адолінові прокидається власник. А втім… що я верзу? Фліртуй із нею, Каладіне. А княжич хай лупає баньками.

Капітан хмикнув.

— Вона світлоока.

— То й що? — заперечив Дотепник. — Ну народ! Ви надто зациклені на цій штуці.

— Не ображайтеся, — шепнув Каладін, — але я радше фліртував би з прірводемоном.

І, залишивши козли Дотепникові, заліз у карету.

Забачивши його, княжич звів очі горі.

— Ти що, жартуєш?

— Така в мене служба, — відказав Каладін, сідаючи поруч нього.

— Але ж тут, коло моєї нареченої, мені нічогісінько не загрожує, — процідив Адолін крізь зціплені зуби.

— Ну, тоді я, мабуть, просто хочу прокататися з комфортом, — кинув охоронець, киваючи Шаллан Давар.

Але та лише всміхалася княжичеві й, коли карета рушила, запитала:

— Куди поїдемо сьогодні?

— Ну, ви казали щось про обід, — відповів Адолін. — Так от, знаю я одну нову винарню на Посадському торжищі, де подають і їжу.

— Ви знаєте всі найліпші заклади, — промовила Шаллан, і її усмішка поширшала.

«Ну й дамочка! Це ж треба так відверто лестити!» — подумав Каладін.

Адолін усміхнувся у відповідь.

— Я просто слухаю, що балакають люди.

— От якби ви ще звертали більше уваги на їхні відгуки про добрі вина…

— І не подумаю! — вишкірився княжич. — Адже з цим усе просто: поганих вин не буває.

Веденка захихикала.

Буря забирай, як же дратують світлоокі! А надто коли підлещуються одне до одного. Їхня розмова тривала, й Каладінові видалося до кричущого очевидним, як відчайдушно ця дівчина прагнула до стосунків з Адоліном. Що ж, не дивно. Світлоокі завжди шукали нагоду пролізти вперед — або завдати одне одному удару в спину, якщо мали відповідний настрій. Дізнавшись, що Шаллан Давар — пройдисвітка, Каладін зробив би дурну роботу: всі світлоокі — пройдисвіти. Капітан мав лише з’ясувати, що вона за пройдисвітка: з тих, що полюють на статки чи на життя?

Розмова точилася далі, і Шаллан повернула її до планів на день.

— Так от, я не проти чергової винарні, — промовила дівчина, — але мені спадає на думку, що такий варіант стає трішечки прогнозованим…

— Знаю, — відказав Холін. — Але, крім винарень, тут до бурі мало розваг — ні концертів, ні мистецьких виставок, ні скульптурних турнірів.

«То он за чим проводять час такі, як ви? — не повірив власним вухам Каладін. — Допоможи вам Усемогутній, якщо скульптурних турнірів не стане».

— Тут є звіринець, — енергійно заперечила Шаллан. — На Посадському торжищі.

— Звіринець? — перепитав Адолін. — Це якось… грубо, хіба ні?

— Ой, та годі вам. Ми подивилися б на всіх тварин, і ви могли б розповісти мені про тих, яких хоробро вбили на полюванні. Це було б дуже цікаво. — Вона позволікала, й Каладін, здавалося, розгледів у її очах проблиск глибших емоцій. Болю? Тривоги? — А мені не завадить розвіятися, — докинула Шаллан уже тихше.

— Я, власне, ставлюся до полювання з презирством, — відказав княжич, який, здавалося, нічого не зауважив. — Йому бракує справжнього суперництва. — Він глянув на мовби приклеєну усмішку дівчини й енергійно кивнув. — Гаразд, спробувати щось новеньке, мабуть, не завадить. Я звелю Дотепникові везти нас до звіринця. І сподіваюся, що він натомість не завезе нас у прірву, щоб посміятися з наших нажаханих криків.

Адолін, обернувшись, відчинив маленьке віконечко вгорі біля козел і зробив розпорядження. А Каладін дивився на Шаллан, яка відкинулася на сидінні, самовдоволено всміхаючись. Вона мала прихований мотив для відвідин звіринця. Який же?

Княжич знову обернувся до нареченої і запитав, як минув її день. Капітан упіввуха слухав і, придивляючись до дівчини, намагався розгледіти, чи не ховає вона на собі холодної зброї. Та зашарілася від якихось Адолінових слів, а відтак засміялася. Син великого князя був не до вподоби Каладінові, але він принаймні не кривив душею. Успадкувавши батькову прямолінійність, він завжди був відвертий із «мостонавідничком». Зверхній і зіпсутий — проте відвертий!

А ця дівчина відрізнялася. Її ходи були прораховані: манера сміятися, добирати слова… Вона хихикала й заливалася барвою, але її проникливі очі весь час пильнували. Ця панна втілювала всі огидні йому сторони культури світлооких.

«Ти просто не в гуморі — от і дратуєшся», — заперечила частина Каладінового єства. З ним таке інколи бувало, особливо в хмарну погоду. Але невже ця парочка конче мала розводити свої нудотні «веселощі»?

Капітан усю поїздку не зводив очей із Шаллан, і зрештою дійшов висновку, що його підозри надмірні: безпосередньої загрози Адолінові вона не становила. Каладін мимоволі полинув думками в ту ніч у проваллях. Катання на вітрах, нуртування Світла всередині, свобода…

Ні, не просто свобода — мета.

«Ти тут не просто так, — нагадав собі капітан і, зробивши над собою зусилля, зосередився на поточному завданні. — Охороняй Адоліна». Про ліпшу, ніж у нього, службу годі було й мріяти. Щедра платня, власний загін, важлива місія. Надійний командир. Усе було ідеально.

Але ті вітри…

— Ой! — вигукнула Шаллан і, потягнувшись до портфеля, стала длубатися в ньому. — Адоліне, я ж принесла вам ті матеріали…

Тут вона змовкла, зиркнувши на Каладіна.

— Йому можна довіряти, — дещо знехотя відказав княжич. — Він двічі рятував мені життя, і батько залишає його вартувати навіть під час найважливіших нарад.

Дівчина дістала кілька аркушів, укритих нерозбірливим жіночим скорописом.

— Вісімнадцять років тому потужною силою в Алеткарі був великий князь Єнев — один із наймогутніших феодалів, які виступили проти кампанії короля Ґавілара за об’єднання країни. Єнева не перемогли на полі бою, а вбили на дуелі. Це зробив Садеас.

Адолін кивнув, зацікавлено нахиляючись ближче.

— Ось що пише про ті події Її Світлість Йалай, — повела далі Шаллан. — «Нейтралізація Єнева була актом натхненної простоти. Мій чоловік поговорив із Ґавіларом щодо Права виклику та Королівського призу — стародавніх традицій, які багато хто зі світлооких знав, але, за новітніх обставин, залишав без уваги.

Ці традиції були пов’язані з історією алеткарської корони, тож, апелюючи до них, ми підкріплювали своє право на трон. Це створило нагоду для ристалища могутності й слави, і мій чоловік уперше вийшов на арену проти іншого дуелянта».

— Чого-чого «могутності й слави»? — спитав Каладін.

Княжич і наречена глянули на нього так, наче їм було дивно почути, як він розмовляє. «Забули й думати, що ви тут не самі, еге ж? — подумав капітан. — Такі, як ви, воліють не зважати на темнооких».

— «Ристалища могутності й слави», — повторив Холін. — Це хитромудра фраза на позначення турніру. Тоді їх часто влаштовували, щоб великі князі, між якими, мов на гріх, саме був мир, мали змогу похизуватися.

— Адолінові потрібно знайти спосіб викликати на дуель чи принаймні дискредитувати Садеаса, — пояснила Шаллан. — Я міркувала над цим, і мені на пам’ять прийшла згадка в біографії попереднього короля, за авторством Ясни, про дуель із Єневом.

— Гаразд, зрозуміло… — відказав Каладін, спохмурнівши.

— «Мета цього підготовчого поєдинку, — читала далі дівчина, здійнявши вказівного пальця, — полягала в тому, щоб демонстративно вразити великих князів і змусити їх трепетати. Ми спланували такий хід заздалегідь, але перша жертва не знала, яку роль у нашій інтризі їй уготовано. Садеас навмисне провів двобій так, щоб той вийшов максимально видовищним. Він кілька разів зупиняв поєдинок і підвищував ставки — спочатку грошові, а потім земельні.

А зрештою здобув картинну перемогу. Юрба нестямилася від захвату, а король Ґавілар підвівся і — як веліла старовинна традиція — запропонував Садеасові просити приз за даровану втіху. Відповідь Садеаса була проста: “Ваша Величносте, не треба мені іншого призу, ніж боягузливе серце Єнева на вістрі мого меча!”»

— Та ви жартуєте, — кинув Адолін. — Позер Садеас так сказав?

— Записи про цю подію та його слова є в кількох найдокладніших хроніках, — заперечила дівчина. — «Відтак Садеас провів дуель із Єневом, убив його і звільнив місце для союзника — Аладара — який сів княжити у вотчині переможеного».

Адолін замислено кивнув:

— Шаллан, це може спрацювати. Я маю спробувати те саме — провести видовищний бій із Релісом та з тим, кого він приведе, викликати захват уболівальників, заслужити Королівський приз та зажадати Права викликати самого Садеаса.

— У цьому є своя принадність, — погодилася наречена. — Обернути проти Садеаса його власний трюк.

— Він нізащо не погодиться, — втрутився Каладін. — Садеас не дозволить, щоб його загнали в таку пастку.

— Можливо, — відказав Холін. — Але, гадаю, ти недооцінюєш становище, в якому він опиниться, якщо зробити все правильно. Право виклику — старовинна традиція, яка, подейкують, походить від Вісників. І коли світлоокий воїн, який довів свою доблесть перед Усемогутнім і королем, обернеться до трибун і зажадає справедливого покарання своєму кривдникові…

— Він погодиться, — промовила Шаллан. — Йому доведеться. Але, Адоліне, чи не стане справа за видовищністю?

— Публіка очікуватиме від мене різних викрутів, — сказав княжич. — Трибуни будуть невисокої думки про мої попередні дуелі — і це має працювати на мене. Якщо я влаштую незабутню виставу, юрба буде в захваті. А до того ж поєдинок проти двох суперників одразу? Це саме собою приверне потрібну нам увагу.

Капітан переводив погляд то на юнака, то на дівчину. Вони говорили цілком серйозно.

— Ви справді гадаєте, що це спрацює? — замислено спитав Каладін.

— Так, — відказала Шаллан, — хоча, за тією ж таки традицією, Садеас зможе призначити замість себе представника-«чемпіона», тож Адолінові, бува, так і не випаде зітнутися з ним особисто. Зате він однаково здобуде його Сколки.

— Задоволення я отримаю куди менше, — втрутився Адолін, — але результат вийде прийнятний. Здолавши його «чемпіона», я підріжу Садеасові сухожилля. Він утратить силу-силенну довіри до себе.

— Але насправді це нічого не означатиме? — промовив Каладін. — Адже так?

Княжич із нареченою глянули на охоронця.

— Це ж дуель, — пояснив той. — Просто гра.

— «Просто», та не просто… — заперечив Адолін.

— Не розумію, чим саме. Ви, звісно, можете здобути його Сколки, але титул і влада зостануться при ньому.

— Річ у тому, як його сприйматимуть, — пояснила Шаллан. — Садеас утворив коаліцію проти монарха, натякаючи, що могутніший за Елгокара. А програш королівському представникові зіб’є з нього пиху.

— От я й кажу: це просто гра, — повторив Каладін.

— Так, — неочікувано для того погодився Адолін. — Але це гра, яку веде Садеас. І він сам пристав на ці правила.

Каладін відкинувся на сидінні, осмислюючи почуте. «Ця традиція може стати відповіддю, — майнуло в гадці. — Тим виходом, який я шукав…»

— Садеас був таким потужним союзником, — із жалем у голосі сказав Холін. — Я вже й забув про речі на кшталт перемоги над Єневом.

— І що ж усе змінило? — спитав капітан.

— Ґавіларова смерть, — півголосом відказав Адолін. — Попередній король був тим, хто скеровував Садеаса й батька в спільному напрямку. — Княжич нахилився й зазирнув у нотатки, які вочевидь не міг прочитати. — Шаллан, ми просто зобов’язані це зробити. Ми мусимо затягнути цей зашморг на шиї того в’юна. Дякую вам за цей чудовий план.

Та зашарілася, а відтак склала нотатки в конверт і вручила його Адолінові.

— Передасте своїй тітці. Тут докладно описано все, що я розкопала. Їй і вашому батькові краще знати, вдала це ідея чи ні.

Беручи конверта, княжич затримав руку Шаллан у своїй, і обоє на мить розтанули під поглядом одне одного. Так, Каладін дедалі більше переконувався, що ця дівчина не становить безпосередньої небезпеки для його підопічного. Якщо вона й аферистка, то полює не на життя, а тільки на честь Адоліна.

«Надто пізно, — подумав охоронець, спостерігаючи, як той відкинувся на сидінні з дурнуватою усмішкою на обличчі. — Вона була, та загула».

Карета незабаром під’їхала до Посадського торжища, проминувши кілька груп патрулів у синіх мундирах Холіна — обслуги з різних команд, крім Четвертого мосту. Охорона порядку на торжищі була елементом військової підготовки, яку запровадив для них Каладін.

Першим вийшовши з карети, капітан зауважив неподалік розставлені рядами протибуряні фургони. Прилеглу територію відгороджували натягнуті між стовпами мотузки — на позір щоб туди не пролазили без квитка — хоча гевали з дубцями, які валандалися коло стовпів, мали справлятися ліпше.

— Дякую за поїздку, Дотепнику, — промовив Каладін, обертаючись. — І ще раз вибачте за флейту, яку ви…

Але замість Дотепника на козлах сидів незнайомець — молодий, у коричневих штанях, білій сорочці й шапчині на голові, яку той збентежено зняв.

— Звиняйте, пане, — озвався чоловік із якимось акцентом, котрий Каладін не зумів розпізнати. — Мині добре заплотили й розтолкували, де саме стоять, шоб поміняцця місцями з фурманом.

— Що там таке? — спитав княжич, виходячи з карети й підводячи очі. — А-а. Мостонавідничку, з Дотепником таке буває.

— «Таке»?

— Він полюбляє загадкові зникнення, — пояснив Адолін.

— Паночку, тут нима великої загадошності, — пояснив хлопчина, обертаючись і тицяючи пальцем. — Я мав чекать на нього он тамечки, нидалечко, — де корети перед поворотом приторможують — а тоді підвезти вас сюди-го. Я нипомітно зацибнув на козли — а він захихикав, як мале дитя, і втік.

— Дотепник просто любить дивувати, — промовив Адолін, допомагаючи Шаллан вийти з карети. — Не зважай на нього.

Новий кучер зіщулився — на позір збентежено. Капітан його не впізнавав: у штаті Адолінової челяді такого не було. «Доведеться мені повертатися на козлах, щоб наглянути за ним».

Шаллан із нареченим рушили до звіринця, а охоронець, прихопивши із задка карети свого списа, кинувся їм навздогін і зрештою прилаштувався за кілька кроків від них. Слухаючи їхній сміх, йому хотілося зацідити обом по пиці.

— Нічого собі, — пролунав голос Сил. — Каладіне, ти маєш приборкувати бурі, а не метати з очей громи і блискавки.

Той підвів очі. Спрен підлетіла й затанцювала в повітрі осяйною стрічкою. Каладін закинув списа на плече й рушив далі.

— Що таке? — спитала Сил, застигнувши в повітрі просто перед ним.

Хай куди він крутив головою, спрен автоматично ковзала в той бік, наче сиділа на незримому карнизі. Її дівоча суконька тріпотіла, перетворюючись нижче колін на імлу.

— Нічого, — тихенько відказав Каладін. — Просто мені набридло слухати цю парочку.

Сил озирнулася через плече на княжича з нареченою. Адолін купив квитки й, показавши великим пальцем за спину, пояснив, що платить за трьох. Набундючений азіш у чудернацькому візерунчастому капелюсі й довгому сюртуку хитромудрого крою замахав рукою в бік кліток, пояснюючи, які тварини в якому ряду.

— Адолін і Шаллан здаються щасливими, — заперечила Сил. — Хіба це погано?

— Добре, якщо тільки мені не доводиться слухати їхнє сюсюкання, — відповів Каладін.

Сил наморщила носика.

— Річ не в них, а в тобі — у твоєму кислому настрої. Я його аж на смак відчуваю.

— На смак? — перепитав він. — Сил, ти не їси. Сумнівно, щоб ти мала відчуття смаку.

— Це фігура мови. А ще в мене багата уява. І ти таки кислий. І припини сперечатися, бо я маю рацію.

Вона спурхнула й закрутилася коло Шаллан з Адоліном, які саме оглядали першу клітку.

«Буреклята спрен! — подумав Каладін, підходячи до парочки. — Щось їй пояснювати — це, гадаю, все одно що… як то кажуть… проти вітру…»

На вигляд протибуряний фургон дуже нагадував ту клітку для рабів, у якій його привезли на Розколоті рівнини — от тільки до тварини всередині начебто ставилися куди ліпше, ніж до невільників. Вона сиділа на камені, а внутрішність клітки була обмазана крємом — певне, для того, щоб нагадувати печеру. Сама істота була просто грудочкою плоті з двома банькатими очима й чотирма довгими щупальцями.

Шаллан охнула й витріщилася на тварину. Враження було таке, неначе їй подарували купу коштовностей, хоча натомість ішлося всього-на-всього про слизький клубок незрозуміло чого — такий міг би пристати до підошви Каладінового чобота.

— Це найпотворніша істота з усіх, яких мені випало бачити, — зронив Адолін. — Схоже на вміст клямкуна — тільки без панцира.

— Це сарпентин, — промовила Шаллан.

— Бідолашний, — поспівчував Адолін. — Це його мамця так назвала?

Дівчина ляснула княжича по плечі.

— Сарпентини — це назва родини.

— А-а, то без мамці не обійшлося.

— Родини тваринного царства, дурнику. На заході, де бурі слабші, їх водиться більше. Я бачила всього кілька екземплярів. У нас у Я-Кеведі вони маленькі — куди їм до цього. Я навіть не знаю, що це за вид.

Повагавшись, вона просунула пальці крізь ґрати і схопила одну зі щупальцеподібних кінцівок.

Тварина негайно сахнулася й, роздувшись, щоб здаватися більшою, загрозливо звела над головою два інші відростки. Княжич скрикнув і відтягнув наречену.

— Азіш просив не чіпати їх! — сказав Адолін. — А що, як ця тварина — отруйна?!

Але Шаллан, не звертаючи на нього уваги, длубалася в портфелі, вивуджуючи записник.

— Теплий на дотик, — бурмотіла дівчина до себе. — Справжній представник теплокровних. Яка дивовижа! Я маю замалювати його. — Вона скосила очі на табличку, яка висіла на клітці. — Ет, дурниці!

— Що там написано? — спитав Холін.

— «Демонічний камінь, спійманий у Марабетії. Місцеві стверджують, що в ньому відродився мстивий дух убитої дитини». І ні найменшої згадки про вид! Хіба це по-науковому?

— Шаллан, це звіринець, — відказав, хихикнувши, княжич, — який приїхав у таку далечінь, щоб розважати солдатів із маркітантами.

Відвідувачів справді не бракувало. Доки дівчина малювала, Каладін пильно стежив за перехожими, щоб ті не підходили надто близько, й перебачив усіх — від посудомийок і десятників до офіцерів та навіть кількох високопоставлених світлооких. Одну таку пані, яка майже не дивилася на клітки, пронесли повз капітана в паланкіні. Який контраст із жадібними замальовками Шаллан і добродушними жартами Адоліна!

Каладін був несправедливий до цієї парочки. Вона, може, й не помічала капітана, але відвертого знущання той не зазнавав. Щасливі та приємні молоді люди. То чому ж вони так його дратували?

Зрештою Адолін і Шаллан перейшли до наступної клітки, де сиділи небесні мурени й стояла велика балія з водою, куди ті могли пірнати. На позір їм було не так добре, як «демонічному каменю»: клітка була тіснувата, і тварини нечасто злітали в повітря. Не надто цікаве видовище.

Наступною стояла клітка з істотою, що скидалася на маленького чала, але з більшими клішнями. Шаллан захотіла зобразити і її, тож Каладін мимоволі затримався коло клітки, придивляючись до людей, які проходили повз, і слухаючи Адолінові потуги жартувати, щоб розважити наречену. Виходило не бозна-як, але дівчина усе одно сміялася.

— Бідолашка, — промовила Сил, опускаючись на дно клітки й роздивляючись її крабоподібного мешканця. — Ну що в нього за життя?

— Спокійне. — Каладін знизав плечима. — Йому принаймні не треба боятися хижаків. І він завжди ситий. Сумніваюся, що карликовий чал може хотіти більшого.

— Он як? — запитала Сил. — А ти хотів би опинитися на його місці?

— Звісно, що ні. Я солдат, а не чал, нехай і маленький.

Вони рушили далі, переходячи від клітки до клітки. Деяких тварин Шаллан малювала, а інші, на її думку, були не варті негайної замальовки. Найбільшу цікавість у неї ви́кликала істота, яка водночас була найдивніша: таке собі різнобарвне курча з червоно-синьо-зеленим оперенням. Для цього етюда дівчина витягнула кольорові олівці. Колись дуже давно їй начебто не вдалося замалювати таку дивовижу.

Каладін мусив визнати, що тварина була таки гарна. Але як же вона виживала? Панцир вона мала тільки на самому кінчику морди, а решта її тіла була не досить драглиста, щоб ховатися в розколинах — як-от демонічний камінь. То що ж робило це курча, коли налітала буря?

Сил опустилася Каладінові на плече.

— Я солдат, — повторив той дуже тихо.

— Колишній солдат, — заперечила спрен.

— Я хочу знову ним стати.

— Ти певен?

— Здебільшого так. — Він схрестив руки на грудях, сперши списа на плече. — От тільки… Сил, це дурість. Божевілля. Служба в мостонавідниках була найгіршим часом у моєму житті. Нас убивали, гнітили, принижували. Але навряд чи я коли-небудь відчував у собі стільки енергії, як протягом отих останніх тижнів.

Як порівняти з тим, що Каладін зробив для Четвертого мосту, служба звичайним солдатом — навіть дуже почесна, як-от капітаном князівської охорони — здавалася чимось приземленим і буденним.

А от ширяти на крилах вітрів — це було аж ніяк не буденно.

— Ти майже готовий, чи не так? — шепнула Сил.

Каладін неспішно кивнув.

— Так — гадаю, готовий.

Довкола наступної клітки стояла велика юрба, а сям-там із землі навіть вилазили спрени страху. Каладін проштовхувався наперед, але розчищати шлях йому не довелося: Адолінові й так давали дорогу, щойно збагнувши, що він — спадкоємець Холіна. Княжич вочевидь звик до такої пошани, бо пройшов крізь натовп, навіть не глянувши по боках.

Та клітка відрізнялася від решти: ґрати були рясніші, а деревину укріпили. На позір її мешканець не заслуговував на таке особливе ставлення. Нещасна тварина лежала, заплющивши очі, перед якимось камінням. На її прямокутній морді виднілися гострі жувала — схожі на зуби, але моторошніші — а з верхньої щелепи стирчали донизу два довгі бивні, подібні до ікл. Проте ключем до того, що це за істота, були могутні лапи та грізні шипи, які тягнулися від голови вздовж вигнутої спини.

— Білошипник, — охнула Шаллан, підступаючи ближче до клітки.

Каладін їх ніколи не бачив, але згадав юнака, який сконав на операційному столі, заливши все кров’ю. Згадав страх і розпач. А потім страждання.

— Я думав, вони… страшніші, — сказав капітан, силкуючись дати раду цим спогадам.

— Білошипники погано переносять неволю, — пояснила наречена княжича. — Конкретно цей, мабуть, давно кристалізувався б, упавши в сплячку, але йому не дають — певне, регулярно змиваючи панцир водою.

— А мені його не шкода, — кинув Адолін. — Я бачив, що ці тварюки можуть зробити з людиною.

— Атож, — тихенько мовив Каладін.

Шаллан вийняла художницьке приладдя, але щойно вона почала малювати, як люди довкола клітки стали розходитися. Капітан спершу подумав, що це через звіра — але той лежав, як лежав, так само не розплющуючи очей, а з його носових отворів вряди-годи долинало хропіння.

Ні, люди сходилися в інший кінець звіринця. Привернувши увагу княжича, Каладін вказав у той бік — мовляв, піду перевірю, що там таке. Адолін кивнув і поклав руку на меча, даючи зрозуміти, що попильнує.

Узявши списа на плече, охоронець побіг у розвідку й незабаром, на жаль, упізнав знайоме обличчя, що височіло над натовпом, — Амарам був рослявий чоловік. Поруч нього стояв Далінар, а кілька охоронців з-поміж Каладінових людей тримали на безпечній віддалі юрбу роззяв.

— …наче мій син тут, — говорив Далінар добре вдягненому власникові звіринця.

— Для Вашої Ясновельможності вхід безкоштовний! — відказав той у піднесеній манері, яка нагадувала Сиґзілову. — Це велике благословення Вісників — показати мою скромну колекцію вам і вашому шановному гостеві.

Останній комплімент, звичайно ж, призначався Амарамові. На тому був дивний, яскравий плащ — золотаво-жовтий із чорним ґліфом на спині. Присяга? Розрізнити його форму було важко, але той знак здавався знайомим.

«Подвійне око», — збагнув Каладін. Символ…

— То це правда? — спитав власник звіринця, придивляючись до Амарама. — Бо табором ходять надзвичайно цікаві чутки…

Далінар гучно зітхнув.

— Ми збиралися оголосити про це ввечері, на бенкеті, але оскільки Амарам наполягає, що носитиме цього плаща, то тягнути із заявою, гадаю, не варто. Виконуючи королівське розпорядження, я наказав відродити Променисте лицарство. Нехай стане відомо у всіх таборах, що прадавню присягу принесено знову, і першим її, на моє прохання, повторив ясновельможний Амарам. Променисте лицарство відроджене, і він його очільник.