Слова Променистого ордену

28. Мешти

— Ця інхвормація стане тибі у двананцять броамів, — промовила Шаллан. — Рубінових, пойняла? Перевірю кожнісінький.

Тин розсміялася, закинувши голову, і її чорне як смола волосся розсипалося по плечах. Жінка сиділа на передку фургона — там, де колись сидів Блут.

— І це, по-твоєму, бавський акцент? — запитала вона.

— Я ж чула їхню вимову всього три чи чотири рази.

— Звучало так, неначе ти каміння в рот набрала!

— Але ж вони саме так і говорять!

— Ну ні: їхня артикуляція справляє таке враження, наче в ротах у них не каміння, а щебінь. Вони розмовляють повільно й підкреслено чітко вимовляючи звуки — ось так: «Пудивилась я на ті кортини, шо ти дала. Краса та й годі. Дюжечки гарні. Такі чюдові пулотна в мене ше ніколи не висіли».

— Ти перебільшуєш! — зронила Шаллан і мимоволі розсміялася.

— Хіба трішечки, — заперечила Тин, відкинувшись на сидінні й розмахуючи перед собою довгим пужалном, яким поганяють чалів, немов Сколкозбройцем.

— Не розумію, яка користь з уміння вдавати бавський акцент, — сказала Шаллан. — Адже бавландці — цілком пересічний народ…

— Дитино, саме тим вони й непересічні.

— То вони непересічні тим, що пересічні, — підсумувала дівчина. — Хоч моя логіка подекуди накульгує — і я це знаю — але із цим твердженням щось явно не так.

Тин усміхнулася. Жінка трималася так невимушено, так… розкуто. Зовсім не так, як очікувала Шаллан після їхньої першої зустрічі.

Але тоді Тин грала роль — була в образі начальниці охорони. А от жінка, з якою Шаллан розмовляла тепер, здавалася щирою.

— Слухай сюди, — сказала Тин, — якщо збираєшся дурити людям голови, треба навчитися вдавати не лише високо-, а й низькородну — відходити від образу «впливової світлоокої». Його ти, гадаю, мала від кого засвоїти.

— Що було, те було, — відказала дівчина, згадавши про Ясну.

— Але річ у тім, що в багатьох ситуаціях впливовість світлоокої нічого не дасть.

— Пересічність — непересічна, а впливовість нічого не дасть. Пойняла.

Тин дивилася на неї, жуючи шматочок в’яленого м’яса. Її портупея висіла на гачку скраю сидіння, погойдуючись у такт із кроками чала.

— А знаєш, дитино, опускаючи маску, ти стаєш язикатою.

Шаллан зашарілася.

— Й мені це до вподоби. Люблю людей, які вміють посміятися над життям.

— Я, здається, розумію, до чого ти хилиш, — сказала дівчина. — Йдеться про те, що, розмовляючи з бавським акцентом і маючи простецький, пересічний вигляд, можна бувати там, де світлоокій зась.

— А ще підслухати або зробити те, чого світлоока нізащо не зможе. Акцент чимало важить. За шляхетною вимовою часто байдуже, що в кишенях у тебе гуляє вітер, а витерши ніс рукавом і говорячи, наче бавландка, ти запросто відведеш людям очі від меча в себе на поясі.

— Але ж у мене світло-сині очі, — заперечила Шаллан. — Хай як я розмовлятиму, мені нізащо не зійти за простолюдинку!

Тин закопирсалася в кишені штанів. Сюртука вона давно скинула й почепила на інший гачок, залишившись у самих лише жовтаво-брунатних рейтузах із високими чоботами та застібнутій сорочці на ґудзиках. Замало не такій, як у робочого люду, але з дорожчого краму.

— Ось, лови, — сказала Тин і кинула співрозмовниці якусь річ.

Шаллан її заледве впіймала й почервоніла від своєї незграбності. А потім піднесла отримане ближче до сонця — то виявився маленький флакончик із якоюсь темною рідиною.

— Це очні краплі, — пояснила Тин. — Від них твої райдужки на кілька годин потемніють.

— Справді? Невже?

— Маючи потрібні зв’язки, їх неважко роздобути. Корисна речовина.

Шаллан опустила флакончик і зненацька відчула озноб.

— А буває…

— …те, що зробить навпаки? — закінчила за неї жінка. — Перетворить темноокого на світлоокого? Коли й буває, то мені про це невідомо. Якщо тільки не вірити в казки про Сколкозбройці.

— Звучить слушно, — відказала заспокоєна Шаллан. — Скло можна затемнити, пофарбувавши, але навряд чи його можна освітлити, не розплавивши.

— Так чи інак, — повела далі її співрозмовниця, — а тобі знадобляться один-два провінційні акценти. Гердазійський, бавський — щось на кшталт цього.

— Я, певне, й так розмовляю з провінційним веденським акцентом, — зізналася дівчина.

— Тут це нічого не дасть. Я-Кевед — культурна країна, чиї говірки надто схожі між собою. Чужинці їх не розрізняють. Це твій брат веден збагне, що ти провінціалка, а для алетійця твоя вимова екзотична та й годі.

— Ти багато де побувала, еге ж? — поцікавилася Шаллан.

— Куди вітри, туди і я. Це приємне життя, якщо ти не надто прив’язана до всілякого мотлоху.

— Мотлоху? — перепитала Шаллан. — Але ж ти — перепрошую на слові — злодійка. А злодії саме заради «мотлоху» й крадуть!

— Ну, я беру, що можу, але це доводить лиш одне: легко прийшло, легко пішло. Тут здобула, тут втратила. Достоту як оборудка, котру я провернула на півдні: мої спільники пішли на діло й не повернулися — я майже певна, що вони втекли, не розплатившись зі мною. — Тин знизала плечима. — Буває. Нема чого перейматися.

— А що за оборудка?

Ставлячи запитання, Шаллан спеціально кліпнула очима, щоб залишити собі Спогад про співрозмовницю: як та сидить, розвалившись, і похльостує пужалном, неначе диригує оркестром — ні про що на світі не журячись. Кілька тижнів тому їх замало не вбили, але Тин сприйняла це спокійно.

— Серйозна, — відказала жінка. — Важлива для тих, хто керує світом. Я й досі не отримала звістки від своїх наймачів. Можливо, мої спільники й не втекли, а просто зазнали невдачі. Не знаю…

На цих словах Шаллан зауважила, як на обличчі Тин проступила напруга. Шкіра довкола очей зібралася в зморшки, а погляд став відстороненим. Жінку тривожила можливість помсти з боку наймачів. Але за мить її лице розгладилося.

— Поглянь-но, — промовила Тин, кивнувши на щось попереду.

Дівчина простежила за її жестом і розгледіла за кілька пагорбів від них якісь рухомі фігурки. З наближенням Розколотих рівнин пейзаж поступово змінився: пагорби стали крутішими, повітря — теплішим, а флора — багатшою. Де-не-де в долинах — там, куди після великобур збігала вода — траплялися невеличкі гайки. Дерева були приземкуваті — не та буйна пишнота, котру вона спізнала в Я-Кеведі — але після самих лише чагарників Шаллан раділа й таким.

Трава була соковитіша — вона хвацько задкувала від фургонів і ховалася в нірки. Тутешні скелебруньки виростали здоровенними. А ще проклюнулися пасма сланцекірки, нерідко всіяні життєкузьками, що метушилися, наче світні зелені порошинки. Протягом їхньої багатоденної мандрівки вони вже проминали інші каравани — що ближче до Розколотих рівнин, то частіше. І тому Шаллан не здивувало, що попереду хтось є — але то були вершники. Та хто ж у цих краях міг дозволити собі коней? І чому його не супроводжував ескорт? Але верхівців, здавалося, було всього четверо.

З першого фургона долинув окрик Макоба, і караван зупинився. Шаллан із власного жахливого досвіду знала, якою небезпечною тут може стати будь-яка зустріч. Тож господарі каравану остерігалися кожної. За головну була Шаллан, але вона дозволила досвідченішим людям оголошувати привали та обирати маршрут.

— Ходімо, — промовила Тин, зупинивши чала ударом пужална, а відтак зіскочила з передка і схопила з гачків сюртука й портупею.

Прибравши виразу у стилі Ясни, Шаллан і собі спустилася з козел. Із Тин вона могла бути собою, проте решта мали бачити в ній начальницю — вимогливу, сувору, але й, дай-то Всемогутній, здатну надихати. Тому ж бо дівчина і зраділа блакитній сукні, яку дав їй Макоб. Розшита сріблом та з найтоншого шовку, вона стала чудовою заміною її дрантю.

Вони пройшли повз Васу та його людей, які крокували одразу за переднім фургоном. Ватаг дезертирів кинув на супутницю Шаллан сердитий погляд. Попри злочинні нахили Тин, Васова неприязнь до неї лише додавала підстав поважати цю жінку.

— Ми з Її Світлістю Давар розберемося, що то за люди, — промовила Тин до Макоба, проходячи повз передній фургон.

— Ваша Світлосте? А якщо це розбійники? — спитав Макоб, підводячись і дивлячись у бік Шаллан.

— Їх усього четверо, пане Макоб, — легковажно відказала Шаллан. — Того дня, коли я самотужки не дам ради чотирьом бандитам, мене й варто буде пограбувати.

Вони проминули фургон, і Тин підперезалася портупеєю.

— А що, коли то й справді розбійники? — шепнула до неї дівчина, щойно Макоб уже не міг їх почути.

— Ти ж начебто сказала, що подужаєш чотирьох.

— Я просто підіграла тобі!

— А це небезпечно, дитино, — промовила Тин із широкою усмішкою. — Послухай, розбійники не показалися б нам — і точно не стояли б на місці.

Четверо вершників чекали на вершині пагорба. Наблизившись, Шаллан розгледіла на них новенькі сині мундири — на позір справжнісінькі. Проходячи улоговиною між пагорбами, вона забила пальця об скелебруньку. Її лице перекосилося від болю. До пари із сукнею Макоб дав ще й туфельки, годящі для світлоокої дами. Вони були шикарні й, певне, коштували цілий статок, але ж ішлося замало не про пантофлі.

— Зачекаймо тут, — промовила Шаллан. — Нехай самі спускаються до нас.

— Не заперечую, — погодилася Тин.

Помітивши, що на них чекають, чоловіки нагорі й справді почали спускатися з пагорба. До вершників долучилися і двоє піших, і то не в одностроях, а в робочому одязі. Може, конюхів?

— Кого ти вдаватимеш? — тихенько запитала Тин.

— Може, нікого? — відказала Шаллан.

— Ну що за радість залишатися собою? — заперечила та. — Як у тебе з рогоїдською?

— Тільки не це! Я…

— Надто пізно, — промовила Тин, бо вершники вже підскакали.

Дівчині коні здалися страшними. На відміну від сумирних чалів, ці здоровенні тварюки весь час притупували й пофиркували.

Передній вершник осадив коня не без помітного роздратування: тварина, схоже, не вповні корилася.

— Ваша Світлосте, — промовив він, зауваживши очі Шаллан, і кивнув їй.

На превеликий подив дівчини, то був темноокий — рослявий алетієць із чорним волоссям, яке сягало йому до плечей. Він окинув поглядом Тин, зауваживши меч і солдатський мундир, але його реакція цього не виказала. Жорсткий чоловік.

— Її Високість принцеса Унулукуак’кіна’ауту’атаї! — гучно оголосила Тин, жестом указуючи на супутницю. — Темноокий, перед тобою особа королівської крові!

— Рогоїдка? — спитав той, нахилившись і уважно вивчаючи руде волосся Шаллан. — У воринський сукні? Скелю трафить шляк!

Звівши брову, Тин глянула на дівчину.

«Я придушу цю жінку!» — подумала та, глибоко зітхаючи.

— Хіба сей стрій, — промовила Шаллан, жестом указуючи на сукню, — далебі не гідний принцеси? Мені він файний. Тож шануйся!

На щастя, барва, яка залила її обличчя, пасувала рогоїдці: адже то був темпераментний народ.

Тин кивнула їй — на позір схвально.

— Перепрошую, — мовив чоловік, хоча, здавалося, він був не надто схильний вибачатися.

Як же це так, щоб темноокий — і їздив на такій цінній тварині? Тим часом один із його товаришів роздивлявся караван у підзорну трубу. Він також мав темні очі, але в сідлі тримався начебто впевненіше.

— Сім фургонів, Келе, — сказав той, що з оптикою. — Під надійною охороною.

Той, кого назвали Келом, кивнув.

— Мене послали пильнувати, чи не видно розбійників, — пояснив він, звернувшись до Тин. — Із вашим караваном усе було добре?

— Три тижні тому ми наткнулися на якихось бандитів, — відповіла жінка, вказуючи великим пальцем собі за плече. — А вам що до того?

— Ми представляємо короля, — сказав чоловік, — і входимо до особистої охорони Далінара Холіна.

«От буря забирай!» Вийде незручно.

— Ясновельможний Холін, — повів далі Кел, — вивчає можливість узяття під контроль прилеглої до Розколотих рівнин території. Якщо на вас справді напали, то я хотів би дізнатися всі подробиці.

— Якщо на нас справді напали? — перепитала Шаллан. — Ти волиш ся вагати в нашому слові?

— Ні…

— Я ся зобидила! — заявила вона, схрестивши руки на грудях.

— Вам ліпше думати, що кажете, — порадила Тин воякам. — Її Високість не любить, коли її ображають.

— Мене це не дивує, — відказав їй Кел. — А де на вас напали? І якими силами? Ви дали розбійникам відсіч?

Доки Тин повідомляла подробиці, Шаллан отримала змогу поміркувати. Якщо каузаль переросте у шлюб, Далінар Холін — її майбутній свекор. Залишалося сподіватися, що ця четвірка солдатів їй більше ніде не трапиться.

«Тин, я тебе таки придушу…»

Командир вислухав подробиці нападу зі стоїчним виразом на обличчі. Він здавався не надто приємним суб’єктом.

— Мені шкода чути, яких втрат ви зазнали, — сказав до них Кел. — Зате звідси до Розколотих рівнин — усього півтора дні переходу. Тож решта шляху має стати безпечною.

— Дай-но ся поцікавити, — промовила Шаллан. — Сі животини — се коні? Але ж ти темноокий. Сей… Холін… аж так тобі довіря?

— Я виконую свій обов’язок, — відказав Кел, уважно придивляючись до неї. — А де решта ваших одноплемінців? Цей караван справляє враження суто воринського. А ще ви трішечки хирлява як на рогоїдку.

— Ти неповажливо відгукуєшся про вагу принцеси?! — не повірила власним вухам ошелешена Тин.

Буря забирай! Оце акторка. Від її репліки аж спрени страху показалися.

Що ж, робити нічого: треба ламати комедію до кінця.

— Я ся зобидила! — здійняла крик Шаллан.

— Ти знову образив Її Високість!

— Ущент ся зобидила!

— Тобі ліпше перепросити.

— Не перепросити, а мешти! — заявила Шаллан.

Кел відкинувся в сідлі і переводив погляд з одної на другу, силкуючись збагнути, що вони торочать.

— Мешти? — перепитав він. — У сенсі чоботи?

— Так, — підтвердила Шаллан. — Мені вони ся подобають. Тож перепрошуй мештами.

— Ви… хочете мої чоботи?

— Ти що, не чув Її Високості? — спитала Тин, схрестивши руки на грудях. — У війську цього вашого Далінара Холіна всі вояки такі неповажливі?

— Поважливість поважливістю, а чобіт я їй не дам, — уперся Кел.

— Ти безстидник! — заявила Шаллан, підступаючи ближче й тицяючи пальцем у командира. Прародителю бур, але й здоровенні ці коні! — Я розповім усім, із ким ся стріну! Приїду та й скажу: «Холін краде мешти й безчестить жінок!»

Кел пирснув сміхом:

— Безчестить…

— Так, — підтвердила Шаллан, а відтак кинула погляд на Тин. — Безчестить? Ні, не те слово… Нечестивець. Нечестивець! Він не чести́ть жінок! Ось що я ся збирала сказати.

Вояк спантеличено поглянув на товаришів. «Хай йому грець! — подумала Шаллан. — Я їх то смішу, то заплутую».

— Ет, байдуже, — махнула рукою «Її Високість». — Усі знатимуть, як ти ся з мне позбиткував. Знеславив і залишив голою в пустизні. Роздягнув і ся насміяв! Це образа для моїх Дому та клану. Всі ся дізнають, що Холін…

— Ой, годі, годі! — урвав її Кел і, нахилившись, став стягувати чоботи просто в сідлі. На п’ятці його шкарпетки зяяла дірка. — Буреклята дамочка, — пробурчав він.

На землю полетів спочатку перший чобіт, а потім і другий.

— Твої вибачення прийнято, — сказала Тин, піднімаючи взуття.

— Ще б пак, Геєна його все забирай! — буркнув командир. — Я доповім про напад на ваш караван, і, можливо, цю бурекляту дичавину патрулюватимуть. За мною, хлопці.

І він, розвернувшись, залишив жінок, не кажучи більше ні слова, — певне, побоюючись, що рогоїдка почне нову діатрибу.

Щойно їх стало не чути, Шаллан поглянула на чоботи і зайшлася неконтрольованим сміхом. Довкола неї вирували спрени радості, які нагадували блакитні листочки: з’являючись у дівчини коло ніг, вони спіраллю здіймалися догори, а далі вибухали салютом у неї над головою, наче під повівом вітру. Шаллан спостерігала за ними із широкою усмішкою. Ці спрени були дуже рідкісні.

— Ого, — всміхнулася й Тин. — А було таки весело — цього заперечувати не випадає.

— Я все одно тебе придушу, — сказала Шаллан. — Він знав, що ми ламаємо комедію. Це було чи не найгірше втілення рогоїдки за всю історію балаганних вистав.

— Насправді вийшло досить непогано, — заперечила жінка. — Зі словами ти трохи перестаралася, але вимова була бездоганна. Хоча мета полягала не в тім. — І вона простягла Шаллан надбані «мешти».

— А в чім? — запитала Шаллан, бредучи з тою назад до каравану. — Виставити мене дурепою?

— Почасти, — відказала Тин.

— Моє запитання було саркастичне.

— Тобі треба навчитися цьому мистецтву, — пояснила їй Тин. — У таких ситуаціях ти маєш почуватися природно. Видаючи себе за когось іншого, не можна бентежитися. Що безнадійніші обставини, то переконливіше треба грати свою роль. А єдиний спосіб поліпшити свої вміння — вправлятися, і то перед «публікою», яка цілком може впіймати тебе на гарячому.

— Гадаю, так, — погодилася дівчина.

— Ці чоботи завеликі для тебе, — зауважила Тин. — Хоча коли ти вимагала їх, видок у нього був такий, що залюбуєшся. «Не перепросити, а мешти!»

— Мені справді потрібні чоботи, — відказала Шаллан. — Набридло ходити по камінню босоніж або в пантофлях. Трішки підмостити — й будуть добрі. — Дівчина оглянула їх ближче. Хай там як, а чоботи були завеликі. — Ну, я їх принаймні приміряю. — Вона озирнулася. — Сподіваюся, що він без них обійдеться. А раптом на зворотному шляху на нього нападуть розбійники? Як же він битиметься без чобіт?

Тин закотила очі.

— Дитино, в нас іще буде розмова про цю твою чуйність…

— А що поганого в чуйності?

— Те, що ти готуєшся стати шахрайкою, — нагадала їй Тин. — А поки повертаймося до каравану. Нам треба завчити деякі тонкі нюанси рогоїдського акценту. Із таким рудим волоссям, як у тебе, він, певне, стане тобі в більшій пригоді, ніж решта.