Слова Променистого ордену

58. Більше нізащо

— Капітан Каладін — людина честі, Елгокаре! — вигукнув Далінар, жестом указуючи на охоронця, який сидів поряд. — Він єдиний, хто прийшов на допомогу моїм синам.

— Така в нього робота! — огризнувся король.

Каладін безтямно слухав їх, прикутий до стільця в князівських покоях Далінарового військового табору. До палацу вони хтозна-чому не пішли.

І були тільки втрьох.

— Він образив Його Високороддя перед усіма придворними, — сказав Елгокар, походжаючи вздовж стіни. — Наважився кинути виклик людині, чий статус аж так перевищує його власний, що прогалина між ними вмістила б усе королівство.

— Капітан захопився під впливом моменту, — пояснював Далінар. — Елгокаре, будь розважливий: він щойно допоміг здолати чотирьох Сколкозбройних!

— На арені для поєдинків, де його допомога прийшлася до речі, — заперечив король, здіймаючи руки горі. — Хоча я все одно категорично заперечую, щоб темноокі билися на дуелях зі Сколкозбройними. І якби ти не стримав мене… Подумати лишень! Я не потерплю такого, дядьку. Ні, не потерплю. Щоб звичайні солдати кидали виклик найзаслуженішим генералам, найвищим чинам? Це божевілля!

— Я сказав правду, — шепнув Каладін.

— Мовчати! — крикнув Елгокар, зупиняючись і загрозливо здіймаючи палець на капітана. — Ти все зіпсував! Ми втратили нагоду нейтралізувати Садеаса!

— Адолін кинув йому виклик, — заперечив Каладін. — Хіба він зможе це ігнорувати?

— Звісно, не зможе, — крикнув Елгокар. — І він уже дав відповідь!

Охоронець насупився.

— Адолін не зміг загнати його в глухий кут і провести поєдинок негайно, — пояснив Далінар, глянувши на капітана. — Садеас ушився з арени й одразу прислав йому звістку, що згоден битися з ним на дуелі. Але через рік.

Через рік? У Каладіна занудило коло серця. За цей час поєдинок цілком міг утратити будь-яке значення.

— Він викараскався із зашморгу, — докинув Елгокар, заламуючи руки. — Та мить була на вагу золота — щоб під загрозою ганьби загнати його на арену! А ти, мостонавіднику, позбавив нас такого шансу!

Каладін похнюпив голову. Він би підвівся, щоб не дивитися на них знизу вгору, але йому заважали кайдани, що холодили гомілки, приковуючи його до стільця.

Він пам’ятав такі кайдани.

— Ось чого ти, дядьку, домігся, поставивши раба на чолі охорони! — не вгавав Елгокар. — Буря забирай! Чим ти думав? І чим думав я сам, коли давав на це дозвіл?

— Елгокаре, ти сам бачив, як він б’ється, — тихо сказав Далінар. — Цей хлопець не промах.

— Проблема не в бійцівських якостях, а в дисципліні! — Король схрестив руки на грудях. — Йому світить шибениця.

Каладін рвучко підвів голову.

— Не мели дурниць, — відказав Далінар, підступаючи до капітана.

— Наклеп на ясновельможного карають стратою, — стояв на своєму монарх. — Цього вимагає закон.

— Король, тобто ти, владен милувати за будь-який злочин, — заперечив на це князь. — Тільки не кажи мені, наче ти справді хочеш побачити, як цього чоловіка повісять… після того, що він сьогодні зробив…

— А то що — завадиш мені? — кинув Елгокар.

— Такого я не потерплю, будь певен.

Племінник перетнув кімнату й підступив до дядька впритул. Здавалося, наче на мить їм стало не до Каладіна.

— Я король чи ні? — запитав Елгокар.

— Звісно, що так.

— А з твоєї поведінки не схоже. Доведеться тобі, дядьку, дещо збагнути: я не твоя маріонетка й більше не дозволю тобі правити.

— Я не…

— Повісити його — ось моє слово. І що ти на це скажеш?

— Скажу, що, намагаючись утнути таку штуку, ти, Елгокаре, наживеш у мені ворога, — промовив Далінар, напружившись.

«Тільки спробуй мене стратити… — подумав Каладін. — Тільки спробуй».

Король та великий князь довгенько гралися в «хто кого передивиться». Але зрештою Елгокар відвернувся.

— У в’язницю його.

— На скільки? — спитав Далінар.

— Доки я не вирішу, що з нього досить! — відрубав король.

На цих словах монарх, махнувши рукою, рушив до виходу. А на порозі зупинився і з викликом глянув на дядька.

— Гаразд, — відказав той.

Елгокар вийшов.

— От лицемір, — прошипів Каладін. — Це ж за його наполяганням ви поставили мене на чолі охорони. А тепер він звинувачує вас?

Далінар, зітхнувши, опустився поруч нього навколішки.

— Сьогодні ти творив чудеса. Захистивши моїх синів, ти виправдав мою довіру до тебе перед лицем усього королівського двору. А потім, на жаль, викинув усе це на вітер.

— Мені пропонували приз! — огризнувся охоронець, здіймаючи руки в кайданах. — І, схоже, я його таки отримав.

— Приз пропонували Адолінові, з поваги називаючи його на «ви». Ти ж знав, що ми плануємо, солдате, — адже був на вранішній нараді. Але плюнув на все заради дріб’язкової особистої помсти.

— Амарам…

— Не знаю, звідки в тебе ця нав’язлива ідея про Амарама, — промовив Далінар, — але ти маєш угамуватися. Після того, як ти вперше розповів мені про це, я навів потрібні довідки. Сімнадцять осіб посвідчили, що Амарам здобув Сколкозбройця всього чотири місяці тому — задовго після того, як тебе, за офіційним записом, перетворили на раба.

— Брехня.

— Сімнадцять осіб, — повторив Далінар. — І світлооких, і темнооких. А на додачу слово чоловіка, із яким я знайомий не одне десятиліття. Солдате, це якась помилка. Ти просто помиляєшся щодо нього.

— Якщо Амарам така шляхетна людина, — прошепотів Каладін, — то чому не він урятував ваших синів?

Великий князь мовчав.

— Ет, байдуже, — мовив капітан, відводячи погляд. — Адже ви збираєтеся дозволити королю запроторити мене до в’язниці…

— Так, — відказав Далінар і підвівся. — Елгокар гарячкуватий за натурою. Але щойно він охолоне, я витягну тебе звідти. А доти воно, може, й на краще, що ти матимеш час подумати.

— Не заздрю я тим, хто тягтиме мене до в’язниці, — тихенько сказав Каладін.

— Ти хоч би слухав, що тобі говорять?! — зненацька проревів великий князь.

Капітан сахнувся, витріщаючи очі, а Далінар, почервонівши з лиця, нахилився над ним і схопив того за плечі, неначе збираючись затрясти.

— Хіба ти не відчуваєш, що насувається? Хіба не бачиш, як королівство погрузає у чварах? У нас немає на це часу! Нам нíколи гратися в ігри! Припини своє хлоп’яцтво й поводься, як личить солдатові! Ти підеш до в’язниці як миленький. Це наказ. А чи ти їм більше не підкоряєшся?

— Я… — видобув Каладін і затнувся.

Далінар випростався, розтираючи скроні.

— Я гадав, що ми загнали Садеаса в глухий кут. Сподівався, що нам, бува, вдасться вибити в нього ґрунт із-під ніг і врятувати це королівство. А тепер не знаю, як бути далі. — Він розвернувся й рушив до дверей. — Дякую, що врятував моїх синів.

Князь вийшов, залишивши Каладіна самого в кам’яній холодній кімнаті.

***

Торол Садеас зачинив двері своїх покоїв і, підійшовши до столу, сперся на нього долонями й нахилився, опускаючи очі на проріз по центру, який проробив там Присяжником.

Крапля поту впала на стільницю прямо коло того отвору. Повертаючись під захист військового табору, він усю дорогу тамував у собі дрож. Ба більше — вичавлював немовби наклеєну посмішку. Садеас удавав незворушність, навіть диктуючи дружині відповідь на отриманий виклик.

І весь цей час у глибині свідомості чув голос, що сміявся з нього.

Далінар. Далінар замало не пошив його в дурні. Якби цей фокус із викликом довели до кінця, Садеас швидко опинився б на арені сам на сам проти того, хто щойно здолав не одного, а чотирьох Сколкозбройних.

Великий князь сів, але його очі не шукали вина. Вино треба тому, хто прагне забути — а він не хоче цього забувати. Він має завжди пам’ятати про те, що з ним сталося.

Як же приємно буде одного дня всадити Далінарів меч у його ж таки груди. Буря забирай! Подумати лишень — іще зовсім недавно йому було майже шкода свого колишнього друга. Аж раптом той утнув он яку штуку! І як же це він так наловчився?

«Ні, — заперечив собі подумки Садеас. — Річ не в спритності — йому поталанило. Чистої води везіння».

Чотирьох Сколкозбройних… «Як?» Навіть попри допомогу від того раба, ставало очевидно, що Адолін нарешті перетворюється на гідного сина колишнього Далінара. Це вселяло в Садеаса жах, бо колишній Далінар — Чорношип — і був великою мірою саме тим, хто зібрав королівство докупи.

«Але ж ти сам цього хотів, — подумав князь. — Пробудити його до життя».

Ні. Істина лежала глибше: Садеас не хотів повернення старого друга й уже не перший місяць прагнув прибрати Далінара з дороги — хай які байки собі розповідав.

Незабаром двері кабінету відчинилися, й досередини прослизнула Йалай. Побачивши, що чоловік занурений у роздуми, та спинилася на порозі.

— Йалай, постав на вуха всіх своїх інформаторів, — сказав Садеас, дивлячись у стелю, — кожного вивідача, кожнісіньке джерело інформації — і розкопай мені, чим йому дошкулити.

Дружина кивнула.

— А після цього, — повів далі Садеас, — настане час залучити вбивць, яких ти заслала.

Він мав подбати, щоб Далінар, зазнавши страждань, впав у розпач — решта неодмінно мали побачити, що той зламаний і розчавлений.

А тоді він покладе цьому край.

***

Невдовзі по Каладіна прийшли солдати — якісь незнайомі. Вони шанобливо відімкнули ланцюг, який приковував його до стільця, але ручні та ножні кайдани залишили. Один відсалютував йому здійнятим кулаком — тримайся, мовляв.

І капітан, похнюпивши голову, почовгав за ними. Його повели через табір — на очах у солдатів і писарок упереміш. Сям-там у натовпі він мигцем помічав однострої Четвертого мосту.

А ось і табірна гауптвахта, куди солдатів саджали за бійки та інші порушення дисципліни. То була невеличка будівля з товстими стінами й майже без вікон.

Каладіна завели досередини, в ізольовану секцію, де помістили в камеру з кам’яними стінами й заґратованими дверима. Замкнувши його там, кайдани з нього не зняли.

Він сів на кам’яну лаву й чекав, доки туди зрештою не залетіла Сил.

— Ось до чого призводить довіра до світлооких, — промовив, дивлячись на неї, юнак. — Усе, більше нізащо.

— Каладіне…

Але той заплющив очі й, відвернувшись, ліг на кам’яну холодну лаву.

Він знов опинився в клітці.