Слова Променистого ордену

35. Примножена напруга одночасної ексфузії

Адолін відкинув Сколкозбройця.

Оволодіння таким Оружжям не зводилося до засвоєння стійок і звикання до його надлишкової легкості. Майстерний Сколкозбройний ліпше опановував зв’язок із ним — учився наказувати зроненому мечу не зникати, тренувався приклика́ти його назад із рук тих, хто міг підібрати впале, і з досвіду дізнавався, що людина та Зброя були, в певному сенсі, єдиним цілим. Такий клинок ставав частиною душі.

Адолін умів повелівати Зброєю аж у такому обсязі. Тобто, зазвичай вона корилася. Але того дня щезла майже одразу — заледве вилетівши з його п’ястка.

Довгий, сріблястий клинок перетворився на білувату імлу, котра, на мить зберігши свою форму — як-от кільце диму, — вибухнула клубом білих звивистих струминок. Адолін роздратовано рикнув і, знову прикликавши Зброю, заходив сюди-туди по плато, очікувально відставивши руку. Десять ударів серця. Інколи вони здавалися вічністю.

Княжич був у Збруї, але без шолома — той поки увінчував ближній валун — і його волосся тріпав уранішній вітерець. Без лат було не обійтися: його ліві плече та бік являли собою суцільний синець, а голова досі поболювала після падіння додолу під час нападу вбивці минулої ночі. Без Збруї він і близько не був би таким моторним уже наступного дня.

А до того ж йому була потрібна її сила. Княжич раз по раз озирався через плече, очікуючи побачити вбивцю. Усю минулу ніч він просидів на підлозі перед батьковою кімнатою — закутий у Збрую, обхопивши руками коліна та жуючи пасмокірку, щоб не заснути.

Одного разу його вже застали без обладунку. Але такого більше не трапиться.

«І що ж ти робитимеш? — подумав він, коли в руці знову з’явився Сколкозброєць. — Ходитимеш у ньому весь час?»

Такі запитання ставила раціональна частина його єства, проте нині він не прагнув мислити раціонально.

Струснувши зі Зброї конденсат, він крутнувся й відкинув її, подумки передавши тій команду не зникати. Але меч, не встигнувши випурхнути з його п’ястка, знову розсипався, перетворюючись на імлу — не пролетівши навіть половину відстані до скельної формації, у яку цілив княжич.

Та що з ним таке? Адолін опанував цю команду багато років тому. Щоправда, кидати Сколкозбройця випадало нечасто: на дуелях цей прийом був заборонений, і княжич ніколи не думав, що матиме в ньому потребу. Але відтоді потрапив у пастку на стелі королівського коридору, і це не дало йому дотягтися до вбивці.

Адолін підійшов до крайки плато, окидаючи поглядом пересічений простір Рівнин. Неподалік збилися в купку троє охоронців, які пильнували його. Сміховинно. Що вдіють троє мостонавідників, якщо Вбивця в білому вирішить повернутися?

«Від Каладіна таки була певна користь, — заперечив собі подумки княжич. — Принаймні більша, ніж від тебе». Той-бо діяв підозріло спритно.

Послухати Ренаріна, то Адолін був несправедливий до капітана мостонавідників, але було в цій людині щось дивне. Йшлося навіть не про манеру триматися — як-от коли той, розмовляючи з тобою, завжди немовби робив тобі послугу — і не про вічну невдоволеність усім на світі. Він був несимпатичний, простацький і грубий, але княжич перебачив чимало несимпатичних людей.

Ні, Каладін був іще й дивний — у незбагненному для Адоліна сенсі.

Що ж, хай там як, а капітанові люди просто виконували свій обов’язок. Зривати на них злість було б неправильно, тож Холін їм усміхнувся.

В Адолінів п’ясток знову вклався Сколкозброєць — залегкий як для меча такого розміру. Стискаючи його, княжич завжди почувався сильним. Повне Сколкоспорядження ще ніколи не залишало його безпорадним — навіть потрапивши в паршендійське оточення й напевне знаючи, що загине, він усе одно відчував якусь міць.

Куди ж поділося це відчуття тепер?

Із розвороту пожбуривши Зброю, Адолін — згадавши, чому вчив його Загель багато років тому — зосередився на точних інструкціях, які прагнув передати мечу: уявив, що саме той має зробити. Сколкозброєць тримався купи, пропелером поблискуючи в повітрі, а потім по руків’я увігнався в камінь скельної формації. Княжич зітхнув, переводячи затамований подих. Нарешті. Він відіслав меча, і той перетворився на імлу, яка річечкою витекла з діри, що зяяла в породі.

— Ходімо, — кинув він до охоронців і, прихопивши з валуна свого шолома, закрокував до ближнього військового табору.

Як і варто було очікувати, саме з цього — східного — боку крайка кратера, що утворювала табірний мур, зазнала найбільше вивітрювання. Табір вихлюпнувся з неї, наче вміст розбитого черепашачого яйця, і з плином років навіть став розповзатися ближніми плато.

З того війстя цивілізації саме з’являлася напрочуд дивна процесія: зібрання подвижників у мантіях наспівно й хором щось декламувало, оточуючи паршменів, які несли довгі жердини, здіймаючи їх, наче списи. Між палиць полискувала шовкова тканина — добрих сорок футів завширшки — яка брижилася під повівами вітерцю, застуючи огляд на щось у центрі ходи.

«Душезаклиначі?» Але вдень вони зазвичай не виходили.

— Зачекайте тут, — звелів Адолін охоронцям, а сам побіг до подвижників.

Троє мостонавідників підкорилися. Якби з ними був Каладін, той неодмінно рушив би слідом. Можливо, така поведінка була результатом його сумнівного статусу. І чому батько поставив цього темноокого поза командною ієрархією? Адолін був обома руками за те, щоб шанувати честь і гідність людини незалежно від кольору її очей, але Всемогутній повелів одним командувати, а іншим — підкорятися наказам. Таким був природний порядок речей.

Паршмени, які несли жердини, провели Адоліна поглядом, а відтак потупили очі додолу. Ближні подвижники пропустили княжича, але помітно зніяковівши. Бачити Душезаклиначів йому дозволялося, проте заходити до них було не прийнято.

Всередині імпровізованої кімнати із шовку молодший Холін побачив Кадаша — одного з першорядних Далінарових подвижників. Як свідчили шрами в нього на голові, цей рослявий чоловік був колишнім солдатом. Він розмовляв із подвижниками у криваво-червоних мантіях.

Душезаклиначі. Це слово позначало як людей, що практикували відповідне мистецтво, так і потрібні для цього пристрої — фабріали. Сам Кадаш до них не належав: замість червоної мантії цей чоловік носив сіру, звичайну, а ще мав поголену голову та прямокутну бороду, яка відтіняла обличчя. Зауваживши Адоліна, той на мить розгубився, а відтак склав йому шанобливий уклін. Як і решту подвижників, Кадаша формально вважали рабом.

«Решта» охоплювала й п’ятьох Душезаклиначів. Кожен стояв, притискаючи до грудей праву руку, на якій, із тильного боку долоні, поблискував фабріал. Одна подвижниця поглянула на Адоліна. Прародителю бур! Той погляд був уже не вповні людський. Від тривалого користування фабріалами очі Душезаклиначів ставали осяйними, наче самі робилися самоцвітами. Загрубіла шкіра жінки була наче з каменю — гладенькою, але з мереживом тріщин. Неначе та перетворилася на живу статую.

Кадаш проштовхався до княжича.

— Найсвітліший, — промовив подвижник, — я не знав, що ви прибудете наглядати.

— Я тут не для цього, — відказав Адолін, зніяковіло позираючи на людей у червоних мантіях. — Мені просто дивно. Хіба ви зазвичай не займаєтеся цим уночі?

— Найсвітліший, це стало для нас завеликою розкішшю, — пояснив Кадаш. — Душезаклинання має неабиякий попит. То будівлі, то їжа, то прибирання сміття… Щоб усюди встигнути, нам доведеться підготувати по кілька подвижників на один фабріал, а відтак працювати позмінно. Ваш батько ухвалив такий план на початку тижня.

Зачувши ці слова, дехто з Душезаклиначів скосився на них. Що вони думали про перспективу дозволити іншим тренуватися на своїх фабріалах? Вирази їхніх майже нелюдських облич були непроникні.

— Зрозуміло, — кинув Адолін.

«Буря забирай! Але й залежні ми від цих штукенцій». Усі тільки й торочили, що про Зброю та Збрую, які, мовляв, давали військам перевагу. Але насправді ця війна тривала саме так, а не інакше, завдяки цим дивним фабріалам і зерну, яке вони створювали.

— Найсвітліший, можна починати? — запитав Кадаш.

Адолін кивнув, і той, пройшовши назад до п’ятірки, віддав кілька коротких наказів. Говорив він швидко, нервово. Незвично було бачити, як Кадаш хвилюється — зазвичай такий спокійний і врівноважений. Душезаклиначі бентежили кожного.

П’ятеро в червоному стали тихенько наспівувати, вторуючи подвижникам зовні. Кожен Душезаклинач ступив крок уперед, здійняв руки в єдиній лінії — і княжич виявив у себе на обличчі піт, остуджуваний вітерцем, що примудрився прослизнути за шовкові «стіни».

Спочатку нічого. А потім — камінь.

Коли з’явилася масивна стіна, Адолінові здалося, наче він мигцем зауважив імлу, яка згущується — як-от за мить до матеріалізації Сколкозбройця. Вітер усотався в неї — ніби всмоктуваний каменем, що поставав до існування — і тканина шалено затріпотіла, лопочучи та брижачись від того повіву. Чому його затягнуло всередину? Хіба не мало натомість війнути від каменю, який розігнав собою повітря?

Новостворена перепона зусібіч прилягла до тканини, і шовкові ширми здійнялися високо в повітря, випинаючись назовні.

— Нам знадобляться довші жердини, — пробурмотів Кадаш сам до себе.

Кам’яний мур мав той самий невибагливо утилітарний вигляд, що й казарми, але був іншої форми. Плаский із того краю, який звернений до таборів, він клином скошувався в протилежний бік, і княжич розпізнав у ньому те, що його батько планував побудувати вже не перший місяць.

— Це вітролам! — промовив Адолін. — Чудова робота, Кадаше.

— Еге, ваш батько начебто вподобав таку пропозицію. Зведемо тут кілька десятків вітроламів, і будівельні майданчики зможуть розкинутися по всьому плато — без остраху перед бурями.

Він дещо перебільшував. Не боятися великобур було зась: адже ті могли жбурляти валуни, а сили їхніх шквалів ставало, щоб зривати з фундаменту цілі будівлі. Але тут, у буреземлях, міцний вітролам став би благословенням Усемогутнього.

Не озвавшись і словом до решти подвижників, Душезаклиначі відійшли. Паршмени, кваплячись, не відставали: ті, що були по один бік бар’єру, оббігли його ззаду зі своїми шовками, відкривши нутро відгородженого ширмами простору, й новий вітролам, таким чином, вислизнув із-під накриття. Дорогою вони проминули Адоліна з Кадашем, залишивши тих стояти на видноті в тіні кам’яної новобудови.

А шовкові паравани, знову здійнявшись, затулили Душезаклиначів від сторонніх очей. Але за мить до того княжич зауважив руку одного з посвячених. Фабріал на ній більше не сяяв: певне, тріснув принаймні один із його самоцвітів.

— Навіть після всіх цих років таке видається мені неймовірним, — зізнався Кадаш, підвівши очі на кам’яний вітролам. — Якби нам знадобився доказ того, що вчинки людей скеровує Всемогутній, то ліпшого годі й шукати.

Довкола нього закружляли кілька золотистих спренів слави.

— Променисті вміли Душезаклинати, чи не так? — промовив Адолін.

— Писано, що вміли, — обережно відказав Кадаш.

У Ренегатстві — такий термін позначав відступництво Променистих, які зрадили людство, — нерідко вбачали провал воринізму. А те, як протягом наступних століть церква прагнула захопити владу, бентежило навіть більше.

— А що ще було до снаги Променистим? — спитав Адолін. — Вони мали дивні здібності, еге ж?

— Найсвітліший, я не надто обізнаний у цій царині, — ухилився від відповіді подвижник. — Мені, певне, варто приділяти більше часу таким студіям — хоч би для того, щоб не забувати: гординя — це зло. Я неодмінно візьмуся за вивчення цього питання, щоб укріпити свою віру й нагадати собі про належне подвижникам місце.

— Кадаше, — сказав княжич, проводжаючи очима процесію, яка віддалялася, полискуючи шовками, — мені потрібна інформація, а не твоє смирення. Бо Вбивця в білому з’явився знову.

Подвижник охнув.

— Той переполох у палаці минулої ночі… То чуткам можна вірити?

— Так.

Приховувати це було безглуздо. Його батько та король повідомили великих князів і думали, як поінформувати широкий загал.

Адолін глянув Кадашеві у вічі.

— Той убивця ходив по стінах, наче земне тяжіння на нього не діяло. А ще пролетів сотню футів і залишився неушкодженим. Він утілював смерть — немовби Спустошувач. Тож запитую знову: що було до снаги Променистим? Їм приписували такі здібності?

— І такі, і не тільки такі, Найсвітліший, — прошепотів подвижник, сполотнівши. — Я розмовляв із кількома солдатами, які вціліли тієї жахливої ночі, коли загинув попередній король, але гадав, що їхні слова про побачене — результат бойової травми…

— Мені треба це знати, — сказав Адолін. — Займися цим. Почитай. І повідомиш, чого можна чекати від тієї істоти. Ми маємо збагнути, як від нього боронитися. Бо він повернеться.

— Так, — видобув Кадаш, вочевидь приголомшений. — Але… Адоліне? Коли вірити твоїм словам… Буря забирай! Це може означати, що Променисті живі.

— Я знаю.

— Бережи нас Усемогутній, — прошепотів Кадаш.

***

Навані Холін військові табори були до вподоби. У звичайних містах панував такий безлад! Крамниці не там, де потрібно, вулиці, що кривуляли, пролягаючи казна-як.

Проте військові — принаймні найліпші з них — цінували порядок та логіку. А їхні табори це підтверджували: акуратні ряди казарм, крамниці не на кожному розі, а тільки на торжищах. З верхівки своєї оглядової вежі їй було видно чимало Далінарового стану. Такого організованого, такого продуманого.

Це й було визначальною ознакою людства: узяти дикий, невпорядкований світ і перетворити його на дещо логічне. Коли все на своїх місцях і ти запросто знаходиш потрібну річ чи людину, зробити можна набагато більше. Такі умови уможливлюють творчість.

Ретельне планування — це воістину волога, яка живить новаторство.

Вона глибоко зітхнула та обернулася назад до інженерного майданчика, який займав чільне місце в східній частині Далінарового табору.

— Так, усім приготуватися! — гукнула вона. — Розпочинаємо випробування!

Його запланували задовго до нападу вбивці, й Навані вирішила не скасовувати цих планів. А чим іще вона могла зайнятися? Сісти й мучитися тривогою?

Внизу закипіла робота. Її спостережний пункт на підвищенні — футів за двадцять п’ять над майданчиком — давав їй змогу бачити все, що там відбувалося. Обіч неї стояла дюжина різних подвижників з ученими — навіть Матаїн і ще кілька буревартівників. Навані й досі не знала, що думати про цю публіку: буревартівники проводили забагато часу, розводячись про нумерологію та читаючи по вітрах, і називали це наукою, щоб обійти воринські заборони на провіщення майбутнього.

Щоправда, час від часу їхня мудрість виявлялася корисною. Тому вона їх і запросила — а також для того, щоб наглядати за ними.

Предметом її уваги та об’єктом тогоденного випробування була велика кругла платформа по центру майданчика. Зроблена з дерева, вона нагадувала верхівку обложної вежі, яку зрізали й поклали на землю. Її окільцьовували зубці мерлонів, а за бійницями розташували манекенів на кшталт тих, по яких солдати тренувалися стріляти з лука. А поряд покладеної на землю платформи височіла дерев’яна ж таки вежа, боки якої було взято в риштування. На тих підмостках метушилися робітники, перевіряючи її готовність до випробування.

— Навані, а вам таки варто ознайомитися з цим, — сказала Рушу, пробігаючи очима звіт.

Подвижниці не личило мати такі тонкі риси й розкішні вії, але молодиця тому й подалася в подвижниці, щоб уникнути нав’язливої уваги чоловіків. Дурний учинок, як висновувати з того, скільки подвижників хотіли працювати саме з нею. На щастя, вона мала ще й блискучий розум. А Навані завжди знаходила застосування талантам таких, як Рушу.

— Я прочитаю пізніше, — тоном м’якого невдоволення відказала вона. — Зараз ми зайняті, Рушу.

— «…змінювався, навіть коли він був у сусідній кімнаті, — пробурмотіла та, перегортаючи сторінку. — …повторюваний і вимірюваний. Поки що лише зі спренами вогню, але… широке поле для застосування в інших галузях…»

— Рушу, — промовила Навані, цього разу трішки жорсткіше. — Випробування…

— Ой, вибачте, Ваша Світлосте. — І жінка сховала згорнуті аркуші до кишені своєї мантії. А потім провела рукою по голеній голові й насупилася. — Навані, вам ніколи не спадало на думку питання, чому Всемогутній дав бороди чоловікам, а не жінкам? І коли так, то чому довге волосся вважають ознакою жіночності, а не мужності? Хіба більше оволосіння не логічніше вважати чоловічою рисою? Адже багато представників сильної статі досить-таки зарослі…

— Зосередься, дитино, — сказала Навані. — Мені треба, щоб ти спостерігала, як проходить випробування. — І, обернувшись до решти, додала: — Це стосується кожного з вас. Якщо ця штука знову рухне додолу, я не хочу витратити ще один тиждень на спроби з’ясувати, що ж пішло не так!

Ті закивали, й Навані виявила, що її охоплює хвилювання, яке нарешті дещо розрядило внутрішню напругу жінки після нападу минулої ночі. Вона ще раз прокрутила в голові план випробування. Небезпечну зону очистили від людей… Із кількох ближніх платформ уважно спостерігали подвижники, тримаючи напоготові пера й папір… Камені зарядили…

Все зробили й тричі перевірили. Навані підступила до краю свого спостережного пункту — міцно тримаючись за перила вільною правицею й захищеною лівицею в рукавичці — й благословила Всемогутнього за те, що повноцінний фабріаловий проєкт так добре відволікає. Конкретно цей вона спершу затіяла, щоб не так непокоїтися за дочку, хоча зрештою зрозуміла: із Ясною все буде гаразд. Щоправда, її корабель тепер оголосили затонулим з усіма, хто був на борту, але гадане нещастя спостигало її доньку вже не вперше. Ясна бавилася з небезпекою, наче дитина з упійманим крєм’ячком — і завжди виходила сухою з води.

А от повернення вбивці… Ох, Прародителю бур! Якщо він забере в неї Далінара, як колись забрав Ґавілара…

— Сигналізуйте їм починати, — промовила вона до подвижників. — Усе вже стільки разів перевірено, що додаткова перевірка нічого не дасть.

Ті кивнули й телестилеграфували робітникам унизу. А Навані невдоволено зауважила, що на інженерний майданчик забрела постать у синій Збруї, із шоломом під пахвою та з кучмою білявого волосся, яке пістрявіло чорними пасмами. Охоронцям було велено не пропускати нікого, але на спадкоємця великого князя такі заборони вочевидь не поширювалися. Що ж, Адолін здогадається триматися осторонь. Принаймні тітка на це сподівалася.

Тож Навані знову обернулася до дерев’яної вежі. Подвижники нагорі активували фабріали й тепер спускалися трапами риштування, попутно відмикаючи защібки. А щойно ті спустилися, робітники сторожко відкотили оснащені коліщатами боковини. Верхівка вежі трималася тільки на них. І тепер мала впасти.

Але натомість зависла на місці, неможливим чином тримаючись у повітрі. В Навані перехопило подих. Верхівку сполучали із землею лише два підйомні блоки з канатами, але опори вони не давали. Квадратна й товста дерев’яна конструкція висіла в повітрі абсолютно нічим не підтримувана.

Подвижники довкола неї збуджено загомоніли. Настав час перейти до справжнього випробування. Навані махнула рукою, й люди внизу закрутили ручки лебідок, опускаючи завислу в повітрі дерев’яну махину. А парапет лучників неподалік здригнувся й, заходивши ходором, став підніматися в повітря, точно відтворюючи у зворотному напрямку переміщення першої.

— Працює! — вигукнула Рушу.

— Не до вподоби мені, як його шарпає, — сказав престарілий інженер Фалілар, почухуючи свою подвижницьку бороду. — Підйом має проходити плавніше.

— Головне, що він не падає, — відказала Навані. — Для мене прийнятний і такий результат.

— Будь на те воля вітрів, я б радше воліла піднятися разом із ним, — сказала Рушу, здіймаючи підзорну трубу. — Бо самоцвітів навіть спалаху не видно. А що, як вони тріскаються?

— Тоді ми про це невдовзі дізнаємось, — відповіла Навані.

Правду кажучи, вона й сама була не від того, щоб опинитися на парапеті, який піднімався. Проте дізнайся Далінар, що вона втнула — і його трафив би шляк. Він був ясочка, але «трішечки» схильний до гіперопіки — як-от у великобурю «трішечки» вітряно.

Парапет, посмикуючись, повз догори. Він поводився так, наче його піднімали, хоча насправді не мав жодної опори. І зрештою досягнув найвищої точки: адже дерев’яний квадрат, який раніше висів у повітрі, тепер лежав, прив’язаний, на землі. А вгорі натомість — трішки похилившись — завис круглий зубчастий парапет.

Завис і не падав.

Східцями оглядової платформи прогупав Адолін у Сколкозбруї, від чого вся споруда загриміла й заходила ходором. Доки той наближався до тітки, решта вчених загомоніли між собою, шалено щось занотовуючи. Довкола них знялися спрени логіки у формі крихітних грозових хмар.

Усе спрацювало. Нарешті.

— Гей, ця платформа що — летить? — спитав Адолін.

— Любий, а ти лише щойно це помітив? — відповіла запитанням Навані.

Княжич почухав потилицю.

— Я… Я відволікся, тітонько. Гм… А це справді дивно.

Він здавався стурбованим.

— Що саме? — зронила Навані.

— Це… Це схоже…

«…На нього». На вбивцю, який — за словами хоч Адоліна, хоч Далінара — примудрявся розпоряджатися спренами гравітації.

Навані глянула на вчених.

— Чому б вам не піти й не попросити, щоб парапет опустили? Тоді ви зможете оглянути самоцвіти й перевірити, чи всі вони цілі…

Ті зрозуміли натяк, і їхня збуджена купка стала спускатися сходами, залишаючи тітку наодинці з племінником, але Рушу — люба Рушу — залишилася.

— Ви знаєте, — сказала вона, — ліпше наглядати звідси на випадок того…

— Я хочу поговорити з небожем! Віч-на-віч…

Маючи справу з ученими, Навані інколи мусила бути трішки неделікатною.

Рушу зрештою почервоніла й, коротко вклонившись, заспішила пріч. Адолін підійшов до перил. Поруч людини в Сколкозбруї складно не почуватися карлицею, і коли той простяг п’ястка, щоб узятися за поручень, жінка, здавалося, вловила, як скрипить деревина від сили його хвату. Юнак завиграшки міг розламати поручень надвоє.

«Треба придумати, як можна мати з цього зиск», — майнуло в гадці. Навані не могла воювати, проте сподівалася стати в пригоді, коли йтиметься про захист родини. Що глибше вона розуміла таємниці технологій та силу спренів, які ув’язнені в самоцвітах, то ближче підходила до віднайдення того, що шукала.

Адолін витріщився на її лівицю. О, то він нарешті помітив, еге ж?

— Тітонько? — запитав княжич із напругою в голосі. — Ти в рукавичці?

— Так набагато зручніше, — відказала вона, піднімаючи захищену руку й ворушачи пальцями. — Ой, тільки не треба так дивитися. Темноокі жінки тільки їх і носять.

— Але ж ти світлоока.

— Я королева-вдова, — відрізала закид Навані. — І нікому немає діла до того, що я в Геєни роблю. Я могла б ходити зовсім гола, а всі тільки хитали б головами й теревенили про мою ексцентричність.

Адолін зітхнув, але вирішив не загострювати на цьому увагу й натомість кивком показав на піднятий парапет.

— Як ти цього досягла?

— За допомогою спарених фабріалів, — відказала Навані. — Весь фокус був у тому, щоб знайти, як подолати структурні недоліки самоцвітів, що легко піддаються примноженій напрузі одночасної ексфузії та механічної деформації. Ми…

Жінка змовкла, вловивши вираз племінникових очей. Адолін був тямущий юнак, коли йшлося про більшість виявів соціальної взаємодії, але від ученого не мав нічогісінько. Тітка всміхнулася й, облишивши технічні терміни, заговорила по-простому:

— Якщо розділити самоцвіт у фабріалі особливим чином, дві його частини можна спарити в такий спосіб, що одна відтворюватиме переміщення другої — як у телестилі.

— А-а, зрозуміло, — кинув Адолін.

— От і гаразд. А ще можна зробити так, щоб половинки рухалися в протилежних напрямках. Ми заповнили днище парапету такими зарядами, а їхні половинки помістили в платформу. Тож варто нам активувати їх усі — щоб вони повторювали переміщення одна одної, але з точністю до навпаки — як можна, опускаючи платформу, піднімати парапет.

— Он як, — видобув Адолін. — А на полі битви таке можна застосувати?

Саме це, звісна річ, і спитав Далінар, коли вона показала йому теоретичні розробки.

— Наразі проблема в недостатній дальності, — пояснила Навані. — Що більша відстань між спареними фабріалами, то слабша взаємодія — а від цього вони легше псуються. Через малу вагу телестилів цього не помітно, але коли працюєш з об’єктами великої маси… Словом, ми, ймовірно, зможемо задіяти їх на Розколотих рівнинах. Викочуєш таку платформу на позицію, вмикаєш і телестилеграфуєш нам. Ми, в тилу, опускаємо спарену — і твоїх лучників підносить на п’ятдесят футів над землею: ідеально для ведення обстрілу.

Адолін, здавалося, нарешті зацікавився:

— Ворог не зможе взяти її приступом або повалити! Прародителю бур! Це забезпечить нам тактичну перевагу!

— Саме так.

— Щось ти сказала це без особливого ентузіазму…

— Ні, любий, — заперечила Навані. — Просто це не найамбітніший із моїх задумів щодо реалізації такої технології — ні на шквал, ні на легкий вітерець.

Той насупив чоло.

— Поки що все це тільки технічні викладки, — промовила тітка, всміхаючись. — Але дай час. Коли ти побачиш, про що помишляють подвижники…

— Подвижники? Не ти? — спитав Адолін.

— Я їхня покровителька, любий, — відказала тітка, поплескавши його по плечі. — В мене немає часу на всілякі діаграми з графіками, навіть якби такі речі були мені до снаги. — Вона поглянула донизу, де зібралися вчені й подвижники, що саме оглядали днище парапету. — Ці люди мене терплять.

— Переконаний, що йдеться про більше.

Можливо, в іншому житті так і було б. Навані не мала сумніву, що дехто з них вбачав у ній колежанку. Але багато хто сприймав її як меценатку, якій усього-на-всього кортить похизуватися новими фабріалами на черговій вечірці. Може, і їхня правда. Хай там як, а хіба може високопоставлена світлоока не мати захоплень?

— Ти, певне, прийшов, щоб супроводити мене на збори?

Великі князі гули про напад убивці й зажадали від Елгокара, щоб той провів із ними зустріч того ж дня.

Адолін кивнув і, пересмикнувшись, озирнувся через плече: він почув якийсь шум і рефлекторно заступив собою Навані, навіть не знаючи, що його спричинило. Але тривога виявилася марною: шуміли робітники, знімаючи боковину з важкого моста на колесах — одного з тих, що були прийняті в Далінаровій армії. Майданчик був призначений для них, а Навані просто використала його як такий собі випробувальний полігон.

Тітка подала йому руку.

— Ти не менший гіперпіклувальник, ніж твій батько.

— Може, й так, — відказав той, беручи її за руку.

Деяким жінкам було б не до смаку, що він у латній рукавиці, але Навані було аж ніяк не звикати.

Обоє почали спускатися широкими сходами.

— Тітонько, — промовив Адолін, — а ти… е-е… вживала певних заходів, щоб заохотити мого батька у його намірах? Я про ваші стосунки…

Для юнака, який проводив пів життя, фліртуючи з усім, що носить сукню, він таки занадто спаленів на цих словах.

— Заохотити? — перепитала Навані. — Хлопчику мій, я діяла куди активніше — мені довелося, фактично, спокусити його. Чого-чого, а впертості твоєму батькові не позичати.

— Не помічав, — сухо кинув княжич. — А ти усвідомлюєш усю тяжкість становища, в якому він опинився? Батько намагається примусити решту великих князів слідувати Кодексу, апелюючи до соціально обумовлених уявлень про честь, а сам кричуще ігнорує дещо дуже схоже?

— Ох ці вже мені занудливі умовності!

— Тебе, здається, не бентежить, тільки якщо заплющують очі на умовності, які здаються занудливими особисто тобі. А от решту всі повинні шанувати…

— Звісно, — відказала Навані, всміхаючись. — А ти лише щойно це зрозумів?

Вираз Адолінового обличчя спохмурнів.

— Не супся, — промовила тітка. — Каузалем ти наразі не зв’язаний, оскільки Ясна вочевидь кудись повіялася. Тож у мене поки немає можливості тебе оженити — принаймні доки вона не об’явиться. А знаючи її, це може бути як завтра, так і на багато місяців пізніше.

— Я не суплюся, — заперечив племінник.

— Звісно, що ні, — відказала Навані, поплескавши його по закутій в обладунок руці. Вони досягли останніх сходинок. — Ходімо до палацу. Бо якщо спізнимося, я не певна, чи зможе твій батько зачекати з початком зборів спеціально для нас.