І-5. Об’їждчик бур





У місті Нарак щільно задраювали вікна, бо близилася ніч і насувалася буря. Щілини під дверима конопатили ганчір’ям, встановлювали на місце підпори й забивали у вікнини великі квадрати дерев’яних брусів.

Ешонай не брала участі у цих приготуваннях, а стояла перед помешканням Т’юда й слухала його рапорт: той щойно повернувся після зустрічі з алеті, де йшлося про організацію перемовин про мир. Вона давно хотіла послати якогось парламентера, але члени П’ятірки все радилися й нарікали, доки Ешонай не закортіло передушити їх усіх до єдиного. Зате зрештою вони таки погодилися відрядити посланця.

— Перемовини відбудуться за сім днів, — сповістив Т’юд. — На нейтральному плато.

— Ти бачив його? — зацікавлено спитала Ешонай. — Чорношипа?

Той похитав головою.

— А іншого? Приборкувача сплесків? — запитала вона.

— Його теж і сліду немає. — Т’юд здавався стривоженим. Він дивився на схід. — А тепер ліпше йди. Подробиці почекають, доки закінчиться буря.

Ешонай кивнула, поклавши руку другові на плече.

— Дякую.

— Щасти тобі, — промовив Т’юд у Ритмі рішучості.

— Щасти всім нам, — відказала командувачка, коли той зачинив двері помешкання, залишивши її саму в темному і на позір порожньому місті.

Ешонай перевірила бурещит у себе за спиною, а відтак вийняла з кишені сферу Венлі з полоненим спреном і налаштувалася на Ритм рішучості.

Час настав. Вона побігла назустріч бурі.

Величний розмір Ритму рішучості давав стійке відчуття значущості й сили, яке дедалі зростало. Ешонай залишила Нарак, дісталася до першої розколини й перескочила на той бік. Такі стрибки були до снаги лише у воєнній подобі. А трударі — прямуючи на дальні плато, де вирощували їжу — використовували мотузяні мости, що їх знімали й ховали перед кожною бурею.

Вона приземлилася, не стишуючи бігу, і звук її кроків лунав у Ритмі рішучості. Вдалині забовваніла буряна стіна, заледве видима в темряві. Знялися зустрічні вітри, які немовби стримували слухачку. В повітрі над її головою танцювали й пурхали спрени вітру — провісники того, що наставало.

Перескочивши ще два провалля, Ешонай сповільнила крок і вибралася, широко ступаючи, на вершину невисокого пагорба. Буряна стіна встигла закрити пів нічного неба й насувалася у страхітливому темпі. У гігантській завісі темряви змішалися уламки та дощ, утворивши такий собі стяг із води, каміння, пилу та повалених рослин. Ешонай відстебнула великий щит, що висів за спиною.

Для слухачів вихід у бурю по-своєму романтичний. Бурі були жахливі, це так — але кожен слухач мав провести під ними певну кількість ночей, сам-один. У піснях співали, наче той, хто прагне нової подоби, перебуває під захистом. Ешонай була непевна, правда це чи вигадка, але пісні не заважали більшості слухачів переховатися від буряної стіни десь у розколині, а тоді вийти зі схованки, щойно буря промине їх.

Сама Ешонай надавала перевагу щиту. Відчуття було таке, наче вона стикається з Об’їждчиком лице-в-лице. Йшлося про душу буревію — про того, кого люди називали Прародителем бур. Але до пантеону слухачів він не входив. Власне, в піснях його таврували як зрадника, називаючи спреном, який став на бік людей, а не її одноплемінців.

Проте Об’їждчика все одно шанували. Адже той убив би кожного неповажливого.

Ешонай розташувала основу щита перед кам’яним виступом, що випинався з поверхні, а потім розвернулася до свого прикриття плечем, пригнула голову й уперлася в землю відставленою ногою. Інша рука стискала самоцвіт зі спреном усередині. Вона воліла б одягнути Збрую, але та чомусь ставала на заваді трансформаційним процесам.

Наближення бурі було й чутно, й відчутно. Земля затряслася, небеса заревли. Холодний шквал обдав її кришивом листя — наче роз’їзд попереду війська, що наступає — а завивання вітру розлягалися бойовим кличем.

Ешонай міцно заплющила очі.

І тут на неї налетіла буря.

Попри її позу та напружені м’язи, об щит щось гупнуло, і той розвернувся. Вітер схопив його і вирвав із пальців слухачки. Ешонай, заледве встоявши, позадкувала й кинулася додолу — плечем до вітру та пригнувши голову.

Над нею гримів грім, а лютий вітер силкувався стягнути її з плато й підкинути в повітря. Ешонай не розплющувала очей: адже в бурю все було чорним, крім спалахів блискавок. У неї не виникло враження, наче вона перебуває під захистом: плече проти вітру, скулена за горбком — а вітрище, здавалося, щосили старався стерти її на порох. Об темне плато неподалік від неї грюкали камені, і від цього двигтіла земля. У вухах розлягалося лише ревіння вітру, час від часу перемежоване розкотами грому, — жахлива, неритмічна пісня.

Вона так і не перемкнулася з Ритму рішучості й відчувала його в собі — нехай і не чуючи.

Дощ сипався, мов наконечники стріл, які впиналися в Ешонай, відскакуючи від панцирів на голові та на тілі. Крижаний холод пробирав до кісток. Вона випнула підборіддя, але не зрушила з місця. Таке бувало з нею вже багато разів — під час трансформацій, а також подекуди несподіваних рейдів проти алеті. Вижити було можливо. І вона обов’язково виживе!

Слухачка зосередилася на ритмі, що лунав у її голові, й чіплялася за камені, коли вітер намагався скинути її з плато. Демід, колишній шлюбувальник Венлі, започаткував рух тих, хто, прагнучи трансформуватися, перечікував початок бурі в будівлях і виходив тільки тоді, коли первинний вибух буремного шалу залишався позаду. Це було ризиковано: адже ніхто не міг сказати напевне, коли саме відбудеться трансформація.

Ешонай такого ніколи не пробувала. Бурі були шалені, небезпечні, але й сповнені відкриттів. У них знайоме ставало величним, грандіозним, жахливим. Вона не рвалася потрапити під бурю, але якщо мусила, то завжди вважала цей досвід захопливим.

Не розплющуючи очей, вона піднесла голову й підставила обличчя під вітри, відчуваючи, як ті шарпають і шмагають її. По шкірі сік дощ. Об’їждчик бур був зрадником, це так — але хіба може зрадити той, хто ніколи не був твоїм другом? Бурі були частиною її народу. Слухачі походили від них.

У голові перемкнулися ритми, які за мить злилися й стали однаковими: хай на який налаштовувалася Ешонай, а лунав той самий — розрізнені, рівномірні удари. Неначе серцебиття. Час настав.

Буря щезла. Вітер, дощ, шум… відступили. Стікаючи водою, слухачка підвелася. М’язи заклякли, шкіра заніміла. Розбризкуючи краплі, вона струснула головою та глянула в небо.

Лик був на місці. Нескінченний, неозорий. Люди поминали Прародителя бур, але зроду-віку не спізнали його так, як слухачі. Широкого, як саме небо, та з очима, повними незліченних зірок. У руці Ешонай яскраво спалахнув самоцвіт.

Сила, енергія. Вона уявляла, як та проходить крізь неї, заряджаючи її життєвою наснагою. Ешонай жбурнула самоцвіт об землю, і той розлетівся на друзки, вивільняючи спрена. Вона добряче попотіла, налаштовуючись на потрібне відчуття — все, як учила Венлі.

— ТИ СПРАВДІ ЦЬОГО ХОЧЕШ?

Цей голос розлігся в ній, немовби розкот грому.

Об’їждчик промовляв до неї! Таке бувало в піснях, але… ніколи… Вона налаштувалася на Ритм удячності, але тепер усі вони, звісно, лунали однаково — гуп, гуп, гуп.

Спрен вирвався на волю й закружляв довкола неї, випромінюючи дивне червоне світло та стріляючи осколками блискавиць. Спрен гніву?

Щось тут не те.

— ГАДАЮ, ЦЕ МАЄ ТРАПИТИСЯ, — сказав Прародитель бур, — БО ДАВНО НАЗРІВАЛО.

— Ні, — промовила Ешонай, позадкувавши від спрена. Її охопила паніка, і всі отримані від Венлі інструкції вилетіли з голови. — Ні!

Ставши стьожкою червонястого світла, спрен ударився в груди слухачки, випустивши назовні червоні вусики-щупальця.

— МЕНІ ЦЬОГО НЕ СПИНИТИ, — сказав Прародитель бур. — Я ДАВ БИ ТОБІ ПРИХИСТОК, МАЛЕНЬКА, ЯКБИ ЦЕ БУЛО В МОЇЙ ВЛАДІ. ВИБАЧ.

Ешонай охнула, її свідомість позбулася ритмів, і слухачка осіла навколішки. Вона відчула, як нею розливається трансформація.

— МЕНІ ШКОДА.

Знову полився дощ, і її тіло почало перетворюватися.



Загрузка...