Слова Променистого ордену

56. Неприборканий білошипник

— Амарам явно не має жодних здібностей Приборкувача сплесків, — тихо сказав Сиґзіл, стоячи поруч Каладіна.

Попереду з карети виходили Далінар, Навані, Елгокар та Амарам. А ще далі здіймалася арена для поєдинків — одна з низки схожих на кратери скельних формацій, які облямовували Рівнини. Вона, щоправда, була куди менша, ніж ті, де розмістилися військові табори, й мала зсередини ряди уступів, що правили за трибуни.

Змушений водночас охороняти короля і Далінара — не кажучи вже про Навані та обох Холінових синів — Каладін узяв сюди всіх, кого міг, включно з кількома бійцями Сімнадцятого й Другого мостів. Вони гордо стояли, високо тримаючи ратища — вочевидь збуджені тим, що їм зрештою вперше довірили місію охоронців. Усього на чергування заступило сорок осіб.

Хоча жоден буде не вартий і дощової краплинки, якщо Вбивця в білому таки нападе.

— Звідки нам знати? — заперечив капітан, киваючи на Амарама, який і досі був у золотаво-жовтому плащі із символом Променистих на спині. — Я ж нікому не показую, на що здатен. І так само потайки мають тренуватися інші. Буря забирай, Сил, уважай, гарантувала, що я такий не один.

— Якби він мав потрібні здібності, то продемонстрував би їх, — заперечив Сиґзіл. — Чутки ширяться десятьма таборами, мов паводок. Половина люду вважає Далінарів учинок блюзнірством і дурістю, а друга половина не визначилась. Якби Амарам показав, що Приборкує сплески, цей хід ясновельможного Далінара здавався б куди менш авантюрним.

Азіш, певне, мав рацію. Але… Амарам? Він крокував так гордо, так високо тримаючи голову. Каладін відчув, як пашить його шия, і на мить у нього виникло враження, наче він не бачить нічого, крім Його Високороддя. В золотавому плащі. З бундючною міною.

І плямами крові. Цей чоловік був заплямований кров’ю. Каладін же розповів про це Далінарові!

Але той нічого не вдіяв.

Значить, доведеться комусь іншому.

— Каладіне? — звернувся до нього Сиґзіл.

Зненацька капітан усвідомив, що ступив у бік Амарама, стискаючи ратище. Він зробив глибокий вдих, а відтак тицьнув пальцем.

— Вистав людей по краю арени — он там, угорі. Ет і Шрамм з Адоліном, у підготовчій кімнаті — хоча на дуельному майданчику вони йому нічим не допоможуть. Але про всяк випадок постав іще кількох біля підніжжя арени. По троє біля кожних дверей. А на пост біля королівської ложі я візьму із собою шістьох. — Каладін помовчав, а відтак докинув: — І поставмо — від гріха — двох охоронців біля нареченої Адоліна. Вона сидітиме коло Себаріала.

— Буде зроблено.

— І Сиґу — скажи людям, хай не розслабляються. Сьогоднішній поєдинок обіцяє бути видовищним, але вони мають думати не про дуель, а про ймовірних убивць.

— Адолін справді битиметься один проти двох?

— Еге.

— І він бодай теоретично може вийти переможцем?

— Не знаю, і мені, правду кажучи, байдуже. Наша справа — берегти його від інших небезпек.

Сиґзіл кивнув, збираючись іти, але затримався й узяв командира за лікоть.

— Келе, ти міг би долучитися до них, — півголосом промовив він. — Якщо король відроджує Променисте лицарство — це привід показати себе. Далінар старається, однак багато хто вважає Променистих силою зла — забуваючи про все добро, яке вони зробили, перш ніж зрадити людство. Але виявивши свої здібності, ти міг би змінити такі умонастрої.

Долучитися. Під штандарт Амарама. Нізащо.

— Йди передай мої розпорядження, — відмахнувся від почутого Каладін.

Висмикнувши ліктя із Сиґзілового хвату, капітан побіг за Елгокаром і монаршим почтом. Добре хоч деньок видався сонячний, а повітря було по-весняному тепле.

Услід за ним, не відстаючи, летіла Сил.

— Каладіне, Амарам руйнує тебе, — шепотіла спрен. — Не піддавайся йому.

Той, зціпивши зуби, промовчав і підійшов натомість до Моаша, який командував охороною Її Світлості Навані: королева-мати воліла стежити за поєдинками знизу, з підготовчої кімнати.

Якась частина капітанового єства вагалася, чи варто доручати Моашеві охороняти кого-небудь іншого, крім Далінара — але буря забирай, лейтенант заприсягнувся, що королю він більше нічого не заподіє. І в цьому командир йому довіряв. Вони ж із Четвертого мосту!

«Я витягну тебе з цієї халепи, — подумав Каладін, відводячи того осторонь. — Усе буде добре».

— Моаше, — півголосом промовив він, — від завтра я призначаю тебе в патруль.

Лейтенант насупився.

— А я завжди гадав, що потрібен тобі в охороні… — Вираз його обличчя пожорсткішав. — Це все через ту зустріч у таверні.

— Ти маєш вийти в бік Нового Натанану й провести глибоке рекогносцирування, — сказав Каладін. — Я хочу, щоб, коли ми виступимо проти Ґрейвза і його людей, тебе тут не було.

Їх і так уже терпіли надто довго.

— Я не залишу табору.

— Залишиш, і це не…

— Келе, вони чинять правильно!

Капітан насупився.

— Ти що, і далі з ними зустрічаєшся?

Лейтенант відвів очі.

— Відтоді я бачився з ними тільки раз і запевнив їх, що ти ще передумаєш.

— Моаше, це непідкорення наказу! — гримнув Каладін. — Буря тебе забирай!

Шум на трибунах гучнішав.

— От-от почнеться поєдинок, — сказав Моаш, висмикуючи ліктя з капітанового хвату. — Поговоримо про це пізніше.

Командир зціпив зуби, але той, на жаль, мав рацію. Ця розмова була не на часі.

«Шкода, що я не “вчепив” його ще вранці, — подумав Каладін. — Ні — я мав уже давно ухвалити рішення стосовно цього».

Сам винен.

— Моаше, ти вийдеш у цей патруль, — промовив капітан. — Я не потерплю невиконання наказів лише через те, що ми друзі. А зараз іди.

І лейтенант побіг збирати свій загін.

***

А в підготовчій кімнаті Адолін опустився навколішки перед мечем і збагнув, що не знає, які слова тут потрібні.

Він глянув на своє відображення в лезі. Двоє Сколкозбройних одразу. Поза тренувальним майданчиком такого він навіть ніколи не пробував.

Битися проти кількох суперників було непросто. Адолін чував перекази про воїнів, які самотужки вистоювали проти, скажімо, шістьох, але правда, мабуть, полягала в тому, що вони примудрялися долати опонентів по одному. Проте перемогти одразу двох, а надто підготованих і пильних, було важкувато. Не те щоб неможливо, але дуже складно.

— Ось де все вирішиться, — промовив Адолін до меча. Мовчати було не можна — традиція є традиція. — Ходімо ж і влаштуймо видовище. А тоді зітрімо з обличчя Садеаса оту його либу.

Княжич підвівся й, відіславши Сколкозбройця, залишив підготовчу кімнатку і пройшов коридорчиком із різьблено-мальованими дуелянтами. В наступній кімнаті сидів і чекав стривожений Ренарін. На ньому був мундир Холінів, що його молодший брат одягав на офіційні заходи на кшталт цього замість буреклятого однострою Четвертого мосту. А тітка Навані відгвинчувала кришку на баночці з фарбою, готуючись намалювати охоронний ґліф.

— Не треба, — сказав Адолін, виймаючи один такий із кишені: синім кольором Холінів на ньому було виведено «досконалість».

Навані звела брову:

— Від тієї дівчини?

— Атож, — підтвердив княжич.

— Каліграфія непогана, — знехотя пробурчала Навані.

— Тітонько, Шаллан просто чудо, — мовив Адолін. — І було б добре, якби ти охочіше йшла з нею на контакт. Бо вона так хоче поділитися з тобою своїми напрацюваннями.

— Побачимо, — відповіла тітка — цього разу задумливіше, ніж раніше, коли йшлося про Шаллан. Це добрий знак.

Адолін поклав охоронний ґліф на жарівню і схилив голову, допоки той згоряв — молитва Всемогутньому про допомогу. Його сьогоднішні суперники наразі, певне, спалювали такі самі. І як Усемогутній вирішить, кому допомогти?

«Ніколи не повірю, що Він пошле успіх тим, хто служить Садеасові — нехай і не прямо», — подумав княжич, підводячи голову від молитви.

— Я хвилююся, — зронила Навані.

— Батько гадає, що це може спрацювати. Та й Елгокарові мій задум до вподоби.

— Елгокар буває імпульсивним, — заперечила тітка, складаючи руки на грудях і дивлячись, як догоряли рештки охоронного ґліфа. — А умови поєдинку багато що змінюють.

Умови — їх уже обговорили з Релісом і повідомили головній судді поєдинку — передбачали, що дуель триватиме не до певної кількості проламаних секцій Збруї, а доки одна зі сторін не здасться. Тож якщо Адолін таки здолає одного із супротивників, бій зможе продовжити інший.

А ще з них випливало: Холін має триматися, доки не збагне, що над ним узяли гору.

Або доки його не виведуть із ладу.

Ренарін підійшов до брата і поклав руку йому на плече.

— Я гадаю, це хороший план, — промовив він. — Ти зможеш.

— Вони візьмуться за тебе не на жарт, — попередила Навані. — Тому й наполягли, щоб поєдинок тривав, доки хтось не визнає себе переможеним. Адоліне, тебе точно намагатимуться скалічити.

— На полі бою те саме, — заперечив племінник. — Добре хоч те, що живцем від мене їм більше користі. Зі змертвілими від Сколкозбройця ногами я стану наочнішим уроком, ніж перетворившись на попіл.

Навані охнула, зблідла й заплющила очі. На якусь — зовсім крихітну — мить в Адоліна було таке враження, що перед ним його мати.

— І гляди не дай Садеасові відкрутитися, — сказав Ренарін, коли в роздягальню внесли братову Збрую. — Бо коли ти заженеш його в куток, кинувши виклик, він шукатиме якусь лазівку. Не дай йому відкараскатися, брате, — тягни на пісок і духопель до кривавої юшки.

— Залюбки.

— Гаразд, курча їв? — запитав Ренарін.

— Дві тарілки, з прянощами.

— Материн ланцюжок при тобі?

Адолін помацав себе по кишені.

Тоді помацав по другій.

— Що таке? — спитав Ренарін, і його пальці стисли брата за плече.

— Я був ладен заприсягтися, що взяв його.

Молодший княжич вилаявся.

— Я, мабуть, залишив його в своїх покоях, — мовив Адолін. — На журнальному столику. У військовому таборі.

Якщо таки не взяв і не згубив дорогою. От буря забирай!

То був просто амулет на щастя, який нічого не означав, але Адоліна все одно кинуло в піт, а Ренарін квапливо відрядив на пошуки гінця. Проте йому не встигнути. Знадвору вже долинав рев трибун, який наростав в очікуванні поєдинку. Тож княжич знехотя дозволив Збруєносцям надягати обладунок.

Доки ті подали йому шолома, він уже переважно відновив свою внутрішню налаштованість — дивну суміш метеликів у животі й розслабленості у м’язах. Заціпенілим битися не можна. Смиканим — так, але закляклим — ні.

Адолін кивнув служникам, і ті відчинили двері, випускаючи княжича на арену. Ступивши на пісок, той зміг за підбадьорливими вигуками визначити, де сиділи темноокі. Бо світлоокі з його появою не розкричалися, а принишкли. Добре, що Елгокар резервував місця для черні: її галас був Адолінові до вподоби, бо нагадував йому поле битви.

«Були часи, коли я не любив поле бою, бо там, на відміну від дуелі, надто гамірно», — подумав княжич. І, попри первинну неохоту, став солдатом.

Він пройшов у центр майданчика. Його суперники ще не вийшли з підготовчих кімнат. «Спершу нейтралізуй Реліса, — сказав собі Адолін. — Адже його манера битися тобі знайома». Той полюбляв Ліаностійку — неквапливу й надійну, але з раптовими, різкими випадами. Княжич був не певен, кого виставить проти нього Реліс, але знав, що суперник позичив повний комплект королівських Зброї та Збруї. Може, знову кузена — щоб той спробував узяти реванш?

Шаллан прийшла: вона сиділа з протилежного боку арени, і її руде волосся виділялося, неначе кров на камені. Дівчину охороняли двоє мостонавідників. Мимоволі схвально кивнувши, Адолін здійняв кулака, салютуючи їй. Наречена помахала у відповідь.

Адолін плигав з ноги на ногу, і тілом розливалася міць Сколкозбруї. Він відчував у собі силу перемогти — навіть без материного ланцюжка. Але проблема була в тім, що після цього княжич збирався викликати Садеаса й мав зберегти вдосталь резервів для ще однієї дуелі.

Холін напружено чекав. А Садеас узагалі на місці? Так — сидить зовсім близько від батька та короля. Адолін примружив очі, згадуючи ту нещадну мить, коли він усвідомив, що Садеасове військо відступає з Вежі.

Це додало йому рішучості. Після тієї зради княжич довго кипів від безсилого гніву — й ось нарешті настав час поквитатися.

Двері навпроти нього відчинилися.

І на арену виступили аж четверо Сколкозбройних.

***

— Четверо?! — скрикнув Далінар, зриваючись на ноги.

Каладін спустився на крок ближче до арени. Так, на пісок дуельного майданчика під ним ступили самі Сколкозбройні — на одному був комплект королівської Збруї, а решта троє мали власні обладунки, прикрашені й пофарбовані.

Внизу головна суддя поєдинку обернулася й запитально звела голову на короля.

— Що це таке? — проревів Далінар до Садеаса, який сидів зовсім близько.

Світлоокі на рядах сидінь між ними попригиналися або порозбігалися, тож тепер Холін дивився прямо на нього.

Садеас із дружиною ліниво обернулися.

— А мені звідки знати? — озвався ясновельможний. — Моїх людей на арені немає. Сьогодні я просто глядач.

— Ой, Садеасе, тільки не починай, — гукнув Елгокар. — Ти дуже добре знаєш, що тут відбувається. Чому їх четверо? Адолін що, має сам вибрати для себе двох суперників?

— Двох? — перепитав Садеас. — А з чого ви взяли, що їх буде двоє?

— З того, який виклик було кинуто! — крикнув у відповідь Далінар. — Парний поєдинок із гандикапом, один проти двох — усе за дуельним кодексом!

— Насправді юний Адолін погодився на інше, — відказав Садеас. — Я маю цілком достовірну інформацію, що він сказав Релісові: «Я ладен битися одразу проти тебе й будь-кого з твоїх союзників». У цій фразі немає кількісних обмежень — ідеться не про парний, а про повноцінний поєдинок із гандикапом. Реліс може виставити стільки союзників, скільки хоче. Я знаю кількох писарок, які занотували Адолінові точні слова, й чув, що суддя Істов спеціально перепитала, чи розуміє він, що накоїв, і той відповів, що так.

Далінар тихенько заричав. Каладін іще ніколи не чув, щоб великий князь видавав такий звук — то було ричання звіра, який рветься з ланцюга. Охоронець здивувався. Але Холін стримав себе і рвучко опустився на сидіння.

— Він знову перехитрував нас, — тихенько сказав Далінар королю. — Доведеться відступити і обміркувати наш наступний хід. Скажіть хтось Адолінові, щоб відмовився від дуелі.

— Дядьку, ти певен? — перепитав Елгокар. — Відмова від поєдинку означатиме програш. А це, здається, шість Сколків — усе, що ти маєш.

Каладін бачив по Далінаровому обличчю — по наморщеному лобі, по щоках, які палали гнівом, і по нерішучості в очах — що князя роздирає внутрішній конфлікт. Здатися? Без бою? Це, мабуть, було б найрозумніше.

Але капітан сумнівався, що сам пішов би на такий крок.

А внизу, на піску, — після довгої паузи — заціпенілий було Адолін здійняв руку, даючи знак, що згоден. І суддя розпочала поєдинок.

***

«Я ідіот! Я ідіот! Я буреклятий ідіот!»

Адолін відбіг назад через посипане піском кружало арени. Щоб уникнути оточення, він мав притиснутися спиною до стіни. А це означало, що він почне поєдинок, не маючи куди відступити. Взятий у кліщі. Загнаний у глухий кут.

І чому він не висловився точніше? Княжич збагнув, що, сам того не розуміючи, погодився на повноцінний поєдинок із гандикапом — а все через лазівки у формулюванні. Він мав недвозначно заявити, що Реліс може привести одного союзника. Але ні — так учинив би розумний. А він — буреклятий ідіот!

Реліса княжич упізнав за Зброєю та Збруєю, повністю пофарбованими в темно-чорне, і лицарським плащем із диґліфом великого князя Рутара. У королівській Збруї — судячи з ходи та зросту — справді виступав Еліт, Релісів кузен, який повернувся, щоб узяти реванш. Замість Сколкозбройця в нього був гігантський молот. Обидва обережно підступали ареною, а двоє інших дуелянтів прикривали їх із флангів: один був у жовтогарячому, а другий — у зеленому.

Адолін упізнав їхні Збруї. Це, мабуть, Абробадар — повний Сколкозбройний із табору Аладара, а з ним… Якамав із королівською Зброєю, яку позичив для нього Реліс.

Якамав. Адолінів друг.

Княжич вилаявся. Ці двоє були з-поміж найкращих дуелянтів у таборах. Якамав здобув би власного Сколкозбройця ще багато років тому — але йому не дозволяли ризикнути Збруєю. Однак тепер ситуація явно змінилася. Його та весь Дім, мабуть, підкупили обіцянкою частки в трофеях.

Холін задкував у затінок стіни, що оточувала дуельний майданчик, а в його руці матеріалізувалася Зброя. Прямо над головою на трибунах ревли темноокі. Хтозна, від захвату чи жаху перед тим, що насувалося на Адоліна. Він виходив на цю арену влаштувати видовище. Але натомість публіку чекало прямо протилежне — швидке вбивство.

Ну що ж, він сам вирив собі яму. І якщо вже йому судилося туди впасти, то він принаймні не здасться без бою.

Реліс та Еліт підкрадалися ближче — один в аспідно-сірому, другий у чорному — а їхні союзники заходили з флангів. Вони триматимуться віддалік, спонукаючи Адоліна зосередити увагу на двох передніх бійцях — а потім завдадуть удару з боків.

— По одному, хлопче! — Цей вигук із трибун здавався відмінним від решти. Чи не Загеля це голос? — Тебе не загнали в куток!

Реліс зробив швидкий крок уперед, перевіряючи Адолінову пильність, і той, затанцювавши, відступив, тримаючи Вітростійку — виставивши перед себе одну ногу та обіруч стискаючи відведену вбік Зброю. Проти стількох ворогів це, поза сумнівом, була найліпша тактика.

«Тебе не загнали в куток!» Загелю, про що ти? Звісно, загнали! Лише так і можна битися одному проти чотирьох. І як мені перебити їх по одному? Вони нізащо цього не дозволять.

Реліс знову зробив пробний наскок, змусивши Холіна відступити вздовж стінки, не зводячи очей із суперника. Для цього йому довелося трохи повернутися обличчям до Реліса, залишаючи Абробадара — в жовтогарячому — який заходив з іншого боку, в сліпій зоні. Буря забирай!

— Вони тебе бояться, — знову долинув Загелів голос, перекриваючи гамір трибун. — Хіба ти не бачиш? То покажи їм чому.

Адолін не знав, як бути. А Реліс, підступивши, став у Каменестійку — для позиційного бою. За ним пішов на зближення Еліт, сторожко заносячи молота. Вони тіснили Адоліна вздовж стіни — у бік Абробадара.

Ні. Він сам зажадав цього поєдинку. Прагнув до нього. І не стане переляканим пацюком!

«Покажи їм чому».

І княжич атакував — стрибнув уперед, осипаючи Реліса градом ударів. Перед таким маневром Еліт вилаявся й відскочив. Вони поводилися наче списники, що завдають уколів білошипнику.

Але цей білошипник іще не приборканий.

Адолін із криком напав на Реліса, діставши його по шолому й роздробивши лівий поруч. З Релісового передпліччя заклубилося Буресвітло. А коли оговтався Еліт, Холін крутнувся і завдав удару вже по ньому, залишивши першого супротивника приголомшеним своєю атакою. Під його натиском «молотобоєць» був змушений притримати зброю й прикритися передпліччям — бо інакше Адолін розполовинив би її, залишивши супротивника голіруч.

Ось що мав на увазі Загель. Шалено атакуй, не даючи їм часу відповісти чи оговтатись. Їх було четверо. Якщо він нажене на них страху, і ті розгублять рішучість… То, може…

Адолін відключив мислення й віддався плину поєдинку, дозволивши серцевому ритму направляти удари свого меча. Еліт вилаявся й відсахнувся, стікаючи Світлом крізь пробоїни в лівому передпліччі та плечі.

А Холін, крутнувшись, врізався плечем у Реліса — який знову ставав у стійку — і боєць у чорній Збруї повалився додолу. Що ж до Адоліна, то він, заревівши, розвернувся прямісінько до Абробадара, який кинувся на допомогу союзникові. І собі ставши в Каменестійку, княжич знов і знов опускав Сколкозбройця на здійнятий меч супротивника, допоки не зачулися хрипіння та лайка, а від бійця в жовтогарячому, наче смородом, відчутно не повіяло страхом — аж спрени на піску показалися.

Доки Реліс квапливо зводився на ноги, до Адоліна сторожко підступив Еліт. Княжич повернувся у Вітростійку й плавним рухом змахнув Зброєю, описуючи коло. Еліт відскочив, а Абробадар позадкував, спираючись латною рукавицею на стінку арени.

Адолін знову розвернувся до чемпіона, Реліса. Зважаючи на всі обставини, той достатньо оговтався — але пропустив і другий удар, у нагрудник. Якби все це відбувалося на полі битви, зі звичайними ворогами, то Реліс був би мертвий, а Еліт скалічів би — тимчасом як їхній опонент залишався цілим та неушкодженим.

Але це були не звичайні вороги, а Сколкозбройні — і другий удар у Релісів нагрудник не проламав обладунку. Адолін був змушений розвернутися до Абробадара раніше, ніж прагнув, а той цього разу підготувався до його шаленого нападу — здійняв меча в оборонне положення, і град суперникових ударів не забив йому памороки. Абробадар тримався, а Еліт із Релісом займали позиції.

Треба тільки…

Аж раптом щось ударило в княжича з тилу.

Якамав. Адолін надто довго барився і дозволив четвертому супротивнику — своєму так званому «другові» — наблизитися на відстань удару. Холін крутнувся й потрапив у клуб Буресвітла, що здіймалося з наспинної пластини його обладунку. Він здійняв меча, блокуючи наступний випад Якамава — але тим самим оголив свій лівий бік. Еліт замахнувся й ударив молотом прямо туди. Збруя тріснула, а сам боєць заледве встояв.

Впадаючи у відчай, княжич знову описав Зброєю коло. Але цього разу від нього не позадкували. Натомість Якамав, навіть не замахнувшись, підпірнув під удар і кинувся вперед, таранячи його головою. Розумно. Зелений обладунок «друга» був неушкоджений. І хоч такий маневр дозволив Адолінові вперіщити того мечем по спині, він цілковито вибив княжича зі стійки.

Після тарану Якамава Холін приголомшено позадкував, заледве не звалившись додолу. Нападника він відшпурнув і навіть примудрився не зронити Зброї — але до нього підступили троє інших. Удари сипалися градом — по наплічниках, по шолому, в нагрудник. Буря забирай! Ну й гамселить той молот.

Іще удар. У голові гуло. Холіна били, а він широко всміхався. В нього майже вийшло. В одного проти чотирьох — і майже вийшло.

— Я здаюсь, — приглушено промовив він із-під шолома.

Атака не припинялася. Адолін повторив сказане гучніше.

Але його ніхто не слухав.

Він підняв руку, даючи сигнал судді, щоб зупинила поєдинок — але чийсь удар послав її донизу.

«Ні!» — подумав княжич і закрутився на всі боки, панікуючи.

Суддя не могла спинити бій. Якщо він і залишить арену живим — то тільки калікою.

***

— Ну все, — промовив Далінар, спостерігаючи, як четверо Сколкозбройних, чергуючись, б’ють смертним боєм його сина — явно дезорієнтованого й заледве здатного відбиватися. — За правилами, Адолінові можна надати допомогу, якщо тільки вона не усуває гандикапу — з Релісового боку має бути на одну людину більше. Елгокаре, мені знадобиться твоя Зброя.

— Не дам, — відмовив той.

Король сидів у затінку під навісом, схрестивши руки на грудях. Публіка довкола них мовчки дивилася на поєдинок… ні, на побиття.

— Елгокаре! — сказав Далінар, обертаючись. — Там мій син.

— Ти без Збруї, — заперечив Елгокар. — Доки ти її надягатимеш, усе буде скінчено. А спустившись на арену в чому є, ти не врятуєш Адоліна, а тільки втратиш ще й мого меча докупи з рештою.

Далінар зціпив зуби. Він розумів, що в цих словах є своя правда. Адолінові кінець. Треба закінчувати поєдинок негайно, а не множити вже понесені втрати.

— А знаєш, його можна врятувати, — долинув Садеасів голос.

Холін обернувся до нього.

— Дуельний кодекс цього не забороняє — я перевірив для надійності, — сказав Садеас досить голосно, щоб Далінар його почув. — Юному Адолінові можуть допомагати максимум двоє. Чорношип, якого я колись знавав, досі вже був би на арені й бився хоч каменем, якби довелося. Але ти, гадаю, вже не той.

Далінар глибоко вдихнув і підвівся.

— Елгокаре, я заплачу, скільки належить, щоб позичити твого Сколкозбройця за правом традиції. В такому разі ти нічим не ризикуєш. А я битимусь.

Але король, підводячись, стримав князя за лікоть.

— Дядьку, не будь дурнем. Ти його лише послухай! Хіба ти не розумієш, що тобою маніпулюють? Він так і хоче, щоб ти вийшов на арену й бився.

Далінар, обернувшись, зустрівся з Елгокаром очима. В короля вони були блідо-зелені — як у Ґавілара.

— Дядьку, та послухай ти мене хоч раз за вік, — промовив Елгокар, міцніше стискаючи його руку. — Трішки здорової параної! Нащо Садеасові, щоб ти вийшов на арену? Бо там із тобою може статися «нещасний випадок»! Він хоче прибрати тебе. Гарантую, що не встигнеш ти ступити на пісок, як тебе одразу атакують усі четверо. Зі Сколкозбройцем чи без нього, а тебе вб’ють раніше, ніж ти станеш у стійку.

Далінар важко дихав. Племінник мав рацію. Буря його забирай — але мав. То що ж тут удіяти?

Над юрбою глядачів знялося перешіптування — наче шурхіт паперу. Холін обернувся й побачив, що до поєдинку долучився хтось інший — вийшов із роздягальні, нервово стискаючи обіруч Сколкозбройця. Але без Збруї.

Ренарін.

«О, ні…»

***

Із хрустом перемелюючи сабатонами пісок, один із нападників відійшов. Адолін кинувся в тому напрямку, пробився крізь решту трьох і, крутнувшись, позадкував. Його Збруя відчутно обважніла. Скільки Буресвітла він втратив?

«Усі секції цілі», — подумав Холін, так само наставляючи меча на решту трьох суперників, які широким фронтом сунули на нього. А раптом йому вдасться…

Ні. Час закінчувати. Княжич почувався дурнем, але живий дурень ліпший за мертвого. Він обернувся до судді, щоб сигналізувати, що здається. Тепер та його точно бачила.

— Адоліне, — озвався Реліс, підступаючи ближче. З дрібних тріщин у його нагруднику сочилося Світло. — Ми ж не хочемо скінчити цю забаву передчасно, адже так?

— Яку славу ви сподіваєтеся здобути в такому бою? — презирливо процідив Адолін, тримаючи меча наготові й ладнаючись подати сигнал. — Гадаєш, глядачі вас вітатимуть? За те, що вчотирьох здолали одного?

— Річ не в почестях, — заперечив Реліс, — а в тому, щоб провчити тебе.

Адолін презирливо фиркнув. І тільки тут зауважив, що відбувалося на протилежному краї арени. Ренарін у синьому односторої Холінів невміло стискав у руці Сколкозбройця. А перед ним, поклавши Зброю на плече, стояв Абробадар — так, наче йому нічогісінько не загрожувало.

— Ренаріне! — скрикнув старший княжич. — Що ти в бурі робиш?! Повертайся…

Абробадар атакував, і Ренарін незграбно парирував його випад. Він поки що незмінно тренувався в Збруї, але не мав часу її надягти, й Абробадарів удар замало не вибив у нього меча.

— А тепер слухай сюди, — кинув Реліс, підступаючи ближче. — Юний Ренарін до вподоби Абробадарові, і кривдити його той не хоче. Він лише відволікатиме хлопчину і шляхетно битиметься з ним — якщо й ти, зі свого боку, не порушиш обіцянки і проведеш із нами дуель, як годиться. Але якщо ти боягузливо здасися або доможешся, щоб поєдинок зупинив король — Абробадар, бува, може й схибити.

Відчувши, як усередині здіймається паніка, Адолін глянув у бік головної судді — вона могла спинити бій на власний розсуд, якби їй здалося, що все зайшло надто далеко.

Та владно возсідала на своєму місці, спокійно дивлячись на старшого з братів Холінів. Але Адолінові здалося, що з-під цього спокою щось прозирало. «Вони схилили Істов на свій бік, — майнуло в гадці. — Певне, хабарем».

Адолін міцніше схопив Сколкозбройця і знов обернувся до трьох ворогів.

— Ну ви й мерзотники, — шепнув Холін. — Якамаве, і як ти можеш бути заодно з цими покидьками?

«Друг» мовчав, а виразу його обличчя, що ховалося під зеленим шоломом, було не розгледіти.

— То як? — спитав Реліс. — Домовились?

Адоліновою відповіддю стала атака.

***

Далінар підійшов до суддівського місця, встановленого на невеличкому кам’яному помості, що виступав на кілька дюймів, нависаючи над дуельним майданчиком.

Її Світлість Істов була високою, сивуватою жінкою, яка сиділа, склавши руки на колінах, і спостерігала за дуеллю. Вона не обернулася до князя, коли той, підступивши, зупинився поруч неї.

— Істов, час покласти цьому край, — промовив Далінар. — Зупиняй цей поєдинок і присуджуй перемогу Релісові та союзникам.

Але суддя так само дивилася перед собою, не зводячи очей із дуелі.

— Ти мене чула? — повторив Далінар.

Жінка мовчала.

— Гаразд, тоді я сам його зупиню.

— Далінаре, тут я велика княгиня, — відказала суддя. — Король своєю владою дарував мені право бути єдиним законом на цьому майданчику. — Вона обернулася до Холіна. — Ваш син не здався і спроможний битися. Умови, що унеможливлюють продовження дуелі, не настали — і я не зупиню її дочасно. Ви що, не поважаєте закон?

Далінар заскреготів зубами і знову глянув на арену. Ренарін вів бій проти одного з ворогів. Хлопчина майже не мав підготовки фехтувальника. Власне, просто на очах у батька в Ренаріна стало посмикуватися плече, несамовито тягнучись до голови, — починався напад епілепсії.

Адолін бився проти решти, знову кидаючись від одного до іншого. Він чудово фехтував, але парирувати всі випади було неможливо. Троє на одного, його оточили й завдали удару.

Лівий наплічник Адоліна луснув, бризнувши розплавленим металом, і в повітрі задиміли дрібні рештки, а основний відбитий шматок застиг на піску недалеко від княжича. Синова плоть залишилася неприкритою, вразлива перед ворожою Зброєю.

«Всемогутній… благаю…»

Князь обернувся до заповнених трибун зі світлоокими глядачами.

— Як ви можете на це дивитися? — крикнув до них Далінар. — Мої сини ведуть бій самотужки, хоча тут є Сколкозбройні! Невже жоден із вас не прийде їм на допомогу?

Він обвів поглядом юрбу. Король потупив очі. Амарам. А як же Амарам? Далінар знайшов, де той сидить — недалеко від Елгокара. Вони зустрілися поглядами.

Й Амарам відвів очі.

«Ні…»

— Та що ж із нами сталося? — запитав князь. — Де наша честь, наш гонор?

— Вони мертві, — прошепотів поруч нього чийсь голос.

Далінар обернувся і побачив, що той належав капітанові Каладіну. Холін не зауважив, як мостонавідник спустився сходами слідом за ним.

Той глибоко зітхнув і глянув на Далінара.

— Але я гляну, чи не зможу чимось зарадити. Якщо все закінчиться погано, подбайте про моїх людей.

Стискаючи списа, Каладін ухопився за гребінь стіни, що оточувала арену, й перемахнув на пісок унизу.