Слова Променистого ордену

20. Холодна ясність

Коли Шаллан зі своїм невеличким караваном наблизилися до джерела диму попереду, сонце перетворилося на вуглину, що догоряла на обрії. Хоча досі димовий стовп поменшав, їй стало видно, що диміло в трьох різних місцях, сплітаючись воєдино вже в повітрі.

Коли вони викотили нагору схилом останнього пагорба й спинилися, не доїжджаючи до вершини, дівчина зіп’ялася на ноги на хисткому фургоні — за лічені фути від можливості роздивитися, що ж саме лежало попереду. Звісно: якщо там чекали розбійники, показуватися на гребені було б дуже невдалою думкою.

Блут зліз із передка й підтюпцем побіг уперед. Він був не надто прудконогий, але ліпшого розвідника поміж них не було. Припавши до землі, наглядач скинув свого надто показного капелюха й почав підкрадатися, щоб визирнути з-за гребеня, але за мить випростався, облишивши спроби зостатися непоміченим.

Шаллан зіскочила із сидіння й поспішила за ним, сям-там чіпляючись спідницями за покручені гілки кіркохвой. Вона досягла гребеня навіть трішки раніше за Твлаква.

Внизу тихенько догоряли три фургони, а землю засмічували сліди битви — заблукані стріли й купа трупів. У Шаллан тьохнуло серце, коли поміж мертвих стало видно живих — розпорошені зморені постаті, що порпалися в уламках або переносили вбитих. Висновуючи з одягу, то були не розбійники, а чесні караванники. В дальньому кінці табору скупчилися ще п’ять фургонів — деякі обгорілі, але на позір справні й так само навантажені крамом.

Озброєні чоловіки та жінки перев’язували отримані рани. Охоронці! Гурт переляканих паршменів порався коло чалів. На цих людей напали, але вони захистилися.

— Подих Келека… — видобув Твлакв, обертаючись і махаючи Блутові та Шаллан: — Назад, доки нас не побачили.

— Чому? — спитав Блут, хоч і зробив, як веліли. — Адже це ще один караван, як ми й сподівалися.

— Так — і їм не треба знати, що ми тут. Бо ще захочуть побалакати й затримають нас. Он, поглянь!

І работоргівець вказав у протилежному напрямку.

У присмерковому світлі Шаллан зауважила тінь, яка перевалювала через пагорб недалеко від них. Дезертири! Вона махнула Твлаквові, щоб передав їй підзорну трубу, і той неохоче скорився. Попри тріснуту лінзу, дівчина добре розгледіла, хто то. Блут не збрехав: ішлося про солдатів — душ із тридцять. Без знамен, у різномастих мундирах, вони не тримали строю, але справляли враження добре споряджених.

— Треба спуститися й попросити допомоги в іншого каравану, — сказала Шаллан.

— Ні! — заперечив Твлакв, вихоплюючи в неї підзорну трубу. — Треба тікати! Побачивши цю багатшу, але ослаблену валку, бандити нападуть на них, а не на нас.

— Гадаєш, після цього вони припинять погоню? — промовила дівчина. — Хоча наші сліди так легко простежити? Ти справді віриш, що нас не наздоженуть найближчими ж днями?

— Цієї ночі гряне великобуря — вона може приховати наші сліди, поздувавши розчавлені мушлі рослин, — сказав работоргівець.

— Навряд чи, — відказала на це пасажирка. — А приставши до цього каравану, ми підсилимо їх — і вистоїмо проти…

Аж раптом Блут здійняв долоню й озирнувся.

— Там якийсь шум…

Наглядач розвернувся й потягнувся по дубця.

Прихована сутінками, неподалік стояла незнайома фігура. Вочевидь той караван виставив власного дозорця.

— Ви привели їх просто до нас, еге ж? — спитав жіночий голос. — Хто вони? Знову розбійники?

Твлакв здійняв сферу, у чиєму світлі стало видно, що до них зверталася світлоока середнього зросту й жилавої статури. На ній були штани та підперезаний у талії довгий сюртук, який замало не скидався на сукню. Алетійською жінка говорила без акценту, а її захищену лівицю покривала рукавичка із сиром’ятної шкіри.

— Я… Я лише скромний купець і… — забелькотів у відповідь Твлакв.

— Ті, що женуться за нами, — однозначно бандити, — втрутилася Шаллан. — Вони переслідують нас цілий день.

Розвідниця вилаялася, здіймаючи власну підзорну трубу.

— Вони добре споряджені, — пробурмотіла світлоока. — Мабуть, дезертири. Тільки їх бракувало! Гей, Йіксе!

Неподалік звелася ще одна фігура, чиє жовтаво-коричнювате вбрання зливалося з каменем. Шаллан аж підскочила. Та як же вона його не помітила? Адже він був так близько! При боці в чоловіка висів меч. Світлоокий? Ні, золотаве волосся видавало в ньому чужинця. Шаллан була не певна, чи залежав їхній соціальний статус від кольору очей. Поміж макабакі світлооких не траплялося — хоча їхнім краєм правили королі — ну а в Ірі світло-жовті очі були майже в кожного.

Йікс підбіг і, тримаючи руку на ефесі меча, неприховано вороже позирав на Блута з Таґом. Незнайомою Шаллан мовою світлоока сказала йому кілька слів, і той, кивнувши, побіг до каравану внизу. А жінка рушила йому вслід.

— Заждіть, — гукнула до неї Шаллан.

— Я не маю часу на розмови, — різко відказала світлоока. — В нас тут дві групи бандитів, яким треба дати відсіч.

— Дві? — перепитала Шаллан. — То ви не розгромили ту, яка напала на вас першою?

— Ми відбили їхній напад, але вони незабаром повернуться. — Жінка затрималася, стоячи на схилі пагорба. — Пожежа, гадаю, була випадковістю: головешки з вогнем мали нас налякати. А потім нападники відступили, щоб ми погасили полум’я: адже їм немає резону втрачати товар.

Он як — то їх дві зграї: бандити попереду й бандити позаду. Хоча сонце встигло сховатися за обрій на заході й повітря було прохолодне, Шаллан відчула, що її кинуло в піт.

Світлоока дивилася на північ — певне, туди, куди відступили розбійники, які напали на них.

— Еге — вони повернуться, — мовила жінка, — щоб покінчити з нами до сьогоднішньої бурі.

— Я пропоную вам свій захист, — мимоволі сказала Шаллан.

— Твій захист? — спантеличено перепитала співрозмовниця, озирнувшись на дівчину.

— Ви візьмете мене й моїх людей до себе в табір, — пояснила Шаллан, — а я подбаю про вашу безпеку цієї ночі. Ну й потім мені знадобиться ваша допомога, щоб дістатись на Розколоті рівнини.

Жінка засміялася:

— А ти — хай що за одна — не з боязких. Можеш приєднатися до нас, але попереджаю: ти загинеш разом із рештою.

З боку каравану здійнялися крики, і за секунду з темряви ночі полинув рій стріл, які вціляли у фургони й караванників.

Зачулися зойки.

Далі з нічного мороку з’явилися розбійники. Вони були й близько не так добре споряджені, як дезертири, але й не мали такої потреби. В каравану залишалося менше дюжини охоронців. Жінка вилаялася й побігла схилом донизу.

Дивлячись широко розплющеними очима на раптову різанину внизу, Шаллан затремтіла. А потім, розвернувшись, рушила до Твлаквових фургонів. Цей несподіваний озноб — ця холодна ясність — були їй знайомі. Вона знала, що має робити. Спрацює це чи ні, невідомо, але вихід окреслився перед її внутрішнім поглядом, неначе контури зображення, які, складаючись докупи, перетворюють безсистемні штрихи на повноцінний малюнок.

— Твлакве, — звеліла Шаллан, — візьми Таґа, й спробуйте допомогти цим людям унизу відбити напад.

— Що?! — перепитав той. — Ні-ні — я не викину своє життя на вітер на догоду вашій нерозсудливості.

І змовк, зустрівшись у напівтемряві з її поглядом. Дівчина знала, що випромінює м’яке сяйво: вона відчувала бурю всередині.

— Роби, що велено.

І з тим, полишивши його, пішла до власного фургона.

— Блуте, розвертай голоблі.

Той стояв зі сферою біля фіри й розглядав, тримаючи в руці, якусь річ. Аркуш паперу? Хто-хто, а Блут ніяк не міг знати ґліфи.

— Блуте! — гримнула Шаллан, піднімаючись на передок. — Треба рушати. Негайно!

Той струснувся, а відтак сховав папір і вибрався на козли поруч неї. Хльоснувши чала пужалном, він розвернув фургон.

— Куди ми попрямуємо?

— На південь.

— До бандитів?

— Так.

Блут уперше підкорився їй без нарікань і мовчки нахльостував чала — неначе йому кортіло просто покінчити з усією цією історією. На тряскому й гримотливому фургоні вони спустилися схилом одного пагорба й виїхали на інший.

А досягши гребеня, глянули вниз — на загін, що піднімався їм назустріч. У руках його членів були смолоскипи та сфероліхтарики, тож дівчині було видно їхні обличчя — похмурі вирази суворих чоловіків зі зброєю наголо. Колись на цих нагрудниках і шкіряних жилетах, мабуть, пишалися знаки розрізнення, але тепер було тільки помітно, де саме їх спороли чи зрізали.

Дезертири дивилися на неї з неприхованим подивом: вони не очікували, що жертва прийде до них сама. На якусь мить її поява приголомшила переслідувачів — і ця мить була дуже важлива.

«Поміж них має бути офіцер, — подумала Шаллан, підводячись на сидінні. — Вони солдати — нехай і колишні — а тому не можуть нікому не підкорятися».

Вона глибоко вдихнула, а Блут здійняв свою сферу й, глянувши на пасажирку, хмикнув, неначе від здивування.

— Дякувати Прародителеві бур, що ви тут! — гукнула Шаллан до «солдатів». — Я відчайдушно потребую вашої допомоги.

Загін дезертирів лише мовчки витріщався на неї.

— На наших друзів із каравану за два пагорби звідси напали розбійники! — повела далі дівчина. — Там коїться різанина! Я казала їм, що бачила солдатів, які прямують на Розколоті рівнини, та мені ніхто не вірив. Прошу вас — ви маєте допомогти.

І знову — лише німе здивування. «Я майже як та норка, котра забрела до лігва білошипника й питає, коли буде обід…» — подумала Шаллан. Зрештою воя́ки, збентежено переминаючись, обернулися до чоловіка, що стояв по центру — високого бороданя із начебто задовгими для його тіла руками.

— Кажете, розбійники, — промовив той беземоційним тоном.

Шаллан зіскочила з фургона й рушила до того чоловіка, залишивши зіщуленого Блута мовчки сидіти на передку. Дезертири розступалися перед нею. Їхній одяг був брудний і подертий, волосся — вигоріле й нечесане, а обличчя цілу вічність не бачили ні бритви, ні рушника. Та попри це, на зброї, що виблискувала у світлі смолоскипів, не було ані плямки іржі, а начищені нагрудники аж віддзеркалювали їхні риси.

Шаллан зауважила, як в одному з них мигцем відбилася й дівчина — надто рослява й велична, щоб виявитися нею самою. Замість сплутаних патлів по плечах розсипа́лися руді пасма. Замість лахміття безпритульної на ній була гаптована золотом сукня. Кольє вона досі також не носила — а коли простягла руку до ватажка дезертирів, то виявила, що її обламані нігті ретельно наманікюрені.

— Ваша Світлосте, ми не ті, за кого ви нас маєте, — промовив чоловік, коли та підступила до нього.

— Ні, ви не ті, за кого маєте самі себе, — відказала Шаллан.

У світлі смолоскипів було видно, що довколишні солдати втупили в неї жадібні погляди. Вона відчула, як по тілу поповзли мурашки: воістину поткнулася в лігво до хижака. Але буря всередині штовхала її до дії, спонукаючи триматися впевненіше.

Ватажок розтулив рота, неначе готуючись віддати наказ. Але Шаллан урвала його на півслові:

— Як тебе звати?

— Васа, — відказав чоловік, обертаючись до соратників. Як і «Шаллан», ім’я було воринське. — І я ще не вирішив, що з вами робити. Ґазе, візьми її та…

— Васо, а що ти зробив би, щоб загладити минулі провини? — гучно спитала дівчина.

Той озирнувся, і його лице з одного боку підсвітило первозданним світлом смолоскипа.

— Маючи вибір, ти радше обороняв би, ніж убивав? — запитала Шаллан. — Якби ти міг почати все спочатку, то рятував би замість красти? Доки ми тут розмовляємо, хороші люди гинуть. А ти можеш це зупинити.

Темні очі Васи здавалися мертвими.

— Минулого не змінити.

— Але я можу змінити твоє майбутнє.

— Нас оголошено в розшук.

— Так — і я розшукала вас, пропонуючи шанс знову стати солдатами. Ходіть зі мною, і я подбаю, щоб ваше життя почалося наново. Ні, ви почнете його самі — врятувавши замість того, щоб убити.

Васа насмішкувато хмикнув. Поночі його обличчя здавалося незавершеним — сирим, немовби етюд.

— Ясновельможні вже підводили нашого брата під монастир.

— Послухай, — сказала Шаллан. — Послухай ці крики.

Ззаду до них долинали жалібні зойки. Караванники — жінки й чоловіки — кликали на допомогу і гинули. У вухах нав’язливо стояв їхній лемент. Попри свої слова, Шаллан була здивована, як добре було чути ті крики. Скільки ж у них було благання про порятунок!

— Дайте собі ще один шанс, — тихенько промовила дівчина. — Якщо повернетеся зі мною, я обіцяю подбати, щоб ваші злочини підпали під амністію. Присягаюся всім, що маю — самим Усемогутнім. Почати все спочатку можна — то почніть же героїчно!

Вона не зводила очей із Васи — не людини, а каменя. Всередині все обірвалося: ватаг не приставав на її бік. Буря всередині почала вичахати, і дівчину захлеснула тривога. Що вона коїть? Це ж божевілля!

Васа знову відвів погляд, і Шаллан збагнула, що все втрачено. Він гарикнув наказ полонити її.

Але ніхто не ворухнувся. Зосередившись тільки на ватажкові, Шаллан зовсім забула про ще дюжини зо дві людей, які тісно обступили її, здіймаючи смолоскипи. Вони звертали до неї щирі обличчя, в яких було дуже мало хтивості, що її дівчина попервах зауважила. Натомість їхні широко розплющені очі виражали тугу й співчуття до голосів віддалік. Одні погладжували форму в тих місцях, де раніше пишалися знаки розрізнення, а інші опускали погляди на списи й бойові сокири, з котрими вони, певне, ще недавно несли службу.

— А ви, дурні, й вуха розвісили?! — гримнув Васа.

Один дезертир — коротун із пошрамованим лицем і пов’язкою на оці — кивнув головою, бурмочучи:

— Я б не від того, щоб почати все спочатку. Буря забирай! А це було б непогано.

— А я колись урятував був життя одній жінці, — промовив іще один — високий, лисуватий чоловік, якому запросто могло звернути на п’ятий десяток. — А потім тижнями почувався героєм. За мене піднімали тости в тавернах. Тепло вітали. Поглинь мене Геєна! Та ми тут конаємо повільною смертю.

— Ви втекли, щоб звільнитися з-під їхнього гніту! — гримнув на нього Васа.

— І на що ми спустили свободу? Га, Васо? — спитав якийсь чоловік із задніх рядів.

Запала тиша, в якій Шаллан тільки й чула, що крики про допомогу.

— Буря забирай! Я піду, — наважився коротун із пов’язаним оком і підтюпцем побіг нагору схилом пагорба.

Багато хто, рвонувши з місця, кинувся за ним.

Склавши перед собою руки, Шаллан обернулася — і майже весь загін помчав у наступ. Блут підвівся на передку, і в світлі смолоскипів, що мелькали повз нього, стало видно, яке приголомшене в неборака обличчя. А відтак він ухнув, зістрибнув із фургона й, високо занісши дубця, долучився до дезертирів, які ринули в бій.

Із Шаллан залишилися Васа та двоє інших чоловіків. Такий розвиток подій їх начебто спантеличив. Ватажок схрестив руки на грудях і гучно зітхнув:

— Ідіоти — всі до єдиного.

— Бажання стати кращим, ніж ти є — не свідчення ідіотизму, — відказала Шаллан.

Той хмикнув, окидаючи її поглядом. Дівчину негайно взяв переляк: лічені миті тому цей чоловік був ладен пограбувати її, а може, й учинити з нею навіть гірше. Він не наближався до неї, але тепер, коли більшості смолоскипів не стало, вираз його обличчя зробився навіть загрозливішим.

— Хто ви? — спитав він.

— Шаллан Давар.

— Що ж, Ваша Світлосте Давар, — промовив ватажок, — сподіваюся, що ви дотримаєте слова — і то для вашого ж власного блага. Ходімо, хлопці, поглянемо, чи не можна зберегти тим дурням життя.

І Васа разом із рештою двома, які трималися позаду, рушив схилом пагорба нагору — туди, де точилася битва.

Залишившись сама в нічній темряві, Шаллан тихенько зітхнула. Її віддих не заклубочився Світлом: вона зужила його все. Ступні більше не боліли, а хіба трішечки нили, але дівчина почувалася виснаженою — осушеною, наче проткнутий винний бурдюк. Підійшовши до фургона, вона сперлася на нього спиною, а відтак осіла додолу. Шаллан задерла голову і глянула в небо. Довкола закружляли кілька спренів виснаження — крихітних пилових вихорців, що здійнялися в повітря.

Посеред скупчення яскравих білих зірок зійшов фіолетовий диск Саласа — першого місяця. Крики та зойки битви не вщухали. Чи стане в дезертирів сил? Адже Шаллан не знала, скільки там розбійників.

Що ж, оборонцям користі вона не принесе, а тільки заважатиме. Тож дівчина заплющила очі, а потім вибралася на сидіння, дістала записника й під звуки битви та конання малювала ґліфи для молитви про надію.

— Вони послухали тебе, — загудів поруч неї Фрактал. — Ти їх змінила.

— Не можу повірити, що це спрацювало, — відказала Шаллан.

— Ще б пак. Ти вправна брехунка.

— Ні, це я образно: здається неймовірним, що вони мене справді слухають — закоренілі злочинці.

— Ти брешеш і кажеш правду, — тихенько промовив Фрактал. — Вони перетворюються.

— Про що ти?

При світлі самого лише Саласа малювати було нелегко, але художниця старалася, як могла.

— Раніше ти згадувала про один зі Сплесків — Світлопрядіння, використання світлової енергії, — сказав Фрактал. — Але ти володієш і ще дечим — здатністю перетворювати.

— Ти про Душезаклинання? — спитала Шаллан. — Але ж я нікого не Душезакляла.

— Мммм. А проте вони змінилися. Ти їх таки змінила. Мммм.

Дівчина домалювала молитву й здійняла її догори, зауваживши, що попередню сторінку записника було видерто. Хто це зробив?

Шаллан не могла спалити намальоване, але гадала, що Всемогутній буде не проти. Вона притисла молитву до серця й заплющила очі, чекаючи, доки внизу стихнуть крики.