Слова Променистого ордену

16. Майстер-мечеборець

— А знаєш, — сказав Моаш обіч Каладіна, — я завжди гадав, що тут буде…

— Просторіше? — припустив Дрегі, який розмовляв із легким акцентом.

— Затишніше, — промовив Моаш, окидаючи поглядом тренувальний майданчик. — На вигляд достоту як плац, що ним ганяють темнооких солдатів.

Тренувальний майданчик перебував у виключному користуванні Далінарових світлооких. То був просторий і відкритий внутрішній дворик, висипаний по центру товстим шаром піску й оточений по периметру підвісною дерев’яною галереєю, яка тяглася між піском і прилеглою вузькою будівлею — всього-на-всього в одну кімнату завширшки. Вона оточувала дворик зусібіч, крім переднього краю — де натомість звели стіну зі вхідною аркою — а її дах із широкими звисами затінював дерев’яну галерею. Там, теревенячи в холодку або спостерігаючи за тренувальними двобоями, що відбувалися внизу, на осонні, стояли світлоокі офіцери, а також снували подвижники, які подавали зброю та напої.

Саме таким зазвичай і бувало розташування тренувальних майданчиків. Каладін-бо перебачив таких декілька — здебільшого ще новобранцем в Амарамовій армії.

Він випнув підборіддя й узявся п’ястком за аркову пройму, що вела досередини. Від часу прибуття Амарама у їхній військовий табір минуло сім днів — сім днів осмислення того, що Амарам і Далінар дружили.

Каладін вирішив, що має до бурі радіти Амарамовому візиту. Адже зрештою це означало, що він, підгадавши момент, зможе-таки всадити в того негідника списа.

«Ні, — подумав Каладін, проходячи на тренувальний майданчик, — не списа. Ножа. Я хочу стояти поруч — лице до лиця — смакуючи його передсмертний жах. Хочу відчути, як мій ніж увійде в тіло».

Махнувши своїм людям, капітан пройшов крізь арку, примусивши себе відволіктися від Амарама й зосередитися на довколишній дійсності. Склепіння було з доброго каменю, добутого в кар’єрі неподалік, і збудоване на традиційний манір — укріплене зі східного боку. Висновуючи зі скромних відкладень крєму, ці стіни простояли тут недовго — ще одна ознака того, що Далінар починав осмислювати колишні польові табори як постійні: зносив примітивні тимчасові споруди й замінював їх на міцніші.

— Не знаю, чого ще ти очікував, — відказав Моашеві Дрегі, оглядаючи майданчик. — Як можна вирізнити місце, де тренуватимуться світлоокі? Посипати алмазним кришивом замість піску?

— Ой леле, — зронив Каладін.

— Не знаю як, — промовив Моаш. — Просто довкола нього стільки шуму! Щоб ніяких темнооких на «особливому» майданчику для спарингів! Щось я не бачу тут нічого особливого…

— Бо не мислиш, як світлоокі, — пояснив командир. — Цей майданчик особливий з одної-єдиної простої причини.

— Це ж якої? — поцікавився Моаш.

— Сюди не пускають нас, — промовив Каладін, заводячи їх досередини. — Принаймні зазвичай.

Із ним були Дрегі, Моаш і ще п’ятеро — члени Четвертого мосту й кілька вцілілих Кобальтових гвардійців упереміш. Далінар передав їх під начало Каладіна, і ті приємно здивували його, прийнявши за очільника без жодних нарікань. Стара-добра Гвардія заслужила свою репутацію: поповнення справляло гарне враження — все до останньої людини.

Дехто з новачків — щоправда, тільки темнооких — почав харчуватися з Четвертим мостом і просив для себе відповідні знаки розрізнення. Каладін роздобув їм кілька нашивок, але наказав, щоб ті носили їх на другому плечі водночас зі старими — гордими регаліями Кобальтової гвардії.

Стискаючи в руці списа, капітан повів свою команду до гурту подвижників, що поспішив їм назустріч. На тих було традиційне воринське вбрання — широкі штани і туніки, підперезані простими мотузками. Жебрацька одежина — вони були й раби, і не раби. Каладін над цим ніколи особливо не замислювався. Його мати, певне, нарікала б на те, як мало турбують сина релігійні канони. Але той міркував інакше: Всемогутньому до нього байдуже — то чого це йому має бути небайдуже до Всемогутнього?

— На цьому майданчику тренуються світлоокі, — суворо сказала передня подвижниця — струнка жінка, хоча тих було не прийнято осмислювати як належних до певної статі.

Як і в решти подвижників, її голова була безволоса, хоча чоловіки голили ще й верхню губу, залишаючи тільки бороду прямокутної форми.

— Капітан Каладін і Четвертий міст, — відказав командир, обводячи очима майданчик і закидаючи ратище на плече. Під час спарингу тут може запросто статися нещасний випадок — тож доведеться йому пильнувати. — Ми прибули охороняти молодших Холінів під час сьогоднішнього тренування.

— Капітан? — хмикнув один із подвижників. — Ти…

Але інший йому щось шепнув — і той змовк. Новина про Каладіна розлетілася табором швидко, але до подвижників чутки, бувало, не доходили.

— Дрегі, — мовив командир, указуючи пальцем, — бачиш он ті скелебруньки, що ростуть на гребені стіни?

— Еге.

— Вони не дикі, а свійські — значить, туди можна вибратися.

— Звісно, що можна, — сказала передня подвижниця. — Сходи розташовані в північно-західному кутку. В мене є ключ.

— Гаразд — тоді впустіть його, — відказав Каладін. — Дрегі, наглядай звідти за всім, що внизу.

— Слухаю! — відповів той і підтюпцем побіг у напрямку сходів.

— А що за небезпеку для ясновельможних Холінів ви тут убачаєте? — спитала подвижниця, схрещуючи руки на грудях.

— Я зауважую багато зброї, — відповів Каладін, — а ще багато тих, хто входить і виходить. А онде… то, бува, не Сколкозбройці? І справді: що ж тут може піти не так?

Він значуще глянув на подвижницю, і жінка, зітхнувши, віддала ключа помічникові, який побіг доганяти Дрегі.

Каладін розставив на спостережні позиції решту людей, і ті розійшлися. Залишилися тільки вони удвох із Моашем, який, зачувши про Сколкозбройці, одразу повернувся в той бік і тепер жадібно дивився на них. У центр піщаної арени виступило двоє світлооких із мечами. Один Сколкозброєць був довгий і тонкий, із великою поперечною гардою, а інший — величезний, широкий, із застрашливими шипами (трішки схожими на омахи полум’я), що виступали з обох крайок уздовж нижньої третини леза. На вигострених пругах обох мечів було захисне покриття — неначе часткові піхви.

— Гм, — видобув Моаш, — щось я не впізнаю́ жодного, хоча гадав, наче знаю в обличчя всіх Сколкозбройних у таборі.

— То не справжні Сколкозбройні, — втрутилася подвижниця. — В них королівська Зброя.

— Елгокар позичає іншим свого Сколкозбройця? — здивувався Каладін.

— Це велична традиція, — відказала подвижниця — на позір роздратована тим, що такі речі треба пояснювати. — Колись, до возз’єднання Алеткару, великі князі запровадили її у власних вотчинах, а тепер це почесний обов’язок короля — надавати для тренувань свої Зброю та Збрую. Заради спільного блага світлоокі алетійської армії мають уміти користуватися Сколками. Опанувати їх непросто, але якщо Сколкозбройний поляже в бою, дуже важливо, щоб його трофеями негайно скористалися.

«В цьому є сенс», — подумав Каладін, хоча йому було важко уявити собі, щоб якийсь світлоокий дозволив чужим торкнутися свого Сколкозбройця.

— У короля таких мечів аж два?

— Один батьків — він залишив його в себе, щоб традиція опанування Зброї не перевелася. — Подвижниця кинула погляд на бійців, які проводили спаринг. — Алеткар завше мав найкращі Сколкозбройці в цілому світі. Ця традиція — частина нашого єства. Король натякав, що одного дня може подарувати батьків клинок гідному воїнові.

Каладін із розумінням кивнув і сказав:

— Непогано придумано. Поб’юся об заклад, що тренуватися приходить хмара народу. Адже кожен сподівається довести: саме він — найуправніший і найдостойніший. Елгокар обрав гарний спосіб заманити людей на тренувальний майданчик.

Подвижниця фиркнула й пішла пріч, а Каладін задивився на Сколкозбройці, що виблискували в повітрі. Чоловіки, які орудували ними, заледве розуміли, що роблять. Справжні Сколкозбройні, яких він бачив — і з якими він бився — не заточувалися, махаючи довжелезними клинками, неначе ломаками. Навіть Адолін під час недавньої дуелі…

— Каладіне, буря тебе забирай… — кинув Моаш, дивлячись у спину подвижниці, яка віддалялася. — І ти ще велітимеш мені шануватися?

— Га?

— Ти не додав «Його Величність», говорячи про короля, — пояснив йому Моаш, — а далі натякнув, що світлоокі, які приходять сюди тренуватися, — ледарі, яких треба заманювати. Я гадав, наче ми маємо уникати конфліктів із ними?

Каладін відвів погляд від поєдинку. Він відволікся й говорив, не подумавши.

— Маєш рацію, — погодився командир. — Дякую за нагадування.

Моаш кивнув — мовляв, на здоров’я.

— А тепер іди стань біля входу, — мовив Каладін, показуючи, де саме. У дворик зайшов гурт паршменів, несучи якісь ящики — мабуть, із провіантом. Ці точно не мали становити загрози. Чи мали? — Звертай особливу увагу на слуг, зброєносців і всіх на позір некривдних осіб, які наближатимуться до синів великого князя Далінара. Ніж під ребро від когось із таких суб’єктів став би чи не найкращим способом скоїти вбивство.

— Гаразд. Але, скажи мені, Келе: що за один цей Амарам?

Капітан різко обернувся до Моаша.

— Я бачу, як ти дивишся на нього, — пояснив той. — Бачу вираз на твоєму обличчі, коли хтось із мостонавідників про нього згадує. Що він тобі заподіяв?

— Я служив у його армії, — відказав Каладін. — Саме звідти мене…

Моаш жестом указав на командирове чоло.

— То це його робота?

— Так.

— Значить, ніякий він не герой, хай що там про нього подейкують, — сказав на це Моаш — здається, вдоволено.

— Чорнішої душі, ніж у нього, я ще ніколи не бачив.

Моаш узяв Каладіна за руку:

— Ми ж іще сквитаємося з ними — із Садеасом, з Амарамом? Із тими, хто заподіяв нам стільки зла?

Довкола Моаша завирували спрени гніву — наче калюжі крові на піску.

Командир глянув йому у вічі й кивнув.

— Мені цього досить, — відповів той, узявши ратище на плече, і побіг на позицію, що її вказав Каладін.

— От і йому треба навчитися частіше усміхатися, — прошепотіла Сил.

Каладін не помітив, як та пурхала поблизу й тепер опустилася йому на плече.

Капітан розвернувся та обійшов майданчик по периметру, зауважуючи кожен вхід-вихід. Можливо, він перестраховувався, але Каладін був із тих, хто любить виконувати всяку роботу відповідально. Тим паче, що він цілу вічність тільки те й робив, що рятував Четвертий міст.

Хоч інколи йому здавалося, що цю роботу неможливо виконати добре. Минулого тижня під час великобурі хтось удруге прослизнув у Далінарові покої й нашкрябав на стіні нове число. За зворотного відліку воно вказувало на ту саму дату, до котрої залишалося ледь-ледь понад місяць.

Великий князь здавався спокійним і наказав не розголошувати того інциденту. Буря забирай… Може, він сам писав ті ґліфи, коли з ним траплялися напади? А чи йшлося про якогось спрена? Адже Каладін був певен: цього разу прокрастися повз нього не зміг би ніхто.

— Хочеш поговорити про те, що не дає тобі спокою? — спитала Сил зі свого «сидіння».

— Мене тривожить, що ж то відбувається під час великобур із Далінаром, — відказав Каладін. — Ті числа… щось тут не те… Ти й досі зауважуєш тих спренів?

— Схожих на червоні блискавиці? — запитала Сил. — Здається, так. Їх важко розгледіти. А ти їх не бачив?

Каладін похитав головою й, піднявши ратище, ступив на галерею, яка облямовувала піщаний майданчик, і зазирнув у приміщення, де зберігали інвентар. На стіні висіли дерев’яні тренувальні мечі — подекуди завбільшки як Сколкозбройці — а також шкіряне спорядження для спарингів.

— Тебе непокоїть тільки це? — допитувалася Сил.

— А що ж іще?

— Амарам із Далінаром.

— Тут якраз усе просто: Далінар Холін товаришує з одним із наймерзенніших убивць, що їх я лише зустрічав. То й що? Далінар — світлоокий. І, певне, водить дружбу з багатьма горлорізами.

— Каладіне… — промовила Сил.

— А знаєш: Амарам гірший за Садеаса, — повів той далі, обходячи приміщення, щоб перевірити, чи немає додаткових дверей. — Усім відомо, що Садеас негідник, але він хоч би не кривить душею. «Ти мостонавідник, — каже він, — і я вичавлю з тебе все, що зможу, до самої твоєї смерті». А от Амарам… Він породжував завищені очікування — просто ясновельможний із легенд. Обіцяв захистити Тіена. Удавав людину честі. А це нижче будь-якого плінтуса — такого дна Садеасові просто не досягти.

— Далінар не такий, як Амарам, — сказала Сил. — Ти й сам це знаєш.

— Про нього подейкують те саме, що говорили — та й досі говорять — про Амарама.

Каладін знову вийшов під сонячне світло й продовжив обхід майданчика, проминаючи світлооких дуелянтів, які кректали, обливалися потом і клацали один об інший дерев’яними мечами, здіймаючи хмарки піску.

Кожній парі фехтувальників прислужувало пів дюжини темнооких із рушниками та флягами — а багато кому один-два паршмени принесли ще й крісла, щоб посидіти, відпочиваючи. Прародителю бур! Навіть коли йшлося про цілком буденні речі, зі світлоокими доводилося панькатися.

Сил спурхнула в повітря перед ним і шугонула донизу, мов буря — і то в буквальному сенсі: застигла в просторі прямо перед його обличчям, а з-під її ніжок заклубочилася хмара, спалахуючи блискавицями.

— От скажи: ти справді вважаєш, наче Далінар Холін лише вдає шляхетність? — зажадала відповіді Сил.

— Я…

— Не бреши мені, Каладіне, — промовила спрен, підступаючи й сварячись пальчиком. Хай яка мініатюрна, а тієї миті вона, здавалося, застувала пів неба — великобуря та й годі. — Жодної брехні. Ніколи.

Той глибоко зітхнув і зрештою сказав:

— Ні — Далінар віддав за нас Сколкозбройця. Я не заперечую: він гарна людина. Просто Амарам задурив йому голову — як, власне, й мені — а тому, гадаю, не можна надто сильно дорікати Холінові.

Сил коротко кивнула, й хмара розсіялася.

— Тобі варто поговорити з ним про Амарама, — сказала спрен.

Вона простувала в повітрі поряд Каладінової голови. Її кроки були крихітні, й Сил мала б відстати, але якимось дивом не відставала.

— І що я йому скажу? — кинув Каладін. — Піду до нього й звинувачу світлоокого третього дану у вбивстві власних солдатів? У крадіжці мого Сколкозбройця? Це звучатиме, як розповідь дурника або маячня божевільного.

— Але ж…

— Сил, він навіть слухати не стане, — перебив її той. — Далінар Холін, може, й гарна людина, але він не потерпить, щоб я говорив погане про могутнього світлоокого. Так улаштований світ. Це правда, і від неї нікуди не дінешся.

Каладін продовжив огляд і зазирнув у приміщення, звідки можна було спостерігати за спарингами. Одні правили за комори, а інші — за кімнати для відпочинку та купальні. Кілька з них були замкнені: там саме відпочивали після тренування світлоокі. Вони любили поніжитися в теплій водичці.

Задню частину будівлі — навпроти вхідної арки — було відведено під житлові приміщення для подвижників. Каладін іще ніколи не бачив, щоб сюди-туди сновигали стільки поголених голів і тіл у просторому одязі. В Гартстоуні градоправитель тримав лише кілька старих і висхлих подвижників, які навчали його сина та ще мусили періодично спускатися до містечка, щоб спалювати молитви й допомагати темнооким вдосконалюватись у своїх Покликаннях.

Але тутешні подвижники здавалися не такими: вони мали статуру воїнів і часто тренувалися разом зі світлоокими, яким бракувало партнера для спарингу. Дехто з них мав темні очі, але спокійно брався за меч: подвижників валили в одну купу, не ділячи на світло- або темнооких.

«І що ж я робитиму, коли вбивати князенят візьметься хтось із них?» Буря забирай, але й ненавидів Каладін певні аспекти охоронної служби! Якщо все проходило гладко, ти ніколи не знав: інакше й бути не могло — чи потенційним убивцям завадили?

Зрештою прибули Адолін і його брат — обидва повністю закуті в Сколкозбрую та з шоломом під пахвою. Їх супроводжували Шрамм і жменька колишніх членів Кобальтової гвардії. Ті відсалютували Каладінові, коли він підійшов і жестом показав, що вони вільні: пост офіційно прийнято. Адже Шрамм мав поспішати до Тефта з хлопцями, які охороняли Далінара й Навані.

— Ваша Ясновельможносте, територію вбезпечено, наскільки це можливо, не заважаючи тренуванням, — доповів Каладін, підійшовши до Адоліна. — Під час спарингу я й мої люди наглядатимемо за вами, але без вагань кричіть, якщо помітите щось підозріле.

Той фиркнув, оглядаючи майданчик і заледве зважаючи на капітана. Старший із братів був високий, а кілька по-алетійському чорних пасм у нього на голові тонули в морі золотисто-білявих. Значить, удався не в батька. Чи не з Ріри була його мати?

Каладін розвернувся, збираючись розташуватися з північному кінці дворика, щоб зайняти протилежну від Моашевої оглядову позицію.

— Мостонавідничку, — гукнув Адолін, — то ти почав титулувати людей, як належить? Хіба мій батько для тебе не «сер»?

— Він мій безпосередній командувач, — пояснив Каладін, відвертаючись.

Проста відповідь здавалася йому найкращою.

— А я, значить, ні? — спитав насуплений княжич.

— Так точно.

— А якщо я віддам тобі якийсь наказ?

— Я виконаю будь-які обґрунтовані накази Вашої Ясновельможності. Але якщо в перервах між двобоями вам закортить чашку чаю, то доведеться посилати когось іншого. Тут, певне, не бракує тих, хто залюбки лизатиме вам п’яти.

Княжич підступив до Каладіна. Темно-синя Сколкозбруя додавала йому всього кілька дюймів зросту, але в ній юнак височів, наче вежа. Мабуть, репліка про п’яти прозвучала занадто зухвало.

А втім, той уособлював для капітана привілеї світлооких. Адолін був не такий, як Амарам або Садеас, котрих він люто ненавидів, але жевжики на кшталт молодого Холіна нагадували Каладінові: цей світ улаштовано так, що одні потягують вино та хверцюють в ошатному одязі, а других обертають на рабів заледве не з примхи.

— Я й досі не вишпурнув тебе у вікно тільки тому, що завдячую тобі життям, — прогарчав княжич, неначе вимовляти ці слова було боляче. Простягши п’ястка в латній рукавиці, він постукав Каладіна в груди. — Проте моє терпіння, мостонавідничку, не таке безмежне, як батькове. З тобою щось не так: я поки не можу вхопити, що саме, але ти в мене під ковпаком. І не забувай свого місця.

От і чудово.

— Моє місце, Ваша Ясновельможносте, поміж тих, хто збереже вам життя, — відказав Каладін, відштовхуючи його палець.

— Я й сам здатен подбати про себе, — відрізав Адолін, відвернувшись, і важко закрокував по піску, подзенькуючи Сколкозбруєю. — Твоя справа — наглядати за моїм молодшим братом.

Каладін був більш ніж щасливий із того, що йому дали спокій.

— Зіпсутий хлопчисько, — буркнув він.

Капітан лише недавно усвідомив, що його двадцятий день народження минув непоміченим — у мостонавідній команді. Адолінові ж було дещо за двадцять (не набагато старший за Каладіна), але інфантильність мало пов’язана з віком.

Ренарін і досі збентежено стояв біля входу. На ньому була стара Далінарова Сколкозбруя, а в руці він тримав новонадбаного Сколкозбройця — у військових таборах тільки й гули, що про вчорашню блискавичну дуель Адоліна. Проте утворення повного зв’язку з мечем — щоб його можна було приклика́ти й відсилати — займало п’ять днів.

Ренарінова нефарбована Сколкозбруя мала колір темної сталі: Далінар надавав перевагу саме такому вигляду. Дарування обладунку синові було символічним жестом: мовляв, наступні перемоги князь мав здобути на політичній арені. Такий хід заслуговував похвали: люди не йтимуть за тобою довіку тільки від страху — бо ти, бува, можеш віддухопелити — чи навіть тому, що ти найкращий воїн у цілому війську. Щоб стати справжнім вождем, цього замало — ой як замало.

А проте Каладін жалкував, що Далінар віддав Сколкозбрую. Хай би що оберігало великого князя, воно полегшувало б завдання Четвертому мосту.

Прихилившись спиною до колони, схрестивши руки на грудях та втримуючи ратище між передпліччям і плечем, Каладін пильнував за порядком у дворику і стежив за всяким, хто занадто наближався до княжичів. Адолін підійшов до брата й, схопивши того за плече, потягнув на майданчик. Усі, хто там тренувався, зупиняли спаринги і вклонялися — нехай і не за уставом — або салютували князівським нащадкам, коли ті проходили повз. У задній частині дворика зібрався гурт подвижників у сірому, й уже знайома Каладінові жінка, вийшовши наперед, вступила з братами в розмову. Холіни склали їхній церемонний уклін.

Відколи Ренарін отримав Збрую, минуло три тижні. Чому Адолін так довго зволікав, перш ніж привів брата сюди на тренування? Чекав дуелі, щоб подарувати хлопцеві ще й Зброю?

Сил опустилася Каладінові на плече.

— Адолін із Ренаріном уклонилися їй.

— Атож, — зронив Каладін.

— Але хіба та подвижниця не рабиня їхнього батька?

Той кивнув.

— У людей годі добрати сенсу.

— Якщо ти лише зараз це збагнула, то була неуважною, — відказав Каладін.

Сил струснула головою, і її волосся дуже реалістично розсипалося по плечах — зовсім як у людей. Певне, спрен придивлялася до їхніх жестів досить-таки уважно.

— Мені вони не до вподоби, — кинула вона, наче знічев’я. — Ні той, ні той. Ні Адолін, ні Ренарін.

— Тобі не до вподоби жоден Сколкозбройний.

— Саме так.

— Ти й раніше називала клинки огидними, — зауважив Каладін. — Але вони належали Променистим. То що — Променисті чинили неправильно, коли билися ними?

— Звісно, ні, — відказала Сил таким тоном, наче їй щойно бовкнули несосвітенну дурницю. — За тих часів Сколки не викликали огиди.

— І що ж змінилося?

— Лицарі, — пояснила спрен і принишкла. — Змінилися лицарі.

— Тож огида пов’язана не зі зброєю як такою — просто вона потрапила до рук не тим людям, — підсумував Каладін.

— Бо «тих» людей більше не залишилося, — шепнула Сил. — Чи, може, ніколи й не було…

— А звідки вони взагалі взялися — Сколкозброя й Сколкозбруя? — поцікавився Каладін. — Навіть сучасним фабріалам і близько не зрівнятися з ними. То звідки ж древні взяли таке дивовижне спорядження?

Сил змовкла: вона мала неприємну звичку не відповідати, коли його запитання стосувалися занадто специфічних речей.

— Ну, то що скажеш? — під’юдив її Каладін.

— Хотіла б я тобі відповісти.

— То говори.

— Якби ж то я могла — але не можу.

Каладін зітхнув і знову перевів увагу, куди й мав — на Адоліна з Ренаріном. Старша подвижниця провела двох братів у найдальшу частину дворика, де на землі сиділа групка людей — також подвижників, але якихось не таких. Може, когось на кшталт наставників?

Доки Адолін бесідував із ними, капітан знову окинув дворик швидким поглядом і насупився.

— Що таке? — спитала Сил.

— Он той суб’єкт у затінку, — пояснив Каладін, вказуючи ратищем на криту галерею, де — спершись схрещеними руками на дерев’яні поручні, що сягали йому до пояса — стояв якийсь чоловік. — Він спостерігає за княжичами.

— Ще б пак — на них дивляться всі.

— Але він — не так, як усі. Ходімо, — сказав Каладін.

Він рушив розслабленою ходою, щоб не сполохати незнайомця. Найімовірніше, йшлося про звичайного служника. Довговолосий, із короткою, але неохайною чорною бородою, той був убраний у широкий жовтувато-коричневий одяг, підперезаний мотузком. На тренувальному майданчику той чоловік мав чужорідний вигляд, що вже саме собою, певне, свідчило на його користь: адже найкращі вбивці — непомітні.

А втім, він мав міцну статуру й шрам на щоці, а отже бував у бою. Тож ліпше було перевірити, хто це такий. Той пильно стежив за княжичами, і Каладін, підступаючи з іншого боку, не міг розгледіти, світлі чи темні були його очі.

Коли до незнайомця стало зовсім близько, під ногою в капітана зачувся шурхіт піску. Чоловік миттю обернувся на шум, і Каладін інстинктивно звів списа. Тепер він бачив: той кароокий — але віку визначити не міг. Очі чомусь справляли враження старості, але шкіра — не така вже й зморшкувата — не пасувала до них. Йому могло бути як тридцять п’ять, так і всі сімдесят.

«Ні, він занадто молодий», — подумав Каладін, хоч і не зміг би пояснити чому.

Він опустив списа.

— Даруй — я трішки смиканий, бо всього кілька тижнів на своїй посаді, — промовив, стараючись обеззброїти співрозмовника.

Але не вийшло: той зміряв капітанів погляд згори донизу, так само виявляючи затаєну загрозу — наче воїн, що вирішує, чи не завдати удару. Але зрештою відвернувся від Каладіна й розслабився, спостерігаючи за Адоліном і Ренаріном.

— Хто ти? — спитав Каладін, стаючи поруч незнайомця. — Ти ж уже знаєш: я тут людина нова й намагаюся вивчити, як кого звуть.

— Ти мостонавідник — той, що врятував великого князя.

— Саме так, — підтвердив Каладін.

— Можеш дати мені спокій — я не скривджу твого княжича, поглинь його Геєна, — сказав незнайомець низьким, скреготливим голосом. Різким. Та ще й із дивним акцентом.

— Він не «мій» княжич — я лише відповідаю за його безпеку, — відповів на це капітан.

Тоді знову обвів чоловіка поглядом, — і дещо помітив. Його підперезаний мотузкою одяг дуже скидався на той, у якому ходили подвижники — просто заросла голова збивала з пантелику.

— Ти солдат, — збагнув він. — Ну, тобто колишній вояка.

— Еге, — підтвердив незнайомець. — Мене звати Загель.

Каладін кивнув. Усе ж бо стало на свої місця: не маючи куди й до кого повертатися, дехто з відставних солдатів ішов у подвижники. Щоправда, ті мали б вимагати від нього принаймні поголеної голови.

«Цікаво, чи не десь у такому ж монастирі доживає віку й Гев, — мимохіть спало Каладінові на гадку. — І що б то він подумав про нинішнього мене?» Певне, пишався б: він-бо завжди вважав службу охоронця за найпочеснішу для солдата.

— Що це вони роблять? — спитав Каладін у Загеля, киваючи в бік Адоліна з Ренаріном, які — попри обтяженість Сколкозбруями — посідали долі перед старцями-подвижниками.

Той фиркнув:

— Молодшого Холіна має обрати один із майстрів-мечеборців — наставник.

— А хіба той не може вчитися в того, в кого захоче?

— Ні, так не робиться. Але ситуація склалася делікатна: княжич Ренарін ніколи до пуття не вчився фехтувати. — Загель помовчав. — Хоча більшість світлооких хлопчиків відповідного рангу обзаводяться наставником іще до свого десятиліття.

Каладін наморщив чоло.

— А чому його ніколи не навчали?

— Щось зі здоров’ям.

— Невже вони справді можуть відшити його? — запитав Каладін. — Рідного сина великого князя?

— Могти вони можуть, але навряд чи відшиють — забракне сміливості. — Аж тут Каладінів співрозмовник примружився, бо Адолін підвівся й махнув йому. — Геєно ж ти вогненна! Так я й знав, що він зволікає, вичікуючи, доки я повернуся.

— Майстре-мечеборцю Загель! — гукнув Адолін. — Підсідайте до решти!

Чоловік зітхнув і глянув на Каладіна очима, з яких прозирала покірливість.

— Мені, певне, також не стане духу. Спробую не надто уразити його почуття.

Він обійшов перила й побіг до решти. Адолін міцно потиснув йому руку, а тоді вказав на Ренаріна. На тлі голомозих подвижників з охайними бородами та в чистішому одязі Загель мав вигляд білої мурени.

— Ну, як він тобі? Дивним не здається? — спитав Каладін.

— Для мене всі ви дивні, — безтурботно відказала Сил. — Крім Скелі: адже він — сама чемність.

— Бо має тебе за богиню. Не варто його заохочувати.

— Чого б це? Адже я і є богиня.

Каладін повернув голову й упритул глянув на Сил, яка сиділа в нього на плечі:

— Послухай…

— Що? Все правильно! — Спрен усміхнулася й, здійнявши пальчики, стала наче відщипувати крихітні шматочки. — Малесенька часточка бога. Манюня-манюня. А тепер можеш скласти мені уклін.

— З тобою на плечі це буде важкувато, — промимрив Каладін. Аж тут зауважив на вході Лопена із Шеном, які, мабуть, прибули з донесенням від Тефта. — Ходімо побачимо, чи не треба Тефтові якась допомога, а потім зробимо обхід і перевіримо, як там Дрегі та Моаш.