Слова Променистого ордену

82. До звершень величних стриміти

Каладін шкутильгав «серпантином», який вів до палацу. Поранена нога стала суцільним клубком болю. Дійшовши до дверей, він привалився до них, засапано дихаючи і замало не впавши — з милицею під пахвою одної руки й ратищем в іншій, неначе те могло йому чимось допомогти.

«Треба… дістатися… до короля…»

Але як вивести Елгокара з палацу? Адже Моаш пильнуватиме. От буря забирай! Тепер замах міг відбутися якого завгодно дня… о якій завгодно годині. Далінар-бо, поза сумнівом, уже досить далеко від табору.

«Не… зупиняйся…»

Так само шкутильгаючи, Каладін увійшов досередини. Вартових на дверях не стояло. Недобрий знак. Може, варто було здійняти тривогу? Ні, в таборі не залишилося солдатів, які могли б прийти на допомогу, а до того ж, забачивши, що він не сам, Ґревйз зі спільниками запідозрили б щось не те. А от самому йому, бува, вдасться зустрітися з королем. Найліпшим, на що можна було сподіватися, — це нишком переправити того в безпечне місце.

«Дурню, — сказав собі подумки Каладін. — Тепер ти схаменувся? Передумав? Після всього, що було? Що ти чвориш?»

Але буря забирай… король старався — справді старався. Він був пихатим гордієм і, мабуть, нездарою — але щиро старався.

Поранена нога протестувала дедалі гучніше, і капітан, знесилено спинившись, привалився до стіни. Хіба не мало все це даватися йому легше? Тепер, ухваливши рішення, хіба не мав би він стати зібраним, енергійним і впевненим у собі? Але нічого цього не було — він почувався знесиленим, спантеличеним і сповненим сумнівів.

Але примусив себе рушити далі. «Вперед — не зупиняйся». Дай-то Всемогутній, щоб було ще не пізно.

Він що, знову почав молитися?

Каладін пробирався темними коридорами — хіба не мало в них бути світліше? — і не без труднощів дістався верхнього ярусу королівських покоїв, де містилася конференц-зала, а збоку від неї — балкон. На дверях стояли двоє охоронців у формі Четвертого мосту, але капітан не знав жодного з них. Ніякі вони не мостонавідники — і навіть не колишні королівські гвардійці. Буря забирай!

Каладін покульгав до них, розуміючи, що вигляд у нього ще той — він змок до нитки й припадає на ногу, за якою (от тобі й маєш!) тягнувся кривавий слід. Його стараннями на рані розійшлися шви.

— Стояти! — окликнув його один із вартових — із таким роздвоєним підборіддям, неначе в дитинстві отримав по ньому сокирою. Він зміряв Каладіна поглядом. — Ти той, кого прозивають Буреблагословенним…

— А ви — Ґрейвзові люди.

Ті перезирнулися.

— Усе гаразд, — промовив капітан. — Ми заодно. А Моаш тут?

— Ні, саме відлучився, — відказав той самий вартовий. — Приліг здрімнути. Сьогодні важливий день.

«Ще не пізно», — промайнула думка. То фортуна до нього прихильна!

— Я хочу взяти участь у тому, що ви затіяли.

— Мостонавіднику, про все вже подбали, — промовив «однополчанин». — Повертайся до казарми і зроби вигляд, наче нічого не відбувається.

Каладін потягнувся ближче, неначе хотів шепнути йому кілька слів, тож охоронець і собі нахилився.

І капітан, зронивши милицю, вгатив йому списом між ноги. А відтак, не гаючи ні секунди, крутнувся на здоровій нозі й, підволочуючи поранену, замахнувся ратищем на іншого вартового.

Той, готуючись парирувати удар, заніс власного списа і спробував здійняти тривогу:

— До зброї! До…

Але Каладін, навалившись, відбив виставлений блок і відкинув свій штих. А відтак його вологі, занімілі п’ястки схопили «рядженого» за шию й добряче приклали головою об стіну. Капітан знов крутнувся й, повалившись додолу, ввігнав ліктя в макітру Роздвоєного Підборіддя, припечатавши її до підлоги.

Обидва охоронці затихли. Від раптового напруження закрутилася голова, й мостонавідник сперся на двері. Перед очима пливло. Зате він з’ясував, що таки може битися й без Буресвітла.

Каладін спіймав себе на тому, що сміється, хоча сміх і перейшов у кашель. Невже він справді щойно напав на цих двох? Буря забирай! Тепер шляху назад не було — а він же навіть до пуття не розуміє, навіщо втручається. Почасти річ була в королівській відвертості, але справжня причина крилася десь глибше. Він знав, що чинить правильно — але не розумів чому. Від думки про короля, який гине ні за чалову душу, йому робилося зле. Бо в пам’яті спливало те, як учинили з Тіеном.

Але й на цьому було ще не все. Буря забирай, він не може добрати тут сенсу навіть для себе.

Жоден з охоронців не ворушився — хіба раз-другий судомно смикнувся. Ядушно хапаючи повітря, Каладін заходився кашлем. Тепер не час давати слабину. Сягнувши вгору неслухняним, наче клішня, п’ястком, він повернув ручку й, через силу відчинивши двері, не так увалився, як повалився, заточуючись, у залу за ними.

— Ваша Величносте? — гукнув капітан.

Спираючись на ратище й підволочуючи поранену ногу, він дістався кушетки і за її допомогою зрештою випростався. А де ж це…

Король лежав на кушетці й не рухався.

***

Тримаючи зразкову Вітростійку, Адолін навідліг змахнув Сколкозбройцем — і вістря меча, розбризкуючи дощівку, пройшло крізь шию паршендійського воїна. Яскравий спалах, розряд червоної блискавки — й убитий повалився додолу. Алетійці, які опинилися поблизу, ретельно уникали калюж коло трупа, бо з гіркого досвіду знали: ці дивні блискавиці можуть моментально вбити через воду.

Здійнявши меча й кидаючись уперед, Адолін очолив атаку на найближчий ворожий загін. Нехай буде проклята ця буря й ті вітри, які її принесли! Пітьму, на щастя, трохи розсіяли, коли Навані передала фабріали, які скупали поле битви в напрочуд рівному білому світлі.

Адолін і його люди налетіли на паршенді, але щойно їхні лави змішалися, як він відчув, що його лівицю щось смикає. Аркан? Княжич сахнувся. Збруї не стримати жодному зашморгу, й Адолін, заревівши, висмикнув мотузку з п’ястків того, хто її тримав. А відтак знову смикнувся, бо інше ласо, обвивши шию, потягнуло його назад.

Холін скрикнув і, крутнувшись, перетяв мотузку змахом Сколкозбройця, але з темряви на нього полетіли три нові — паршенді вислали цілу команду заарканювачів. Свого часу Загель навчив його відбиватися від їхнього натиску, й Адолін звернувся до оборонних прийомів. В очікуванні на його атаку попереду, певне, наставили ще й розтяжок… Так, онде вони.

Адолін позадкував, за допомогою меча звільняючись з арканів, які досягли своєї цілі. На жаль, без нього ворожі порядки було не прорвати. І доки княжич натомість відступав, паршенді стали не на жарт тіснити алетійців. Вони, як і завше, не тримали якогось класичного строю, а нападали зграями й бойовими тандемами — страшенно ефективна тактика серед хаосу цього просякнутого дощівкою поля бою, де тріщали блискавиці й бушували вітри.

Перел, польовий офіцер, приставлений до освітлення, сигналізував їхньому флангу відходити. Адолін вибухнув лайкою і, звільнившись з останнього зашморгу, позадкував, виставивши перед собою меча на випадок, якщо ворог розпочне переслідування.

Але його не було. Хоча коли княжич долучився до відступу, за ним тінями рушили дві постаті.

— Мостонавідники, то ви й досі живі? — спитав Холін.

— Живі-живісінькі, — відказав Шрамм.

— Сер, на вас зосталися кілька мотузяних петель, — зауважив Дрегі.

Адолін виставив руку, даючи тому зрізати їх ножем, який висів у охоронця при боці. Озираючись через плече, княжич бачив, що паршенді перешиковуються, а між спалахами блискавок і поривами вітру з глибини ворожих лав долинали різкі звуки отого їхнього наспіву.

— Вони раз по раз висилають проти мене загони, щоб відвернути мою увагу від битви, — сказав Адолін. — Перед ними не ставлять завдання перемогти мене — досить просто відволікти.

— Рано чи пізно їм таки доведеться зітнутися з вами всерйоз, — мовив Дрегі, зрізуючи ще одну мотузку. Він провів себе рукою по голому черепу, протираючи його від дощу. — Не можна ж просто взяти й скинути з рахуби Сколкозбройного.

— Ну, саме це вони, по-своєму, й роблять — рахують мене окремо від армії, — відказав той, мружачи очі й прислухаючись до ворожого співу.

Крізь пасма гнаного вітром дощу Адолін, подзенькуючи обладунком, підбіг до командного пункту біля прожекторів, де, кутаючись у просторий протибуряний плащ, стояв, вигукуючи накази, Перел. Той миттю відсалютував новоприбулому.

— Доповідай обстановку, — звелів княжич.

— Тримаємося на плаву, Ваша Ясновельможносте.

— Не розумію таких висловів. Це щось пов’язане з купанням?

— Сер, ми топчемося на місці, то наступаючи, то відступаючи, — змінив формулювання Перел. — Сили сторін майже рівні, й кожна старається намацати в супротивника слабину. Але найбільше мене непокоїть паршендійський резерв — чому ворог і досі його не задіяв?

— Резерв? — перепитав Холін, окидаючи поглядом напівтемне плато. — Ти про їхніх співунів?

Хоч куди глянь, алеті вели битву з паршендійськими загонами. Стояли крик і зойки, брязкіт зброї, що стиналася, — знайомі смертоносні звуки поля бою.

— Так, сер, — підтвердив Перел. — Вони вибралися на скельну формацію по центру плато й воістину виливають у співі свої бурекляті серця.

Адолін пригадував те відслонення, що невиразно маячило в тьмяному світлі. Його верхівка могла запросто вмістити батальйон.

— А чи не змогли б ми вилізти на ту формацію з тилу?

— Ваша Ясновельможносте, в такий дощ? Сумніваюся, — промовив Перел. — Ви-то, може, й змогли б — але чи варто потикатися туди самому?

Адолін чекав, що його охопить знайомий порив до бою, нестримне бажання кинутися вперед, не замислюючись про наслідки. Він привчив себе стримувати цей запал, але несподівано виявив, що його… не було. Ні найменшого.

Княжич насупився. Чи не втома цьому причиною? Під акомпанемент дощу, що барабанив по шолому, він спробував осмислити ситуацію.

«Нам треба дістатися до тих паршенді, що в тилу, — міркував Адолін. — Батько звелів нам зав’язати з ними бій, урвавши їхню пісню…»

А що це там казала Шаллан про внутрішні плато та про їхні скельні формації?

— Дай мені тисячу важкоозброєних піхотинців, — звелів Адолін. — А за пів години по тому, як ми з ними вирушимо, йди всіма силами в масований наступ. Я хочу дещо спробувати, і мені треба, щоб ти відволік увагу паршенді.

***

— Ти мертвий! — крикнув у небеса Далінар, роззираючись на центральному плато між трьох полів бою та лякаючи ад’ютантів і членів почту, які стояли неподалік. — Ти ж сам казав мені, що тебе вбито!

Князеве обличчя хльостав дощ. Чи не слухові в нього галюцинації серед усього цього шарварку зі зливи та криків?

— Я не Всемогутній, — промовив голос.

Далінар обернувся, шукаючи його очима між наполоханих супроводжувачів. Четвірка мостонавідників у дощовиках відсахнулася, неначе перелякавшись, а офіцерство збентежено дивилося в небо, тримаючи руки на ефесах мечів.

— Чи чув хтось із вас якийсь голос? — спитав Далінар.

І чоловіки, й жіноцтво похитали головами.

— До вас… промовляє Всемогутній? — спитала одна з вістових.

— Так.

Князь сам не знав, що відбувається, але така відповідь була найпростіша.

Далінар рушив далі через центральне плато з наміром перевірити, як ідуть справи на Адоліновій ділянці фронту.

— Мені шкода, — повторив голос. У видіннях Холін бачив аватара, який промовляє до нього, — але нині слова линули нізвідки. — Ти старався щосили. Але мені не до снаги допомогти.

— Хто ти такий? — прошипів Далінар.

— Я Його залишок, — мовив голос — не зовсім такий, як лунав у видіннях, а глибший, насиченіший. — Та частка, яка зосталася від Нього. Коли Одіозум убив Його, я на власні очі зрів труп і… втік, щоб продовжувати робити своє. Стати для цього світу часткою Бога — вітрами, що їх мають відчувати люди.

Він сказав це у відповідь на поставлене запитання чи просто вів монолог? Бо у видіннях Далінар спершу гадав, наче бесідує з цим голосом, але зрештою виявив, що всі репліки гаданого «співрозмовника» були визначені наперед. І хтозна, чи не так само було й цього разу.

Буря забирай… то в нього візія? Холін застиг на місці, бо внутрішній погляд зненацька явив йому жахливу картину: що він лежить, розпластавшись, на підлозі палацу, а все, що призвело до нинішньої битви під дощем — виплід його уяви.

«Ні, — рішуче сказав собі князь. — Я не зверну на цю криву стежку». Раніше він завжди усвідомлював, що бачить видіння, й не мав підстав гадати, наче цього разу все змінилося.

Повз нього пробігло виділене Аладарові поповнення — списники зі здійнятими в небо ратищами. Якщо вдарить справжня блискавка, таке було до бурі небезпечно, але особливого вибору не залишалося.

Далінар чекав, чи не скаже голос іще чогось — але, не дочекавшись, рушив далі й незабаром дістався Адолінового плато.

Що це — грім?

Ні. Холін озирнувся й — розгледівши, що через плато до нього галопом скаче вершниця-вістова — застережно виставив руку, перериваючи донесення капітана Яві, котрий доповідав про хід битви.

— Ваша Ясновельможносте! — гукнула вістова, осадивши коня, який став на диби. — Загинув ясновельможний Телеб! Великого князя Ройона розгромлено. Його стрій поламався, а вцілілих бійців оточили паршенді! Сили на північному плато опинилися в пастці!

— Геєно вогненна! А капітан Хал?

— Він іще живий і пробивається туди, де востаннє бачили великого князя Ройона. Але його от-от задавлять числом.

Далінар обернувся до Яві.

— Що в нас у резерві?

— Боюся, що ми зужили його до решти. — У тьмяному світлі стало видно, як капітан зблід із лиця. — Хіба, може, когось вивели на ротацію…

— З’ясуй, що там робиться, й приведи всіх сюди, — звелів Далінар і, підбігши до вістової, скомандував: — Злазь.

— Сер?

— Злазь!

Жінка зіскочила з сідла, а князь поставив ногу в стремено й, сівши верхи, розвернув скакуна — вперше за хтозна-скільки радіючи, що на ньому немає Збруї. Бо інакше цей коник не зніс би такої ваги.

— Зберіть усіх, кого зможете, й рушайте за мною! — гукнув Холін. — Мені потрібні люди — навіть якщо доведеться відібрати в Аладара щойно отриманих списників.

Капітанову відповідь заглушив шум дощу, а князь припав до луки й пришпорив коня. Тварина зафиркала, й Далінарові довелося приборкувати її, доки та підкорилася. Від тріску блискавиць удалині скакун харапудився.

А розвернувши коня в потрібному напрямку, Далінар дав йому волю, і той охоче понісся галопом через плато. Перед очима, зливаючись, проносилися шпитальні намети, польові кухні й командні пости. А підскакавши до північного плато, князь осадив коня й окинув поглядом місцевість, видивляючись Навані.

Але її було ніде не видно. Хоча в око впадали кілька розстелених на землі великих прямокутників із чорного брезенту — тож робота кипіла. Князь окликнув якусь інженерку, й коли та махнула йому, куди правити, поскакав уздовж прірви, проминаючи низку таких самих відрізів брезенту, що лежали на камені.

По той бік провалля, що тяглося ліворуч, із криками-зойками гинули люди, й Далінар на власні очі переконався, як кепсько йшли Ройонові справи. Критичність становища виявляла себе в розпорошених групках оточенців, над якими майоріли знамена, — червоноокі вороги перемололи їхні лави на дрібні, вразливі купки. Алеті не здавалися, але строю не втримали, тож перспективи були невтішні.

Холін згадав, як два місяці тому він і сам опинився в такому становищі — оточений морем ворогів і без надії на порятунок. Князь пустив коня швидше, й незабаром помітив Навані, яка стояла під парасолькою, роздаючи вказівки групі робітників, які возилися зі ще одним великим брезентом.

— Навані! — гукнув Далінар, спиняючи коня по інший бік брезенту (на мокрому його копита пішли юзом). — Мені треба, щоб ти сотворила диво!

— Я над цим працюю.

— Нíколи працювати. Негайно втілюй свій план у життя.

Він був надто далеко, щоб розгледіти її сердитий позирк, але відчув його й так. На щастя, та махнула робітникам відійти від брезенту й заходилася вигукувати розпорядження інженеркам. Жінки підбігли до провалля, де лежала низка валунів. Далінар подумав, що до них, певне, прив’язані мотузки, але як усе це мало працювати, до пуття не розумів. А Навані все вигукувала розпорядження.

«Надто довго», — думав Холін, нервово поглядаючи через прірву. Чи забрав хтось Телебові Сколки? Горювати за Його Високороддям було ніколи — а от Сколки були життєво важливі.

Позаду зібралися солдати. В такий дощ Ройонові лучники — найкращі у військових таборах — були без роботи. За наказом Навані інженерки відійшли від провалля, й робітники поскидали донизу весь каскад валунів — штук, мабуть, із сорок.

А коли ті впали, відрізи брезенту змили в повітря футів на п’ятдесят, неначе їх смикнули догори за передні кути й за середину. За мить уздовж прірви постала довга вервечка імпровізованих павільйонів.

— Ворушіться! — скомандував Далінар, скерувавши скакуна між двох із них. — Лучникам на позиції!

Солдати кинулися під захист брезенту, подекуди буркотливо дивуючись, що ніде не видно підпорок, які тримали той у повітрі. Навані попіднімала накриття павільйонів лише з переднього краю, щоб воно утворило похилі звиси — скошені в напрямку від провалля — якими збігала дощівка. Тож, маючи ще й боковини, як намети, павільйони були відкриті тільки з фасаду, зверненого до бойових порядків Ройона.

Далінар спішився й, передавши вуздечку якомусь робітникові, побіг під один із навісів, де шикувалися лучники. Увійшла й Навані зі здоровим мішком за плечима. Там виявився великий осяйний гранат, підвішений усередині дротяного фабріала напрочуд тонкої роботи.

Якусь мить почаклувавши над ним, жінка відступила.

— Насправді нам би не завадило більше часу на попередні випробування цих пристроїв, — попередила вона Далінара, схрестивши руки на грудях. — Атрактори — новітні винаходи, і я досі побоююсь, чи не висмокче така штукенція кров кожного, хто до неї торкнеться.

Але нічого такого не сталося, а натомість довкола пристрою стали швидко збиратися калюжі дощівки. Буря забирай, ця штука працювала! Фабріал висотував із повітря вологу. За наказами лейтенантів, Ройонові лучники дістали із захисних чохлів тятиви й натягнули їх на зігнуті луки. Багато з них були світлоокими — на стрільбу з лука дивилися як на прийнятне Покликання для скромного достатку світлошляхтича. Не всім же бути офіцерами.

Через прірву в паршенді, які оточили Ройонове військо, хмара за хмарою полинули стріли.

— Оце інша справа, — сказав Далінар, спостерігаючи за їхнім польотом. — Нехай знають наших.

— Через дощ і вітер їм усе одно важко цілитися, — мовила Навані. — А ще я не знаю, як добре працюватиме фабріал — адже спереду павільйони відкриті, а це означає постійний притік вологи. Дуже скоро йому може забракнути Буресвітла.

— Вистачить і того результату, що є, — заспокоїв її Далінар.

Обстріл майже вмить змінив ситуацію, відвернувши увагу паршенді від тих, хто потрапив в оточення. На такий відчайдушний крок наважувались хіба в аховому становищі — адже ризик перестріляти своїх був величезний — проте Ройонові лучники довели, що заслуговують на свою репутацію.

Князь однією рукою пригорнув Навані до себе.

— Чудова робота.

А відтак гукнув, щоб йому подали коня — свого, а не того звіра, на якому їздила вістова — й поскакав із павільйону куди-інде. Лучники дадуть Ройонові дихнути, а йому — можливість для маневру. Залишалося сподіватися, що не запізно.

***

«Ні!» — подумав Каладін, обходячи кушетку, щоб дістатися до короля. Невже він мертвий? Видимих ран не було.

Елгокар поворухнувся й, ліниво застогнавши, звівся в положення сидячи. А капітан полегшено зітхнув. На столику стояла спорожнена винна пляшка, а, підійшовши ближче, Каладін унюхав і запах розіллятого алкоголю.

— Мостонавіднику? — Язик Його Величності заплітався. — Що, позловтішатися прийшов?

— Елгокаре, буря забирай! Скільки ви випили?

— Всі… всі мене обговорюють, — видобув той, плюхаючись назад на кушетку. — Мої власні охоронці… всі. Мовляв, поганий я король. За їхніми словами, всі мене ненавидять.

Каладіна продер мороз.

— Елгокаре, вони хотіли, щоб ви напилися. І полегшили їхнє завдання.

— Га?

Буря забирай. Та він же заледве при пам’яті.

— Вставайте, — сказав Каладін. — По вашу душу прийдуть убивці. Нам треба забиратися звідси.

— Убивці? — Елгокар зіскочив на ноги, але заточився. — У білому. Я так і знав, що він з’явиться… але ж… йому був потрібен лише Далінар… Навіть убивця не вважає мене гідним престолу…

Одною рукою обпершись на списа, Каладін зумів узяти Елгокара під лікоть. Але король привалився до нього, й ушкоджену ногу пронизав гострий біль.

— Ваша Величносте, будь ласка, спробуйте пересуватися самостійно, — попросив капітан, заледве не впавши.

— Вбивці, певне, прийдуть по твоє життя, мостонавіднику, — пробурмотів король. — У тебе більше лідерських якостей, ніж у мене. Хотів би я… хотів би в тебе повчитися…

На щастя, на ногах монарх таки стояв. Нелегко їм дався шлях до дверей, де досі лежало охоронцеве тіло…

Тіло? А куди поділося ще одне?

Мигцем помітивши лезо ножа, яке майнуло до нього, Каладін вивернувся з королівських «обіймів» й, інстинктивно схопивши ратище при самому наконечнику — для ближнього бою — провів випад. Вістря глибоко вп’ялося в живіт Роздвоєного Підборіддя, який тільки кавкнув.

Але штрикнути він хотів не Каладіна.

Лезо занурилося в бік короля.

Спавши з Каладінового списа та зронивши ножа, Роздвоєне Підборіддя повалився додолу. А Елгокар із приголомшеним виразом на обличчі сягнув рукою до боку — і на долоні зосталася кров.

— Я покійник, — шепнув він, дивлячись на скривавлену руку.

Каладінові біль і слабкість на мить відступили. Раптова паніка надала йому сил, і охоронець, скориставшись із цього, опустився на коліно неушкодженої ноги й відірвав шматок Елгокарової сорочки. Лезо сковзнуло по ребру, і хоч кровотеча була сильна, вижити після такого поранення було цілком можна — за вчасної медичної допомоги.

— Затискайте ось так, — сказав Каладін, кладучи королеву руку на змайстрований із клаптя сорочки тампон. — Нам треба вибиратися з палацу і знайти безпечне місце.

Може, тренувальний майданчик? На подвижників можна було покластися — та й битися вони вміли. Але чи не надто прогнозований це хід?

Що ж, для початку треба було таки вшитися з палацу. Каладін ухопив списа й розвернувся, щоб повести перед, але нога його замало не підвела. Він примудрився встояти, але охнув від болю й схопився за ратище, щоб не впасти.

Буря забирай. Невже це з нього натекла така калюжа крові? То там не тільки шви розійшлися — там ще й рана відкрилася.

— Я помилявся, — пробелькотів король. — Ми обидва покійники.

— Спринт не зійшов із дистанції, — проричав Каладін, знову беручи Елгокара під руку.

— Що-що?

— Він не міг перемогти, але вперто біг далі. А коли буря його наздогнала, це вже нічого не важило, бо той вичерпав усього себе.

— А, звісно. Гаразд.

У тоні короля лунало очманіння, але Каладін не міг визначити, що його спричинило — крововтрата чи алкоголь.

Вони закрокували коридором.

— Бачте, яка штука: всі ми зрештою помираємо, — розтлумачив сказане капітан, спираючись на списа, що утримував обох у вертикальному положенні. — Тож я гадаю, що насправді важить лише те, які з нас були бігуни. А ви, Елгокаре, біжите дистанцію аж від самої загибелі вашого батька — навіть якщо весь цей час тільки й знаєте, що спотикатися на кожному буреклятому кроці.

— Красно дякую, — відказав очманілий король.

Вони дійшли до перехрестя, й Каладін поклав собі тікати не через парадний вхід, а нутрощами палацового комплексу. Такий маршрут обіцяв бути не довшим, але там їх змовники, певне, шукатимуть не насамперед.

В палаці було порожньо. Моашеві слова не розійшлися з ділом: під приводом нападу Вбивці в білому — а такий прецедент уже був — челядь спровадили по кімнатах. План спрацював ідеально.

— Чому? — прошепотів Його Величність. — Хіба я не викликаю в тебе відрази?

— Елгокаре, ви мені не до вподоби, — визнав Каладін. — Але це не означає, наче дати вам загинути було б правильно.

— Ти казав, що я маю зректися престолу. То чому ж, мостонавіднику? Навіщо ти мені допомагаєш?

«Сам не знаю».

Вони звернули вглиб коридору, але не пройшли й половини шляху, як король зупинився і повалився додолу. Капітан лайнувся й, опустившись на коліно поруч нього, перевірив рану та пульс.

«Це все вино», — збагнув Каладін. Від крововтрати на додачу до сп’яніння в Елгокара запаморочилася голова.

Кепські справи. Рану-то він перев’яже, як уже зуміє, але що робити далі? Спробувати витягти його на імпровізованих волокушах? Піти по допомогу, ризикнувши залишити Його Величність самого?

— Каладіне?

Той заціпенів, так само стоячи навколішках над королем.

— Каладіне, що ти коїш? — зажадав пояснень Моашів голос, який долинув із-за спини. — Ми знайшли своїх людей на вході до його покоїв. Буря забирай, це ти їх убив?

Капітан підвівся та обернувся, стараючись не напружувати поранену ногу. Шикарний у своїй синьо-червоній Збруї, Моаш стояв у протилежному кінці коридору. З ним був і ще один Сколкозбройний — під опущеним забралом і з мечем на плечі. Ґрейвз.

А осьде і вбивці.