Слова Променистого ордену

46. Патріоти

Каладін дійшов до краю мостонавідницької шеренги. Бійці стояли під темним небом у стійці струнко — спис на плечі, погляд перед собою. Трансформація була дивовижна.

Капітан кивнув.

— Я вражений, — сказав він Піттові, сержантові Сімнадцятого мосту. — Мені рідко траплялося бачити такий зразковий взвод списників.

Командирам звично так прибріхувати. Каладін нічого не сказав про те, як дехто в строю переминався з ноги на ногу або, маршируючи, недолуго збивався з кроку. Вони старалися. Він відчував це в серйозних виразах їхніх облич, а також у тому, як мостонавідники почали пишатися своїми мундирами і своїм формуванням. Вони готові патрулювати — принаймні поблизу таборів. Капітан подумки зробив собі замітку: сказати Тефтові, щоб брав їх у патруль по черзі з іншими двома командами, які були готові нести службу.

Каладін пишався ними і відверто сказав їм про це. Пора була не рання, огляд затягнувся, і капітан відпустив їх вечеряти. Запах підказував, що тим приготували зовсім не рагу по-рогоїдськи. Сімнадцятий міст сприймав гостро приправлені боби як щовечірню демонстрацію своєї групової ідентичності. «Особливе меню як вияв самобутності. Цікаво», — подумав капітан, закинувши на плече списа, й рушив у темряву. Він мав проінспектувати ще три мостонавідні команди.

Наступний, Вісімнадцятий, міст був одним із проблемних. Тамтешній сержант — нехай і беручкий — не мав справжньої командирської жилки. Чи радше так: її не мав ніхто з мостонавідників, але цей виявився зовсім слабаком — був схильний не наказувати, а вмовляти і не вмів згуртувати довкола себе.

Щоправда, винуватити у всьому лише Вета не випадало — йому дісталося ще й особливо різномасте зборисько. Коли Каладін застав їх за вечерею, бійці Вісімнадцятого мосту сиділи окремими групками. Ні сміху, ні товариського духу. Вже не всяк сам собою, як за часів мостонавідницької служби — але й не колективом, а розбившись на осібні зграйки.

Сержант Вет скомандував їм шикуватись, і вони ліниво підвелися, не завдавши собі клопоту стати в шеренгу або відсалютувати. Каладін бачив правду по їхніх очах. Що він міг їм зробити? Звісно, нічого аж такого страшного, як повернення в справжні мостонавідники. То навіщо старатися?

Капітан сказав їм кілька слів про мотивацію та єдність. «Цей набрід потребує ще одного курсу тренувань у проваллях, — подумалось йому. — А коли й це не допоможе… що ж, доведеться розкидати їх по інших загонах, де справи йдуть ліпше».

Зрештою командир похитав головою і пішов. Складалося враження, що у Вісімнадцятому мості не прагнуть стати солдатами. То чому ж вони не залишили табори, а пристали на Далінарову пропозицію?

«Бо не хочуть більше робити вибір, — збагнув капітан. — Обирати буває складно».

Знайоме відчуття — до бурі знайоме. Каладін пам’ятав, як сидів, невидюче витріщаючись у стіну, й не мав сили навіть підвестися і накласти на себе руки.

Він здригнувся — адже залюбки забув би про ті дні.

Дорогою до Дев’ятнадцятого мосту повз нього на повітряному потоці пропливла Сил — хмарка імли, яка згустилася в осяйну стрічку й, закружлявши довкола нього, зрештою опустилася Каладінові на плече.

— Всі вже вечеряють, — повідомила спрен.

— Це добре, — відказав капітан.

— Каладіне, я це не доповідаючи, а нарікаючи, — зауважила Сил.

— Нарікаючи?

Він зупинився в темряві біля казарми Дев’ятнадцятого мосту, де справи йшли добре й мостонавідники гуртом вечеряли довкола багаття.

— Бо ти й досі працюєш, — пояснила Сил.

— Я маю підготувати цих людей. — Він повернув до неї голову. — Ти ж розумієш: щось гряде. Цей зворотний відлік на стінах… Ти більше не бачила отих червоних спренів?

— Бачила, — зізналася та. — Чи так мені принаймні здається. Краєчком ока. Вони спостерігають за мною. Показуються дуже рідко, але вони тут.

— Щось насувається, — промовив Каладін. — Коли вірити зворотному відліку, це припаде якраз на Ридання. Хай що тоді станеться, я маю підготувати мостонавідників до зустрічі з ним.

— Ну, впавши замертво від утоми, ти їм точно не допоможеш! — Сил позволікала й докинула: — Адже з людьми таке буває, еге ж? Я чула, як Тефт говорив, що з ним от-от так і станеться.

— Тефт любить перебільшувати, — відказав Каладін. — Це ознака доброго сержанта.

Спрен насупилася.

— То він так… пожартував?

— Еге.

— А-а. — Сил зазирнула йому у вічі. — Все одно відпочинь. Прошу тебе, Каладіне.

Капітан поглянув у бік казарми Четвертого мосту. Вона була далеченько — ген у глибині проходу — але він, здавалося, так і чув, як у темряві розлягається регіт Скелі.

І командир, зітхнувши, зрештою визнав, що виснажений. Два останні взводи можна проінспектувати й завтра. Він стиснув ратище й, розвернувшись, рушив назад. Настання темряви означало, що години за дві його люди помалу вкладатимуться. Каладіна привітав знайомий аромат рогоїдового рагу, але на роздачі був Гоббер (він сидів на височенькому обрубку колоди, який вирізали для нього бійці, накривши ковдрою свої безживно-сірі ноги). А Скеля, схрестивши руки на грудях, із гордим виглядом стояв неподалік.

Поряд був і Ренарін, який збирав і мив миски тих, хто закінчив вечеряти. Княжич у мостонавідницькому односторої робив це щовечора, покірно ставши навколішки коло ночов. Цей хлопчина був молодець — ані сліду норову та зіпсутості його старшого братця. Хоч Ренарін і нав’язався в їхній колектив, але вечорами часто сідав скраєчку і, як то кажуть, не ліз наперед. Який дивний юнак!

Проходячи повз «безногого», командир поплескав його по плечі, а коли їхні з Гоббером очі зустрілися, кивнув і здійняв кулака: «Не здавайся!» Каладін потягнувся по миску рагу і раптом застиг.

На колоді неподалік сиділо аж троє міцно збитих гердазійців із м’язистими ручиськами. На кожному був мундир Четвертого мосту, але капітан упізнавав лише одного — Пуніо.

Каладін розшукав очима Лопена. Той сидів неподалік і витріщався на власну руку, яку навіщось стиснув у кулак і виставив перед собою. Командир давно облишив спроби зрозуміти цього типа.

— Їх уже троє? — зажадав пояснень Каладін.

— Кузени… — відповів Лопен, підвівши очі.

— У тебе їх щось забагато, — зронив капітан.

— Родичів забагато не буває! Роде, Г’юїо, привітайтеся!

— Четвертий міст, — промовили обоє, здіймаючи миски.

Похитавши головою, Каладін узяв своє рагу і відійшов від казана в напівтемряву під казармою. Зазирнувши в комору, він побачив там Шена, який складав мішки із зерном телью. Присвічувала паршменові одна-єдина діамантова скалка.

— Шене? — окликнув його командир.

Але той не припиняв працювати.

— Шикуйсь! Струнко! — гаркнув Каладін.

Шен застиг, а потім, випроставшись, став у стійку струнко.

— Вільно, солдате, — тихенько скомандував капітан, підступаючи до паршмена. — Я говорив сьогодні з Далінаром Холіном і попросив у нього дозволу видати тобі зброю. Князь запитав, чи довіряю я тобі. Моя відповідь була щирою. — Каладін простягнув паршменові списа. — Так, довіряю.

Шен переводив погляд із ратища на командира, і в його темних очах прозирав сумнів.

— У Четвертого мосту немає рабів, — сказав Каладін. — Вибач, що я, злякавшись, не зробив цього одразу. — Він наполегливо тицяв паршменові списа, і той зрештою взяв його. — Лейтен, Натам і ще кілька наших ладні навчати тебе зранку, під час власних тренувань, щоб тобі не довелося вправлятися разом із жовторотиками.

Здавалося, що Шен тримає списа мало не благоговійно. Капітан розвернувся, збираючись вийти з комори.

— Сер, — звернувся до нього паршмен.

Каладін зупинився.

— Ви хороша людина, — мовив Шен у звичній для себе повільній манері.

— Шене, мене все життя оцінюють за кольором моїх очей, і я не вчиню так само з тобою через колір твоєї шкіри.

— Сер, я…

Паршмен здавався чимось стривоженим.

— Каладіне! — долинув ізнадвору Моашів голос.

— Ти щось хотів? — спитав у Шена командир.

— Пізніше, — відказав той. — Іншим разом.

Каладін кивнув і вийшов поглянути, що там сталося.

Моаш шукав капітана коло казана.

— Каладіне! — гукнув той, угледівши командира. — Гайда з нами гуляти. Цього разу ти не відкрутишся — навіть Скеля йде з нами.

— Ха! Рагу в надійних руках, — сказав рогоїд, — то чом би й не піти? Добре побути там, де не смердять недомірки-мостонавідники…

— Но-но! — озвався Дрегі.

— А, так. І «домірки» також.

— Ходімо, — сказав Моаш, махаючи Каладінові. — Ти обіцяв.

Аж ніяк. Він хотів лише посидіти біля багаття, поїсти рагу й подивитися на спренів вогню. Але погляди всіх присутніх — навіть тих, хто не збирався цього вечора з Моашем — були звернені на командира.

— Я… — видобув Каладін. — Гаразд. Ходімо.

Відповіддю стали оплески й тріумфальні вигуки. От бурекляті дурні! Радіють, що командир піде пиячити? Він похапцем висьорбав кілька ложок рагу, віддав миску Гобберові і неохоче підійшов до Моаша, Лопена, Пійта й Сиґзіла.

— А знаєш, — тихенько буркнув Каладін до Сил, — якби йшлося про один із моїх колишніх загонів, то я б запідозрив, що мене спроваджують із табору, збираючись за час моєї відсутності щось провернути…

— Не думаю, що вся річ у цьому, — відказала, насупившись, спрен.

— Так, — погодився Каладін. — Вони просто хочуть побачити в мені звичайну людину.

Саме тому командир і мусив піти. Він і так занадто відірвався від колективу і не хотів, щоб його сприймали як такого собі світлоокого.

— Ха! — видобув Скеля, підбігаючи до них. — Ці типи стверджують, що можуть перепити рогоїда. Висотнохворі низовинці. Таке неможливо.

— Ви збираєтеся влаштувати змагання? — спитав Каладін, внутрішньо застогнавши.

У що його втягують?

— Нікому з нас не заступати на варту аж до опівдня, — промовив Сиґзіл, знизавши плечима.

Вночі Холінів охоронятимуть Тефт і Лейтенова команда.

— Сьогодні я здобуду перемогу, — оголосив Лопен, по-менторському здіймаючи пальця. — Адже сказано: «ніколи не закладайся, що переп’єш однорукого гердазійця!»

— І де ж це таке сказано? — поцікавився Моаш.

— А як не сказано, то буде сказано! — наполягав Лопен.

— Лопене, ти важиш десь стільки ж, як напівмертвий від голоду сокирогончак, — скептично заперечив Моаш.

— От іще — зате я мотивований перемогти.

Вони звернули в провулок, який вів на торжище. Військовий табір був спланований таким чином, що квартали казарм оточували великим колом будинки для світлооких ближче до центру. Прямуючи в бік торжища — до маркітантів, чиї ятки облямовували табір по периметру — вони проминали чимало казарм звичайних солдатів, які були зайняті тим, що в Садеасовій армії було вдивовижу: гострили списи і змащували нагрудники, чекаючи сигналу вечеряти.

Хоча відпочивати того дня збиралися не лише Каладінові люди. Інші солдатські компанії вже повечеряли і, сміючись, простували на торжище. Вони повільно оговтувалися від розгрому, який скалічив Далінарове військо.

Торжище світилося життям: у більшості будівель горіли олійні ліхтарі або смолоскипи. Каладіна це не дивувало: за пересічною армією — навіть на марші — завжди ув’язувалася тьма маркітантів. Тож і тут купці порозкладали свої товари, а оповісники торгували новинами про події у світі, які буцімто надходили їм телестилеграфом. Щось про війну у Я-Кеведі? Про нового імператора Азіру? Каладін мав лише приблизне уявлення про ці далекі краї.

Сиґзіл підбіг до оповісника й, заплативши сферу, на всі вуха слухав новини, а Скеля й Лопен тим часом сперечалися, до якої таверни піти цього вечора. Каладін придивлявся до плину життя. Повз них проходили солдати, які несли нічну варту. Від одного торгівця прянощами до іншого переміщувався гурт темнооких жінок-щебетух. Світлоока кур’єрка вивішувала на дошці для оголошень розрахункові дати великобур, а її чоловік, позіхаючи, нудьгував поблизу: він, схоже, вимушено склав їй компанію. Близилося Ридання — пора безперервних дощів, коли великобурі не налітали. Єдиним просвітком був Світлодень, який припадав точнісінько на середину тієї сльоти. Цей рік був пере́ступний у тисячоденному дворічному циклі, й нинішнє Ридання обіцяло бути спокійне.

— Годі сперечатися, — сказав Моаш до Скелі, Лопена та Пійта. — Йдемо в «Норовливий чал».

— Йой! Але ж там немає рогоїдського світлого! — бідкався Скеля.

— Бо воно роз’їдає зуби, — відказав Моаш. — Так чи інак, сьогодні моя черга обирати.

Пійт енергійно кивнув: він теж хотів піти саме туди.

Сиґзіл закінчив слухати новини й повернувся, але дорогою вочевидь іще кудись зазирнув, бо ніс незрозумілого паперового згортка, в якому щось парувало.

— Тільки не це, — застогнав Каладін.

— Але ж смачно, — сказав, виправдовуючись, Сиґзіл і відкусив шматок шауми.

— Ти навіть не знаєш, із чого її готують!

— Звісно, що знаю, — заперечив Сиґзіл, але якось невпевнено. — Гей, Лопене? Що сюди кладуть?

— Флангрію, — гордо відказав Лопен, а Скеля побіг до торгівця, щоб і собі купити порцію такої смакоти.

— А що це? — спитав Каладін.

— М’ясо.

— Яке м’ясо?

— М’ясисте.

— Душезакляте, — сказав капітан, дивлячись на Сиґзіла.

— Мостонавідником ти їв Душезакляту їжу щовечора, — заперечив той і, знизавши плечима, відкусив іще шматок шауми.

— Бо не мав вибору. Поглянь, він смажить хліб!

— Флангрію також смажать, — пояснив Лопен. — Додають мелений лавіс, вимішують і роблять кульки, які смажать, запихають у підсмажену ж таки перепічку й поливають підливою.

Він прицмокнув губами та облизався.

— Вона дешевша, ніж вода, — кинув Пійт, а Скеля тим часом повернувся до гурту.

— Певне, тому, що Душезакляте в ній навіть зерно, — сказав Каладін. — На смак усе це буде, наче пліснява. Скеле, ти мене розчарував.

Рогоїд збентежився, але скуштував. Його шаума захрустіла.

— Там панцирі? — приголомшено спитав командир.

— Глибоко просмажені крєм’ячкові клішні, — відказав Скеля із широкою усмішкою.

Каладін зітхнув. Зрештою вони знову рушили крізь юрбу й кінець кінцем дісталися до дерев’яної будівлі, зведеної з підвітряного боку більшої кам’яної споруди. Усе тут, звісна річ, було сплановане так, щоб на Першопочаток виходили якомога менше дверей, а вулиці тяглися зі сходу на захід, не застуючи шляху вітрам.

З «Норовливого чала» лилося тепле помаранчеве світло відкритого полум’я. Сферами не освітлювали жодну таверну. Навіть попри замки на лампах, їхнє коштовне сяйво могло здатися підпилим клієнтам занадто спокусливим. Мостонавідники проштовхалися досередини, де їх зустрів низький гул теревенів, криків і співу.

— Тут немає вільних місць, — промовив Каладін, перекриваючи шум.

Навіть попри зменшення чисельності людей у Далінаровому таборі, таверна була напхана напхом.

— Для нас знайдуть, — відказав Скеля, широко усміхаючись. — Ми маємо секретну зброю.

І рогоїд указав на овальне обличчя сумирного Пійта, який прокладав собі шлях через залу, прямуючи до шинквасу. Там натирала склянки гарненька темноока шинкарочка, яка, забачивши мостонавідника, зраділо всміхнулася.

— Ти ще не думав, де розмістити одружених бійців Четвертого мосту? — звернувся до Каладіна Сиґзіл.

Одружених? Висновуючи з виразу обличчя Пійта, який сперся на шинквас, теревенячи із шинкаркою, здавалося, що таке припущення недалеке від істини. Каладінові воно навіть на думку не спадало — а мало б. Адже він знав, що Скеля одружений: рогоїд уже посилав родині листи, але Піки були так далеко, що відповідей поки не надходило. Жонатим свого часу був і Тефт, але його дружина — як і більшість родичів — була мертва.

Сíм’ї могли мати й інші. Мостонавідниками вони мало говорили про своє минуле, але Каладін уряди-годи вловлював натяки. Вони потроху повертатимуться до нормального життя, й родини стануть його частиною — а надто тут, у постійному військовому таборі.

— Буря забирай! — ляснув себе по лобі капітан. — Доведеться просити для нас більше місце.

— У багатьох казармах є вигородки для сімейних, — зауважив Сиґзіл. — А деякі одружені солдати винаймають квартири на торжищі. Тож і наші можуть вибрати те або те.

— Це розколе Четвертий міст! — сказав Скеля. — Ми не можемо такого дозволити.

Що ж, зазвичай з одружених ліпші солдати. Доведеться капітанові знайти спосіб, щоб це спрацювало. Наразі в Далінаровому таборі багато казарм стояли порожні. То, може, попросити собі додаткових?

Каладін кивнув у бік жіночки за шинквасом.

— Вона тут, як я розумію, не господарка?

— Ні, Пійтова пасія — її звати Ка — лише продавчиня, — відповів рогоїд.

— Треба буде дізнатися, чи письменна вона, — зронив Каладін, даючи дорогу підпилому клієнтові, який проштовхувався до виходу. — Буря забирай! А непогано було б завести когось для писарської роботи.

У звичайних частинах капітани були світлоокі, а обов’язки батальйонних секретарок і писарок виконували їхні дружини чи сестри.

Пійт махнув товаришам підходити, й Ка провела їх до столика осторонь. Каладін сів спиною до стіни — досить близько від вікна, щоб, за бажання, визирнути надвір, але й не вимальовуватися на склі силуетом. Капітан поспівчував стільцю, на який опустився Скеля: з усього їхнього загону тільки рогоїд був на кілька дюймів вищий за командира, а ще майже вдвічі ширший.

— Рогоїдське світле є? — з надією запитав Скеля, глянувши на Ка.

— Від нього в нас плавляться кухлі, — відказала та. — Є ель.

— Ель, — зітхнув Скеля. — Це напій для дам, а не для дужих рогоїдів. Добре хоч не вино…

Каладін неуважливо звелів принести собі будь-чого. Насправді в цьому закладі було незатишно — гамірно, огидно, димно й смердюче. А ще тут вирувало життя: сміх, хвастощі та крики, дзенькіт кухлів. Це було… те, заради чого дехто жив, — вечірні посиденьки у таверні з друзями після цілого дня важкої праці.

Не так і погано.

— Гамірно сьогодні, — зауважив Сиґзіл.

— Тут завжди гамірно, — відказав Скеля. — Хоча сьогодні, мабуть, трішки гамірніше, ніж зазвичай.

— Сьогодні наші спільно з Бетабовим військом здобули перемогу на плато, — пояснив Пійт.

От і добре. Далінара там не було, але на вилазку вирушав Адолін разом із трьома бійцями Четвертого мосту. Проте вступати в битву їм не довелося — а будь-яке висування на плато, що не загрожувало небезпекою Каладіновим людям, проходило непогано.

— Добре, що тут людно, — сказав Скеля. — Від цього в таверні тепліше. Бо надворі справжня холоднеча.

— Холоднеча? — здивувався Моаш. — Ти ж із буреклятих Рогоїдських піків.

— То й що? — спитав Скеля, насупившись.

— А те, що в горах завжди холодніше, ніж тут.

Рогоїд аж похлинувся. От кумедія: від суміші обурення й невіри власним вухам на його світлій шкірі проступила барва.

— Вам, висотнохворим, важко думати! Холодніше? На Піках рогоїдів тепло — неймовірно тепло!

— Он як? — недовірливо спитав Каладін.

Це міг бути один зі Скелиних жартів, які інколи не мали сенсу ні для кого, крім самого рогоїда.

— Це правда, — підтвердив Сиґзіл. — На Піках є гарячі джерела, які прогрівають їх.

— Ніякі не «джерела», — заперечив Скеля, сварячись на лейтенанта пальцем. — Так їх називають низовинці. А для рогоїдів ці води життя — «океани».

— Океани? — перепитав насуплений Пійт.

— Еге, тільки дуже маленькі. По одному на кожен пік, — сказав Скеля.

— Вершина кожної гори утворює такий собі кратер, заповнений озером із теплою водою, — пояснив Сиґзіл. — Завдяки цьому теплу там, попри висоту, формується острівець придатної для проживання землі. Але варто відійти надто далеко від одного з рогоїдських поселень, як ви опинитеся в зоні вічної мерзлоти — між крижаних полів, залишених великобурями.

— Ти неправильно розповідаєш цей переказ, — обурився Скеля.

— Це не переказ — це факти.

— Факти — також перекази, — не погодився здоровань. — От послухай: колись давно мій народ, ункалакі, — «рогоїди» по-вашому — жив не на піках, а внизу, де загусте повітря й важко думати. Але там нас ненавиділи.

— І хто ж це міг ненавидіти рогоїдів? — здивувався Пійт.

— Усі, — відказав Скеля, а Ка саме принесла напої. Це був ще один вияв особливого ставлення: решта здебільшого мали йти до шинквасу й забирати замовлене там. Рогоїд усміхнувся шинкарці і схопив свого великого кухля. — Так, це перше коло. Ну то що, Лопене, — кажеш, переп’єш мене?

— Атож, манча, — відказав гердазієць, здіймаючи власного кухля — не такого великого, як у Скелі.

Здоровенний рогоїд приклався до елю, і на губах у нього зосталася піна.

— Зжити нас зі світу прагнули всі, — сказав він, гупнувши кулаком по стільниці. — Нас боялися, бо, коли вірити переказам, ми надто вправно билися. А тому на ункалакі полювали, заледве не знищивши.

— Якщо ви такі вправні бійці, — втрутився Моаш, тицяючи в Скелю пальцем, — то як же сталося так, що вас заледве не знищили?

— Нас мало, — гордо стукнув себе в груди рогоїд, — а вас багато. Тут, у низовинах, ви повсюди. Куди не ступиш чоботом — скрізь ваші ноги. Тож нас, ункалакі, заледве не знищили. Але наш тана’каї — це як король, навіть вище — пішов просити допомоги в богів.

— У богів? — перепитав Каладін. — Ти маєш на увазі «в спренів».

І глянув на Сил, яка, влаштувавшись на крокві вгорі, дивилася, як вертикальною підпіркою повзуть кілька комашок.

— Так, але вони — боги, — відказав Скеля, простеживши за поглядом командира. — Однак деякі боги сильніші за інших, і тана’каї розшукав наймогутніших. Спочатку він пішов до богів дерев. «Ви можете сховати нас?» — запитав тана’каї. Але боги дерев не могли. «На нас самих полюють, — відказали вони. — Якщо ви заховаєтеся тут, вас знайдуть і пустять на дрова достоту як нас».

— Пустять рогоїдів на дрова… — беземоційним тоном повторив Сиґзіл.

— Цить! — осадив його Скеля. — Відтак тана’каї пішов до богів води. «Дозвольте нам оселитися у ваших глибинах, — попросив він у них. — Даруйте нам здатність дихати, як риби, й ми служитимемо вам під океанами». Але во́ди, на жаль, не змогли йому допомогти. «В наше серце закидають гачки й виловлюють ними тих, кого ми захищаємо. Якщо ви оселитеся тут, то станете їжею». Тож у нас не вийшло перебратися на дно.

У відчаї тана’каї вдався до крайнього засобу — пішов до наймогутніших богів, гірських. «Мій народ гине, — став благати він. — Прошу, дозвольте оселитися на ваших схилах і поклонятися вам, щоб ваші сніги та криги дали нам прихисток».

Гірські боги довго думали, а потім сказали: «Наші схили безживні, й ви не зможете на них оселитися — вони не для людей, а для духів. Але якщо ви знайдете спосіб перетворити їх на оселище не тільки для духів, а й для людей — ми дамо вам прихисток». Тож тана’каї повернувся до богів води та й сказав: «Дайте нам своєї вологи, щоб ми, оселившись у горах, мали що пити». І ті пообіцяли, що дадуть. Тана’каї пішов до богів дерев і сказав: «Дайте нам своїх плодів, щоб ми, оселившись у горах, мали що їсти». І ті пообіцяли, що дадуть. А тана’каї повернувся в гори та й сказав: «Дайте нам вогню з ваших надр, щоб ми змогли оселитися на ваших вершинах».

Гірським богам це догодило, бо вони побачили, що ункалакі наполегливі й не стануть для них тягарем, а самотужки вирішуватимуть власні проблеми. Вони ввібрали свої піки, сформувавши посудини для вологи життя. Боги води утворили там океани. Боги дерев дотримали своєї обіцянки, дарувавши життєдайні трави й плоди. А тепло з гірських надр забезпечило нас оселищем.

Скеля відкинувся на стільці, добряче приклався до кухля й, широко всміхаючись, гупнув ним по столу.

— То богам догодило, що рогоїди самотужки вирішили власні проблеми… пішовши до інших богів і попрохавши в тих допомоги? — зауважив Моаш, притримуючи долонями свою кварту.

— Цить! — сказав Скеля. — Це гарний і правдивий переказ.

— Але ж ти сам назвав ті озера вологою — водами, — промовив Сиґзіл. — От я й кажу: то звичайні гарячі джерела.

— Це не те саме, — відказав рогоїд.

Він здійняв руку й махнув нею до Ка, а потім, дуже приязно всміхнувшись, благально потрусив порожнім кухлем.

— Як то?

— Я назвав їх не просто вологою, — промовив Скеля, — а вологою життя. Вона пов’язана з богами. Якщо ункалакі там купаються, то бачать обитель богів.

Зачувши це, Каладін нахилився ближче. Його думки літали деінде: як би навести лад із дисципліною у Вісімнадцятому мості? Але рогоїдові слова його вразили.

— Обитель богів?

— Так, — підтвердив Скеля, — місце, де вони живуть. У водах життя видно обитель. Якщо поталанить, там можна спілкуватися з богами.

— То ось чому ти бачиш спренів? — мовив Каладін. — Бо купався в тих водах і з тобою щось сталося?

— Це вже інша історія, — відказав рогоїд і широко всміхнувся шинкарці, яка саме принесла йому новий кухоль елю. — Ти не жінка, а диво. Якщо будеш у нас на Піках, я прийму тебе до своєї родини.

— Просто заплати за те, що вип’єш, Скеле, — закотила очі Ка й відійшла.

Вона заходилася збирати порожні кухлі з іншого столу. Пійт кинувся допомагати й здивував її тим, що зібрав кілька кухлів ще й із сусіднього.

— Ти бачиш спренів, бо в тих водах з тобою щось трапилося, — наполягав Каладін.

— Це вже інша історія, — повторив рогоїд, промовисто глянувши на командира. — І до того ж заплутана. Я більше не хочу про це говорити.

— Хотів би я там побувати, — промовив Лопен, — щоб і самому пірнути в ті води.

— Ха! Для чужинця це смерть, — сказав Скеля. — Я не дозволив би тобі скупатися в тих водах. Навіть якщо ти мене сьогодні переп’єш.

І він звів брову на кухоль гердазійця.

— Купання в смарагдових озерах — смерть для чужинців, — зронив Сиґзіл, — бо ви страчуєте прийшлих, які їх торкаються.

— Ні, неправда. Слухай перекази. І не будь таким занудою.

— То всього лише гарячі джерела, — буркнув азіш, але взявся до кухля.

Скеля закотив очі.

— Зверху — вода, а під нею — дещо інше. Волога життя. Обитель богів. Це правда. Я на власні очі бачив бога.

— Такого, як Сил? — спитав Каладін. — Чи, може, річкового спрена?

Ті були рідкісні, але інколи начебто могли розмовляти на елементарному рівні — як-от спрени вітру.

— Ні, — заперечив рогоїд і, нахилившись ближче, додав, немовби по-змовницькому: — Я бачив луну’анакі.

— Та що ти кажеш? — пустив шпильку Моаш. — Ну й дива!

— Луну’анакі, — повів далі Скеля, — це бог мандрів і пустощів, дуже могутній. Він виплив із глибин гірського океану, з обителі богів.

— А який він на вигляд? — спитав, вирячивши очі, Лопен.

— Як людина, — відказав рогоїд. — Мабуть, як алетієць, але не такий смаглявий. З дуже кутастим обличчям — певне, вродливим. І з білим волоссям.

Сиґзіл рвучко підвів на нього погляд.

— З білим волоссям?

— Так, — підтвердив той. — Не сивим, як у старого, а саме білим — адже луну’анакі молодий. Він розмовляв зі мною на березі. Ха! Глузував із моєї бороди. Питав, який — за рогоїдським календарем — тепер рік. Моє ім’я здалося йому кумедним. Дуже могутній бог.

— Ти злякався? — запитав Лопен.

— Звісно, ні. Кожен знає, що луну’анакі не може зашкодити людям — інші боги йому забороняють.

Рогоїд вихилив решту другої порції і, здійнявши порожнього кухля, широко всміхнувся і знову помахав ним Ка, коли та проходила повз.

Лопен квапливо осушив першу кварту. А стривожений на вигляд Сиґзіл випив лише половину замовленого й невидюче дивився на залишок — хоча коли Моаш спитав азіша, в чім річ, той послався на втому.

Каладін зрештою скуштував, що ж принесли для нього. Лавісовий ель, солодкуватий і пінистий. Він нагадав йому про дім, хоча пити спиртне юнак почав уже в армії.

Застільна розмова перейшла на вилазки проти паршенді. Садеас вочевидь не підкорявся розпорядженням вирушати на плато спільними силами. За деякий час до цього він зробив самостійну вилазку, здобув яхонтосерце раніше, ніж інші бодай добулися на плато, а відтак викинув трофей, наче непотріб. А всього кілька днів тому вони з Рутаром виступили на Рівнини разом — от тільки черга була не їхня. Здобути яхонтосерце їм буцімто не вдалося, але ні для кого не було таємницею, що вони захопили й приховали трофей.

Про ці неприховані ляпаси Далінарові гули у всіх військових таборах. А Садеас іще й сипнув до гарячого приском, демонстративно обурившись, що його слідчих не пустили до Холінового стану, де ті, мовляв, мали провести дізнання щодо «важливих фактів», пов’язаних із безпекою короля. Для Садеаса це були просто ігри.

«Хтось має покінчити з ним, — подумав Каладін, потягуючи ель і споліскуючи рота прохолодною рідиною. — Садеас не кращий за Амарама — він не раз намагався нас убити. Хіба я не маю причини, ба навіть морального права, сквитатися?»

Капітан навчався робити те саме, що й убивця — збіга́ти по стінах і, може, добуватися до гіпотетично недосяжних вікон. Якось уночі він — осяйний і лютий — міг би навідатися до Садеаса в табір…

І принести в цей світ справедливість.

Каладін нутром відчував помилковість такої логіки, але вхопити її раціонально не міг. Він випив іще трішки елю й роззирнувся в залі, знову зауваживши, якими безтурботними здавалися всі присутні. Таким було їхнє життя. Робота, а потім забава. І їм цього вистачало.

Але не йому. Він прагнув чогось більшого. Каладін дістав осяйну сферу — всього-на-всього діамантову світлоскалку — і заходився знічев’я катати її по стільниці.

Після десь годинної розмови, у якій командир брав участь хіба спорадично, Моаш легенько штурхнув його в бік і шепнув:

— Ну що, готовий?

— До чого? — насупився Каладін.

— До того самого. Зустріч відбудеться в задній кімнаті. Я бачив, як вони недавно зайшли. На тебе чекають.

— Хто… — Капітан змовк, здогадавшись, що затіяв лейтенант. Каладін обіцяв Моашеві зустрітися з його друзями, які здійснили замах на короля. По шкірі продер мороз, а в повітрі раптом повіяло холодом. — То ось чому ти потягнув мене сьогодні за собою?

— Еге, — відказав Моаш. — Я гадав, ти й сам усе збагнув. Ходімо.

Каладін зазирнув у недопитий кухоль жовто-коричневої рідини, а зрештою осушив його і підвівся. Він мав знати, що то за люди. Цього вимагав його обов’язок.

Моаш перепросив у товариства, сказавши, наче помітив давнього друга й хоче познайомити його з Каладіном. Скеля — на позір нітрішечки не п’яний — засміявся й махнув, щоб ті йшли, куди хочуть. Він допивав… шостого кухля? Чи сьомого? Лопен був напідпитку вже після третього. А Сиґзіл заледве закінчив другого й начебто не мав охоти продовжувати.

«От і по змаганнях», — подумав командир, рушаючи за Моашем. У таверні й досі було людно, але не так напхом напхано, як раніше. В кінці зали ховався коридор, який вів до окремих кабінетів — там обідали багаті купці, які не хотіли наражатися на грубощі загальної зали. Біля дверей одного з них стояв бронзовошкірий чоловік — мабуть, нечистокровний азіш або, може, дуже смаглявий алетієць. Попри довжелезні ножаки на поясі, Моаша він пропустив, не кажучи й слова.

— Каладіне, — пролунав голосок Сил. Але звідки? Спрен вочевидь щезла, заховавшись навіть від його очей. Хіба вона чинила так раніше? — Будь обережний.

Той увійшов разом із Моашем до кабінету, де за столом пили вино троє чоловіків і жінка. Позаду них стояв іще один охоронець. Закутаний у плащ і з мечем на поясі, він схилив голову, неначе не звертаючи ні на кого уваги.

Двоє з тих, хто сидів за столом, включно з жінкою, були світлоокі. Замах не обійшовся без Сколкозбройця, тож саме цього й варто було чекати, проте Каладіна все одно пересмикнуло.

Світлоокий негайно підвівся. Він, певне, був трішки старший за Адоліна й мав смоляне волосся алетійця, яке носив напомадженим. На ньому були відкритий жакет, на позір дорога чорна сорочка, розшита білими ліанами, які звивалися між ґудзиків, і шийна хустина.

— То це і є славетний Каладін! — вигукнув чоловік, проходячи наперед і простягаючи капітанові руку. — Буря забирай, але й приємно познайомитися з вами! Осоромити Садеаса, врятувавши самого Чорношипа! Це знаменито, чоловіче. Знаменито!

— Хто ви? — спитав Каладін.

— Патріот, — відказав світлоокий. — Звіть мене Ґрейвз.

— Це ви той Сколкозбройний?

— Діло насамперед, еге ж? — промовив Ґрейвз, махнувши Каладінові сідати за стіл.

Що ж до Моаша, то він сів без запрошення, кивнувши іншому чоловікові за столом — із глибоко посадженими темними очима й коротким волоссям. «Найманець», — здогадався Каладін, зауваживши важке шкіряне спорядження й бойову сокиру коло стільця. Ґрейвз повторив запрошення, але Каладін зволікав, вивчаючи панну, яка церемонно возсідала за столом і потягувала вино, тримаючи чашу обома руками. Її лівицю покривав застібнутий на ґудзики рукав. Світлоока була гарненька, з підібганими червоними вустами й високою зачіскою, втиканою металевими прикрасами.

— Я впізнав вас, — сказав капітан. — Ви одна з Далінарових писарок.

Та уважно глянула на нього, силкуючись здаватися спокійною.

— Данлан справді входить до почту великого князя, — погодився Ґрейвз. — Прошу, сідайте, Каладіне. Вина?

Капітан сів, але випити відмовився.

— Ви намагаєтеся вбити короля.

— А він прямолінійний, еге ж? — звернувся світлоокий до Моаша.

— А ще людина дії, — відказав той. — Саме цим він нам і до вподоби.

Ґрейвз обернувся до Каладіна.

— Як я вже казав, ми патріоти. Патріоти Алеткару — того, який міг би постати.

— Патріоти, які хочуть убити главу королівства?

Ґрейвз нахилився ближче, поклавши на стіл зчеплені в замок руки. Грайливості в його манері поменшало, і це було добре — адже той усе одно перегравав.

— Гаразд, перейдімо одразу до суті. Як ви, поза сумнівом, зауважили, Елгокар — неймовірно поганий правитель.

— Не мені судити про короля.

— Та годі вам, — промовив Ґрейвз. — Ви хочете сказати, що не бачите, як він поводиться? Примхливий, істеричний параноїк з інфантильними забаганками замість лідерських якостей. Він розводить чвари заміть того, щоб радитися, й пускає королівство за вітром.

— Ви маєте хоч найменше уявлення про політику, яку він проводив, доки Далінар не став його контролювати? — поцікавилася Данлан. — Останні три роки я провела в Холінарі, допомагаючи королівським канцеляристкам розгрібати тамтешні паперові завали. Був час, коли він підписував майже будь-що, якщо його належно умаслювали.

— Він некомпетентний, — сказав темноокий найманець. Каладін не знав його імені. — Через нього гинуть хороші люди, а покидьку Садеасові зійшла з рук державна зрада.

— Тож ви намагаєтеся його вбити? — зажадав відповіді капітан.

Ґрейвз глянув йому у вічі.

— Так.

— Якщо король знищує власну країну, — промовив найманець, — хіба не мають підданці права — та що там: не зобов’язані — скинути такого правителя?

— Що сталося б, якби його усунули? — докинув Моаш. — Постав собі це запитання, Каладіне.

— На трон, певне, зійшов би Далінар, — відказав капітан.

У Холінарі в нинішнього короля був малолітній син — іще зовсім дитя. Навіть якби Далінар проголосив себе регентом при законному спадкоємцеві, правив би від його імені не хто інший як він.

— З Далінаром Холіном на чолі королівство зажило б куди ліпше, — зауважив Ґрейвз.

— Фактична влада й так у нього, — заперечив Каладін.

— Ні, — втрутилася Данлан, — Далінар утримується від рішучих дій. Він знає, що мав би посісти престол, але з любові до покійного брата не наважується так учинити. А решта великих князів тлумачать таку поведінку як слабкість.

— Нам потрібен Чорношип, — сказав Ґрейвз, гупнувши кулаком по столу. — Бо інакше королівство не встоїть. Елгокарова смерть підштовхне Далінара до дії й поверне нам ту людину, яка двадцять років тому об’єднала князівства.

— Навіть якщо того Чорношипа вже не повернути, — додав найманець, — гірше, ніж тепер, точно не стане.

— А тому так, — промовив Ґрейвз до Каладіна. — Ми зловмисники, вбивці — принаймні майбутні. Ми не затіваємо державного перевороту і не хочемо вбивати невинних стражів — ми просто хочемо усунути короля. Тихцем — бажано внаслідок «нещасного випадку».

Данлан скривилася й ковтнула вина.

— На жаль, досі наші спроби були не надто успішні.

— Саме тому я й захотів зустрітися з вами, — пояснив капітанові Ґрейвз.

— Ви сподіваєтеся, що я вам допомагатиму?! — спитав Каладін.

Світлоокий здійняв долоні.

— Подумайте над нашими словами — більшого я не прошу. Поміркуйте над королівськими діями, придивіться до них. І спитайте себе: «Скільки ще протягне королівство на чолі з таким нікчемою?»

— На престол має зійти Чорношип, — тихенько сказала Данлан, — і це зрештою станеться. А ми хочемо полегшити йому сходження задля його ж таки блага. Позбавити його від непростого рішення.

— Я міг би вас видати, — промовив Каладін, дивлячись Ґрейвзові у вічі. Осторонь нього незнайомець у плащі — який слухав, спершись на стіну, — зачовгав і випростався. — Запросити мене сюди було ризиковано.

— Моаш каже, що ви маєте підготовку хірурга, — відказав Ґрейвз, нітрохи не стривожившись.

— Так.

— І що ж ви робите, коли гангренозна кінцівка загрожує всьому організму — чекаєте в надії на поліпшення чи дієте?

Капітан мовчав.

— Наразі королівською охороною керуєте ви, Каладіне, — повів далі Ґрейвз. — Нам знадобиться лазівка, щоб завдати удару, не зашкодивши вартовим. Ми не хотіли обагряти рук королівською кров’ю і прагнули обставити його смерть як нещасний випадок, але тепер я усвідомив, що так чинять боягузи. І зроблю це власноруч. Усе, що мені треба, — це лазівка, і страждання Алеткару завершаться.

— Так буде ліпше й для самого короля, — промовила Данлан. — На троні він конає повільною смертю — наче людина, яка топиться далеко від суходолу. А так раз — і все.

Каладін підвівся. Моаш, вагаючись, також устав.

Ґрейвз глянув на капітана.

— Я подумаю, — пообіцяв той.

— От і добре, — відказав світлоокий. — Відповідь можете дати через Моаша. Станьте хірургом, який так потрібен королівству.

— Ходімо, — сказав лейтенантові командир, — бо решта зацікавляться, куди ми зникли.

Каладін вийшов, а Моаш нашвидку попрощався й рушив за ним. Капітан, відверто кажучи, очікував, що хтось із присутніх спробує затримати його. Невже цих людей не хвилювало, що він утілить у життя свою погрозу й викаже їх?

Але його випустили з кабінету в гамірку й гримотливу загальну залу.

«Буря забирай! — подумав Каладін. — Хотів би я, щоб їхні аргументи були не такі переконливі».

— Як ти з ними познайомився? — спитав він у Моаша, який саме наздогнав командира.

— Рілл — той хлопець за столом — був найманцем у караванах, де я працював, доки мене зрештою не запроторили в мостонавідники. А коли нас звільнили від Садеаса, він розшукав мене… — Доки вони не повернулися за свій столик, Моаш узяв його за руку й зупинив. — Келе, вони мають рацію. Ти й сам це знаєш — я по очах бачу.

— Вони зрадники, — відказав капітан. — І я не хочу мати з ними нічогісінько спільного.

— Ти ж сказав, що подумаєш!

— Сказав — щоб нас звідти випустили, — тихенько відповів Каладін. — Моаше, ми маємо зобов’язання.

— Більші, ніж наш обов’язок перед країною?

— На країну тобі наплювати, — осадив його Каладін. — Ти хочеш лише помститися за особисту кривду.

— Гаразд, нехай так. Але чи зауважив ти одну річ? Ґрейвз ставиться до всіх людей однаково — незалежно від кольору їхніх очей. Йому байдуже, що ми темноокі. Він одружився з такою, як ми.

— Справді?

Каладін чував, що інколи багаті темноокі шлюбувалися з низьконародженими світлоокими — але щоб зі Сколкозбройним високого дану?

— Атож, — підтвердив Моаш. — В одного з його синів узагалі гетерохромія. Ґрейвзові до бурі, що про нього думають. Він просто чинить правильно. А в цьому випадку правильно… — Лейтенант озирнувся. Тепер довкола були люди. — …Так, як він сказав. Хтось має це зробити.

— Я не хочу більше про це чути, — сказав Каладін і, висмикнувши руку, повернувся за столик. — І щоб ніяких більше зустрічей із ними!

Командир опустився на своє місце, а роздратований Моаш прослизнув на своє. Каладін спробував знову зав’язати розмову з Лопеном і Скелею, але не зміг.

Скрізь довкола нього горлали або сміялися.

«Станьте хірургом, який так потрібен королівству…»

Буря забирай, що за розгардіяш!