Слова Променистого ордену

76. Прихований Клинок

«Ти вбив її…»

Каладін не міг заснути.

Хоч і знав, що виспатися треба. Він лежав у темній кімнаті казарми, оточений її знайомим кам’яним нутром. На м’якій подушці й матраці — не гіршому ніж удома, в Гартстоуні.

З тіла немовби вичавили всі соки — як-от вичавлюють воду з одежі після прання. Каладін вижив у проваллях, благополучно доправив Шаллан додому, а тепер мав відпочити й одужати.

«Ти вбив її…»

Він звівся в положення сидячи й, відчувши запаморочення, зціпив зуби, доки те не минулося. Ногу під пов’язкою посіпувало. Тутешні лікарі свою справу знали — його батько був би вдоволений.

У таборі за стінами казарми стояла незвична тиша. Скупавши командира в потоці екзальтованої осанни, Четвертий міст разом із рештою команд, що мали переносити настили, долучився до військової експедиції. Лише дещиця його людей мала зостатися на місці, щоб охороняти короля.

Каладін сягнув рукою в темряву й навпомацки пошукав під стіною, аж доки не натрапив на списа, щоб, спершись на нього, підвестися з койки. Нога негайно спалахнула болем, але завдяки корі шестифутовика терпіти його було можна (хоч і зціпивши зуби). Від вогнемоху, що його пропонували лікарі, Каладін відмовився: його батько ненавидів цей препарат, який викликає залежність.

Капітан дошкутильгав до дверей і, відчинивши їх, вийшов під сонячне світло, а там із-під дашка долоні глянув на небо — поки безхмарне. Завтра наставало Ридання — найгірша пора — чотири безпросвітні тижні неперервного дощу, бо нинішнього, високосвітлого, року серед них навіть великобурі не буде. От горе.

Як же йому бракувало бурі всередині! Вона пробудила б його свідомість і розігнала б відчуття млявості.

— Гей, харизматику, — окликнув його Лопен, підвівшись від вогнища. — Тобі щось потрібно?

— Ходімо погляньмо, як виступатиме в похід наше військо.

— А хіба тобі можна ходити?

— Я в нормі, — сказав Каладін, насилу шкутильгаючи.

Лопен кинувся йому на допомогу й, узявши командира під руку, полегшив навантаження на ушкоджену ногу.

— Ґон, чом би тобі трішки не засяяти й не зцілити цю травму? — тихенько спитав гердазієць.

Капітан заздалегідь підготував пояснення — мовляв, не хоче, щоб його надто швидке одужання насторожило лікарів — але збрехати членові Четвертого мосту не зміг.

— Лопене, я втратив свій дар. Сил покинула мене, — тихо зізнався Каладін.

Субтильний гердазієць несподівано принишк, але зрештою запропонував:

— То, може, купи їй якийсь подарунок?

— Купити подарунок? Для спрен?

— Еге. Ну там… не знаю… гарну рослину або, мо’, нового капелюшка. Так, капелюшка. Він, певне, й коштуватиме недорого — адже Сил маленька. А якщо капелюшник заломить за нього, як за великий, то даси йому добрячого прочухана.

— Це найсміховинніша порада, яку мені тільки давали.

— Тоді натрися приправами й гордовито пройдися табором, виспівуючи рогоїдські колискові.

Каладін недовірливо глянув на гердазійця.

— Що-що?

— От бачиш? Тепер порада щодо капелюшка не найсміховинніша — тож варто спробувати. Жіноцтво полюбляє капелюшки. А в мене є кузина-капелюшниця — звертайся, коли раптом що. Хоча справжній капелюшок тобі, певне, ні до чого — хіба спрен капелюшка. А це вийде навіть дешевше.

— Лопене, такого дивака, як ти, ще пошукати треба.

— Ні, ґон, навіть не старайся — іншого такого не знайти.

Вони йшли табором, який, здавалося, збезлюднів. Буря забирай! Казарма за казармою стояли порожнем — ніде ані душі. Каладін ступав обережно, радіючи з Лопенової допомоги, але навіть із нею швидко виснажувався. Йому б не варто напружувати ушкоджену ногу. З глибин пам’яті спливли слова батька-хірурга: «У разі розриву м’язів, ногу перев’язують, бережуть від зараження й не дають пацієнтові навантажувати її, бо подальше ушкодження м’язової тканини цілком може залишити його кульгавим чи й гірше».

— Може, візьмемо паланкін? — спитав Лопен.

— То для жінок.

— А що поганого в жінках? У мене, харизматику, є родичі-жінки.

— Я ж не кажу, наче вони…

Командир змовк, забачивши широку усмішку Лопена. От буреклятий гердазієць! Як часто він навмисне вдавав тупість, мелючи дурниці? Ні, Каладін чув анекдоти, наче всі гердазійці — недоумки, але цей однорукий міг «одною правою» заткнути таких жартунів за пояс. Хоча водночас половина його власних дотепів була про те саме: одноплемінці вочевидь здавалися Лопенові особливо смішними.

З наближенням до плато мертва тиша поступилася місцем рокітливому гомону тисяч людей, скупчених на невеликій території. Каладін із Лопеном зрештою вибралися з рядів нескінченних казарм і вийшли на природну терасу просто над місцем зосередження сил, із якого виступали на Розколоті рівнини. Там зібралося багатотисячне військо — величезні колони списників, менші шеренги світлооких лучників та офіцери в начищених обладунках, які гарцювали на конях.

Каладін тихенько охнув.

— Що таке? — здивувався Лопен.

— Ось, де я завжди сподівався опинитися.

— Ти? Вже сьогодні?

— Я про свою алеткарську юність, — із несподіваним почуттям відказав капітан. — Саме так я уявляв собі воєнну славу.

У мріях він бачив не зелених рекрутів і горе-вояк, яких Амарам муштрував у Алеткарі, не тупе, нехай і спритне, бидло з армії Садеаса — ба навіть не Далінарові мобільні штурмові загони, задіяні у вилазках на плато…

…А ось це — військо, вишикуване в повному складі перед величним походом. Високо здійняті списи, майоріння знамен, сурмачі й барабанники, вістові у впізнаваних одностроях, писарки верхи на конях і навіть окреме каре королівських Душезаклиначів, прихованих від сторонніх очей за такими собі матер’яними ширмами, котрі несли на довгих жердинах.

Досі Каладін скуштував, що таке справжня війна. Битва — це не слава, а люди, які лежать на землі й волають в агонії, сплутані власними нутрощами. Це мостонавідники, яких посилають на стіну ворожих стріл, або паршенді, яких стинають із піснею на вустах.

Проте цієї миті він дозволив собі знову помріяти й не заважав своєму юнацькому «я» — яке все ще сиділо десь глибоко в ньому — насолодитися омріяним видовищем. Тож удавав, що ці солдати от-от вирушать не на безглузду бійню, а назустріч дивовижній пригоді.

— Гей, поглянь-но, а з ними таки виступить хтось іще, — сказав Лопен, показуючи пальцем.

Висновуючи з прапорів, до Далінара долучився лиш один великий князь, Ройон. Але там, куди показував гердазієць, широким і привільним шляхом, який тягнувся східною крайкою таборів, текло на північ і друге військо — правда, менше й гірше організоване. Тож на Холінів заклик відгукнувся ще бодай один великий князь.

— Ходімо пошукаємо Четвертий міст, — промовив Каладін. — Треба провести наших хлопців у похід.

***

— Себаріал? — здивовано спитав Далінар. — До нас долучаються сили Себаріала?

Ройон, сидячи в сідлі, щось буркнув собі під носа і потер одну об одну руки, наче йому закортіло помити їх. А потому промовив:

— Гадаю, нам варто радіти хоч такій підтримці.

— Себаріал, — приголомшено повторив Далінар. — Та він не висилає військ навіть на ближні вилазки, де немає загрози паршенді. То чого б це він прислав їх тепер?

Ройон знизав плечима й похитав головою.

Далінар розвернув Баского й порисив до війська, яке наближалося. Ройон узяв із нього приклад, і великі князі проскакали повз Адоліна з Шаллан, які їхали біч-о-біч у супроводі кожне своїх охоронців. Що ж до Ренаріна, то він, звісна річ, був далі, з мостонавідниками.

Шаллан сиділа на коні, який належав Адолінові, — грацильному мерині, що поряд Чистокровного здавався карликовим. На ній була дорожня сукня на кшталт тих, яким надавали перевагу жінки-вістові (з розрізами до пояса ззаду та спереду), а під сподом — легінси (власне, шовкові рейтузи, але жіноцтво називало їх інакше).

За ними їхала чимала група вчених і картографок Навані, а також подвижник Ісасік — королівський картограф. Жінки передавали одна одній мапу, яку намалювала Шаллан, а Ісасік, задерши носа, гордо скакав осторонь, демонстративно не зважаючи на їхні похвали мистецтву дівчини. Далінар, якби його воля, охоче залишив би цю публіку в таборі — але не міг. Хоч кожна писарка, що виступала з ним, ставала ще одним людським життям, яке він наражав на ризик. А що найгірше, поміж них була й Навані, бо князь не мав що заперечити на її логіку: «Ти ж запевняв, наче Шаллан нічого не загрожує — тож не загрожує й мені».

Дорогою назустріч Себаріаловим військам Далінара наздогнав Амарам — у Сколкозбруї й золотистому плащі, що розвівався за спиною. Під ним був чудовий бойовий скакун — із тих, що правлять шинам за ваговозів — але поряд Баского він усе одно скидався на поні.

— Це Себаріал? — спитав Амарам, указуючи на військо, яке підступало.

— Схоже на те.

— Може, відправимо його назад?

— Навіщо?

— Бо він ненадійний, — пояснив Амарам.

— Наскільки мені відомо, він дотримує слова, — заперечив Холін. — Хоча про решту я й такого сказати не можу.

— Дотримує, але тільки тому, що ніколи нічого не обіцяє.

Далінар, Амарам та Ройон підрисили до Себаріала, який вийшов із екіпажа, що їхав попереду війська. В кареті на війну… Що ж, хай там як, а навіть це не уповільнить їх більше, ніж усі оті писарки. Власне, Далінарові й самому не завадило б підготувати кілька карет: коли експедиція почне набридати, Навані зрадіє можливості подорожувати з комфортом.

— Себаріале? — спитав замість привітання Холін.

— Далінаре! — озвався товстун, затуляючи очі дашком долоні. — Ти, схоже, здивований.

— Що є, те є.

— Ха! Я приїхав би вже з-за одного цього. Правда, Палоно?

Далінар заледве розгледів, що в кареті сиділа й жінка — у величезному модному капелюшку й сукні з лискучого краму.

— Ти й утриманку із собою береш? — здивувався Далінар.

— Ще б пак. А чом би й ні? Якщо ми зазнаємо поразки і я загину, її все одно вишпурнуть. Словом, вона наполягла, що поїде зі мною. Буреклята мегера! — Себаріал упритул підступив до Баского. — Далінаре, старий, у мене таке відчуття, що ліпше триматися коло тебе. Там, на Рівнинах, щось станеться й запалить світанок нових можливостей.

Ройон фиркнув.

— Ройоне, — кинув Себаріал, — хіба ти не мав би ховатися десь під столом?

— Може, й так — аби подалі від тебе.

Той засміявся.

— Добре сказано, стара ти черепахо! Що ж, може, ця поїздка й не виявиться невимовно нудною. Вперед, коли так! До слави й іншої нісенітниці. А якщо здобудемо багатства, не забудьте вділити мені мою частку! Я прибув сюди раніше за Аладара, і цього не можна скидати з рахуби.

— Раніше…

Далінар здригнувся, озираючись на табір, що прилягав із півночі до його власного.

Там на Розколоті рівнини ви́сипало військо в Аладарових кольорах — білому й темно-зеленому.

— Чого-чого, а такого я ніяк не очікував, — зізнався Амарам.

***

— Можна спробувати влаштувати переворот, — сказала Йалай.

Садеас обернувся в сідлі до дружини. Їхні охоронці розси́палися прилеглими пагорбами й були досить далеко, щоб не чути, про що гомонять великий князь із княгинею, насолоджуючись «верховою прогулянкою». Насправді ж подружжя хотіло ближче поглянути, що за плантації розбив Себаріал, прирізавши собі землі на захід від таборів.

Йалай дивилася перед собою.

— Коли Далінар, а з ним і Ройон — його єдиний прибічник — поїдуть із таборів, ми могли б увірватися в Шпиль, стратити короля й посісти престол.

Садеас, розвернувши коня, глянув повз табори далеко на схід — туди, де на Розколотих рівнинах заледве виднілося Далінарове військо, що збиралося виступати.

Переворот. Останній засіб. Плювок в обличчя старому другові Ґавілару. Нічого, він і перед цим не зупинився б. Буря забирай — не зупинився б!

От тільки в такому кроці не було потреби.

— Далінар затіяв цю дурну експедицію й незабаром загине — потрапить в оточення на Рівнинах і буде розгромлений, — промовив Садеас. — Тож переворот нам ні до чого: якби знаття, що він у неї таки вирушить, ми навіть не підсилали б того твого вбивцю…

Йалай відвела очі. Із замахом справді не склалося, й вона вважала це серйозним мінусом собі. Сам план був розроблений ювелірно — але ж усього не передбачиш. На жаль, їхня спроба не увінчалася успіхом, і тепер їм доводилося діяти обережніше щодо…

Побачивши, що до них скаче вістовий, Садеас розвернув коня й насупився. Охоронці пропустили юнака, і той вручив Йалай листа.

Княгиня прочитала, що там пишуть, і її обличчя спохмурніло.

— Тобі це не сподобається, — сказала вона, підводячи очі на чоловіка.

***

Далінар пришпорив Баского й понісся рівниною, розполохуючи рослини, які ховалися в нірки. За кілька хвилин такого галопу його військо зосталося позаду, а попереду постало новоприбуле.

Аладар сидів верхи й озирав свою армію. На ньому був фасонистий однострій — чорний із брунатно-бордовими смугами на рукавах і такою само шийною хустиною до пари. Довкола нього аж кишіло солдатів — його армія була чи не найбільшою на Рівнинах. Та що там — буря забирай! — тепер, коли чисельність Далінарових сил скоротилася, Аладар мав найбільше війська без жодних «чи не».

А ще він був палкий прихильник Садеаса.

— Далінаре, як нам ліпше діяти? — спитав Аладар, коли той під’їхав до нього. — Виступимо всяк сам по собі, через різні плато, а потім зустрінемось — чи однією велетенською колоною?

— Чому? — спитав Далінар. — Навіщо ти тут?

— Ти так довго й палко переконував нас долучатися — а тепер дивуєшся, що хтось таки дослу́хався?

— Не «хтось», а саме ти…

Аладар тісно підібгав вуста, а потім глянув Далінарові у вічі.

— Ройон і Себаріал — двоє найбільших із-поміж нас боягузів — вирушають на війну, а я залишуся в таборі, щоб ті виконували Пакт помсти без мене?

— Решту великих князів це начебто не бентежить.

— У них, певне, ліпше із самообманом, ніж у мене.

Аж раптом уся запеклість Аладарових заперечень — а він був у перших рядах антихолінської коаліції — постала в іншому світлі. «Він сперечався із самим собою, — збагнув Далінар, — бо давно побоювався, що я маю рацію».

— Садеасові це не сподобається, — зауважив Холін.

— Нехай іде в бурю — я не його власність. — Аладар помовчав, крутячи вуздечку. — Хоча йому подавай протилежного — я відчуваю це в оборудках, до яких мене силують, і в ножах, які цей гад повільно приставляє до кожного горла. Він тільки й хоче, що поневолити кожного з нас.

— Аладаре, — мовив Далінар, спрямовуючи коня так, щоб їхні обличчя опинилися точно навпроти, й невідривно вдивляючись другому князеві в очі. — Дай мені слово, що ти тут не за намовою Садеаса. Дай мені слово, що не зрадиш мене й не покинеш, як Садеас на Вежі.

Той усміхнувся.

— Гадаєш, якби все було інакше, я зізнався б?

— Мене влаштує твоя усна обіцянка.

— І ти їй повіриш? Далінаре, чим тобі допомогло, коли Садеас запевняв тебе у вічній дружбі?

— Дай слово, Аладаре.

Їхні погляди зустрілися.

— Я гадаю, що твої думки про Алеткар у кращому разі наївні й, поза сумнівом, нездійсненні. Але, хай Садеас і нашіптує нам протилежне, такі ідеї — не маячні й не свідчать про божевілля. Це просто мрії чоловіка, який відчайдушно прагне вірити бодай у щось — хай навіть у якусь дурницю. «Честь», «гонор» — це слова, які застосовують до вчинків людей із минулого, чиї життя відмили начисто історики. — Він помовчав. — Але… Далінаре, вхопи мене, дурня, буря — а я щиро хотів би, щоб це було правдою. Я прибув не за намовою Садеаса, а з власної волі й не зраджу тебе. Навіть якщо Алеткару ніколи не стати таким, як ти хочеш, ми можемо принаймні розгромити паршенді й помститися за старого-доброго Ґавілара. Так буде правильно — от і все.

Холін кивнув.

— Я міг і збрехати, — зронив Аладар.

— Але не збрехав.

— Звідки ти знаєш?

— Чесно? Нізвідки. Але щоб усі ці починання не пропали марно, мені доведеться довіритися декому з вас.

До певної міри. Бо Далінар нізащо більше не поставить себе в таке становище, як на Вежі.

Хай там як, а прибуття Аладара таки обіцяло цій місії успіх. Сукупні сили їхньої четвірки мали переважати ворога за чисельністю — хоча князь був не певен, чи можна в цьому сенсі покладатися на підрахунки писарок.

Це була не та широка, всеохопна, коаліція, якої він прагнув, але — навіть попри ту перевагу, яку давали паршенді провалля — її мало вистачити.

— Виступимо всі разом, — сказав Далінар, указуючи на колону. — Я не хочу, щоб ми розпорошували сили. Просуваймося прилеглими плато або, де це можливо, тим самим. А ще ти маєш залишити паршменів у таборі.

— Це дещо нестандартна вимога, — відповів Аладар, насупившись.

— Ми вирушаємо в похід на їхніх родичів, — промовив Далінар. — Тож ліпше не ризикувати. Бо вони, бува, ще завдадуть нам удару в спину.

— Але ж паршмени ніколи… А втім, можна й так. Нехай буде по-твоєму.

Далінар кивнув і простяг Аладарові руку, а в нього за спиною до них нарешті під’їхали Ройон з Амарамом — адже Баский залишив їх далеко позаду.

— Дякую, — сказав Холін Аладарові.

— То ти справді віриш у все те, про що ми тільки-но говорили?

— Так.

Аладар простягнув було руку, але завагався.

— Ти ж розумієш, що я заплямований по самі вуха? Далінаре, на моїх руках кров. Я не якийсь там лицар без догани й страху, як ти, схоже, прагнеш удавати.

— Розумію. Я й сам не такий. Але доведеться вдовольнятися тими, хто є.

Вони кивнули один одному, й Далінар, розвернувши Баского, порисив назад до свого війська. Ройон стогнав і скаржився, що проскакавши аж туди галопом, понабивав собі стегна — майбутній верховий перехід обіцяв йому неприємності.

Амарам порівнявся з Холіном.

— Спершу Себаріал, а тепер Аладар? Далінаре, в мене таке враження, що сьогодні ваша довіра недорого коштує.

— А ти хотів би, щоб я їх завернув?

— Подумайте, якою разючою була б перемога, якби ми здобули її самотужки.

— Сподіваюся, ми вищі від такого марнославства, старий друже, — відказав Далінар.

Вони трохи помовчали й, скачучи далі, знову обігнали Адоліна й Шаллан. Великий князь окинув поглядом свою армію й декого зауважив — рослявого молодика в синьому однострої, який сидів на валуні поміж охоронців із Четвертого мосту.

«До речі, про дурне марнославство…»

— Їдьмо зі мною, — сказав Далінар Амарамові.

Але той притримав коня.

— Гадаю, мені варто наглянути за…

— Їдьмо, — жорстко повторив Холін. — Я хочу, щоб твоя розмова з тим молодиком поклала край пліткам і його намовам на тебе. Бо від них усім тільки гірше.

— Гаразд, — сказав Амарам, наздоганяючи князя.

***

Зауваживши, що повз них проїжджають Адолін і Шаллан, Каладін спіймав себе на тому, що — попри біль у нозі — підвівся і стоїть поміж мостонавідників. Він провів пару очима — княжича верхи на ришадіумі з грубелезними копитами та його наречену на скромніших розмірів гнідому коні.

Капітан охоче визнавав, нехай і виключно про себе, що дівчина мала неперевершений вигляд — з блискучим рудим волоссям та усмішкою, що не сходила з вуст. Вона саме сказала щось дотепне, й Каладін замало не вловив, що саме. Він чекав, коли веденка гляне в його бік, і сподівався, що, перебуваючи так близько, вони зустрінуться очима.

Але ні — Шаллан поїхала далі, й Каладін відчув себе ідіотом. Якась частина його єства прагнула відчути відразу до княжича — той-бо до решти поглинув увагу дівчини — але не могла. Адже правда полягала в тому, що Адолін був капітанові до вподоби. Ці двоє пасували одне одному, складаючи чудову пару.

То, може, вийде відчути відразу до цього?

Каладін похнюпив голову й опустився назад на валун. Довкола юрмилися мостонавідники. Залишалося сподіватися, що вони не помітили, як він проводжав Шаллан очима й напружував слух, щоб почути звук її голосу. Ренарін — непомітний, мов тінь — стояв у задніх рядах. Охоронці потроху приймали його в колектив, але хлопець, здавалося, так само бентежився в їхньому товаристві. Як, власне, і в товаристві більшості людей.

«Треба докладніше поговорити з ним про епілепсію», — подумалося капітанові. Було в цьому юнаку щось не те — як і в його словах про свої напади.

— Командире, а що ти тут робиш? — поцікавився Бісіґ, відвернувши Каладінову увагу на решту мостонавідників.

— Прийшов провести вас у похід, — зітхнув той. — Гадав, що ви зрадієте моїй появі.

— Мале дитя та й годі, — сказав Скеля, сварячись на нього товстим пальцем. — О, великий капітане Буреблагословенний, а що б ти зробив, заставши когось зі своїх людей за ходінням на хворій нозі? Ти б його відбатожив! Після того, як одужає, звісна річ.

— А мені здавалося, що це я тут командую, — зауважив на таке Каладін.

— Ні, не може бути, — втрутився Тефт. — Нашому командирові вистачило б клепки не порушувати постільний режим.

— І наминати рагу, — додав Скеля. — Я наварив його тобі на весь той час, доки мене не буде.

— Ти вирушаєш в експедицію? — спитав Каладін і зміряв здорованя-рогоїда очима. — А я гадав, ти просто проводжаєш хлопців. І що ж ти там робитимеш, коли не хочеш битися?

— Ну, хтось же має бути їм за кухаря, — відказав Скеля. — Ця експедиція займе не один день. То як же я залишу друзів на поталу табірним кашоварам? Ха! Вони капаритимуть їм бурду з Душезаклятого зерна та м’яса. На смак усе одно що крєм! То хто ж, коли не я, додасть туди потрібні прянощі?

Обвівши поглядом своїх насумрених людей, Каладін промовив:

— Гаразд, я вже йду. От буря забирай! Я…

Але чому вони розступалися? Скеля озирнувся через плече й, задкуючи, засміявся:

— А ось тепер у тебе справжні неприємності.

Позаду спішувався Далінар Холін. Капітан зітхнув і жестом попросив Лопена допомогти йому встати, щоб привітати командувача по всій формі. Але не встиг він звестися на ноги (й заробити лютий позирк Тефта), як зауважив, що великий князь не сам.

Із ним був Амарам. Каладін заціпенів, але з останніх сил старався зберігати непроникний вираз на обличчі.

Новоприбулі рушили до нього. Біль у нозі неначе відступив, адже тієї миті Каладін сприймав лиш одне — того чоловіка. Ні, те чудовисько. У Збруї, яку сам він і здобув, та золотистому плащі із символом Променистих лицарів, що розвівався в Амарама за спиною.

«Тримай себе в руках», — звелів собі подумки Каладін, зумівши притлумити спалах люті. Бо минулого разу стриматися не вийшло, і він заробив собі кількатижневе ув’язнення.

— Солдате, ти мав би відпочивати, — сказав Далінар.

— Так точно, сер, — відповів Каладін. — Мої люди вже вичерпно пояснили мені мою помилку.

— Значить, ти надав їм добру підготовку. Я пишаюся, що вони вирушать у цю експедицію разом зі мною.

Тефт відсалютував.

— Якщо Вашій Ясновельможності й загрожує небезпека, то вона чигає там, на Рівнинах. А чекаючи в таборі, нам вас не захистити.

Тут Каладін дещо збагнув і насупився.

— Шрамм тут… Тефт… а хто ж охороняє короля?

— Капітане, ми про все подбали, — заспокоїв командира Тефт. — Його Ясновельможність просив мене зоставити з королем найкращого охоронця з командою тих, кого він сам вибере. Тож за Його Величністю наглянуть.

Каладін похолов. «Найкращого охоронця…» Йшлося про Моаша. Саме його з командою власноруч дібраних людей залишили подбати про королівську безпеку.

Буря забирай!

— Амараме, — мовив Далінар, махаючи Його Високороддю підійти, — ти запевняв мене, що ніколи не бачив цього чоловіка до прибуття на Рівнини. Це правда?

Каладін зустрівся поглядом з убивцею.

— Так, — відповів той.

— А як бути зі звинуваченням, що свої Зброю та Збрую ти відібрав саме в нього? — спитав Далінар.

— Ваша Ясновельможносте, — сказав Амарам, беручи Холіна за лікоть. — Я не знаю, що з цим хлопчиною, але він чи то хворий на голову, чи то потерпає від дефіциту уваги. Служити в моїй армії він, може, й служив — а невільниче тавро на ньому точно справжнє — проте абсурдність його голослівних заяв очевидна.

Князь кивнув сам до себе, немовби підтвердивши, що нічого іншого й не очікував.

— Гадаю, час принести вибачення.

Каладін старався тягнутися в струнку, але нога його заледве тримала. То ось воно, найбільше покарання. Публічні вибачення перед Амарамом. Аж так його ще не принижували.

— Я… — почав капітан.

— Не тобі, синку, — тихо сказав Далінар.

Амарам насторожено обернувся всім корпусом — наче боєць, який готується до поєдинку.

— Далінаре, ви ж не вірите цим безпідставним звинуваченням!

— Кілька тижнів тому до мого табору завітали двоє особливих відвідувачів, — промовив великий князь. — Один — довірений слуга, що потайки прибув із Холінара з цінним вантажем. А другий був тим вантажем: я маю на увазі божевільного, який з’явився перед брамою Холінара, тримаючи в руках Сколкозбройця.

Його Високороддя зблід і, виставивши руку вбік, позадкував.

— Я звелів своєму служникові, — спокійно вів далі Холін, — улаштувати пиятику з твоєю особистою охороною, поміж якої той багато кого знав, і розпатякати про скарб, що, за словами божевільного, багато років пролежав незнайдений за межами табору. Відтак я наказав йому покласти Сколкозбройця, якого мав при собі божевільний, в одну з ближніх печер, і ми стали чекати.

«Він прикликає Зброю», — збагнув Каладін, дивлячись на Амарамову руку, й потягнувся до ножа, що висів у нього при боці. Але Далінар уже й сам здіймав п’ястка.

Згустившись з імли, в Холіновій кисті з’явилася Зброя, приставлена вістрям до Амарамової горлянки. Із ширшим, ніж у більшості таких мечів клинком, вона чимось скидалася на ніж м’ясника.

Інший Сколкозброєць матеріалізувався всього на секунду пізніше — але та секунда була вирішальною. І все, що залишалося тепер Амарамові, це не зводити вирячених очей зі сріблястого леза, приставленого йому до горла.

Далінар знову мав Зброю!

— Я подумав, що коли ти пішов на вбивство заради першого Сколкозбройця, то запросто збрешеш заради другого. А тому — знаючи, що ти вже й сам проник до того божевільного — доручив тобі розібратися, чи правду він каже. З поваги до нашої дружби я дав твоєму сумлінню чимало часу на самоочищення. Але коли ти доповів мені, що нічого не виявив — а сам тим часом привласнив меча — я все зрозумів.

— Як? — прошипів Амарам, дивлячись на Зброю в Далінаровій руці. — Як ти його повернув? Адже я забрав його з печери. А мої люди тримали його в безпечному місці!

— Я не збирався ризикувати ним лише задля того, щоб довести свою правоту, — крижаним тоном відказав Холін. — Тож сформував із ним зв’язок, перш ніж сховати в тій печері.

— За той тиждень, який прохворів, — збагнув Амарам.

— Саме так.

— Геєна тебе забирай!

Далінар шумно видихнув крізь зціплені зуби.

— Як же так, Амараме? Хто-хто, але ти… Ніколи б не подумав! Теж мені!

Холін міцніше стиснув Зброю — аж кісточки побіліли — а його опонент здійняв підборіддя, неначе сам підставляв тому шию.

— Так, я зробив це, — визнав Амарам, — і вчинив би так знову. От-от повернуться Спустошувачі, й ми маємо бути сильні, щоб дати їм відсіч. А це означає бути вправними й спритними Сколкозбройними. Пожертвувавши кількома солдатами, я сподівався врятувати набагато більше.

— Брехня! — втрутився Каладін і прошкутильгав наперед. — Ти просто захотів того Сколкозбройця собі!

Його Високороддя глянув Каладінові у вічі.

— Мені шкода, що з тобою та твоїми людьми довелось так учинити. Але інколи добрих людей доводиться вбивати задля вищої мети.

Капітан похолов, відчувши заціпеніння, яке розходилося тілом від серця.

«Він каже правду, — майнуло в свідомості. — Він… щиро вірить, що повівся правильно».

Амарам відіслав Сколкозбройця і знову обернувся до князя.

— І що тепер?

— Ти винен у вбивстві з корисливою метою.

— Далінаре, а коли ти, щоб здобути яхонтосерця, посилаєш на смерть тисячі людей — хіба це не те саме? Всі ми знаємо, що інколи життями треба жертвувати задля вищого блага.

— Скидай цього плаща — ніякий ти не Променистий! — проревів Далінар.

Амарам сягнув рукою до застібки — і плащ полетів на каміння. А відтак Його Високороддя розвернувся й рушив геть.

— Ні! — запротестував Каладін, шкутильгаючи слідом.

— Нехай іде, синку, — зітхнув Далінар. — Його репутацію знищено.

— Але це не скасовує того, що він убивця.

— Так, і коли я повернуся, ми судитимемо його по закону, — відказав князь. — Ув’язнити його я не можу, не маю права — адже він Сколкозбройний і в кожному разі вирветься з темниці. Таких, як він, або страчують, або залишають на волі.

Каладін обм’як, і Лопен, приспівши, підхопив його збоку, а Тефт підтримав під іншу руку. Всередині відчувалася порожнеча.

«Інколи життями треба жертвувати задля вищого блага…»

— Дякую, — сказав він Далінарові. — Дякую за довіру.

— От бачиш, солдате, інколи я таки слухаю, що мені кажуть, — промовив Холін. — А тепер повертайся в табір і відлежуйся в ліжку.

Каладін кивнув.

— Сер? Обережніше там, на Рівнинах.

Далінар похмуро всміхнувся.

— Це вже як вийде. Зате нині я принаймні маю чим зарадити можливій появі вбивці. Останнім часом ми розжилися стількома Сколкозбройцями, що я розсудив: не взяти одного й собі було б нерозважливо. — Він обернувся на схід і примружився. — Навіть попри відчуття, що володіти ним… якось неправильно. І звідки воно в мене взялося? Я, певне, просто сумую за старим…

Великий князь відіслав Зброю.

— Йди, — мовив він і рушив до свого коня — туди, де великий князь Ройон приголомшено витріщався на Амарама, який чвалав геть у супроводі пів сотні своїх охоронців.

***

Так, у підзорну трубу Садеас розгледів, що до Холіна долучалася армія під Аладаровими знаменами.

Він опустив свою оптику й довго-довго просидів мовчки — аж стільки, що його охоронці (й навіть дружина!) знервовано завовтузились. Але їхнє занепокоєння було безпідставне.

Садеасове роздратування вляглося.

— Нехай накладуть там головами, — сказав він. — Усі четверо. Йалай, підготуй для мене звіт — я хочу знати… Йалай?

Та, стрепенувшись, глянула на чоловіка.

— Все гаразд?

— Я просто замислилася, — відказала вона з відстороненим виразом на обличчі. — Про те, що принесе нам майбутнє…

— Воно принесе Алеткару нових великих князів, — промовив Садеас. — Підготуй мені перелік васалів, які годяться на заміну тим, хто поляже в Далінаровій експедиції. — Він віддав вістовому підзорну трубу. — А доки вони не загинуть, не робімо нічого. Схоже, все закінчиться тим, що паршенді таки вб’ють Далінара. Аладарові дорога туди само, а решту цієї наволочі хай поглине Геєна.

І Садеас, розвернувши коня, продовжив прогулянку, демонстративно сидячи спиною до Рівнин.