Слова Променистого ордену

80. Зітнутися з дощем

Видираючись слизьким крутосхилом, Шаллан щільніше куталася в протибуряний плащ, украдений у якогось солдата.

— Ваша Світлосте? — промовив Ґаз, тримаючись за головний убір, щоб його не зірвало вітром. — А ви точно хочете це зробити?

— Звісно, що хочу, — відказала Шаллан. — А от чи розумний це вчинок… що ж, це вже інше питання…

Такі вітри були незвичні для Ридання — пори спокійних опадів, яка давала час на роздуми про Всемогутнього й перепочинок від великобур.

Хоча тут, у буреземлях, могло бути інакше. Дівчина дерлася вгору. В міру просування армій у внутрішні райони Рівнин — а експедиція тривала вже восьмий день — місцевість ставала дедалі пересіченішою. Алеті наступали за мапою, яку створила Шаллан із допомогою колишнього мостонавідника, Рлайна.

Вона вилізла на гребінь скельної формації і побачила картину, яку описували розвідники. Позаду лунали сердиті кроки Васи та Ґаза, які буркотливо нарікали на холоднечу. Перед очима Шаллан простягалося серце Рівнин — ті внутрішні плато, куди ще не ступала нога жодної людини.

— Це тут, — промовила вона.

Ґаз почухав під пов’язкою порожню очницю.

— Ви про останці?

— Так, охоронцю Ґазе, — підтвердила дівчина. — Про останці. Про чудові, дивовижні останці.

Вдалині, оповиті дощовою завісою, виднілися тіні. Побачивши їх ось, усім ансамблем, помилитися було неможливо. Це справді місто. Місто, що його століттями обліплював осілий крєм — немов дитячі кубики, закапані численними шарами воску. Для натренованого ока воно, поза сумнівом, вирізнялося на тлі решти рельєфу — але ж це ще далеко не все.

То був живий доказ. Навіть формація, на якій стояла Шаллан, свого часу, певне, являла собою споруду, що з навітряного боку зазнала ерозії, а з підвітряного — занесена крємом — утворила той горбкуватий, нерівний схил, яким вони піднімалися.

— Ваша Світлосте!

Не зважаючи на крики, які долинали знизу, Шаллан нетерпляче замахала рукою, щоб їй подали підзорну трубу. Ґаз простяг оптику, й дівчина навела її на плато, що лежали попереду. На жаль, з одного кінця в труби запотіла лінза, і Шаллан, мокнучи під дощем, спробувала її витерти — але та запотіла зсередини. От буреклята техніка!

— Ваша Світлосте? А може, нам… е-е… зважити на те, що нам кричать? — запитав Ґаз.

— Там просто виявили нових видозмінених паршенді, — відказала Шаллан.

І знову здійняла підзорну трубу. Хіба конструктор не мав би зробити її герметичною, щоб запобігти потраплянню вологи?

На верхівку формації видерлися кілька членів Четвертого мосту, і її власні охоронці позадкували.

— Ваша Світлосте, ясновельможний Далінар відводить авангард, бо наказав зайняти оборону по периметру плато, що позаду, — промовив один із мостонавідників — високий і привабливий чоловік, чиї руки здавалися непропорційно довгими.

Дівчина невдоволено поглянула в бік внутрішніх плато.

— Ваша Світлосте, — з неохотою повів далі мостонавідник, — а ще вам просили переказати, що коли ви не злізете, князь пришле Адоліна, щоб той… е-е… зніс вас донизу на плечах.

— Хотіла б я на це подивитися, — відказала Шаллан. Бо це таки звучало по-своєму романтично — про таке хіба в романі прочитаєш. — Він аж так сильно непокоїться через паршенді?

— Ваша Світлосте, Шен… е-е… тобто Рлайн говорить, що ми вже впритул підступили до плато, на якому вони базуються. Тут забагато ворожих розвідників. Тож, будь ласка…

— Нам треба он туди, — промовила Шаллан, показуючи пальцем. — Саме там лежать таємниці.

— Ваша Світлосте…

— Гаразд, гаразд, — відказала вона й, розвернувшись, рушила схилом донизу.

Дорогою дівчина, щоправда, послизнулася — і це не додало її спуску величності — але Васа встиг схопити її за руку і врятувати від падіння долілиць.

А опинившись унизу, вони швидко перетнули своє невеличке плато й разом із розвідниками підбігцем долучилися до основних алетійських сил. Рлайн запевняв, що особисто йому нічого не відомо про Присяжну браму — як, власне, мало що відомо й про місто, яке він називав не Осідищем Бур, а «Нараком». За його словами, паршенді оселилися тут на постійній основі лише після алетійського вторгнення.

Що далі вглиб Рівнин проникало Холінове військо, то більше паршенді вони помічали, вступаючи з ними в короткі сутички. На думку генерала Хала, ці ворожі вилазки були покликані звернути армію з маршруту, хоча як він це собі уявляв, Шаллан не розуміла. Зате добре розуміла, що їй почало набридати повсякчас ходити промоклою. Вони провели в поході вже майже два тижні, й дехто з вояків поговорював, що треба як не сьогодні, то завтра повертатися в табори, бо інакше черговий сезон великобур застане їх просто неба.

Шаллан перейшла міст і проминула кілька ліній оборони — списників, які займали позиції за невисокими, хвилястими кам’яними виступами — певне, рештками зруйнованих стін. Далінара з рештою великих князів вона розшукала в наметі. По центру табору їх нап’яли аж шість однакових, і здогадатися, де саме перебувала четвірка ясновельможних, було не так просто. Дівчина припустила, що це певний застережний захід. Коли Шаллан увійшла з дощу, в наметі тривала військова нарада.

— Природні умови на цьому плато надзвичайно сприятливі для оборони, — сказав Аладар, показуючи на мапу, розкладену на дорожньому столику перед ним. — Я волів би очікувати нападу тут, а не просуватися далі.

— А ще подальше просування наражатиме армії на загрозу, що в разі нападу їх можуть розітнути навпіл — половина сил на одному плато, а половина на іншому, — зітхнув Далінар.

— Але навіщо їм узагалі атакувати? — запитав Ройон. — На їхньому місці, я вишикувався б он там, неначе готуючись до атаки — але в наступ не йшов би. А просто зволікав, нав’язуючи ворогові оборону, аж доки не поновляться великобурі!

— Це слушна заувага, — визнав Аладар.

— Боягуз дурного не порадить, — зауважив Себаріал. — Хто-хто, а він чудово вміє уникати битви.

«Дядечко» Шаллан сидів коло столика разом із Палоною, приязно всміхаючись і поїдаючи фрукти.

— Сам ти боягуз, — огризнувся Ройон, стискаючи кулаки.

— Та я ж не в образу, — відказав Себаріал, — мої образи набагато лаконічніші й дошкульніші. А це був комплімент. Ройоне, якби моя воля, я найняв би тебе вести геть усі війни. Підозрюю, що загиблих було б куди менше, а солдати, зачувши, хто ними командує, розкупили б усю нижню білизну. Ціни на спіднє подвоїлися б і принесли мені цілий статок.

Шаллан віддала служникові плаща, з якого скрапувала вода, а сама, знявши зюйдвестку, взяла рушника й заходилася обсушувати волосся.

— Нам треба пробиватися до центру Рівнин, — сказала вона. — Ройон має рацію. Я категорично заперечую проти ідеї укріпитися на цьому плато — паршенді просто тягтимуть час, який працює на них.

Князі озирнулися на зухвалицю.

— Ваша Світлосте Шаллан, — промовив Далінар, — а я й не знав, що тепер нашу тактику визначаєте ви.

— Далінаре, ти сам винен — дав їй забагато волі, — зауважив Себаріал. — Нам, певне, треба було скинути її зі Шпиля ще багато тижнів тому — тієї самої миті, коли вона заявилася на нараду.

Дівчина саме готувала гідну відповідь, коли полог відкинули й до намету, важко ступаючи, зайшов Адолін. Його Сколкозбруя стікала дощівкою. Княжич відкинув забрало… Буря забирай! Ну він і красень — навіть коли видно лише половину обличчя. Шаллан усміхнулася.

— А вони добряче сполошилися, — промовив Адолін і, побачивши наречену, коротко всміхнувся у відповідь. А відтак, подзенькуючи обладунком, підійшов до стола. — Там принаймні десять тисяч цих видозмінених паршенді, які групами пересуваються довколишніми плато.

— Десять тисяч, — фиркнув Аладар. — Ну, десять тисяч ми здолаємо. Навіть попри перевагу, яку дає їм місцевість, і вимушено діючи не в обороні, а в наступі, з такою кількістю ворогів ми маємо запросто впоратись. Адже в нас понад тридцять тисяч війська!

— Так, саме для цього ми тут, — сказав Далінар і глянув на дівчину, яка спаленіла від явленої допіру зухвалості. — А цей ваш гіпотетичний портал — де саме він може лежати?

— Ближче до міста, — відказала Шаллан.

— А як бути з тим, що в них червоні очі? — запитав Ройон. Він явно дуже нервувався. — А зі світловими розрядами, що їх вони генерують, б’ючись? Буря забирай, мої слова не означали, наче я вимагаю просуватися далі. Мене лише непокоїли ймовірні дії паршенді. Я… нам у кожному разі доведеться нелегко, еге ж?

— Коли вірити Рлайнові, — втрутилася Навані, яка сиділа осторонь від стола, — перестрибувати з плато на плато здатні тільки солдати. Але можна припустити, що те саме до снаги й носіям нової подоби. Тож якщо ми рушимо вперед, паршенді зможуть утекти.

Далінар похитав головою.

— Вони не втекли, а закріпилися на Рівнинах іще багато років тому, розуміючи, що це найліпший шанс уціліти. Бо на відкритих просторах буреземель, де кам’яна порода суцільна, їх можна зацькувати й перебити. Ні, перевагу вони мають тільки тут. І не відмовляться від неї — не тоді, коли сподіваються дати нам бій.

— А коли так, то нав’язати їм цей бій може хіба що загроза їхнім домівкам, — розсудив Аладар. — Гадаю, нам і справді варто висуватися до міста.

Шаллан заспокоїлася: кожен крок до центру — а туди, за Рлайновими словами, залишалося пів дня переходу — наближав її до Присяжної брами.

Далінар розвів руками й, спершись на стільницю, нахилився над військовими мапами, відкидаючи на них свою тінь.

— Що ж, гаразд. Я здолав такий шлях не для того, щоб малодушно чекати, чого заманеться паршенді. Завтра ми виступимо до їхнього міста й під загрозою штурму примусимо ворога дати нам бій.

— Що далі ми просуваємося, то більша ймовірність залишитися відрізаними від таборів без надії на відступ, — зауважив Себаріал.

Холін промовчав, але Шаллан розуміла, що він подумав. «Варіант із відступом ми облишили ще хтозна-коли». Адже під паршендійськими ударами багатоденна поспішна втеча через плато обернеться катастрофою. Алеті битимуться тут і, в разі перемоги, захоплять укриття — Нарак.

Бо іншого виходу в них не було.

Далінар оголосив перерву, й великі князі повиходили в оточенні груп ад’ютантів із парасольками. Зустрівшись очима з командувачем, Шаллан стала чекати. За мить у наметі зосталися лише вона, Далінар, Адолін і Навані.

Та підійшла до старшого Холіна і в інтимному жесті обійняла його за плече.

— Цей ваш портал… — зронив князь.

— Так-так? — мовила Шаллан.

Далінар підвів погляд і зазирнув їй у вічі.

— Він справді існує?

— Ясна була певна, що так — а вона ніколи не помилялася.

— От тільки якщо ця «переможна серія» урветься, то в до бурі невдалий момент, — тихо відказав Далінар. — Я почасти погодився на просування вперед через ваше дослідження.

— Дякую.

— Не варто — я зробив це не заради науки. Просто, за словами Навані, цей портал дає унікальні можливості для відходу. Я сподівався розгромити паршенді до того, як замаячить загроза — хай у чому вона полягала б. Але, висновуючи з побаченого, вона з’явилася надто рано.

Шаллан кивнула.

— Завтра останній день зворотного відліку, який з’являвся на стінах після великобур, — сказав князь. — Хай про що йдеться, а воно настане завтра. І ви, Шаллан Давар, — мій резервний план порятунку. Розшукайте цей портал і зробіть так, щоб він запрацював. І якщо під натиском сил зла нам доведеться непереливки, той прохід відкриє шлях до спасіння. Може статися, що ви — наш єдиний шанс уціліти. І я маю на увазі як наше військо, так, власне, й сам Алеткар.

***

Минали дні, а Каладін уперто не піддавався гнітючому впливу дощу.

Він кульгав табором, спираючись на милицю, яку — попри заперечення, що йому ще рано розходжувати поранену ногу — дістав для командира Лопен.

Довкола так само не було ні душі, коли не рахувати паршменів, які вряди-годи волочили з ближніх лісів в’язки хмизу або носили чували зерна. Новин про експедицію не надходило. Королю майже напевне телестилеграфували, як ідуть справи, але він не розголошував отриманих звісток.

«Буря забирай, ну й моторошно тут», — подумав Каладін, шкутильгаючи повз порожні казарми, а дощ акомпанував цим думкам, барабанячи по прив’язаній до милиці парасольці — Лопеновій вигадці, яка трохи допомагала. Він проминув спренів дощу, які скидалися на блакитні свічки, що випиналися із землі — кожен з одним-єдиним оком на маківці. Бр-р-р, ну й почвари. Вони завше викликали в Каладіна відразу.

Він опирався дощу — але чи мало це сенс? Дощ, здавалося, тримав його в чотирьох стінах — а він виходив надвір. Дощ гнітив його, вганяючи в депресію — а він примушував себе поринати в роздуми. Підлітком він мав поруч Тіена, який розганяв для нього цей морок, а тепер від самої лише згадки про брата пітьма, навпаки, густішала — але цих спогадів було не уникнути. Ридання мимоволі нагадувало про Тіена — про його сміх перед загрозою темряви, його веселу життєрадісність, його безжурний оптимізм.

Але картини братової загибелі витісняли ці о́брази. Каладін міцно заплющив очі, силкуючись прогнати ті спогади — про майже ненавченого слабосильного хлопчика, якого зітнули, бо власні однополчани виставили його попереду, щоб, пожертвувавши жовторотиком, сповільнити ворога.

Каладін зціпив зуби й розплющив очі. Годі нудити світом. Він не стане скиглити або впиватися своїм горем. Так, він утратив Сил, але в його житті це вже не вперше: Каладін позбувся багатьох із тих, кого любив. Він уже переживав такі муки — переживе й цього разу.

І Каладін пошкутильгав обходити казарми. Він робив такий обхід по чотири рази на день. Інколи з Лопеном, але нині капітан був сам. Брьохаючи по калюжах, він спіймав себе на тому, що всміхається — адже на ньому були чоботи, які свого часу відібрала Шаллан.

«Я ні на мить не повірив, що вона рогоїдка, — майнуло в свідомості. — Треба буде розказати їй про це — нехай знає!»

Він спинився й, спершись на милицю, окинув поглядом Розколоті рівнини. Але розгледів небагато — заважала дощова завіса.

«Повертайтеся живі-здорові, — подумки велів він тим, хто зоставався там. — Усі до єдиного. Бо цього разу, коли щось піде не так, мені вам не допомогти».

Скеля, Тефт, Далінар, Адолін, Шаллан і Четвертий міст у повному складі — тепер усі вони були самі за себе. Яким би став цей світ, якби він, Каладін, був ліпшою людиною? Якби явив свої здібності й повернувся разом із Шаллан до військового табору, переповнений Буресвітлом? Він був усього за крок від того, щоб розкрити, на що здатен…

«Ти розмірковував про це не один тиждень, — промайнула думка. — Але ніколи на таке не пішов би — бо надто боявся».

Визнавати це було неприємно, але правда є правда.

А втім, якщо його припущення щодо Шаллан небезпідставні, то Далінар, може, й матиме Променисту. Нехай же та розпорядиться своїм даром ліпше, ніж він.

Каладін покульгав далі та, обігнувши казарму Четвертого мосту, спинився, забачивши розкішну карету, запряжену кіньми з королівським гербом на попонах, яка чекала при вході.

Капітан вилаявся й пошкутильгав уперед. Назустріч йому вибіг Лопен, який обходився без парасольки: під час Ридання багато хто навіть не намагався вживати заходів, щоб не намокнути.

— Лопене! — окликнув його командир. — Що тут коїться?

— На тебе чекають, харизматику, — відказав гердазієць, несамовито жестикулюючи. — Сам король.

Капітан, прискорившись, покульгав до своєї кімнати. Двері були відчинені, й Каладін, зазирнувши всередину, побачив короля Елгокара, який стояв, роздивляючись його кімнатчину. Моаш вартував на вході, а Така — колишній королівський гвардієць — тримався ближче до свого підопічного.

— Ваша Величносте? — промовив замість привітання Каладін.

— А, мостонавіднику, — озвався король.

Його щоки були червоні. «Випиває», — збагнув Каладін, хоча п’яним Елгокар не здавався. Тепер, коли докірливого погляду Далінара тимчасово не стало, приємно було розслабитися в компанії пляшки.

Під час їхньої першої зустрічі капітанові здалося, що Елгокарові бракувало монаршої величі. Але нині — от дивина — йому спало на думку, що той мав воістину королівський вигляд. І то Його Величність не змінився — ті самі владні риси, завеликий ніс і зверхня манера триматися. Змінилося Каладінове сприйняття, атрибутуючи королівському титулу не честь, військову звитягу та шляхетність, а менш показні Елгокарові якості.

— То це і все, на що можуть претендувати Далінарові офіцери? — спитав король, обвівши рукою кімнату. — Бачу, що дядечко в своєму репертуарі: всі мають жити в таких самих аскетичних умовах, як він. У мене таке враження, що той геть розучився насолоджуватися життям.

Каладін глянув на Моаша, а той знизав плечима. Сколкозбруя дзенькнула.

Король прокашлявся.

— Мені казали, наче ти лежачий і прибути на моє запрошення не можеш, але це, дивлюся, не відповідає дійсності.

— Вибачте, Ваша Величносте, — сказав Каладін. — Мені ще зле, але, щоб відновити форму, я щодня потроху розходжую поранену ногу. Звідси й побоювання, що мій зовнішній вигляд міг би стати образливим для престолу.

— Бачу, ти навчився політесу, — промовив Елгокар, схрестивши руки на грудях. — Але правда в тому, що мої накази перестали бути обов’язковими навіть для темнооких. В очах підданців я більше не самодержець.

«Знову за своє. Та скільки ж можна?»

Його Величність коротко змахнув рукою.

— Ви двоє, вийдіть. Я хочу поговорити з ним наодинці.

Стривожений Моаш глянув на Каладіна, але той кивнув, і Сколкозбройний із Такою повиходили, зачинивши двері й залишивши капітана та короля при світлі кількох напіввичахлих сфер, які вийняв останній. Великобурі не було надто давно, й незабаром, коли заряджених сфер не залишиться, в хід підуть свічки й каганці.

— Де ти навчився бути героєм? — спитав Елгокар.

— Ваша Величносте? — не зрозумів Каладін, який важко спирався на милицю.

— Ну, героєм… — повторив король, неуважливо махнувши рукою. — Всі тебе люблять. Ти врятував Далінара, переміг Сколкозбройних, повернувся живим, коли впав у бурекляті провалля! Мостонавіднику, як тобі це вдається? Де ти цьому навчився?

— Ваша Величносте, мені просто поталанило.

— Ні-ні, — заперечив той і заходив сюди-туди по кімнаті. — Це закономірність, яку мені поки що несила збагнути. Коли я намагаюся демонструвати силу — виставляю себе дурнем, а коли являю милосердя, то об мене витирають ноги. Варто мені послухатися поради, як виявляється, що її дали не ті люди, а варто зажити своїм розумом, як Далінар має перехопити в мене стерно влади, доки я не занапастив королівства.

То звідки ж інші знають, як їм бути? І чому цього не знаю я? Мене ж бо народили для престолу — я помазаник Усемогутнього! То чому ж Він дарував мені титул, але обділив мене хистом? Таке не вкладається в голові. А тим паче з огляду на враження, наче кожен уміє те, що не виходить у мене. Мій батько давав раду навіть таким, як Садеас — короля Ґавілара водночас любили й боялися, намагаючись прислужитися. А мені навіть несила домогтися від темноокого, щоб той прибув у палац! Чому в мене нічого не виходить? І як мені цьому зарадити?

Шокований такою відвертістю, Каладін аж сахнувся.

— А чому Ваша Величність запитує про це в мене?

— Бо ти знаєш, у чім тут секрет, — сказав король, так само ходячи з кутка в куток. — Я бачив, як шанують тебе підлеглі, чув, що говорять про тебе в народі. Ти герой, мостонавіднику. — Він зупинився й, підступивши ближче, взяв капітана за плечі. — Ти можеш навчити цьому й мене?

Каладін ошелешено глянув на Елгокара.

— Я хочу стати справжнім королем — таким, як батько, — мовив той. — Хочу вести за собою й користуватися повагою підданців.

— Не знаю… — Каладін ковтнув клубок у горлі. — Не знаю, чи можливо це, Ваша Величносте.

Елгокар примружив очі.

— То ти й досі говориш, що думаєш — навіть після неприємностей, яких зазнав. Тоді скажи, мостонавіднику: по-твоєму, я поганий король?

— Так.

Той шумно втягнув повітря, але Каладіна не випустив.

«Я міг би зробити це прямо тут, — збагнув капітан. — Порішити короля й посадити на трон Далінара. Не криючись, без потаємних змов і боягузливих замахів. У чесному двобої — лише він і я».

Такий спосіб видавався шляхетнішим. Його, звісно, найімовірніше, стратили б — але Каладін раптом збагнув, що йому байдуже. То чи не піти на це заради блага королівства?

Але він жваво уявляв, як розчарує й розгніває Далінара. Смерть його не страшила — але підвести Холіна… «Буря забирай!»

Король відпустив його й відійшов.

— Що ж, чесне запитання — чесна відповідь, — пробурмотів Елгокар сам до себе. — Просто тих, кого я маю привернути на свій бік, на одного побільшало. Нічого, я збагну, як це зробити. І стану королем, якого запам’ятають.

— Або ви можете вчинити, як ліпше для Алеткару, й зректися престолу, — сказав Каладін.

Його Величність застиг на місці й, потемнівши з лиця, обернувся до капітана.

— Мостонавіднику, не заривайся. От іще! Даремно я сюди прийшов…

— Ваша правда, — погодився Каладін.

Було в усій цій розмові щось неприродне.

Елгокар підійшов до дверей, але зупинився й, не дивлячись на капітана, сказав:

— Із твоєю появою тіні зникли.

— Ті… тіні?

— Я бачив їх краєчком ока, в дзеркалах, і ладен заприсягтися, що навіть чув їхній шепіт — але ти розлякав їх. Відколи ти з’явився, я не бачив жодної. В тобі щось є — навіть не намагайся заперечити. — Король поглянув на Каладіна. — Я шкодую про свій вчинок щодо тебе. Ти на моїх очах допоміг Адолінові, захистив Ренаріна… і мене взяли заздрощі. Ти чемпіон, усі тебе люблять — а мене всі ненавидять. Ех, треба було самому спуститися на арену…

От я й психонув, коли ти кинув виклик Амарамові. Не ти, а я позбавив нас шансу притиснути Садеаса до стіни. Щодо цього Далінар має рацію — і то вже далеко не вперше. Ох, як же я стомився від його слушності і від своїх помилок. У такому світлі не дивно, що ти вважаєш мене за поганого короля.

Й Елгокар, відчинивши двері, пішов.