Слова Променистого ордену

85. Поглинений небесами

— А вона не сказала, чи зможе відкрити портал? — спитав Далінар, крокуючи до штабного намету.

Довкола періщив такий рясний дощ, що вирізнити його окремі пасма, гнані вітром, не дозволяли навіть фабріалові світильники Навані. Князь давно мав би знайти укриття.

— Ні, Ваша Ясновельможносте, — відказав Пійт, мостонавідник. — Але вона наголошувала, що нам не витримати двох великобур, які насуваються.

— Як це «двох»? — запитала Навані.

Її вирвана з рук парасолька давно полетіла за вітром, і жінка, попри вдягнутий цупкий плащ, усе одно промокла до нитки. По інший бік від Далінара крокував Ройон, чиї просяклі водою борода та вуса обвисли.

— Не знаю, Ваша Світлосте, — промовив Пійт, — але таке вона сказала. Великобуря й щось іще… як це ж його?.. Вічновій мають зітнутися прямо тут.

Далінар замислено насупився. Штабний намет був просто перед ним. Він переговорить там із польовими офіцерами й…

Аж раптом намет здригнувся від шквалу й, зірвавшись, пронісся повз князя, волочачи за собою мотузки з бретналями — так близько, що до нього, здавалося, можна було дотягтися. Холін вилаявся, дивлячись, як там, де щойно стояв намет, на камінь висипаються, освітлюючи плато, десятки сфероламп, а писарки з солдатами метушаться, хапаючи мапи й папери, доки ті не стали здобиччю вітру й дощу.

— Буря забирай! — лайнувся князь, відвертаючись від страшенного шквалу. — Що там із поточною обстановкою?

— Сер! — До князя підбіг Каель, начальник польового штабу, в супроводі дружини, Апари. Одяг на ньому був здебільшого сухий, але ситуація змінювалася на очах. — Аладар на своєму плато здобув перемогу! Моя дружина саме готувала вам донесення.

— Справді?

Благослови його Всемогутній. Аладар таки впорався.

— Так точно, сер, — підтвердив Каель, якому довелося перекрикувати дощ і вітер. — Великий князь повідомляє, що ворожі співуни не чинили опору й дали себе перебити, а решта паршенді не встояли й повтікали. Тож навіть не втримавши Ройонового плато, битву ми виграли!

— Ох, сумніваюся! — гукнув у відповідь Далінар. Усього лічені хвилини тому дощ був тихий, але стрімко посилювався. — Негайно передайте Аладарові, моєму синові й генералові Халу наказ: просто на південному сході від нас є ідеально кругле плато — нехай усіма силами відступають туди й готуються до бурі, яка от-от налетить.

— Слухаю, сер! — відчеканив офіцер і віддав честь, стукнувши себе кулаком у груди. Але іншою рукою вказав за плече Далінарові: — Сер, ви це бачили?

Той обернувся і глянув на захід, де виднілися спалахи червоного світла й раз по раз збігали донизу розряди блискавок. Саме небо неначе билося в корчах від того, що там визрівало — колосальної бурі, чий зародок стрімко розкручував спіраль свого розвитку.

— Усемогутній, що над нами… — шепнула Навані.

Неподалік затрясся ще один намет, чиє кріплення ослаблював вітер.

— Каелю, кидайте намети, — звелів князь. — Усім на марш — негайно. Навані, рушай до Її Світлості Шаллан і допоможи їй, чим зможеш.

Офіцер кинувся геть і заходився вигукувати накази, а Навані, рушивши з ним, розчинилася в темряві — але загін охорони метнувся їй навздогін.

— Далінаре, а я? — запитав Ройон.

— А ти маєш очолити своїх людей і вивести їх у безпечне місце, — відказав Холін. — Якщо його ще можна десь знайти.

Намет неподалік від них знову затрясся. Далінар насупився. Йому здалося, наче той трясеться не від вітру. А це що… крик?

Тканина намету тріснула, й звідти, проїхавши спиною по камінню, вилетів Адолін, чия Збруя сочилася Світлом.

— Адоліне! — крикнув князь, кидаючись до сина.

У його Збруї бракувало кількох секцій, а з носа княжича юшила кров. Юнак підвів на батька очі й крізь зціплені зуби сказав щось — але його слова віднесло вітром. Шолома не було, лівого поруча теж, нагрудник потріскався так, що от-от мав розпастися, а права нога залишилася незахищена. Хто міг утнути таку річ зі Сколкозбройним?

Відповідь не змусила на себе чекати. Пригортаючи Адоліна, Далінар не зводив очей із поваленого намету, який метлявся на вітрі й зірвався тоді, коли повз нього пройшов чоловік, що курився струминками осяйного Світла. Чужинські риси обличчя, суціль білий одяг, котрий прилип до тіла під дощем, понура безволоса голова й затінені очі, які сяяли Буресвітлом.

То була Ґавіларова смерть. Убивця в білому, Сет.

***

Шаллан розшифровувала написи на стінах круглого приміщення, гарячково шукаючи способу домогтися, щоб Присяжна брама запрацювала.

У неї мало вийти. Неодмінно мало.

— Їх виконано зорепіснемовою, — сказала Інадара. — Мені не розібратися в жодному з них.

«Ключ дадуть Променисті лицарі».

Хіба Ренарінового Сколкозбройця не досить?

— У чому закономірність? — шепнула Шаллан до Фрактала.

— Ммм… — озвався той. — А може, ти її не бачиш, бо перебуваєш надто близько? Як-от у випадку з Розколотими рівнинами?

Дівчина, повагавшись, підвелася й пройшла в центр приміщення, де сходилися воєдино зображення Променистих лицарів і їхніх королівств.

— Ясновельможний Ренаріне? Що з вами? — спитала Інадара, бо молодший княжич, повалившись навколішки, скулився під стіною.

— Я його бачу, — відповів той, неначе в гарячці. Його голос луною розлігся приміщенням, і подвижники, які вивчали мозаїку, підвели на княжича очі. — Я прозираю майбутнє. За що? Всемогутній, за що? За що мені це прокляття?

Він жалібно скрикнув і, підвівшись, стукнув чимось об стіну. Камінцем? І де ж він його взяв? А Ренарін, стискаючи «броньованими» пальцями оте своє не знати що, почав писати.

Шокована Шаллан підступила до княжича. Числова послідовність?

Суцільні нулі.

— Почалося, — шепотів Ренарін. — Почалося, почалося, почалося. Ми покійники. Ми покійники. Ми покійники…

***

Далінар стояв навколішках під небом, що розколювалося, і пригортав до себе сина. Дощівка змила з княжичевого обличчя кров, і ошелешений отриманою прочуханкою хлопчина закліпав очима.

— Батьку… — видобув Адолін.

Убивця підступав спокійно й на позір неквапно. Здавалося, що він не йде, а пропливає під дощем.

— Сину, коли успадкуєш мій трон, не дозволяй корумпувати себе. Не грайся в чужі ігри. Не йди на поводі, а веди за собою.

— Батьку! — скрикнув той, і його погляд прояснився.

Далінар підвівся. Адолін став накарачки і спробував зіп’ятися на ноги, але вбивця роздробив один із його нагомілковиків. Набути вертикального положення зробилося практично неможливо, й хлопець зісковзнув назад у воду, що збиралася калюжами.

— У тебе добрий вишкіл, Адоліне, — сказав Далінар, водночас не зводячи очей з убивці. — Ти ліпша людина, ніж я — тиран за натурою, який завше мав попрацювати над собою, щоб змінитися. А от ти — порядний від природи. Веди їх за собою, Адоліне. Об’єднай їх.

— Батьку!

Далінар відійшов від сина. Неподалік кричали-метушилися писарки та ад’ютанти, офіцери й рядові, шукаючи ладу в хаосі бурі. Вони виконували князівський наказ про евакуацію й переважно ще не помітили постаті в білому.

Шин спинився за десять кроків від Далінара. Збліднувши з лиця й заїкаючись, Ройон позадкував від них і здійняв крик:

— Убивця! Убивця!

Дощ трішки стишувався, але це не надто обнадіювало Далінара — не з тими червоними блискавками на обрії. Чи не… чи не буряна стіна там формувалася поперед тієї нової стихії? Його старання розгромити паршенді зазнали фіаско.

Шин не нападав, а просто стояв навпроти князя — непорушний і з непроникним обличчям, із якого стікала вода. Неприродно спокійний.

Холін був набагато вищий і кремезніший, а цей чоловічок у білому зі своєю блідою шкірою здавався заледве не юнаком — недолітком, як порівняти з Далінаром.

Ройонові крики, що лунали позаду, губилися в загальному рейваху, але Четвертий міст таки надбіг і, по периметру заступивши собою князя, наїжачився списами. Але той махнув охороні відійти зі словами:

— Хлопці, тут ви нічим не зарадите. Я сам із ним розберуся.

Десять ударів серця.

— Навіщо? — спитав Далінар у вбивці, який так само стояв під дощем. — Навіщо ти вбив мого брата? Тобі пояснили причину такого наказу?

— Я Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, й роблю, що вимагають господарі, не ставлячи запитань, — відказав той. Якось хрипко.

І Далінар змінив свою думку щодо стану цього чоловіка. Так, шин здавався спокійним, але говорив крізь зціплені зуби, а його очі були аж надто округлені.

«Буря забирай! Та він божевільний», — збагнув Холін.

— Не треба цього робити, — сказав князь. — Якщо річ у грошах…

— Моє від мене нікуди не дінеться! — крикнув убивця. З його обличчя бризнула дощівка, а вуста закурилися Буресвітлом. — Належне мені я отримаю до останньої дещиці! Воістину сповна! Затямив, каменеходцю?!

Убивця виставив руку вбік, і щойно в ній з’явився Сколкозброєць, як Сет натреновано — ба зневажливо, наче просто зріза́в хрящ із м’яса — ступив уперед і замахнувся на Далінара.

Князь парирував його випад власною Зброєю, яка з’явилася в останній момент — коли п’ясток був уже здійнятий.

Кинувши погляд на Далінарів клинок, убивця розтягнув губи, всміхаючись, але майже не оголивши зубів. У поєднанні з одержимістю в очах така посмішка була чи не найстрашнішим з усього, що Холін бачив на своєму віку.

— Дякую, — сказав убивця, — що розтягуєш мої страждання, не шукаючи легкої смерті.

Він ступив крок назад і запалав білим світлом.

А потім знову кинувся на Далінара. З нелюдською швидкістю.

***

Адолін лайнувся і струснув із себе приголомшення. Буря забирай, як же боліла голова! Він добряче стукнувся нею, коли його шпурнули додолу.

Батько бився із Сетом. Хвала Всемогутньому, що старий дослухався до голосу розуму й сформував зв’язок із Клинком божевільного. Адолін, зціпивши зуби, спробував підвестися, але без нагомілковика це було нелегко. Дощ стишувався, але небо не прояснилося. На заході червоним водоспадом проливалися додолу блискавиці — майже безперестанку.

Хоча водночас зі сходу віяв поривистий вітер. Звідти, від Першопочатку, також насувалася якась стихія — і це було дуже погано.

«Те, що сказав мені батько…»

Адолін, заточившись, замало не звалився додолу, але на допомогу прийшли чиїсь руки. Кинувши погляд у той бік, княжич побачив двох мостонавідників — тих самих, Шрамма та Дрегі. Саме вони допомогли йому встояти.

— Присягаюся бурею, вас обох підвищено! — гукнув Адолін. — Допоможіть мені скинути цей обладунок.

І він гарячково заходився звільнятися від секцій броні. Його Збруї так дісталося, що користі від неї майже не було.

Неподалік дзвенів метал — там бився батько. Якщо той іще трішечки протримається, Адолін устигне на допомогу. Він не дозволить тій істоті взяти гору вдруге. Оце вже зась!

Княжич глянув, як там старий — і застиг, так само тримаючись руками за ремені, які втримували на місці нагрудник.

Його батько… у фехтувальних рухах він був просто красень.

***

Далінар не бився, захищаючи своє життя — воно йому давно не належало.

Він бився, щоб сквитатися за Ґавілара. Бився так, як хотів би битися багато років тому, коли втратив свій шанс. Користуючись перервою між бурями — коли дощ ущух, а вітри набирали повітря, щоб знову повіяти — він танцював з убивцею королів і якимось дивом тримався.

Шин рухався як тінь. Його крок здавався зашвидким для людини. Він не стрибав, а змивав у повітря. Змахи його Сколкозбройця скидалися на спалахи блискавки, а вільна рука вряди-годи сягала вперед, щоб схопити супротивника.

Не забувши їхньої попередньої зустрічі, Далінар усвідомлював, що саме ця зброя — найгрізніша в Сетовому арсеналі. І щоразу примудрявся виставити меча й примусити вбивцю позадкувати. Той нападав із різних боків, а князь відбивався не думаючи. Адже думки задурювали голову й дезорієнтували.

Зате інстинкти самі знали, що робити.

Пригинатися, коли шин стрибає йому через голову. Відступати, уникаючи удару, який міг би перетяти хребет. Проводити випади, примушуючи нападника задкувати. А коли той простягає п’ястка, швидко відступати на три кроки й, загрозливо здійнявши меча, завдавати удару, цілячи в кисть.

Це спрацьовувало, і на короткий час дозволило князеві успішно відбиватися від тієї істоти. Четвертий міст, скоряючись його наказу, тримався позаду. От і добре, бо охоронці лише заважали б.

Холін не піддавався.

Але й гору не брав.

Аж ось він увернувся від удару, але зробити це досить швидко не зміг, і вбивця, накинувшись збоку, вгатив його кулаком.

Затріщали зламані ребра. Князь охнув і, заточившись, замало не впав. Змахнув Сколкозбройцем, відганяючи Сета — але було вже запізно: удар свою справу зробив. Біль був такий, що ноги не тримали. Далінар осів навколішки.

І тієї миті усвідомив істину, яку мав би збагнути ще хтозна-коли.

«Якби тієї ночі я не впився й не заснув, а був на місці… Ґавілар би все одно загинув.

Я не здолав би цієї істоти. Такий горішок, як вона, мені не по зубах — ні тепер, ні тоді.

Я не зміг би врятувати брата».

Ця думка принесла розраду й наостанок зняла з душі камінь, який Далінар проноси́в там понад шість років.

Убивця рушив до князя, страхітливо осяйний від Буресвітла, але ззаду на нього хтось кинувся.

Далінар гадав, що то Адолін або, може, хтось із мостонавідників.

Але виявилося, що то Ройон.

***

Адолін відкинув осторонь останню секцію обладунку й бігом кинувся до батька. Далінар стояв навколішках перед убивцею — переможений, але ще живий.

Наближаючись до нього, княжич закричав — аж раптом із решток намету хтось вискочив. То був великий князь Ройон — недоречно озброєний звичайним мечем — який кинувся на вбивцю, ведучи за собою невеличкий загін солдатів.

Якби пацюки вступили в битву з прірводемоном, то їхні шанси були б вищі.

Не встиг княжич скрикнути, як убивця — що рухався зі сліпучою швидкістю — крутнувся й зітнув Ройонове лезо при самому руків’ї меча. А іншою рукою, в стрімкому випаді, вдарив нападника в груди.

Ройон злетів у повітря, залишаючи конденсаційний слід із Буресвітла, і закричав, поглинений небесами.

Його люди протрималися навіть менше: спритно уникаючи списів, убивця з нелюдською грацією метнувся між їхніми лавами — й одним махом зітнув дюжину солдатів, у яких повигоряли очі.

Адолін перескочив через одне з їхніх тіл, яке повалилося долі. Буря забирай! Він досі чув, як десь високо в небі волає Ройон.

Княжич завдав удару, але та істота увернулася й відбила його Зброю. Вбивця широко всміхався, і було видно, як Буресвітло витікає в нього крізь зуби, хоч той і мовчав.

Адолін спробував Димостійку й провів стрімку серію випадів, але вбивця спокійнісінько повідбивав їх, нітрохи не переймаючись. Княжич зосередився й застосував усе своє дуельне вміння — але проти цієї істоти він був дитина.

Неподалік із неба, так само волаючи, звалився Ройон, огидно шльопнувши в момент удару об камінь. Мигцем поглянувши на те «мокре місце», Адолін зрозумів, що великий князь уже ніколи не підведеться.

Він, лайнувшись, кинувся на вбивцю — але на нього, розвіваючись, налетів брезент, що його Сет побіжно торкнув. Це чудовисько могло повелівати неживими предметами! Адолін прорубався крізь крам і рвонув уперед, щоб завдати удару…

Але виявив порожнечу.

«Пригнися».

Княжич припав до землі, а над ним щось пронеслося — вбивця, який летів у повітрі. Шинів Сколкозброєць просвистів над самою його головою, схибивши всього на лічені дюйми.

Адолін перекотився й став на коліна.

Як… Що йому робити?..

«Тобі його не здолати, — майнуло в свідомості. — Його не здолати нікому».

Убивця легко приземлився, а княжич, звівшись на ноги, виявив, що тепер він не сам — довкола вишикувалися з дюжину мостонавідників, а їхній очільник, Шрамм, глянув на Адоліна й кивнув. От молодці! На власні очі бачивши, як падає Ройон, ці хлопці все одно прийшли йому на допомогу. Холін здійняв Сколкозбройця й помітив, що неподалік його батько таки звівся на ноги і не став заперечувати, щоб невеличкий загін охоронців оточив і його. Вони з Адоліном провели по двобою й зазнали поразки. Тож тепер їм залишалося хіба спробувати накинутися на шина гуртом.

Неподалік залунали крики. Судячи зі штандарту, наближався генерал Хал із великим ударним загоном. Але йому не встигнути: вбивця, схиливши голову, стояв на мокрому плато між нечисленними силами Далінара та Адоліна. Розсипані сферолампи світилися синім, а воістину нічну темряву неба розсіювали хіба червоні спалахи блискавок.

Накинутись на Сколкозбройного всім гамузом, сподіваючись на везіння. Іншого виходу не залишалося. Адолін кивнув Далінарові, і той похмуро кивнув у відповідь. Він уже все зрозумів: цю істоту було не здолати.

«Веди їх за собою, Адоліне».

«Об’єднай їх».

Княжич, виставивши Зброю, закричав і кинувся вперед, а його люди побігли за ним. Далінар також почав наступати — але повільніше й тримаючись однією рукою за груди. Буря свідчиця, що він заледве стояв на ногах.

Сет підвів голову, але його лице не виражало жодних емоцій. А коли до нього підступили впритул, він підстрибнув і змив у повітря.

Адолін провів його очима. Невже вони наполохали вбивцю?..

Але шин, зробивши в повітрі сальто, знову зіскочив додолу — осяйний, немовби комета. Адолін заледве парирував удар його Зброї. Той був неймовірно потужний, і звалив княжича навзнак. А вбивця крутнувся дзиґою — і двоє мостонавідників із випаленими очима повалилися долі, тимчасом як інші, намагаючись провести випад, залишилися без наконечників на ратищах.

Убивця вирвався з-поміж навалених трупів. Він мав кілька ран, що кривавили — але затягнулися на очах в Адоліна, й кровотеча спинилася. Саме таке й розповідав Каладін. У княжича занудило коло серця, коли він із жахом збагнув, якими примарними були їхні шанси перемогти цю істоту — хоч тоді, хоч тепер.

Шин кинувся до старшого Холіна, який атакував у ар’єргарді. Бувалий — і немолодий — вояк, той здійняв Сколкозбройця, немов салютуючи, й провів один випад.

Він не здавався. Знай наших!

— Батьку… — шепнув Адолін.

Але вбивця парирував той випад, а відтак приклав долоню до Далінарових грудей.

І великий князь, раптом засяявши, злетів у темні небеса — але без крику.

На плато запанувала тиша. Дехто з мостонавідників підтримував навстоячки поранених товаришів, а інші обернулися до вбивці й шикувалися у бойову шеренгу. На їхніх обличчях прозирало шаленство.

Але шин, опустивши Зброю, рушив геть.

— Покидьок! — процідив Адолін, кидаючись йому навздогін. — Покидьок!

Від сліз він заледве бачив.

Убивця зупинився й наставив на княжича Зброю.

Той застиг на місці. Буря забирай, як же боліла голова!

— Все скінчено, — шепнув Сет. — Я своє зробив.

І, відвернувшись, знову рушив геть.

«Яке там у Геєні скінчено!» Княжич здійняв над головою Сколкозбройця.

Але вбивця, розвернувшись, так рубнув по ньому власним клинком, що Адолін виразно почув, як у зап’ясті щось хруснуло, а його Зброя, випавши з хвату, щезла. Змах руки — і Сет тильним боком долоні вдарив княжича в груди. Тому зненацька забило дух, і він, охнувши, приголомшено осів на коліна.

— Гадаю, в мене вдосталь часу, щоб забрати й іще одне життя, — проричав шин.

І, попри зціплені зуби й округлені очі, вишкірився в жахливій посмішці — так посміхаються, тамуючи нестерпний біль.

Адолін, хапаючи повітря, чекав на удар. І глянув у небо.

«Вибач, батьку. Я…

Я…»

А це що таке?

Він кліпнув очима, зауваживши у вишині щось осяйне: воно летіло додолу, мов опалий листок. Якась постать. Людська.

Далінар.

Великий князь падав повільно, наче був не важчий за хмаринку, а його тіло стікало осяйними пасмами білого Світла. Неподалік заперешіптувалися мостонавідники й закричали, тицяючи пальцями, вояки.

Адолін закліпав очима, не маючи сумніву, що в нього галюцинація. Але ні — то справді був Далінар. Він… справляв враження когось із самих Вісників, який спускається з Ідилічних покоїв.

Забачивши таке, вбивця сахнувся, і його щелепа нажахано відвисла.

— Не може бути… Ні!

А відтак перед князем метеором пронісся яскравий згусток сяйва й енергії. Він різко приземлився, і від нього на всі боки розійшлося Буресвітло, мов кільце білого диму. По центру сидів напочіпки якийсь чоловік у синьому, однією рукою спираючись на каміння, а другою стискаючи осяйного Сколкозбройця.

Його очі світилися так, що Сетові на контрасті здавалися тьмяними. На ньому був мундир мостонавідника, а на лобі стояли невільницькі ґліфи.

Імлисте світло, що кільцем розійшлося від нього, розсіялось, зоставивши на мить лише великий ґліф — у формі меча, — який зрештою також розчинився в повітрі.

— Ти відправив його в небо на смерть, душогубе, — але небеса з вітрами належать мені, — промовив Каладін, чиї вуста клубочилися Буресвітлом. — Я забираю їх собі, як зараз заберу і твоє життя.