Слова Променистого ордену

29. Кривавий устав

Торол Садеас заплющив очі й, поклавши Присяжника собі на плече, вдихав солодкуватий, прілий запах паршендійської крові. В ньому нуртував Запал битви — благословенна й прекрасна сила.

Власна кров гупала у вухах так гучно, що він заледве чув гомін битви та стогони болю. Якусь мить він упивався лише вишуканим хмелем Запалу, п’янкою ейфорією від того, що провів годину за єдиним заняттям, яке ще давало йому справжню радість, — відстоюючи власне життя й забираючи його в слабших, ніж він, ворогів.

Але це відчуття відступало. Запал завжди зникав одразу по завершенні битви. За час вилазок проти паршенді він ставав чимраз менш солодким — певне, через глибинне усвідомлення безцільності цього суперництва. Воно не вимагало від нього зусиль і не наближувало до кінцевої мети — перемоги. Винищення обкрєм’яних дикунів у забутих Вісниками краях остаточно втрачало пікантність.

Садеас зітхнув, опустив Сколкозбройця й розплющив очі. Перетинаючи поле битви, до нього простував Амарам, переступаючи трупи людей і паршенді. Його Збруя була по лікоть у лілово-фіолетовій крові, а в латній рукавиці він тримав яхонтосерце, яке тьмяно поблимувало. Копняком відшпурнувши труп паршендійця, він підійшов до Садеаса, а його почесна варта, розгорнувшись віялом, долучалася до князівської. На якусь мить Садеасові стало прикро від злагодженості їхніх маневрів — а надто на тлі недолугості його власних людей.

Амарам стягнув шолом і зважив у руці яхонтосерце, підкинувши його та впіймавши.

— Ти вже знаєш, що сьогодні твоя тактика не спрацювала?

— Не спрацювала? — перепитав Садеас, піднявши забрало. Неподалік його солдати добивали з пів сотні паршенді, які потрапили в оточення й не змогли відступити з плато разом із рештою. — Як на мене, все пройшло дуже добре.

Амарам указав на пляму, яка з’явилася на плато, що лежали західніше, ближче до таборів. Знамена вказували, що то прибули Гатам і Ройон — двоє великих князів, які й мали вирушити на цю вилазку: вони використовували мости на кшталт Далінарових — повільні й загайні махини, — які неважко було перегнати. Тимчасом як одною з переваг Садеасових мостонавідних команд було те, що потреби навчати їх майже не виникало. Якщо, віддавши Присяжника за мостонавідну обслугу, Холін думав сповільнити його, то дурість цього плану довело саме життя.

— Ми мали дістатися на місце, захопити яхонтосерце й повернутися до їхньої появи, — сказав Амарам. — Тоді ти міг би заявити, що забув, чия сьогодні черга. А прибуття обох їхніх армій унеможливлює будь-які виправдання.

— Ти неправильно оцінив ситуацію, — промовив Садеас. — Чому ти вирішив, ніби я маю намір перед кимось виправдовуватися?

Останній паршендієць загинув, злютовано вереснувши, і Садеас відчув приплив гордості. Подейкували, наче їхні воїни ніколи не здаються, але одного разу — колись давно, ще на першому році війни — він бачив, як вони склали зброю, намагаючись здатися. Він перебив їх усіх особисто — молотом Сколкозбруйного — на очах у їхніх товаришів, які, відступивши, дивилися із прилеглого плато.

Відтоді жоден паршендієць не відмовляв йому чи його людям у праві завершити бій, як годиться. Садеас махнув авангарду збиратися, щоб супроводити його назад до військового табору, доки решта армії зализувала рани. Амарам перетнув моста разом із ним, проминувши ледацюг-мостонавідників, які давали хропака на землі, доки ліпші люди накладали життям.

— Обов’язок велить мені допомагати вам на полі битви, Ваша Високосте, — промовив Амарам на ходу, — але маю сказати, що не схвалюю наших дій. Ми маємо прагнути не поглиблення, а подолання розбіжностей між нами та королівською фракцією на чолі з Далінаром.

Садеас фиркнув.

— Тільки не треба цих шляхетних промов. Вони справляють враження на інших, але я знаю, що насправді ти — безжальний мерзотник.

Той випнув підборіддя, але голови не повернув. А коли вони дійшли до своїх коней, Амарам простяг руку й поклав Садеасові на плече.

— Тороле, — тихо мовив він, — на світі є стільки речей, важливіших за чвари. Ти, звісно, маєш рацію щодо мене. Сприйми це зізнання як доказ, що тобі — як нікому — я можу говорити всю правду. Алеткару треба бути сильним перед лицем того, що насувається.

Садеас вибрався на поміст, із якого сідають верхи. Конюх приготував його, бо сідати на коня в Сколкозбруї потенційно загрозливо для тварини, а надто якщо це роблять неправильно. А ще він якось саме закидав тіло в сідло, аж раптом під ним луснуло стремено, і ясновельможний гепнувся на п’яту точку.

— Алеткар справді має бути сильний, — відказав Садеас, простягнувши руку в латній рукавиці. — Тож я зміцню його силою кулака та кривавим уставом.

Амарам неохоче поклав яхонтосерце йому на долоню, і великий князь схопив його, тримаючи повіддя в іншій руці.

— Ти хоч коли-небудь переймаєшся? — спитав Амарам. — Тим, що ти робиш? Або тим, що нам треба робити?

На цих словах він кивнув у бік команди лікарів, що переносили поранених через настили.

— Переймаюся? Чого б це? — відказав Садеас. — Тут цим нікчемам випадає шанс загинути в бою за щось вартісне.

— Я зауважив, що тепер ти чимало такого говориш, — мовив Амарам. — Раніше ти таким не був.

— Я навчився сприймати світ, як він є, Амараме, — промовив Садеас, розвертаючи свого скакуна. — На це дуже мало хто здатен. Люди проживають життя, чіпляючись за ілюзії — сподіваючись, мріючи, напускаючи туману. Але буря забирай — це нічогісінько не змінює. Треба дивитися цьому світу у вічі — у всій його ницій жорстокості. Тобі не залишається нічого, окрім як визнати його порочність і зжитися з нею. Тільки так і можна досягти чогось значущого.

Він стиснув коня колінами, і той узяв з місця, залишивши Амарама позаду.

Цей чоловік його не підведе. Вони з ним розуміли один одного. І навіть те, що Амарам тепер Сколкозбройний, нічого не змінює.

Підступаючи зі своїм авангардом до Гатамового війська, Садеас зауважив, що група паршенді спостерігала за ними із сусіднього плато. Їхні вивідувачі нахабніли на очах. Виславши загін лучників відігнати їх, він поскакав до вершника в розкішній Сколкозбруї на чолі Гатамової армії — самого великого князя, що сидів на ришадіумі. Живій конині — хай якого заводу — було не зрівнятися з цими тваринами. Де б роздобути такого й собі?

— Садеасе? — гукнув до нього Гатам. — Що ти тут робиш?

Той, довго не роздумуючи, заніс руку і жбурнув яхонтосерце через плато, яке відділяло їх. Трофей ударився об камінь поруч Гатама й, відскочивши, покотився, тьмяно поблимуючи.

— Я нудився, — гукнув у відповідь Садеас. — От і подумав, що поменшу вам клопіт.

А потім, не зважаючи на дальші запитання, поїхав своєю дорогою. Того дня Адолін Холін мав битися на дуелі, і князь вирішив не проґавити такої події — а раптом той молокосос ізнову пострижеться в дурні?

***

За кілька годин по тому Садеас зайняв своє місце на трибунах і посмикував широку шийну хустину. Нестерпна річ — модна, але нестерпна. Він не зізнався б у цьому жодній душі, навіть Йалай, але потай волів би носити звичайний мундир — як-от Далінар.

Але піти на це він, звісно, ніколи не зможе — не тільки тому, що це сприйняли б як схиляння перед Кодексом і королівською владою, а й через те, що останнім часом однострої військового крою стали неактуальними. Наразі в битвах за Алеткар воювали не мечем і щитом.

Граючи роль, важливо обрати відповідний «сценічний» костюм. А військова форма Далінара зайвий раз доводила, що він заплутався і не розумів, у які ігри грає.

Садеас відкинувся на сидінні й чекав, а гомін розливався трибунами, наче вода, що заповнює ємність. Ого скільки сьогодні публіки! Адолінів вибрик під час попередньої дуелі привернув увагу, а придворних цікавило будь-що нове та незвичне. Сидіння Садеаса оточував вільний простір, щоб там було привільніше і не так людно, хоча насправді йшлося про звичайний стілець, стаціонарно встановлений на трибуні арени для поєдинків.

Великий князь ненавидів відчуття, які з’являлися в тілі, коли з нього скидали Сколкозбрую, і ще більше ненавидів, який вигляд він має. Свого часу він звертав на себе всезагальні погляди. Ширив могутність, був у центрі уваги і сповнював присутніх жаданням: немало людей жадали його влади та статусу.

А тепер це зникало. Влади в нього, щоправда, не поменшало — можливо, навіть побільшало. Але дивилися на нього інакше. І кожне свідчення, що він втрачає молодість, дратувало його.

Садеас поступово помирав — день за днем. Така вже людська доля, це правда, але він фізично відчував: над ним нависла смерть. Хотілося сподіватися, що до неї ще не один десяток років життя, але кончина відкидала довгу-предовгу тінь. І єдиний шлях до безсмертя лежав через загарбання й перемоги.

Шурхіт тканини сповістив, що на сидіння поруч чоловікового прослизнула Йалай. Він, забувшись, поклав руку їй на поперек і почухав у тому місці, де вона полюбляла. Її ім’я було симетричне — маленьке блюзнірство, отримане від батьків: дехто наважувався натякати, наче їхня дитина — свята. Садеасові подобалися такі люди. Власне, ім’я було першим, що заінтригувало його в майбутній дружині.

— М-м-м-м, — видобула, зітхнувши, Йалай. — Дуже приємно. Я так розумію, що дуель іще не почалася.

— Гадаю, має розпочатися з хвилини на хвилину.

— От і добре. Терпіти не можу чекати. Я чула, наче ти віддав яхонтосерце, яке здобув у сьогоднішній вилазці.

— Кинув його Гатамові під ноги й поскакав геть — мені, мовляв, байдуже.

— Розумно. Мені й самій мав би спасти на думку такий варіант. Ти підриваєш віру в Далінарові заяви, наче ми опираємося йому суто із жадібності.

Внизу на арену нарешті виступив Адолін у своїй синій Сколкозбруї. Дехто зі світлооких увічливо привітав його оплесками. А з роздягальні в іншому кінці майданчика з’явився Ераннів, чия лискуча Збруя була природного кольору, за винятком нагрудника, що його той пофарбував у вугільно-чорний.

Так само чухаючи спинку дружини, Садеас примружився.

— Ця дуель узагалі не мала б відбутися, — промовив він. — Кожен мав би або надто боятися його виклику, або не зважати на нього.

— Ідіоти, — тихенько відказала Йалай. — Тороле, вони знають, як треба діяти — я дала зрозуміти, чого від них хочуть і що обіцяють. Але потай кожен із них прагне стати саме тим, хто переможе Адоліна. Дуелянти — ненадійна публіка: вони зухвалі, імпульсивні й надто небайдужі до хизування та слави.

— Не можна допустити, щоб Далінарів план спрацював, — промовив Садеас.

— Він і не спрацює.

Князь зиркнув туди, де сидів Адолінів батько. Їхні місця були відносно недалеко: оклик долинув би. Та Далінар на нього навіть не глянув.

— Йалай, я будував це королівство, і знаю, що воно — коло́с на глиняних ногах. Його не так і важко зруйнувати.

Це був єдиний спосіб звести його заново — як-от коли перековують зброю: щоб зробити нову, потрібно розплавити рештки старої.

На піску арени розпочався поєдинок. Адолін широко закрокував до Еранніва, який стискав у руці стару Ґавіларову Зброю — на вигляд зловісну. Холін занадто поспішав схрестити з опонентом мечі. Аж так рвався в бій?

Світлоокі глядачі затихли, а темноокі підбадьорливо закричали — їм знову кортіло такого видовища, як минулого разу. Але ця дуель не переросла в мордобій: суперники обмінялися пробними ударами, й Адолін відступив, отримавши по плечі.

«Нехлюй», — подумав Садеас.

— Я нарешті з’ясувала, що за рейвах був у королівському палаці два тижні тому, — сказала Йалай.

Не зводячи очей із поєдинку, чоловік усміхнувся:

— Хто б сумнівався…

— Стався замах на вбивство, — повела далі дружина. — Хтось попсував балкон короля у грубій спробі скинути того на каміння за сто футів під ним. Я чула, наче цей план майже спрацював.

— Значить, не така вже й груба робота, якщо Елгокар ледь не загинув.

— Вибач, Тороле, але «майже» — це не той результат, коли йдеться про вбивство.

Що правда, то правда.

Садеас покопирсався в собі, шукаючи найменших ознак почуттів, які спричинила звістка, що король був на волосину від смерті. Але знайшов хіба трішки досади. Хлопчина був йому до душі, але для відбудови Алеткару всі залишки колишнього устрою доведеться усунути. Елгокарові доведеться померти. Ліпше по-тихому — після того, як подбають про Далінара. Садеас розраховував власноруч перерізати Елгокарові горло — з поваги до покійного Ґавілара.

— Як гадаєш: хто стоїть за цим замахом? — запитав він досить тихо, аби — з огляду на кордон вартових, який оточував їхні місця — не боятися, що його можуть підслухати.

— Важко сказати, — відповіла Йалай, схилившись набік і крутнувшись, щоб чоловік почухав їй спинку в іншому місці. — Сумнівно, щоб Рутар чи Аладар.

Обидва були в Садеаса в кулаку: Аладар вимушено, а Рутар добровільно. Ройон був надто боягузливим, а решта — надто обережними. Хто ще міг таке втнути?

— Танадал? — припустив він.

— Найімовірніше. Побачимо, що я зможу рознюхати.

— Замовники, можливо, ті самі, що й в історії з королівською Збруєю, — промовив Садеас. — Ми, певне, з’ясуємо більше, якщо я скористаюся зі своїх повноважень.

Адже він був Великим князем інформації — обіймав старовинну посаду, яка дійшла від минулих століть, коли управлінські обов’язки було поділено між усіма князями. Формально це давало йому право керувати слідчими та правоохоронними процедурами.

— Воно-то так… — із сумнівом видобула Йалай.

— Але що?

Та похитала головою, дивлячись, як дуелянти знову обмінялися ударами. Цього разу під улюлюкання декого з темнооких Буресвітлом засочилася одна з Адолінових рукавиць. Чому цей набрід узагалі пускали сюди? Через те, що Елгокар забронював місця для черні, потрапити на трибуни змогли не всі світлоокі.

— Далінар обернув нашу хитрість із призначенням тебе Великим князем інформації собі на користь: скористався нею як прецедентом, щоб обійняти посаду Великого князя війни, — відказала Йалай. — А тому кожен крок, на який дає тобі право твій пост, підтверджує, що й він — зі свого боку — має найвищу військову владу.

Садеас кивнув:

— То в тебе є план?

— Поки немає, — визнала дружина, — але я його вибудовую. Ти зауважив, що Далінар вислав патрулі на прилеглу до таборів територію? І на Посадське торжище теж. Хіба це не в твоїй компетенції?

— Ні: це компетенція Великого князя торгівлі, якого король не призначив. Але я мав би наглядати за правопорядком у всіх десятьох таборах, а також призначати суддів і слідчих. Щойно на королівське життя було вчинено замах, Далінар мав би звернутися до мене. Але він цього не зробив.

Прибравши руку зі спини Йалай, після чого та сіла рівно, Садеас кілька хвилин крутив цю думку в голові.

— Така позиція має одне вразливе місце — і ми можемо скористатися з нього, — зрештою сказав він. — Далінар завжди мав проблеми з делегуванням повноважень. Коли йдеться про виконання обов’язків, він ніколи й нікому вповні не довіряє. От і до мене не звернувся — хоча мав би. Це вибиває ґрунт із-під його заяв, що всі князівства мають співпрацювати. Ти зможеш увігнати кинджал у цю шпарину в Далінаровому обладунку?

Йалай кивнула. Вона залучить своїх інформаторів, і при дворі почнуться запитання: якщо Великий князь війни гартує кращий Алеткар, то чому не хоче ділитися повноваженнями? Чому не залучив Садеаса для захисту короля? Чому не відкриває свої двері для суддів, що їх призначив Великий князь інформації?

Бо й справді: що за вигляд має трон, який призначає людей на посади — взяти хоч би Садеаса — а потім удає, наче цього не було?

— На знак протесту тобі варто відмовитися від отриманого призначення, — порадила дружина.

— Ні. Поки зарано. Зачекаймо, доки ці пересуди дошкулять старому Холінові і змусять його ухвалити рішення стосовно дозволу мені виконувати свої функції. Ось тоді, за мить до спроби залучити мене, я й подам у відставку.

Ця тактика розширить тріщини — і в Далінаровому обладунку, і в самому королівстві.

Внизу тривала Адолінова дуель. На позір той віддавався їй аж ніяк не всім серцем. Він раз по раз розкривався, пропускаючи удари. І цей шмаркач так часто вихвалявся своїм хистом? Здібності в нього, звісно, були, але далеко не такі вже й непересічні. Не ті, що їх Садеас бачив на власні очі, коли цей хлопчина на полі бою воював із…

Він піддається.

Князь мимоволі широко всміхнувся.

— А це досить розумно, — неголосно зронив він.

— Що саме? — не зрозуміла Йалай.

— Адолін б’ється впівсили, — пояснив її чоловік, коли юнак заледве зумів завдати удару в шолом Еранніва. — Він не хоче показувати всього, на що здатен, боячись відлякати інших потенційних суперників. Якщо здаватиметься, наче він заледве здобув перемогу, дехто може вирішити скористатися з його слабкості.

Йалай примружилася, придивляючись до поєдинку.

— Ти певен? А не може бути, що сьогодні просто не його день?

— Не сумнівайся, — відказав чоловік.

Тепер, знаючи, за чим стежити, він легко зчитував Адолінові фінти: той піддражнював Еранніва атакувати, а потім насилу парирував його випади. Цей хлопчина був хитріший, ніж Садеас сподівався.

І ліпший дуелянт. Щоб перемогти в поєдинку, потрібне вміння, але щоб виграти, весь час справляючи враження, наче ти пасеш задніх, — для цього потрібна справжня майстерність. За час двобою натовп призвичаївся до того, що сили суперників рівні. Садеас не мав сумніву: те саме, що й він, розгледіли хіба лічені вболівальники.

А коли під кінець поєдинку Адолін у сомнамбулічному поруху та стікаючи Світлом із дюжини пошкоджень у Збруї — які чомусь щоразу зяяли в різних секціях, не роздроблювали обладунку й не становили справжньої небезпеки — зумів звалити Еранніва «щасливим» ударом, трибуни вдоволено заревіли. Навіть світлоокі начебто купилися.

Переможений забрався під три бурі, нарікаючи, що суперникові просто поталанило, але Садеас мимоволі був вражений. «Цей хлопчина може далеко піти, — промайнуло в думці. — Принаймні далі, ніж батько».

— Здобуто ще один Сколок, — невдоволено констатувала Йалай, коли Адолін здійняв руку і пішов із майданчика. — Я докладу максимальних зусиль, щоб гарантувати, що такого більше не станеться.

Садеас постукав пальцем по краю сидіння.

— Що ти там казала про дуелянтів? Вони зухвалі й імпульсивні?

— Так. А що?

— Адолінові пасують обидва ці визначення, — тихо промовив той, розмірковуючи. — Ба більше: його можна під’юджувати. Маніпулювати ним. Вганяти у гнів. Він, як і батько, пристрасний, але в нього гірший самоконтроль.

«Чи не вийде підвести його до краю провалля, а відтак зіштовхнути у прірву?» — подумав великий князь.

— Припини відмовляти охочих від поєдинків із ним, — промовив Садеас. — Але й не підштовхуй — просто відступися. Я хочу поглянути, як розвиватимуться події.

— Це небезпечно, — відказала Йалай. — Тороле, цей хлопчина — зброя проти тебе.

— Твоя правда, — погодився той, зводячись на ноги. — Але зброя нечасто стинає того, хто тримає її за руків’я. — Садеас допоміг дружині підвестися. — А ще перекажи Рутаровій жінці, що наступного разу, коли я вирушу на власну вилазку по яхонтосерце, її чоловік може виступити зі мною. Рутар рветься в бій. І, бува, стане нам у пригоді.

Йалай кивнула й подалася до виходу. Садеас рушив було слідом за нею, але затримався, кинувши погляд у бік Далінара. Як-то воно було б, якби цей чоловік не застряг у минулому? Якби прагнув побачити реальний, а не вигаданий світ?

«Тоді ти, певне, зрештою убив би і його, — зізнався собі Садеас. — І не намагайся вдавати, що це не так».

Чесність — найліпша, щонайменше із самим собою.

`