Слова Променистого ордену

59. Спринт

Каладін іще ніколи не сидів у в’язниці.

У клітках, ямах, загонах для рабів — так. Прикутий до стільця у звичайній кімнаті — теж було діло. А от у справжній тюрмі — ні разу.

Певне, тому, що там було надто добре. Він мав дві ковдри, подушку й нічного горщика, який регулярно спорожнювали. Годували його куди ліпше, ніж будь-коли за весь час невільництва. Кам’яні нари — не найзручніше ліжко, але, маючи ковдри, на них було не так і погано. Вікон, щоправда, — жодного, зате й великобурі не доводилося перечікувати просто неба.

Тож загалом у камері було цілком незле. І Каладін її ненавидів.

Раніше він опинявся в тісному приміщенні, хіба доки не вщухне великобуря. Але тепер, проводячи в ув’язненні нескінченні години, і то не маючи чого робити, окрім як лежати навзнак і думати думу… Тепер він став смиканий, обливався потом і тужив за відкритим простором. Сумував за вітрами. Самотність його не гнітила. Але оті чотири стіни… Відчуття було таке, наче вони його от-от розчавлять.

На третій день ув’язнення Каладін почув якийсь шум. Не в камері, а десь у глибині темниці. Не звертаючи уваги на Сил, котра сиділа на невидимій пристінній лаві, в’язень підвівся з нар. Що то за крики? Вони луною розлягалися тюремним коридором, долинаючи в камеру.

Відведена Каладінові «одиночка» була розташована осібно від решти, в окремому блоці. Відколи його посадили під замок, юнак бачив лише наглядачів і служниць. На стінах м’яко сяяли сфери, й приміщення було добре освітлене. Сфери в тюремному коридорі! Вони що, мали сипати злочинцям сіль на рани? Мовляв, бачать очі, та ба?

Каладін притисся до холодних ґрат, дослухаючись до приглушених криків. Чи не Четвертий міст, бува, вломився визволяти свого командира? Дай же Прародителю бур, щоб його люди не втнули такої дурниці.

Він затримав погляд на одній зі сфер у вмонтованому в стіну світильнику.

— Що це ти робиш? — не зрозуміла Сил.

— Дивлюся, чи не вдасться мені дотягтися й осушити її. Ця сфера хіба трішки далі, ніж ті паршенді, з чиїх самоцвітів я висотав Світло.

— І що тоді? — тихенько спитала спрен із тривогою в голосі.

Гарне запитання.

— Якби я наважився на втечу, ти допомогла б мені?

— А ти збираєшся втекти?

— Сам не знаю. — В’язень обернувся й так само навстоячки прихилився спиною до ґрат. — Але мені, бува, доведеться. Хоча тікати з в’язниці — протизаконно.

Сил випнула підборіддя:

— Я спрен честі, а не закону. Для мене важить правильність учинку.

— Щодо цього ми з тобою одностайні.

— Коли тебе сюди саджали, ти не опирався, — зауважила Сил. — То навіщо ж тікати?

— Я не дам, щоб мене стратили.

— Але ж тебе й не збираються страчувати, — заперечила спрен. — Ти ж чув, що сказав Далінар.

— Пішов він у бурю! Це він дозволив запроторити мене сюди.

— Він намагався…

— Погано намагався! — гаркнув Каладін, відвертаючись і вдаряючи долонями в ґрати. Знову він у буреклятій клітці — там, де й починав! — Він такий самий, як і решта! — проричав юнак.

Сил перепурхнула до нього й, зупинившись між ґратами, взяла руки в боки:

— Що ти сказав?

— Він… — Каладін відвернувся. Брехати спренові честі було непросто. — Гаразд, нехай буде по-твоєму. Далінар не такий. Але король — точнісінько такий. Визнай це, Сил! Елгокар — жахливий правитель. Спочатку похвалив мої намагання захистити його, а тепер за помахом монаршої руки мене хочуть стратити. Мала дитина та й годі…

— Каладіне, ти мене лякаєш.

— Справді? «Все буде добре. Довірся мені». Так ти сказала, коли я зістрибнув на арену? І що ж у цій камері доброго?

Сил відвела очі й від того немовби помітно поменшала.

— Навіть Далінар не став заперечувати, що король припустився величезної помилки, дозволивши Садеасові відкрутитися від поєдинку, — сказав Каладін. — Моаш та його спільники мають рацію: без Елгокара королівству було б ліпше.

Сил, похнюпивши голову, опустилася на підлогу.

А Каладін підійшов до нар, але був надто накручений, щоб лягти, й мимоволі став міряти камеру кроками. Як може хтось жити, затиснутий у цій комірчині, де немає чим дихати? Він не дозволить, щоб його тримали тут без кінця-краю.

«Ліпше тобі, Далінаре, дотримати слова і якнайшвидше звільнити мене».

Хай що допіру спричинило шум, а він ущух. Коли служниця принесла їжу, просунувши її в маленький отвір під ґратами, Каладін спитав у неї, що то було — але жінка, не відповівши, чкурнула від нього, мов крєм’ячок від бурі.

В’язень, зітхнувши, взяв принесене їдло — тушковані овочі, збризнуті чорним солоним соусом — і всівся на нари. Його годували тим, що можна їсти руками: виделок або ножів йому — від гріха — не давали.

— Непогано влаштувався, мостонавідничку, — промовив Дотепник. — Я й сам кілька разів подумував сюди перебратися. Але оренда тут, може, й помірна, проте плата за вхід — зависока.

Каладін зірвався на ноги. Дотепник сидів на лаві біля дальньої стіни — не в камері, а в коридорі, під сферами — налаштовуючи якийсь дивний інструмент із полірованою декою й натягнутими струнами, що його він тримав на колінах. Усього мить тому цього гостроязикого там не було. От буря! Там, здається, не було навіть лави…

— Як ви сюди потрапили? — запитав Каладін.

— Ну, є такі штуки — так звані «двері»…

— Й охоронці вас пропустили?

— Формально кажучи, так, — відказав Дотепник, щипнувши струну, а відтак нахиляючись, щоб ліпше розчути, як звучатиме інша.

Каладін знову опустився на нари. Дотепник був суціль у чорному, а знятий із пояса тонкий срібний меч лежав на лаві поруч господаря. Там само примостився і якийсь коричневий мішок. Схилившись і закинувши ногу на ногу, Дотепник налаштував свій інструмент і, тихенько мугикнувши сам до себе, кивнув.

— Якщо мати абсолютний слух, уся ця процедура стає куди легшою… — зауважив він.

А потім відкинувся на стіну, і Каладін, так само сидячи на нарах, став чекати, що буде. Але нічого не відбувалося.

— І що? — не витримав в’язень.

— І нічого. Дякую, що спитав.

— Ви прийшли мені заграти?

— Ні, ти цього не оцінив би.

— То навіщо ж ви тут?

— Люблю провідувати ув’язнених. Ти їм що хочеш, те й кажеш — а вони нічого не можуть удіяти. — Жартун підвів на Каладіна очі й, поклавши руки на інструмент, усміхнувся. — Я прийшов по історію.

— Яку ще історію?

— Ту, яку ти мені розповіси.

— От іще! — фиркнув Каладін, лягаючи на нари. — Сьогодні я не в настрої для ваших ігор.

Дотепник, щипнувши струну, взяв якусь ноту.

— Так щоразу кажуть геть усі — а це, по-перше, перетворює твої слова на штамп. І викликає в мене здивування: чи буває бодай хтось у настрої для моїх ігор? А коли так, то чи це, бува, не скасовує самого їхнього сенсу?

В’язень позіхнув, а Дотепник так само пощипував струни.

— Якщо я вам сьогодні підіграю, — спитав юнак, — ви дасте мені спокій?

— Я піду, щойно твоя історія сягне завершення.

— Чудово. Чоловіка запроторили до в’язниці, де йому було дуже погано. Кінець.

— А-а… — протягнув Дотепник. — То це історія про дитину…

— Ні, не про дитину, а… — Каладін змовк.

«…Про мене».

— Гаразд, нехай не про дитину, але дитяча, — стояв на своєму Дотепник. — Я розповім тобі одну таку — задам потрібний тон. Одного сонячного дня курча та кролик бавилися разом у траві.

— Курча… і хто? — не зрозумів Каладін.

— Ой, вибач, — я на мить забувся, де перебуваю, — зауважив Дотепник. — Дай-но я її адаптую, щоб тобі було зрозуміліше: одного нестерпно дощового дня по скельній породі повзли шматок слизу й огидна сімнадцятиніжка. Так ліпше?

— Начебто. Це все?

— Я ще й не починав.

Дотепник різко вдарив по струнах і несамовито заграв. Виходило енергійне, пронизливе тремоло. То одна нота стакато, то шалений перебір із семи.

Цей ритм ущерть заповнив Каладіна, й камера немовби заходила ходором.

— Що ти бачиш? — різко запитав Дотепник.

— Я…

— Заплющ очі, ідіоте!

В’язень заплющив. «Дурня якась».

— Що ти бачиш? — повторив Дотепник.

«Цей тип знущається з мене». Про цього штукаря подейкували, наче він мастак на такі речі. А ще здогадно саме в нього навчався Сиґзіл. То хіба ж не заслуговує поблажливості той, хто допоміг його учневі?

Хоча в музиці, що лунала, комічного не було нічогісінько — тільки міць. Дотепник додав ще одну мелодію, яка доповнила першу. Він що, виводив її другою рукою? Дві мелодії водночас? Невже одна людина й один інструмент могли породжувати таку поліфонію?

Аж раптом внутрішнім поглядом Каладін побачив…

…Гонитву.

— Це пісня про бігуна, — сказав він.

— В найспекотнішу пору сліпучого дня, — затягнув Дотепник речитативом під музику, — від моря, яке омива Східний край, біжить чоловік. А куди та чому — на це вже ти сам мені відповідь дай.

— Він утікає від бурі, — зронив Каладін.

— Той бігун звався Спринт. Ти чував це ім’я — про нього складали легенди й пісні. Прудкішого ще не носила земля, ще не бачив Рошар невтомніших ніг. Пригадую, що в незапам’ятний час у гонитві цей Спринт Чан-а-рач обігнав. Залишив позаду Вісницю зух! Аж ось час поразки настав…

Адже прокричав самовпевнений Спринт на весь світ про зухвалий свій план: дерзнув заявити, що прудкіший за вітер і що обжене ураган. Ураган обжене? Хай людей не смішить! Але Спринт наш на Схід невстрашимо спішить, де на березі — ох, світ небли́зький! — накреслено стартову риску.

Ярилася буря, шалів ураган. Та хто ж цей зухвалий бігун і блюзнір? З Богом бур хіба дурень змагатись дерзне. Це що за нахабство безмірне?

І як Дотепник виконував таку музику, маючи всього дві руки? Йому, не інакше, допомагав хтось іще. Може, варто розплющити очі й поглянути?

Перед внутрішнім поглядом Каладіна постала гонитва. Він побачив Спринта, який бігтиме босоніж. Дотепник стверджував, наче в’язень «чував це ім’я», але насправді той не знав таких легенд. Спринт був рослявий, довгоногий і мав зібране ззаду волосся, яке сягало до пояса. Там, на березі, він став на старт і чекає, доки буряна стіна, гуркочучи, понесеться морем на нього. Каладін аж підскочив, коли Дотепник узяв акорд, що сповіщав початок перегонів.

Спринт рвонув уперед просто перед шаленою стіною води, блискавиць і здійнятого в повітря каміння.

Дотепник не продовжував речитативу, доки юнак не підказав йому, що буде далі:

— Попервах його справи йшли добре…

— Травою й породою скельною біг, петляв між дерев, перестрибував камені — натхненно мчав Спринт, не чуючи ніг! Буревій шаленів, та догнати не міг. А Спринт відірвався — і ще підналіг!

Спринт попереду, а ураган навздогін. Невже простий смертний утре носа стихії? Уже й Алеткар наш бігун перетнув: от-от обжене буревій він. Аж раптом попереду виріс гірський перевал, який застував шлях, мов бар’єр. Ураган, заревівши, угледів свій шанс — і рвонув, наче з місця в кар’єр!

Найвищі вершини й крижані височини наш Спринт-чемпіон, біжучи, підкорив. Крутосхили й стрімкі стежини гірські… Чи втримає він свій потужний відрив?

— Звісно, ні, — відказав в’язень. — Першість неможливо втримувати довго…

— Буревій наближався, в потилицю дихав, холодні вітри насідали на п’яти, ураган ширив ніч і на крилах морозу летів крижаним своїм духом обдати. Каміння дробив його голосище, а спів розлягався, мов градом періщив.

Каладін так і відчув, як його одяг просякає крижаною водою, а шкіру обдає холодним вітром. Стоїть страшний рев, за яким нічого більше не чути.

Він побував там і спізнав це на собі.

— Аж ось і вершина! Аж ось перевал! Підйому кінець! Позаду вже пік! Спринт схилом спустився під сонячний лик! Рівнинний Азір перед ним тепер ліг! І на Захід помчав той, пришвидшивши біг.

— …Але поступово видихаючись, — докинув в’язень. — Навіть Спринтові не пробігти такої відстані, не стомившись.

— Проте скоро гонитва далася взнаки: захекався зовсім бігун і знеміг. Мов налиті свинцем, стали ноги важкі. Буревій обігнавши, наш Спринт під кінець не мчав — а все підтюпцем, підбіжки…

— А далі знову гори, — шепнув Каладін. — Шиновар.

— Аж ось — просто жах! — постає перед ним перешкода остання, що застує путь: земля раптом знову стримить догори — то гори Імлисті, де шини живуть.

— Там буряна стіна його й наздожене.

— Щоб позаду залишити кляті вітри, знову подерся наш Спринт догори, знов скоротився відрив, як раніш, знову довкола кружляли вихри! Цей підйом був не швидший і не легший, аніж попередній — зате близився фініш!

— Вона в нього просто за спиною. Навіть спускаючись протилежним схилом, йому від неї не відірватися.

— Гори Спринт перетнув, але фори не мав. Залишалось зробити останній ривок. Але сили ослабли, заряд вичахав, у муках давався кожнісінький крок. Краєм пласким прикінцева гонитва трива, де не ховається в нірки безживна трава.

Але досі суперник і сам став не той. Обливаючись потом, знеможений був. Блискавиці й громи розгубивши, змарнів, адже Шиновар — не місце для бур.

Ось попереду море, де фініш чекає. Спринт заледве біжить. Його зір помутнів. Ниють зморені м’язи. Гонитва триває, і наш чемпіон вперто йде до мети. Кінець стане шоком. Ти й сам його знаєш, і що було далі, скажи мені ти.

Музика залунала без співу. Дотепник чекав на Каладінову відповідь. «Ну все, годі з мене», — подумав той.

— Він помер. У нього не вийшло. Кінець.

Музика різко урвалася, і в’язень, розплющивши очі, глянув на виконавця. Він що, розгнівався через те, що хлопець так бездарно завершив історію?

Тримаючи інструмент на колінах, Дотепник уважно дивився на Каладіна, але розлюченим не здавався.

— То ти, виходить, таки знаєш цю історію, — промовив він.

— Що? Я гадав, ви складаєте її на ходу…

— Ні, її складав ти.

— Тоді що ж я маю знати?

Дотепник усміхнувся.

— Всі історії відомі наперед. Ми розказуємо їх самі собі, й так само чинив або чинитиме кожен, хто жив або житиме на білому світі. Оновлюються лише імена.

Каладін звівся в положення сидячи й постукав пальцем по каменю нар.

— То цей Спринт… Він справді існував?

— Не менш реально, ніж я, — підтвердив Дотепник.

— І помер? — запитав Каладін. — Не встигнувши завершити перегони?

— І помер.

Дотепник усміхнувся.

— Що?

Віртуоз ударив по струнах, і в камеру полилася музика. Її ноти досягли нових висот, і Каладін підвівся з нар.

— У шинському краї, де гумус і ґрунт, наш бігун заточився і замертво впав, бо полишили сили, знемогло його тіло: чемпіон усього себе вичерпав, — виводив співак.

Налетіла стихія — вітри-буревії та грози. Усе це шаліло, ревло — але переступити труп Спринта й щодуху рвонути вперед їм несила було.

І збагнув ураган, що людині властиво до звершень величних стриміти настирливо, вище ставити планку й повноцінно щоднини проживати життя — ось мірило людини.

Каладін повільно підступив до ґрат. Попри широко розплющені очі, він так і бачив цю картину — уявляв її.

— Тож у шинському краї, де гумус і ґрунт, чемпіон того дня саму бурю спинив. І хоч дощ, мов слізьми, поливав його труп, перегонів герой так і не припинив. Із них вибуло тіло, та незламним був дух — Спринт таки переміг, хоч і випустив дух в небеса під вечірній малиновий спів, щоб ізнову світанок новий зазорів. Уперед і вперед, повз моря і повз хвилі мчить наш Спринт, не захекуючись ні на хвилю. Вічно невтомний і вічно прудкий — вічний бігун, переможець стихій.

Каладін поклав руки на ґрати. Музика, відлунавши, затихла.

В’язень якусь мить мовчав, а Дотепник глянув на інструмент із гордою усмішкою на вустах. А зрештою підвівся, взяв його під пахву, прихопив меча та мішка й рушив до виходу.

— У чому мораль цієї історії? — шепнув Каладін.

— Історія твоя — тобі й вирішувати.

— Але ж ви знали її наперед.

— Більшість історій мені відомі — але цієї я ще зроду не співав. — Дотепник, усміхаючись, озирнувся на в’язня. — То в чому ж її мораль, Каладіне з Четвертого мосту? Га, Каладіне Буреблагословенний?

— Буря його наздогнала, — відказав той.

— Вона кожного кінець кінцем наздоганяє. Та чи в цьому вся річ?

— Не знаю.

— От і добре. — Дотепник відсалютував йому мечем, немов на знак поваги. — Значить, тобі є над чим поміркувати.

І вийшов.