Слова Променистого ордену

37. З якого боку глянути

Нарешті перерва! Збори не завершилися (Прародителю бур! складалося таке враження, що їм кінця-краю не буде), але дебати тимчасово затихли. Адолін підвівся — відчуваючи, як протестують ушкоджені бік і стегно — і залишив батька півголосом бесідувати з Навані, а простору залу тим часом заповнив гомін розмов.

І як батько все це витримує? Коли вірити тітчиному фабріаловому годиннику на стіні, минуло аж дві години — дві години, протягом яких великі князі та їхні дружини нарікали на Вбивцю в білому без найменшого консенсусу щодо заходів, яких треба вжити.

Ніхто не хотів поглянути в обличчя правді, що колола очі: зробити не можна було нічогісінько. Тільки пильнувати й тренуватися — як-от сам Адолін — щоб дати відсіч, коли той монстр повернеться.

«І ти гадаєш, наче зможеш перемогти? Того, хто здатен ходити по стінах і примушувати коритися самих спренів природи?»

Це було неприємне запитання. За батьковим наполяганням Адолін неохоче змінив Сколкозбрую на відповідніший одяг. «На цих зборах нам треба вселяти не страх, а впевненість», — пояснив Далінар.

Натомість обладунок надягнув генерал Хал, який ховався в суміжній кімнаті з ударним загоном. Батько, здавалося, вважав малоймовірним, що вбивця нападе під час зборів. Мовляв, якщо той хотів перебити великих князів, то куди легше було забрати їхні життя по одному, під покривом ночі. А рішення напасти на всіх одразу в присутності охорони та десь із дюжини Сколкозбройних було б нерозважливим. Сколків на зборах справді не бракувало: на трьох великих князях була Збруя, а решта привела із собою охоронців зі Зброєю. Абробадар, Якамав, Ресай, Реліс… Адолін рідко бачив стільки Сколкозбройних одразу.

Але чи допоможе бодай щось із цього арсеналу? З усього світу вже не перший тиждень долітали звістки, що королів убивають, обезголовлюючи держави вздовж і впоперек Рошару. Подейкували, наче в Я-Кеведі вбивця винищив кількадесят вояків, що мали напівсколкові щити, здатні прикрити від його ударів, а також трьох Сколкозбройних — зокрема й короля. Ця криза охопила цілий світ, і за нею стояла одна-єдина людина. Якщо це взагалі була людина.

В кутку кімнати княжич роздобув собі чашу солодкого вина, яку з готовністю налив йому слуга в блакитно-золотому. Помаранчевого — власне, просто соку. Адолін осушив її до дна й подався шукати Реліса. Він прагнув діяти, а не сидіти і слухати чужі нарікання.

На щастя, протираючи штани на зборах, княжич устиг дещо придумати.

Реліс, Рутарів син і «зоряний» Сколкозбройний, мав обличчя, що скидалося на лопату — пласке та широке з немовби розчавленим носом. Зелено-жовте, з рюшами, вбрання, що в ньому той хверцював, не виклика́ло навіть побіжного інтересу. Маючи змогу обирати, що носити, він обрав… це?

Зате Реліс був повним Сколкозбройним — одним із небагатьох у таборах. А ще поточним чемпіоном із дуелей, що — вкупі з походженням — робило його особливо цікавим для Адоліна. Реліс стояв, розмовляючи зі своїм кузеном Елітом та трьома Садеасовими помічницями в традиційних воринських хавах. Одна з них, Мелалі, виразно й недобре зиркнула на Холіна. З високим плетивом кіс, зафіксованих шпильками, вона була не менш вродлива, ніж колись. І чим він устиг її розгнівити? Вони не зустрічалися вже цілу вічність.

— Релісе, — мовив Адолін, салютуючи тому порожньою чашею, — я оце хотів тобі сказати, що вважаю дуже сміливою твою недавно висловлену пропозицію особисто дати відсіч убивці. Твоя готовність загинути за престол дарує натхнення.

Реліс насупився. І як можна стати таким пласколицим? Його що, зронили в дитинстві?

— Гадаєш, я зазнав би поразки?

— Аж звісно, що так, — зі смішком відказав Адолін. — Будьмо відверті, Релісе. Ти вже скоро пів року як сидиш на своєму титулі, мов сокирогончак на сіні. І не виграв жодного серйозного поєдинку аж відколи переміг Епінара.

— І це говорить чоловік, який роками відхиляв замало не всі виклики, — втрутилася Мелалі, змірявши Адоліна поглядом. — Дивно, що татко відпустив тебе самого поточити ляси. Йому не страшно, що ти можеш порізатися?

— І я радий тебе бачити, Мелалі, — парирував той. — Як ся має твоя сестра?

— Що далі від тебе, то ліпше.

«А, зрозуміло». Тут він дав маху. Припустився прикрої помилки.

— Релісе, — сказав Адолін, — то ти стверджуєш, що даси відсіч убивці, а сам боїшся поєдинку зі мною?

Той розвів руками, одна з яких тримала мерехтливий кубок із червоним вином.

— Правила є правила, Адоліне! Я прийму твій виклик, щойно за рік-другий ти проб’єшся в лідери чемпіонату. Не можу ж я давати сатисфакцію першому-ліпшому невдасі — а надто коли на кону стоять Сколки!

— Першому-ліпшому невдасі? — перепитав Адолін. — Релісе, та я один із фаворитів.

— Ти? Після цирку з Ераннівом? — заперечив той, усміхаючись.

— Так, Адоліне, — втрутився Еліт, Релісів низькорослий і лисуватий кузен. — Останнім часом ти провів хіба жменьку більш-менш пристойних двобоїв. І то в одному, вважай, змахлював, а в іншому тобі просто поталанило!

Реліс кивнув.

— Якщо я прийму твій виклик в обхід правил, то спущу з ланцюга буряну стіну. Недолугі фехтувальники ходитимуть за мною десятками.

— Ні, не ходитимуть, — парирував Холін. — Адже ти більше не будеш Сколкозбройним. Твій титул відійде мені.

— Ич, які ми самовпевнені, — відказав Реліс зі смішком, обертаючись до Еліта з жінками. — Ви тільки послухайте цього вискочку. То місяцями нехтує рейтингом, а то не має жодного сумніву, що здолає мене.

— Ставлю і Збрую, і Зброю, — запропонував Адолін, — а також братові Збрую та Зброю. А ще трофей, здобутий в Еранніва. П’ять Сколків проти двох твоїх.

Еліт, здригнувшись, обернувся до Реліса. Він мав тільки Збрую, та й та перепала йому від кузена. Його обличчя випромінювало жадібність.

Реліс мовчав. А потім підібгав вуста, ліниво схилив голову набік і глянув Адолінові у вічі.

— Холіне, ти здурів.

— Я роблю цю пропозицію при свідках, — не вгавав той. — Переможеш — і всі Сколки моєї родини твої. Що сильніше? Твій страх чи твоя жадібність?

— Моя гордість, — відказав Реліс. — Двобою не буде.

Адолін скрипнув зубами. Він сподівався, що дуель з Ераннівом спонукає решту недооцінювати його хист і легше погоджуватися на поєдинки. Але обрана тактика не спрацьовувала. Реліс реготнув. Мелалі взяла його під запропоновану руку, і той повів її геть, а решта рушили слідом.

Затримався тільки Еліт.

«Що ж, це ліпше, ніж нічого», — подумав Адолін, на ходу розробляючи план.

— Чого тобі? — спитав він.

Еліт зміряв княжича поглядом. Адолін погано його знав. Подейкували, наче дуелянт із нього посередній, хоча той переважно залишався в тіні кузена.

Але ця пожадливість у нього на лиці! Він так прагнув стати повним Сколкозбройним.

— Еліте? — гукнув Реліс.

— Твоя пропозиція чинна? — спитав коротун, зустрівшись поглядами з Адоліном. — П’ять твоїх проти мого одного?

Яке жахливе парі!

— Чинна, — відказав Адолін.

— Я приймаю її, — промовив Еліт.

Іззаду застогнав Рутарів син. Він схопив кузена за плече й, гарикнувши на нього, відтягнув.

— Ти ж сам сказав мені пробиватися в лідери чемпіонату, — кинув Адолін Релісові. — От я й починаю.

— Не з мого кузена.

— Надто пізно. Ти ж чув, що він сказав. І дами чули. Коли поєдинок, Еліте?

— За сім днів, — відказав той. — У чачел.

Сім днів — довгенько, коли зважити на всі обставини. Він що, хотів мати час потренуватися?

— А як щодо завтра?

Реліс аж визвірився на Холіна — дуже не по-алетійському — й потягнув кузена подалі від нього.

— Не розумію, що за поквап, Адоліне. Хіба ти не маєш подбати про татуся-маразматика? Як це сумно, коли ветеран на старість виживає з розуму! Він іще під себе на людях не ходить?

«Спокійно», — сказав собі Адолін. Реліс намагався спровокувати його: а раптом зопалу Холін образить дією князівського сина? Це дало б змогу апелювати до короля, клопочучись про компенсацію та скасування всіх угод із їхнім Домом — зокрема й домовленості про дуель з Елітом. Але він зайшов надто далеко. Від такої негідної алетійця грубості його супутниці охнули й відсахнулися.

Та Адолін не піддався на цю продиктовану відчаєм провокацію. Княжич отримав, що хотів. Він не знав, як упоратися з убивцею — але тут ішлося про реальний спосіб допомогти. Хай і невисокого польоту мурена, однак Еліт був васалом Рутара, а той дедалі більше робився правою рукою Садеаса. Перемігши його, Адолін іще на крок наблизиться до справжньої мети — поєдинку із самим Садеасом.

Він розвернувся, щоб піти, і застиг, як укопаний. Позаду нього хтось стояв — дебелий чоловік із круглястим обличчям та чорним кучерявим волоссям. Лице червонувате, ніс зовсім червоний, а на щоках помітні жилки капілярів. Плечі солдатські, а вбрання фривольне і, як заздро зауважив Адолін, дуже модне: темні штани, оздоблені зеленим, як ліс, шовком, і короткий відкритий сюртук із цупкою сорочкою до пари. А на шиї пов’язана хустина.

Великий князь Торол Садеас, Сколкозбройний — саме той, про кого думав Адолін і кого він найбільше в світі ненавидів.

— Знову поєдинок, юний Холіне? — спитав Садеас, пригубивши вино. — Ти таки не на жарт зібрався осоромитися на арені. Мені й досі дивно, що твій батько знову дозволив тобі дуелі. А я гадав, наче для нього це питання честі.

Княжич рвонув повз Садеаса, не ризикуючи й словом озватися до цього в’юна в людській подобі, чий вигляд викликав у пам’яті панічний жах, із яким Адолін дивився, як той відступає з поля битви, залишаючи їх із батьком самих і в оточенні.

Того дня загинули Гавар, Перетом, Іламар — справжні солдати та друзі — і ще шість тисяч людей.

Але Садеас схопив його за плече і шепнув:

— Думай, що хочеш, синку, але мій вчинок мав стати таким собі ударом милосердя для мого давнього союзника й твого батька.

— Відпусти. Мене.

— Якщо, старіючи, ти виживатимеш із розуму, моли Всемогутнього, щоб поруч були такі люди, як я, — ладні допомогти тобі вмерти. Ті, кому небайдуже і хто замість насмішок потримає меча, на який ти кинешся.

— Садеасе, коли мої руки доберуться до твоєї горлянки, — прошипів Адолін, — я стискатиму її повільно й поступово. А ще всаджу тобі в живіт кинджал і провертатиму його. Швидкої смерті для такого, як ти, було б мало.

— Тс-с-с, — усміхнувся Садеас. — У цій залі повно людей. А раптом хтось почує, як ти погрожуєш великому князеві?

Як це по-алетійськи. Якщо ти кинув союзника на полі бою і всі про це знають — нічого страшного. Але образити його безпосередньо — це вже ні, так не годиться. В товаристві на тебе коситимуться. П’ясток Налана! Батько мав рацію щодо кожного з них.

Різко крутнувшись, княжич звільнився із Садеасового хвату, а його пальці інстинктивно склалися в кулак, готуючись зацідити по тій усміхненій, самовдоволеній пиці.

Та Адолін цього не зробив, бо на плече раптом лягла чиясь рука, що стримала його.

— Ясновельможний Адоліне, я не думаю, що ви вчинили б мудро, — промовив чийсь неголосний, але суворий голос, що нагадував батьків (хоча тембр був несхожий).

Княжич озирнувся і побачив, що до нього підійшов Амарам.

Рослявий та з лицем, яке немовби витесане з каменю, ясновельможний Мерідас Амарам був одним із дуже небагатьох світлооких, які прийшли на збори, одягнувшись по формі — в мундир. Адолін і сам би радо вбрався в щось модніше, але зрештою таки збагнув символічну важливість військового однострою.

Юнак глибоко зітхнув, опускаючи кулака. Амарам кивнув Садеасові й, розвернувши Адоліна за плече, відвів його від великого князя.

— Ваша Ясновельможносте, не можна піддаватися на його провокації, — тихенько сказав Амарам. — Бо він, якщо зможе, скористається з вашої необачності, обернувши її проти вашого батька.

Вони пройшли залою, повною гамірких служників, які роздавали напої й закуски. Коротка перерва перетворилася на повномасштабну вечірку. Не дивно. Коли стільки впливових світлооких збираються разом, чекай світського рауту й інтриг.

— Амараме, чому ти не підеш від нього? — спитав Адолін.

— Бо він мій сюзерен, а я його ленник.

— Маючи такий ранг, як у тебе, можна обрати собі новий лен. Прародителю бур! Ти тепер Сколкозбройний. Тобі навіть запитань ніхто не ставитиме. Переходь до нашого табору. Долучайся до мого батька.

— Такі дії породили б розкол, — неголосно відказав Амарам. — Залишаючись із Садеасом, я можу допомагати, згладжуючи гострі кути. І він, і ваш батько мені довіряють. Тож моя дружба з ними обома сприяє єдності нашого королівства.

— Садеас тебе зрадить.

— Ні. Ми з великим князем розуміємо один одного.

— Ми теж так гадали. А він заманив нас у пастку.

На Амарамовому обличчі проступив відсторонений вираз. Він навіть ішов як на параді — тримаючи спину прямо й шанобливо киваючи численним зустрічним. Взірцевий світлоокий генерал — блискучий стратег, який не зазнався. Меч у руках свого великого князя. Більшість війни він ретельно муштрував новобранців, відправляючи найкращих сюди, до Садеаса, й паралельно охороняв його вотчину в Алеткарі. Своїми успіхами на Розколотих рівнинах князь наполовину завдячував Амарамові.

— Ваш батько, Адоліне, став занадто негнучким, — промовив генерал. — Як на мене, нічого поганого в цьому немає — але такий чоловік не зможе порозумітися з великим князем Садеасом.

— А ти не такий?

— Ні.

Адолін хмикнув. Амарам був одним із найбездоганніших алетійців, людиною кристальної репутації.

— Сумніваюся.

— Із Садеасом я згоден у тому, що засобам, які ми обираємо, щоб досягти шляхетної мети, простимо бути сумнівними. А з вашим батьком — у тому, якою ця мета має бути: кращий Алеткар без усіх оцих чвар. Вся річ у тім, з якого боку глянути…

Той повів далі, але княжич мимоволі відволікся на інше. Таких балачок він і від батька вдосталь наслухався. Якщо Амарам почне цитувати «Шлях королів», Адолінові нерви, певне, не витримають. Принаймні…

А це хто така?

Розкішне руде волосся — ні єдиного чорного пасма. Струнка фігура, яка так відрізняється від пишнотілості алетійок. Блакитна шовкова сукня — проста, але елегантна. Бліда — на вигляд майже як у шинів — шкіра зі світло-синіми очима до пари. А легкий розсип веснянок під ними надавав їй нальоту екзотики.

Та дівчина не йшла, а пливла залою, і княжич озирнувся їй услід. Яка ж вона несхожа на решту!

— Очі Аш! — засміявся Амарам. — Що, знову за своє?

Адолін відірвав погляд від дівчини.

— Про що ти?

— Про те, як притягує ваші очі кожна зустрічна крихітка. Скажу вам як синові: час обрати одну й постатечніти. Ваша матінка жахнулася б, дізнавшись, що ви досі нежонатий.

— Ясна на десять років старша за мене, але також незаміжня.

Хоч би тітка Навані мала рацію, й та була досі жива.

— У цьому сенсі ваша кузина навряд чи може правити за взірець.

Амарамів тон натякав на більше: як і в кожному іншому.

— Але ти тільки глянь, Амараме, — сказав Адолін, нахиляючись і проводжаючи поглядом незнайомку, яка прямувала до його батька. — Яке волосся! Ти коли-небудь бачив такий насичений відтінок рудого?

— Поручуся, що вона веденка, — відповів Амарам. — Рогоїдської крові. Там цілі родини цим пишаються.

Веденка. Не може бути… Чи може?

— Перепрошую, — промовив Адолін, відходячи від Амарама й делікатно проштовхуючись туди, де новоприбула розмовляла з його батьком і тіткою.

— Боюся, Її Світлість Ясна справді затонула разом із кораблем, — говорила та дівчина. — Співчуваю вашій утраті…