Слова Променистого ордену

3. Візерунок

«Досліджувати часи, що передували Ієрократії, надзвичайно складно, — писалося в книжці. — За ієрократичного режиму воринська церква здобула майже тотальний контроль над Східним Рошаром. Тиражуючи фальшивки та увічнюючи їх як абсолютну істину, вона вселяла ці вигадки в суспільну свідомість. Ба гірше: переписувачі модифікували старовинні тексти, підганяючи історію під ієрократичні догми».

Сидячи в самій нічній сорочці у себе в каюті, Шаллан читала при світлі кубка зі сферами. Тісне приміщення не мало справжнього ілюмінатора, а тільки вузеньку щілину, яка тяглася вздовж верхнього краю зовнішньої стіни, правлячи за вікно. Чути було хіба що хлюпання води об корпус судна. Цього вечора їхній корабель зостався без порту, де міг би знайти прихисток.

«Церква того періоду з підозрою сприймала Променистих лицарів, — ішлося в книжці, — проте авторитет воринізму походив від Вісників. Це породжувало дихотомію: так, Ренегатство, тобто зраду Променистих, усіляко роздували, але водночас вихваляли прадавніх лицарів — тих, які жили поруч Вісників у дні мороку.

Саме тому досліджувати Променистих і місце, знане як Гадесмар, дуже важко. Як відрізнити факти від вигадок? Які саме хроніки церква переписала у своєму хибному намаганні очистити минуле від уявних суперечностей на догоду бажаному історичному наративу? Від тих часів позосталося дуже мало документів, які на шляху з автентичних пергаментів у сучасні кодекси не пройшли б через руки копіїстів воринського віровизнання».

Звівши очі поверх книжки, Шаллан глянула вгору. Том, який вона тримала, був чи не найпершою опублікованою працею Ясни Холін як повноправної вченої. Наставниця не задавала підопічній прочитати його. Принцеса взагалі була не в захваті, коли дівчина попросила в неї примірник, і довго викопувала його зі споду однієї з численних скринь із книжками, котрі вона тримала в корабельному трюмі.

Чому Ясна зробила це так неохоче — адже в ньому йшлося саме про те, що й вивчала Шаллан? Хіба не мала б та одразу дати їй цю працю? Адже тут…

Візерунок з’явився знову.

У дівчини перехопило подих, коли та побачила його на стіні каюти поряд із койкою — просто ліворуч від себе. Вона обережно перевела погляд на сторінку перед собою. Візерунок був той самий, що й минулих разів — достоту такого ж вигляду, як і на ватмані.

Краєчком ока дівчина спостерігала його аж відтоді — він проступав то з текстури деревини, то з тканини на спині моряцького тільника, то в мерехтінні води — але варто було поглянути просто на нього, як візерунок щоразу щезав. Але все, що говорила їй Ясна, — це що той, найімовірніше, не скривдить.

Шаллан перегорнула сторінку і стишила подих. Відчуття на кшталт цього бувало в неї й раніше, коли на її малюнках непроханими гостями з’явилися ті дивні символоголові істоти. Вона дала своїм очам сковзнути зі сторінки й глянути на стіну: не просто на візерунок, а осторонь — так, наче той зостався непоміченим.

Узор був на місці. Рельєфний, немовби витиснений, він мав складний і дивовижно симетричний вигляд: звиваючись і петляючи його площею, крихітні лінії візерунка ніби вгрузали в поверхню деревини, і та випиналася, наче залізний орнамент із-під туго натягнутої скатертини.

То було щось на кшталт тих символоголовців — візерунок нагадував дивні знаки у верхній частині їхніх тулубів. Шаллан знову опустила очі на сторінку, але не читаючи. Корабель накренився, й осяйні білі сфери в кубку дзенькнули, перекотившись. Дівчина глибоко вдихнула.

А відтак поглянула просто на візерунок.

Той одразу почав розпливатися, згладжуючись. Але доти Шаллан встигла чітко його роздивитися, залишивши собі Спогад.

— Ну все — цього разу попався, — пробурмотіла вона його залишкам.

І, відкинувши книжку, поспішно вийняла вугільного олівця й аркуш паперу для малювання. Нахилилася ближче до світла, і її руде волосся розсипалося по плечах.

Художниця шалено запрацювала, охоплена нестямною потребою замалювати побачене. Її пальці рухалися самі собою, а захищена рука — наразі непокрита — тримала етюдник так, щоб кубок осипа́в папір бризками світла.

Вуглина полетіла осторонь. Ні, тут потрібне щось виразніше — здатне залишати різкіші штрихи. Чорнило! Олівець чудово придавався для зображення м’яких напівтонів життя, але ж те, що вона малювала, було не життям, а чимось іншим, чимось нереальним. Діставши зі своїх речей перо та чорнильницю, Шаллан повернулася до роботи, точно відтворюючи химерні, крихітні лінії.

Процес малювання протікав бездумно. Мистецтво поглинуло її, і скрізь довкола закопошилися, постаючи до існування, спрени творення. Незабаром столик біля койки й підлогу каюти, де прилаштувалася навколішках художниця, заполонили десятки маленьких фігурок. Спрени переміщувалися й звивалися — кожен не більший від черпальця ложки — прибираючи подоби предметів, із котрими вони нещодавно стикалися. Шаллан на них здебільшого не зважала, хоча аж стількох одразу ще ніколи не бачила.

В міру того, як дівчина зосереджено малювала, вони дедалі швидше змінювали форму. Здавалося, що той візерунок неможливо вловити — його складні повторювані елементи звивалися до нескінченності. Відтворити побачене з абсолютною точністю не вдалося б навіть пером, але виходило схоже. Зображення розкручувалося спіраллю з центральної точки, а далі кожен виток відцентрово повторювався, утворюючи власне плетиво з крихітних ліній — немовби лабіринт, збудований для того, щоб доводити його в’язнів до божевілля.

Нанісши заключну риску, художниця виявила, що дихає так, наче пробігла величезну відстань. Дівчина кліпнула очима і знову зауважила довкола себе спренів творення. Їх були сотні, і вони по одному неспішно зникали. Шаллан поклала перо поруч чорнильниці (яку прикріпила до столика воском, щоб та не ковзала від хитавиці) й узяла аркуша в руки, чекаючи, доки висохнуть останні штрихи. В неї було таке відчуття, неначе йшлося про важливе досягнення — хоча вона й гадки не мала яке.

Коли чорнило зрештою висохло, візерунок постав перед нею, і Шаллан чітко почула, як зітхає папір — не інакше, полегшено.

Підскочивши, вона зронила ватман і залізла з ногами на койку. Цього разу рельєфний візерунок не зник, а залишив папір — відбрунькувавшись від аналогічного зображення — й перемістився на підлогу.

Описати побачене якось інакше дівчина не могла: хай як так вийшло, а малюнок опинився на підлозі, переповз до ніжки койки, огорнув її, піднявся й видерся на ковдру. Вся ця картина не справляла враження чогось рухомого під сподом — це було б хіба грубим наближенням: адже лінії проступали занадто чітко й не натягували тканину. Будь-що, накрите ковдрою, здавалося б незрозумілою випуклістю, але це вимальовувалося детально.

Воно наближалося — на вигляд безпечне, але Шаллан усе одно відчула, що тремтить. Цей візерунок відрізнявся від тих символоголовців, що їх вона колись намалювала, але водночас видавався ідентичним — двовимірним варіантом без торсу й кінцівок, абстрактним зображенням котрогось із них. Так кілька рисок у кружечку можуть дати примітивну подобу людського обличчя.

Ті істоти нажахали її, нав’язливо снилися і змушували непокоїтися, чи не божеволіє вона. Тож із наближенням цього Шаллан зіскочила з койки й відійшла від неї якомога далі — наскільки це було можливо в тісній каюті. Серце вилітало з грудей, і вона відчинила двері, щоб кинутися до наставниці.

Аж раптом виявила Ясну одразу за ними: та саме тяглася до дверної ручки, тримаючи перед собою складену ківшиком ліву долоню. На ній стояла крихітна фігурка, утворена з непроглядної чорноти — на вигляд чоловік у модному та елегантному костюмі з довгим сюртуком. Забачивши Шаллан, той розчинився в темряві. Наставниця поглянула спочатку на підопічну, а відтак на підлогу каюти, якою саме проповзав візерунок.

— Накинь щось, дитино, — сказала принцеса. — Нам треба поговорити.

***

— Я спершу сподівалася, що наші спрени будуть однакові, — мовила Ясна, сідаючи на стілець у каюті Шаллан. Візерунок залишався на підлозі між наставницею й підопічною, яка долілиць лежала на койці, — в пеньюарі поверх нічної сорочки й пристойно покривши лівицю тонкою білою рукавичкою. — Але це, звісно, було б надто просто. Я ще в Харбранті запідозрила, що ми, мабуть, належимо до різних орденів.

— Орденів, Ваша Світлосте? — перепитала Шаллан, боязливо тицьнувши олівцем у зображення на підлозі.

Те сахнулося, наче тварина від грубого дотику, й випнуло під собою поверхню долівки. Це забавляло дівчину, хоча певна частина її єства не хотіла мати нічого спільного з тим візерунком і його неприродно «вирвиочними» фракталами[2].

— Так, — відказала принцеса. На позір чорнильний спрен, який доти її супроводжував, більш не з’являвся. — Подейкують, що кожен з орденів мав доступ до двох Сплесків, і то від ордену до ордену один із них збігався. Такі здібності ми називаємо «Приборкування сплесків». Наприклад, Душезаклинання — й сáме воно для нас спільне — хоч ми з тобою з різних орденів.

Шаллан кивнула. Приборкування сплесків, Душезаклинання — йшлося про здібності Втрачених Променистих (гіпотетично суто легендарні), які обернулися для них чи то благословенням, а чи то прокляттям (різні джерела подавали це по-різному). Або так принаймні писали в книжках, які дала їй почитати в дорозі наставниця.

— Я не Промениста, — заперечила дівчина.

— Звісно, що ні, — відповіла на це Ясна, — як, власне, і я. Ті ордени були просто логічним конструктом — достоту як саме поняття суспільства — щоб, спираючись на відповідні дефініції, формулювати й пояснювати. Не кожен чоловік, який бере в руки списа, — солдат, і не кожна жінка, яка випікає хліб, — пекарка. А втім, сá́ме орудування зброєю чи лопатою хлібопеки і стали ознаками відповідних професій.

— То ви ведете до того, що наші здібності…

— Були свого часу критерієм, за яким посвячували в Променисті лицарі, — закінчила за підопічну наставниця.

— Але ж ми — жінки!

— Так, — безтурботно відказала Ясна. — Спрени не хибують на людські упередження, і це привід для оптимізму, еге ж?

Шаллан підвела очі від візерунка, що в нього й досі тицяла олівцем.

— Поміж Променистих лицарів були й жінки?

— У статистично виправданій кількості, — промовила принцеса. — Не бійся, дитино: мечем ти з дня на день не замахаєш. Архетипні Променисті на полі бою — це перебільшення. Висновуючи з того, що я читала, — хоча ті хроніки, на жаль, недостовірні — на кожного «бойового» Променистого припадали троє, які присвячували себе дипломатії, науковим дослідженням або іншим способам допомагати суспільству.

— Ох!

І чому це розчарувало Шаллан?

«От дурепа». В пам’яті сплив непроханий спогад: сріблястий меч, світловий візерунок, правда, що їй несила глянути у вічі. Вона прогнала його, міцно стуливши повіки.

Десять ударів серця.

— Я навела довідки про спренів, про яких ти розповідала, — повела далі наставниця. — Про тих символоголових істот.

Шаллан зробила глибокий вдих і розплющила очі.

— Це один із них, — зауважила дівчина, вказавши олівцем на візерунок.

Той підповз до її скрині і то застрибував на неї, то зістрибував — наче дитина, що бавиться на дивані. Він здавався не загрозливим, а безневинним — ба грайливим — і навряд чи наділеним хоч крихтою розуму. Невже вона злякалася його?

— Так — гадаю, ти маєш рацію, — промовила Ясна. — Тут, у Царстві матерії, більшість спренів виявляє себе інакше, аніж у Гадесмарі. Але тоді ти намалювала їх у тамтешній подобі.

— А от нинішній не надто вражає.

— Еге ж. Маю визнати, що я розчарована. В мене таке відчуття, наче ми залишаємо поза увагою щось дуже важливе, і мене це дратує. У Криптиків жахлива репутація, але цей — найперший екземпляр з усіх, що я будь-коли бачила — здається…

Той видерся на стіну й зісковзнув донизу, знову видерся — і знову зісковзнув.

— Несповна розуму? — припустила Шаллан.

— Можливо, йому просто треба більше часу, — відказала Ясна. — Коли я вперше утворила зв’язок із Льодом…

Вона раптом змовкла.

— Що таке? — спитала підопічна.

— Вибач, але він не любить, коли я згадую про нього в розмові — його це нервує. Спрени дуже болісно переживали те, що лицарі порушили свою обітницю. Не маю сумніву, що багато спренів загинуло. Лід не хоче про це говорити, але, як я розумію, решта йому подібних сприйняли його вчинок за зраду.

— Але…

— Годі про це, — урвала її наставниця. — Мені шкода.

— Гаразд. Ви згадували про Криптиків…

— Так, — відказала принцеса, сягнувши в рукав, що покривав її захищену руку, й витягнувши звідти складений аркуш паперу — один із малюнків, де Шаллан зобразила тих символоголових істот. — Це їхня самоназва, хоча ми, ймовірно, нарекли б їх спренами брехні, але Криптикам наш термін не до вподоби. Так чи інак, а вони владарюють в одному з найбільших міст Гадесмару. Їх можна осмислити як світлооких Царства пізнання.

— То ця істота, — мовила Шаллан, кивнувши в бік візерунка, який дзиґою крутився в центрі каюти, — хтось на кшталт… князя — там, у потойбіччі?

— Більш-менш так. У Криптиків якийсь заплутаний і затяжний конфлікт зі спренами честі, хоча я не мала змоги приділяти багато уваги тамтешній політиці. Цей спрен стане твоїм товаришем і, серед іншого, наділить тебе здатністю до Душезаклинання.

— Серед якого «іншого»?

— Поживемо — побачимо, — відказала наставниця. — Тут усе залежить від природи спренів. Який результат дали твої дослідження?

Скидалося на те, що в Ясни все ставало перевіркою академічної успішності. Шаллан притлумила зітхання. Саме тому вона й не повернулася додому, а рушила вслід за наставницею. А втім, подекуди підопічній кортіло, щоб та просто повідомила правильну відповідь, а не примушувала аж так важко працювати, дошукуючись її самотужки.

— Алай стверджує, що спрени — це фрагменти сил творення, і багато хто з учених, чиї праці я читала, поділяє таку думку.

— Це одна з теорій. І що з неї випливає?

Шаллан силкувалась не відволікатися на спрена на підлозі.

— Світом керують десять засадничих сил — так званих Сплесків — як-от Гравітація, Тензія, Трансформація й таке інше. За вашими ж словами, спрени — це елементи Царства пізнання, які набули фрагментарного одушевлення завдяки увазі з боку людини. А коли так, логічно припустити, що вони й доти щось собою становили. Як-от… як-от живопис був звичайним полотном, доки його не оживили.

— Оживили? — звела брову Ясна.

— Звісно, — підтвердила дівчина. Живопис недарма так називали: картини жили. Не в тому ж сенсі, що й людина або спрен, але… хай там як, а принаймні для неї це було очевидною річчю. — Тож доки спрени не постали до життя, вони мали чимось та бути. Силою. Енергією. Зен-дочка-Ват замалювала крихітних спренів, що їх вона інколи виявляла довкола важких об’єктів. Спрени гравітації — це елементи сили, яка змушує нас падати. А отже, логічним видається припущення, що кожен спрен свого часу був певною силою. Власне, поміж них можна виокремити дві основні категорії: тих, що реагують на емоції, та тих, що реагують на стихії — як-от силу вогню або вітру.

— То ти поділяєш погляди Намар щодо класифікації спренів?

— Так.

— Це добре, — сказала наставниця. — Я й сама підтримую її теорію. На мою особисту думку, саме з такого протиставлення спренів — спрени емоцій на противагу спренам стихій — і беруть свій початок людські уявлення про стародавніх «богів». Гó́нор — тобто Честь, — що його перетворили на воринського Всемогутнього, був породженням уяви тих, хто прагнув уособити шал людських почуттів — як-от у спренах емоцій. А Культивація — богиня, якій поклоняються на Заході, — втілює природу та спренів стихій. Різноманітні спрени Спустошення та їхній незримий володар — знаний під низкою імен, залежно від культури, про яку йдеться — наводять на думку про антагоніста чи ворога. Дивним відгомоном таких уявлень, звісно, став і Прародитель бур, чия теоретична сутність змінюватиметься залежно від того, яку епоху в розвитку воринізму ми розглядатимемо…

Аж тут вона змовкла. Шаллан зашарілася, усвідомивши, що відвернулася і почала виводити на ковдрі охоронний ґліф, щоб захиститися від зла в її словах.

— Ми збилися на манівці, — сказала Ясна. — Перепрошую.

— Ви така певна, що його немає. Я про Всемогутнього, — промовила дівчина.

— Доказів його існування не більше, ніж у випадку з тайленськими Пристрастями, Ну-Раліком чистозерців або ж будь-якою іншою релігією.

— А як щодо Вісників? Гадаєте, їх теж не було?

— Не знаю, — зізналася наставниця. — На світі багато такого, чого я не розумію. Наприклад, деякі хисткі аргументи вказують на реальність Прародителя бур, а також Усемогутнього — просто потужних спренів, як-от Охоронниця ночі.

— Тож він, можливо, таки є.

— А я ніколи й не стверджувала протилежного, — парирувала принцеса. — І заявляла тільки те, що не сприймаю його як Бога й не відчуваю ні найменшої схильності йому поклонятися. Але це ми знову відволіклися. — Наставниця підвелася. — На кілька найближчих днів я звільняю тебе від навчальних обов’язків. Ти маєш зосередитися лише на одному предметі дослідження.

І Ясна вказала на підлогу каюти.

— На цьому візерунку? — перепитала Шаллан.

— Ти єдина за багато століть маєш нагоду взаємодіяти з Криптиком, — пояснила їй наставниця. — Вивчай цей досвід і детально занотовуй свої враження. Це, певне, буде твоя перша варта уваги академічна розвідка, яка може стати надзвичайно важливою для нас у майбутньому.

Шаллан глянула на малюнок, який, переповзши, буцнувся їй об ногу — його дотик був заледве відчутний — а тепер повторював те саме знов і знов.

— Як захопливо, — промовила підопічна.