Слова Променистого ордену

69. Нуль результату

Коли твердь утекла з-під ніг, Каладін потягнувся до Світла.

Нуль результату.

Його захлеснула паніка. Коло серця занудило, й капітан полетів у безодню.

Падіння в темну прірву протривало всього мить і цілу вічність. Він мигцем зауважив Шаллан і ще декого в синіх мундирах, які падали, панічно розмахуючи руками й ногами.

І як людина, що топиться, відчайдушно гребе до поверхні, Каладін рвонувся до Світла. Він не загине такою смертю! Адже це йому належать небеса, вітри і самі ці провалля!

Ні, не загине!

Сил завищала, і її страдницький, нажаханий зойк розлігся всередині Каладіна аж до кісток. І тієї ж миті він хапнув Буресвітла — самого життя.

Й упав на дно прірви. В очах потемніло.

***

Хвиля болю.

Вона омила його, наче рідина, але всередину не проникла: шкіра завадила.

— ЩО ТИ НАКОЇВ?

Цей далекий голос пролунав, мовби гуркіт грому.

Юнак, охнувши, розплющив очі — і біль увібрався всередину. Йому зненацька заболіло все тіло.

Він лежав навзнак, витріщаючись на смужку світла вгорі. Сил? Ні… то було сонячне світло з розщелини високо над головою. Так далеко в глибині Розколотих рівнин провалля були сотні футів завглибшки.

Каладін застогнав і звівся в положення сидячи. Та смужка світла здавалася невимовно далекою. Темрява таки поглинула його, і ближня частина провалля була повна похмурості й мороку. Капітан узявся рукою за голову.

«Аж ген наприкінці я таки всотав Буресвітла, й завдяки цьому вцілів, — подумав він. — Але який страшний зойк!» Той так і переслідував його, лунаючи в свідомості. Це було надто схоже на той крик, що його Каладін почув на арені, коли перехопив Релісового Сколкозбройця.

«Перевір, чи тебе не поранено», — шепнув із глибин пам’яті батьків голос. Від складного перелому або рани організм може зазнати больового шоку й не зауважити отриманих ушкоджень. Каладін обмацував кінцівки, шукаючи переломів, але сфер із капшука не виймав — не хотів освітлювати морок і, бува, дивитися на мертвих, що могли лежати довкола.

Невже й Далінар поміж них? Адолін мчав до батька, та чи встиг він добігти, доки настил іще стояв? На ньому була Збруя, а наприкінці той підстрибнув…

Обмацавши ноги, Каладін перевірив ребра. Гематом і саден не бракувало, але все було ціле — ні переломів, ні розривів тканин. Перш ніж вичахнути, всотане під кінець Буресвітло захистило його й, мабуть, навіть зцілило. Він зрештою таки сягнув до капшука й витяг сфери, але виявив, що всі вони потьмяніли. Пошукав у кишенях — і раптом застиг, зачувши, як недалеко від нього щось шкрябнуло.

Каладін схопився на ноги й роззирнувся, жалкуючи, що беззбройний. На дні провалля стало світліше. Якесь рівне сяйво висвітило схожі на віяла рюшоцвіти, ліани, що звисали зі стінок, а на дні — латки моху та хмиз. Чийсь голос? На стінці попереду заворушилися тіні, й Каладіна на мить ошелешило відчуття нереальності всієї цієї картини.

Аж раптом із-за рогу хтось вибрів — у шовковій сукні та з пакунком на плечі. Шаллан Давар.

Забачивши його, дівчина заверещала й, кинувши додолу свою ношу, сахнулася, опускаючи руки. Навіть сферу зронила.

Вправляючи ліктьового суглоба, Каладін наблизився й вийшов на світло.

— Не бійтеся, — сказав він. — Це я.

— Прародителю бур! — охнула Шаллан і, квапливо піднявши зронену сферу, ступила вперед і направила світло на нього. — Це… ти, мостонавіднику? Як?..

— Сам не знаю, — збрехав Каладін, дивлячись угору. — Я серйозно розтягнув шийні м’язи, а лікоть болить так, що просто грім і блискавка! А як ми тут опинилися?

— Хтось перемкнув аварійний важіль.

— Аварійний важіль?

— За його допомогою настил перекидають у провалля.

— І що за буреклятий дурень таке винайшов? — промовив Каладін, нишком вишукуючи по кишенях інші сфери й потай їх перевіряючи.

Вичахлі. От буря забирай! Він що, зужив їх геть усі?

— Це як поглянути, — заперечила дівчина. — А що, як твої люди відступили за міст, а ворог рине настилом їм навздогін? На аварійному важелі зазвичай стоїть блокіратор, який запобігає випадковому спрацьовуванню, але за потреби його можна швидко деактивувати.

Каладін щось фиркнув, а Шаллан, присвічуючи собі сферою, пройшла повз нього туди, де об дно прірви розбилися дві половинки настилу, — саме там мали лежати тіла.

Він глянув у той бік — не міг не глянути. Далінарового трупа не було, але там купами валялися понівечені рештки офіцерів і кількох світлооких пані, які саме перетинали моста. Після падіння з двохсотфутової[5], як не більше, висоти вцілілих не залишалося.

Крім Шаллан. Каладін не пригадував, щоб підхопив її, коли падав, — але він узагалі погано пам’ятав своє падіння. За винятком крику Сил. Того крику…

Що ж, він, певне, примудрився інстинктивно підхопити Шаллан і, зарядивши її Буресвітлом, уповільнив падіння. Дівчина була розпатлана й скуйовджена, її блакитна сукня подерлася — але інших ушкоджень було непомітно.

— Я отямилася тут, у темряві. Ми впали сюди вже давненько, — сказала Шаллан.

— Звідки ви знаєте?

— Нагорі посутеніло, — пояснила вона. — От-от стемніє. Отямившись, я почула відлуння криків. То були звуки битви. А з-за рогу блимнуло якесь світло. Там виявився мертвий солдат, чий гаманець розірвався. — Дівчина помітно затремтіла. — Але він загинув іще до падіння.

— Його вбили паршенді, — пояснив капітан. — Одразу перед тим, як міст упав, я чув, як заспівали сурми авангарду. На нас напали.

От Геєна! Це, ймовірно, означало, що Далінар відступив — якщо, звісно, вижив. Адже тут не було за що битися.

— Дайте мені одну з ваших сфер, — попросив Каладін.

І, взявши в неї «ліхтарика», заходився оглядати тіла — на позір перевіряючи пульс, але насправді шукаючи сфер або якогось спорядження.

— Гадаєш, поміж них можуть бути живі? — спитала Шаллан, і в могильній тиші провалля її голос пролунав якось кволо.

— Ну, ми ж таки вціліли.

— І як ти це пояснюєш? — спитала дівчина, дивлячись на розколину далеко-далеко вгорі.

— Перед самим падінням я побачив спренів вітру, — відказав Каладін. — А ще мені доводилося чути, наче, за народними переказами, вони захищають тих, хто падає. Певне, вся річ у цьому…

Капітан знову взявся до обшуку трупів.

Шаллан принишкла, але зрештою промовила:

— Так, це звучить логічно.

Начебто повірила. От і добре. Аби не почала дошукуватись, що розповідають у переказах про «Каладіна Буреблагословенного».

Живих більше не було, але він твердо з’ясував: ні Далінар, ні Адолін поміж тих трупів не лежали.

«Ну й дурень я, коли не зауважив, що на князя насувається замах», — дорікнув собі подумки охоронець. Кілька днів тому, на бенкеті, Садеас щосили намагався підірвати позиції Далінара, оприлюднивши його візії. Класичний хід: перш ніж убити ворога, дискредитуй його, щоб, бува, не перетворити на мученика.

Цінного на трупах було мало: жменя сфер, якесь приладдя для письма (його Шаллан ласо схопила й заховала в портфель) — але жодної мапи. Каладін не надто чітко уявляв їхнє місцеперебування. А тут іще й ніч насувалася…

— Що нам робити? — тихенько спитала Шаллан, вдивляючись у довколишнє царство мороку з його раптовими тінями, м’якими порухами рюшів, ліанами і схожими на поліпи «стакато», чиї висунуті вусики погойдувалися в повітрі.

Каладін згадав, як попервах у проваллях йому завжди було надто зелено, надто вогко й надто незвично. З-під моху неподалік, немовби стежачи за ними, прозирали два черепи. З далекої калюжі долинув сплеск, і Шаллан несамовито крутнулася. Хоча провалля стали для Каладіна домівкою, навіть він не міг заперечувати, що вряди-годи вони справді діяли на нерви.

— Тут не так небезпечно, як здається, — зауважив капітан. — За часів моєї служби в армії Садеаса я днями мародерствував у прірвах, оббираючи полеглих. Просто пильнуйте, щоб не підхопити гнилокузьок.

— А як же прірводемони? — спитала дівчина, різко обернувшись в інший бік, де по стінці проповзав крєм’ячок.

— Я не бачив жодного. — Він не брехав, хоча одного разу таки бачив якусь тінь, що продиралася віддаленим проваллям. Навіть від думки про той день його продер мороз. — Вони не такі поширені, як дехто гадає. Справжня небезпека тут — великобурі. Розумієте, якщо навіть далеко звідси задощить…

— Так, зливові паводки, — промовила Шаллан. — У тіснині вони дуже небезпечні. Я про них читала.

— Не маю сумніву, що це нам дуже допоможе, — пустив шпильку Каладін. — Ви згадували, що десь поблизу лежить мертвий солдат?

Дівчина показала й рушила за капітаном, який, підсвічуючи собі сферою, пішов у вказаному напрямку. Там лежали кілька мертвих списників, яких зіштовхнули з плато нагорі. Їхні тіла вкривали свіжі рани, а прямо біля них валявся мертвий паршендієць, який також загинув недавно.

У його бороду були вплетені неогранені самоцвіти. Каладін торкнувся одного з тих яхонтів і, повагавшись, спробував висотати з нього заряд. Нуль результату. Він зітхнув і, схиливши голову перед полеглими, зрештою висмикнув з-під одного з них списа й підвівся. Світло нагорі померкло, ставши темно-темно-синім. Насувалася ніч.

— То що, почекаємо? — запропонувала Шаллан.

— І чого ж ви пропонуєте чекати? — спитав Каладін, закидаючи ратище на плече.

— Що по нас повернуться… — Дівчина змовкла. — Але ніхто по нас не повернеться, чи не так?

— Нас мають за мертвих. Буря забирай, та ми й мали б загинути. А ще, гадаю, сюди надто далеко, щоб прислати людей по наші тіла. Тим паче після нападу паршенді… — Капітан потер підборіддя. — Нам, певне, варто дочекатися військової експедиції Далінара, яка має проходити цими краями, прямуючи до центру Рівнин. До неї всього кілька днів, еге ж?

Дівчина зблідла — або радше зблідла ще дужче. Ота її світла шкіра була така дивна. Через неї та руде волосся вона справді була схожа на мініатюрну рогоїдку.

— Далінар планує виступити одразу після останньої великобурі, яка передує Риданню. Ця буря вже близько. І вона принесе із собою силу-силенну дощівки…

— Тоді це невдала ідея.

— Отож-бо.

Каладін спробував уявити, на що буде схожа великобуря тут, унизу. Він бачив її наслідки, коли мародерствував у складі Четвертого мосту. Пошматовані, понівечені тіла. Купи мотлоху, який розмазало по стінках і понабивало в розщілини. Валуни з людський зріст, які завиграшки несло потоком, доки ті не застрягали в тіснині, подекуди на висоті у ледь не десять людських зростів.

— А коли… коли налетить ця буря? — спитав капітан.

Шаллан глянула на нього й стала копирсатися в портфелі, який притримувала крізь тканину захищеною лівицею, а вільною рукою перебирала папери. «Сфероліхтарика» їй довелося сховати, і дівчина махнула супутникові, щоб той підійшов зі своїм.

Він присвітив їй, і Шаллан пробігла очима сторінку, посмуговану написаними рядками.

— Завтра ввечері, — тихо сказала вона. — Щойно зайде перший місяць.

Каладін гмикнув і, здійнявши сферу, роззирнувся в проваллі. «Ми на північ від розколини, в яку провалилися, — майнуло в свідомості. — Тож повертатися нам, певне… в тому напрямку?»

— Що ж, гаразд, — промовила Шаллан і, глибоко зітхнувши, защебнула портфеля. — Тоді негайно рушаймо у зворотній шлях пішки.

— Не хочете хвильку посидіти, щоб перевести подих?

— Із моїм подихом усе гаразд, — відрізала Шаллан. — Тож коли ти не заперечуєш, я б радше рушала. Бо навіть якщо часу вдосталь, ліпше потім сісти й, попиваючи підігріте вино, сміятися з нерозумності свого поспіху. Не знаю, як ти, а я б охоче відчула себе дурепою…

— Маєте рацію, — відказав Каладін. Його любов до цих проваль не означала, наче він був ладен, щоб великобуряна стихія застигла його тут, на дні одного з них. — У вашому портфелі, бува, не знайдеться мапи?

— Ні, — скривилася дівчина. — Свою я не брала, користуючись натомість тими, що були у Її Світлості Велат. Але я, мабуть, зможу пригадати дещо з побаченого.

— Тоді, гадаю, нам сюди, — вказав Каладін і рушив у путь.

***

Мостонавідник закрокував у вказаному напрямку, навіть не давши Шаллан змоги висловити, що вона думає з цього приводу. Тож дівчині нічого не залишалося, окрім як притлумити роздратоване зітхання й, підхопивши пакунок (там, зокрема, лежали знайдені в солдата бурдюки) і міцніше стиснувши портфель, поквапитися за ним, чіпляючись подолом сукні за те, що — як їй хотілося вірити — було дуже білою хмизиною.

Рослявий мостонавідник навіть не дивився на завали, що їх спритно то переступав, то обминав. Чому вціліти мав саме він? А втім, правду кажучи, Шаллан раділа, що знайшла живим бодай когось — адже бродити тут одній-однісінькій було б неприємно. Зате цей тип був досить забобонний, щоб повірити, наче його врятували примхи долі та спрени. Вона й гадки не мала, як урятувалася сама, не кажучи вже про супутника. До зустрічі з мостонавідником Фрактал, котрий сидів у неї на спідницях, висловлював гіпотезу, що Шаллан порятувалася завдяки Буресвітлу.

Після падіння з принаймні двохсотфутової висоти? Що ж, це лише доводило, як мало їй відомо про свої здібності. Прародителю бур! Вона врятувала життя ще й цьому чоловікові. Помилки бути не могло: коли міст завалився, вони полетіли додолу одне поряд одного.

Але як? І чи не можна з’ясувати, як це повторити?

Шаллан силкувалася не відставати. А бодай цим довгоногим алетійцям буря! Не люди, а помилка природи. Мостонавідник крокував, наче солдат на марші, нітрохи не переймаючись тим, що їй доводилося вибирати дорогу ретельніше, ніж йому — вона ж бо не хотіла зачіплятися подолом за кожну «хмизину» на своєму шляху.

Дійшовши до ковбані на дні прірви, чоловік заскочив на колоду, що перегатила її вздовж, і, практично не сповільнюючи кроку, перейшов на інший бік. А от супутниця, наблизившись, спинилася.

Каладін здійняв сферу й озирнувся на дівчину.

— Тільки не кажіть, що знову зажадаєте моїх чобіт.

Та задерла ногу й показала, що під сукнею взута в свої, військового зразка. Забачивши таку картину, мостонавідник звів брову.

— Невже ти гадав, що я вирушу на Рівнини в пантофлях? — спитала Шаллан, червоніючи. — І взагалі, під сукнею такої довжини взуття все одно не видно.

Вона глянула на колоду.

— Допомогти вам перебратися на інший бік? — запропонував капітан.

— Та ні. Насправді мене просто здивувало, як сюди потрапив стовбур вагобрубка, — зізналася дівчина. — Адже рости в цій частині Рівнин такі дерева ніяк не можуть — тут надто холодно. Цей екземпляр міг вирости на узбережжі — але щоб бурею його віднесло аж сюди? На чотириста миль?

— Тільки не кажіть, що в нас привал, бо вам треба зробити замальовку…

— Та годі тобі! — відказала Шаллан, ступаючи на колоду та обережно перебираючись через ковбаню. — Знав би ти, скільки в моїй колекції замальованих вагобрубків…

А от щодо решти тамтешньої флори… Оце вже була інша річ. Попри обтяженість портфелем і пакунком на плечах, дорогою дівчина раз по раз здіймала «вільну» руку зі сферою, щоб посвітити довкола. Результат приголомшував: десятки різновидів ліан, червоні, жовтогарячі й фіолетові рюшоцвіти, крихітні скелебруньки на стінках і невеличкі грона клямкунів, які то розтуляли, то стуляли свої скойки, мовби дихали.

Довкола пасма сланцекірки, що нагадувало вузлуваті пальці, порошинками роїлися життєкузьки. Нагорі такого було майже не побачити: крихітні цяточки зеленого світла вилися проваллям, линучи до суцільної стіни бульб завбільшки з кулак, над якими звивалися щупальці. З наближенням Шаллан ці щупальці ховалися, і стіною немовби збігала хвиля. Художниця тихенько охнула й залишила собі Спогад.

Мостонавідник попереду зупинився і обернувся до неї.

— Що там таке?

— Невже ви навіть не помічаєте цієї краси?

Той підвів очі на утворювану бульбами стіну. Шаллан не мала сумніву, що десь читала про цей вид — одначе назва вилетіла в неї з голови.

Мостонавідник рушив далі, й дівчина побігла йому навздогін.

Пакунок бив по спині, і вона, поспішаючи, замало не впала, спіткнувшись об сплутану купу відмерлих ліан. Утративши рівновагу, Шаллан аж лайнулася й застрибала на одній нозі, щоб не впасти.

Її супутник простяг руку й забрав у неї пакунок.

«Здогадався нарешті», — подумала дівчина.

— Дякую.

Той тільки хмикнув і, закинувши пакунок на плече, рушив далі, не кажучи й слова. Аж ось вони дійшли до розвилки: один прохід вів праворуч, а інший — ліворуч. Щоб прямувати далі на захід, потрібно було обігнути наступне плато. Доки Каладін обирав, куди їм звернути, Шаллан підвела голову, щоб добре роздивитися і запам’ятати, який вигляд мало плато з цього краю.

— Зворотній шлях займе навіть довше, ніж дорога сюди, — промовив мостонавідник. — Тоді нам доводилося чекати, доки підтягнеться армія, але, перетинаючи плато по центру, ми могли зрізати путь. Та коли їх щоразу обходити, наша мандрівка затягнеться.

— Що ж, зате товариство приємне.

Той скосив на неї очі.

— Я маю на увазі для тебе, — докинула дівчина.

— Мені що, слухати ваше базікання до самого табору?

— Звісно, ні, — відрізала закид Шаллан. — Я ж бо збираюся додати ще й варнякання, трішки патякання і вряди-годи шварготання. От тільки б не перестаратися: бо що занадто, то не здраво.

— Чудово…

— А ще я вправлялася терендіти.

— Чекаю не дочекаюся, щоб послухати.

— О, то я ж саме цим і зайнята.

Мостонавідник глянув на неї, свердлячи своїми грізними очима її власні. Шаллан відвернулася. Він вочевидь не довіряв їй. Охоронець є охоронець, і дівчина сумнівалася, щоб коло його довірених осіб було широке.

На наступній розвилці Каладін розмірковував довше, і Шаллан розуміла чому: дивлячись ізнизу, зорієнтуватися, який прохід куди веде, було непросто. Плато мали різноманітну й не завжди правильну форму: одні були довгі й вузькі, а інші — ідеально округлі. Ну а коли додати ще й усілякі бічні відгалуження, це перетворювало плетиво проходів на формений лабіринт. Усе здавалося не так і складно — бо глухих кутів практично не траплялося — тож на позір варто було всього-на-всього тримати на захід.

Але на захід — це в якому напрямку? Ні, заблукати в тамтешніх проваллях було страх як просто.

— Ти ж не обираєш, куди йти, навмання? — спитала Шаллан.

— Ні.

— А ти, схоже, добре знаєшся на цих розколинах…

— Так і є.

— Певне, тому, що ця похмура атмосфера відповідає твоєму характеру?

Той відійшов, навіть не глянувши на неї.

— Буря забирай! — гукнула Шаллан, кидаючись йому навздогін. — Це мало прозвучати як невимушене зауваження. Мостонавідничку, ти коли-небудь заспокоїшся?

— Гадаю, я просто… як це ви казали? «Мізантроп»?

— Підтверджень протилежного я поки не побачила.

— Бо світлоокі на кшталт вас не надто придивляються. Для них усі, хто має нижчий статус, — просто іграшки.

Для дівчини це прозвучало, наче ляпас по обличчю.

— Що? Звідки таке дике уявлення?

— Воно самоочевидне.

— Для кого? Особисто для тебе? Коли це ти бачив, щоб я ставилася до нижчих за статусом як до іграшок? Наведи мені приклад.

— Коли мене кинули до в’язниці за те, за що будь-якого світлоокого нагородили б аплодисментами, — миттю відказав Каладін.

— І це, по-твоєму, моя провина? — зажадала відповіді Шаллан.

— У цьому винен весь ваш клас. Щоразу, як одного з нас ошукують, перетворюють на раба, б’ють і ламають, провина лягає на всіх, хто хоч би опосередковано підтримує такий стан речей.

— Та що ти кажеш? Світ влаштований несправедливо? От так відкриття! Деякі можновладці зловживають становищем, гноблячи нижчих від себе? Ну й дивина! І відколи ж це почалося?

Замість відповіді мостонавідник ув’язав знайдені сфери в клуночок, зроблений із білого носовичка одної з мертвих писарок, і, почепивши цей «ліхтар» на кінчик списа, високо здійняв його, яскраво освітивши провалля.

— Як на мене, ти просто шукаєш собі виправдання, — сказала дівчина і сховала власну сферу, щоб звільнити одну руку. — Так, я не заперечую, що з тобою повелися несправедливо. Але я гадаю, що це ти переймаєшся через колір очей, бо так тобі легше вдавати, наче всі світлоокі гноблять тебе як нижчого за суспільним становищем. А ти ніколи не шукав простішого пояснення? Може, тебе не люблять не за темні очі, а за те, що ти страшенно неприємний тип?

Той лише фиркнув і пришвидшив крок.

— Ні, ти не відкрутишся від мого запитання, — не вгавала Шаллан, яка майже бігла, щоб не відставати від його сягнистої ходи. — Я не дозволю тобі натякнути, наче твоя співрозмовниця зловживає суспільним становищем, і піти собі геть, нічого не пояснивши. Допіру ти встругнув цю штуку з Адоліном — а тепер моя черга? Та що з тобою таке?!

— Вам довести на ліпшому прикладі, що простолюддя для вас — просто іграшки? — кинув Каладін, уникаючи прямої розмови. — Гаразд. Ви відібрали в мене чоботи, видаючи себе не за ту, ким були, бо залякали першого зустрічного темноокого солдата. Чи досить це переконливий приклад, що нижчі за статусом у ваших очах — тільки забавки?

Дівчина застигла на місці — тут він мав рацію. Їй би звалити все на Тин, але його зауваження робило такі аргументи беззубими.

Капітан, спинившись, озирнувся на неї і зрештою, зітхнувши, промовив:

— Послухайте, я не тримаю на вас зла за ті чоботи. А останнім часом ще й переконався, що ви не така погана, як інші. Тож просто облишмо про це…

— Не така погана, як інші? — перепитала Шаллан, підійшовши. — От так комплімент! Що ж, припустімо, наче ти маєш рацію. Нехай я і є бездушна багатійка. Але це не скасовує того факту, що ти, Каладіне Буреблагословенний, буваєш відверто мерзосвітним хамлом!

Той знизав плечима.

— І це все? — спитала дівчина. — Я визнаю свою провину, а твоєю єдиною відповіддю стає стенання плечима?

— Я такий, яким зробили мене світлоокі.

— І ти нітрохи не винен у своїй поведінці? — спокійним тоном поцікавилася Шаллан.

— Я б сказав, ні.

— Прародителю бур! Хай що я скажу, а твого ставлення до мене це не змінить, еге ж? І ти так і залишишся упередженим причепою, сповненим жовчі? Неприємною у спілкуванні людиною? Ти, певне, страшенно самотній.

Попри всю товстошкірість, мостонавіднику це, схоже, таки дошкулило, і в світлі сфер стало видно, як той паленіє з лиця.

— Я от-от перегляну свою думку, що ви не така погана, як інші, — сказав він.

— Не бреши, — парирувала дівчина. — Я не сподобалась тобі із самого початку. І то не лише через чоботи. Я бачу, як ти косишся на мене.

— Це тому, що помічаю, як із-під приклеєної усмішки ви брешете кожному зустрічному, — відказав Каладін. — А щирою здаєтеся тільки тоді, коли когось ображаєте!

— Бо тобі нічого щирого, крім образ, я сказати не можу.

— От іще! Я просто… Теж мені! Чому перебуваючи поряд такої дамочки, як ви, мені так і кортить заховати обличчя в долонях?

— Бо я маю спеціальну підготовку й колекціоную лиця, — відрізала Шаллан.

Аж раптом скосилась убік. Що це було?

— Не можна просто взяти й… — почав мостонавідник.

І змовк — бо звук дряпання, який долинав від одного з проваль, погучнішав.

Каладін миттю затулив рукою свій імпровізований сфероліхтар, зануривши їх у пітьму. Як на Шаллан, від цього стало тільки гірше. Тож вона побрела крізь темряву і схопилася правицею за плече охоронця. Він дратував її, зате вона була тут не сама.

Скрегіт не затихав — такий звук виникає, коли камінь треться об камінь. Або… панцир об скельну породу.

— Гадаю, перегавкуватися в мережі тіснин із такою акустикою було не надто розумно, — нервово прошепотіла Шаллан.

— Еге.

— Він наближається, так? — шепнула вона.

— Еге.

— То що… тікаємо?

Дряпання, здавалося, долинало просто з-за рогу.

— Еге, — відказав Каладін і, прибравши руки зі сфери, кинувся геть від тих звуків.