Слова Променистого ордену

24. Тин

— Та бачте, яка штука, — промовив Ґаз, натираючи піском підлогу у фургоні Шаллан, яка сиділа поряд і слухала, доки той працював. — Більшість із нас подалася воювати на Розколотих рівнинах в ім’я помсти, розумієте? Адже ті мармуровошкірі вбили короля. Йшлося про велику справу й таке інше — війну відомщення, яка покаже всьому світові, що алеті не стерплять зради.

— Еге, — підтакнув Руд — довготелесий, бородатий солдат — висмикуючи опору.

Без неї дах фургона підпирало по три стійки в кожному кутку.

Руд удоволено відкинув бруса та обтріпав робочі рукавиці: це мало перетворити клітку на колесах на транспортний засіб, придатніший для перевезення світлоокої дами.

— До зброї нас, пригадую, заклика́в сам великий князь Вама, — повів далі Руд, сідаючи на днище фіри й звішуючи ноги, — і його заклик витав усім Дальнім узбережжям, наче сморід. До війська йшов що другий чоловік призовного віку. Якщо ти заходив у генделик вихилити чарку без нашивки новобранця, на тебе косилися, мов на боягуза. Я записався добровольцем разом із п’ятьма друзяками, а тепер усі вони мертві — гниють у тих буреклятих проваллях.

— То ви просто… стомилися воювати? — спитала Шаллан.

Тепер у неї був письмовий стіл. Ну, чи принаймні звичайний столик — дорожній і легкорозбірний. Його винесли з фургона, й дівчина переглядала за ним Яснині нотатки.

Вечоріло, і караван таборився: того дня вони здолали чималу відстань, хоча з огляду на все пережите Шаллан їх не квапила. Після чотирьох днів у дорозі вони під’їжджали до тієї частини проходу, де напади розбійників ставали куди малоймовірнішими: що ближче до Розколотих рівнин, то безпечніше.

— Стомилися воювати? — перепитав Ґаз зі смішком, беручи й прицвяховуючи на місце завіса. Він потерпав від чогось на кшталт нервового тику й час від часу позиркував осторонь. — Поглинь мене Геєна — ні! То не ми, то все світлоокі — бодай їм буря! — не про Вашу Світлість говорячи. Буря на їхню голову та ще й неабияка!

— Вони перестали воювати задля перемоги й повели війну за сфери, — докинув півголосом Руд.

— Щодня — кожнісінького буреклятого дня! — ми піднімалися й вирушали на плато, — повів далі Ґаз. — Але, попри бої, не просувалися вперед — до мети. Адже кому було до неї діло? Великі князі прагнули тільки одного — яхонтосердець. А ми, вступивши на службу та принісши військову присягу, зробилися, фактично, рабами. Втративши право кожного громадянина на свободу переміщення, ми помирали, проливали кров і страждали, доки вони набивали калитку! От і все. Тож наша компанія — служили ми в різних великих князів, але випивали разом — втекла, полишивши їх і їхню війну.

— Та годі тобі, Ґазе, — кажеш, то кажи, як є, а не бреши панянці, — втрутився Руд. — Ти ж бо ще й кредиторам завинив — і то чимало сфер. Хіба ти не казав нам, що тебе от-от запроторять у мостонавідну команду?..

— Ет, що було, те загуло, — промовив Ґаз. — Нехай минуле залишається в минулому. — Він закінчив прибивати завіс. — А до того ж Її Світлість Шаллан обіцяла, що подбає про наші борги.

— Вам пробачать усе, — підтвердила та.

— От бачиш?

— Крім твого подиху, — докинула Шаллан.

Ґаз підвів на неї очі — його пошрамоване обличчя затопила барва. Руд одразу розреготався, а за мить той і сам пирснув сміхом. Було в цих двох солдатах щось украй симпатичне: вони схопилися за можливість знову зажити нормальним життям і були повні рішучості не впустити її. За весь час їхнього перебування разом не виникало жодної проблеми з дисципліною, й вони замало не наввипередки старалися прислужитися дівчині.

Доказом цього стала мить, коли Ґаз установив на місце боковину її фургона й, відвівши засувку, прочинив маленьке віконце, щоб освітлювати внутрішність «екіпажа». Він усміхнувся й жестом указав на нововведення:

— Вийшло, мабуть, не зовсім так, як личить світлоокій панні, але принаймні визирнути назовні ви зможете.

— Непогано, — зауважив Руд, ліниво аплодуючи. — Чому ти не казав, що вчився на тесляра?

— Бо я на нього й не вчився, — відказав йому той, на диво спохмурнівши з лиця. — Просто крутився біля складу деревини — ось і все. Там і набрався сякої-такої премудрості.

— Дуже гарно, Ґазе, — сказала Шаллан. — Щиро тобі дякую.

— Ет, пусте. Треба, певне, прорізати ще одне — з протилежного боку. Побачимо, чи вийде в мене випросити в купців іще одного завіса.

— Що, Ґазе, — лижеш п’яти нової господарки? — промовив Васа, підступивши до їхнього гурту.

Шаллан не помітила, як той підійшов.

У руках колишній ватажок дезертирів тримав невеличку миску, де парувала свіжозварена, щедро приправлена вечеря. Ніс дівчини вловив гострі пахощі. Після рагу работоргівців така переміна меню була дуже бажана, але в каравані Шаллан забезпечили належним для жінок раціоном, і перебирати харчами не випадало. Може — коли ніхто не бачитиме — в неї вийде скуштувати чоловічого наїдку?

— Мені ти, Ґазе, щось не пропонував нічого подібного, — сказав Васа, мочаючи хліб у потравку й відриваючи зубами шматок. А відтак заговорив, не прожувавши: — Ти, схоже, щасливий, що знову прислужуєш світлооким. Аж дивно, що твоя сорочка й досі ціла: адже ти стільки в ній поплазував, підлещуючись.

Ґаз знову спаленів.

— Як мені відомо, Васо, — втрутилася Шаллан, — фургона в тебе немає. То в чому ти хотів, аби тобі зробили дірку? Чи не в голові? Не маю сумніву, що таке можна влаштувати.

Попри напханий рот, ватаг усміхнувся, проте усмішка вийшла не надто приємна.

— А він розказував про гроші, які завинив?

— У свій час ми владнаємо цю проблему.

— Цей набрід завдасть більше клопоту, ніж ти гадаєш, світлоока крихітко, — кинув Васа, хитаючи головою та знову вмочуючи хліб у потравку. — Ці людці миттю скотяться туди, де були.

— Цього разу вони стануть героями — моїми рятівниками.

Той фиркнув.

— Цій наволочі довіку не стати героями. Це не люди, а крєм, Ваша Світлосте, — простий і без жодних прикрас.

Зачувши цю оцінку, Ґаз потупився, а Руд відвернувся, проте незгоду з нею не висловив жоден.

— Васо, щось ти аж надто пнешся втоптати їх у той-таки крєм, — відповіла дівчина, підводячись. — Аж так боїшся помилитися? А я гадала, що тобі до цього не звикати.

Ватаг хмикнув:

— Обережніше, дівчинко. Ти ж не хочеш ненароком образити чоловіка?

— Васо, останнє, чого я хочу, це образити тебе ненароком, — парирувала Шаллан. — Можна подумати, що я не можу зробити цього навмисне, якби захотіла!

Той, зиркнувши на неї, спаленів і на мить забарився з відповіддю.

А дівчина випередила його, не даючи відказати:

— Не дивно, що тобі забракло слів: я певна, що такому, як ти, не звикати й до цього. Ти, певне, впадаєш у ступор щоразу, як хтось ставить тобі каверзне запитання — наприклад, про первинний колір твоєї страшенно брудної сорочки.

— Спритно, — зронив ватаг. — Але словами не змінити ані цих людців, ані пов’язаних із ними неприємностей.

— Помиляєшся, — заперечила дівчина, витримуючи його погляд, — досвід підказує мені, що більшість змін бере початок саме зі слів. Я обіцяла дати їм другий шанс — і дотримаю слова.

Васа фиркнув, але відійшов, нічого більше не сказавши. А Шаллан, зітхнувши, знову сіла й узялася до роботи.

— Цей тип завше походжає з таким виглядом, неначе його матінку зжер прірводемон, — зауважила вона, скривившись. — Чи радше наче той і був його матінкою.

Руд розсміявся.

— Якщо дозволите зауважити, Ваша Світлосте… Але ж і гострий у вас язичок!

— Не знаю, гострий він чи тупий, але на відстані об нього ще ніхто не порізався, — відказала та, перегортаючи сторінку й не підводячи очей від роботи.

— А коли цілуєтеся? — спитав Ґаз.

Обоє співрозмовників звели на нього очі.

Той знітився:

— Вибачайте — бовкнув, подумавши… Що на умі, те й на язику…

Руд засміявся, ляскаючи товариша по плечі:

— Піду-но я поїм, а потім допоможу тобі роздобути ще одного завіса.

Ґаз кивнув, знову зиркнувши осторонь — у нього таки був нервовий тик — але не подався з Рудом до кашовара, а знову вмостився на підлогу фургона шліфувати піском шерхлі дошки.

Шаллан відклала осторонь записника, в якому накида́ла різні способи допомогти братам — від спроби придбати в алетійського короля один із Душезаклиначів до намагання вистежити Примарокровних і відволікти їхню увагу на щось інше. Однак утілити бодай щось у життя можна було, лише діставшись на Розколоті рівнини — хоча й тоді її плани здебільшого потребували наявності могутніх союзників.

Її заручини з Адоліном Холіном треба було довести до кінця — не лише заради власної родини, а й задля блага цілого світу. Отримані в такий спосіб союзники та ресурси їй не завадять. Але що, як справа із заручинами розладнається? Що, як у неї не вийде привернути на свій бік Її Світлість Навані? Може статися, що їй доведеться шукати Урітіру й готуватися до приходу Спустошувачів самотужки. Така перспектива жахала дівчину, але вона хотіла бути у всеозброєнні.

Шаллан узяла зі стосу інший записник — один із небагатьох у Ясниному книгозібранні, який стосувався не Спустошувачів або легендарного Урітіру, а перелічував алетійських великих князів, аналізуючи шляхи та цілі їхньої політики.

Вона мала підготуватися, вивчивши політичний ландшафт при дворі Алеткару. Шаллан не могла дозволити собі невігластва: їй треба було знати, хто з цих людей може стати для неї потенційним союзником, якщо всі решта не виправдають її сподівань.

«Як щодо Садеаса?» — подумала дівчина, перегорнувши сторінку. Там було сказано, що той лукавий і небезпечний, але водночас зазначено, що і він сам, і його дружина мають гострий розум. А розумна людина може дослу́хатися до її аргументів і зрозуміти їхню вагомість.

Іншим великим князем, котрого поважала наставниця, значився Аладар. Впливовий царедворець і блискучий політичний стратег, а також азартний гравець. Цей може ризикнути спорядити експедицію на пошуки Урітіру, якщо Шаллан наголосить на можливості знайти там скарби.

Гатама було названо тонким політиком і точним прогнозистом. Іще один потенційний союзник. А от про Танадала, Бетаба й Себаріала принцеса була невисокої думки: першого вона пойменувала слизьким, другого — тупаком, а третього — страшенним грубіяном.

Деякий час Шаллан вивчала їх і їхні мотиви. Зрештою Ґаз підвівся, обтрусив штани від тирси й, шанобливо кивнувши їй, подався вечеряти.

— Одну хвилинку, пане Ґазе, — промовила дівчина.

— Та який із мене «пан», Ваша Світлосте… — відказав той, підходячи до неї. — Я так і не купив собі нічого кращого, ніж шостий нан.

— Скільки саме ти заборгував? — спитала Шаллан, витягаючи із захищеного капшука кілька сфер, щоб покласти в кубок на своєму столі.

— Ну, одного з кредиторів стратили, — відповів Ґаз, потираючи підборіддя. — Але в мене їх кілька. — Він завагався. — Вісімдесят рубінових броамів, Ваша Світлосте. Хоча тепер цих грошей можуть і не взяти, вимагаючи замість них мою голову.

— Чимала сума для людини на кшталт тебе. То ти ігроман?

— Яка різниця? — мовив той. — Ну звісно ж.

— Брехня, — відрізала Шаллан, схиливши голову набік. — Ґазе, я хочу знати правду.

— Просто видайте мене їм та й по всьому, — сказав він, відвертаючись і рушаючи до казана. — Все одно це ліпше, ніж нидіти тут і гадати, коли ж мене розшукають — а так неминуче й буде.

Дівчина провела Ґаза поглядом і, похитавши головою, повернулася до роботи. «За словами Ясни, Урітіру — не на Розколотих рівнинах, — подумала Шаллан, перегорнувши кілька сторінок. — Але звідки їй знати напевне? З огляду на тамтешні провалля, Рівнини ще ніколи повністю не досліджували. Хтозна, що вони можуть приховувати?»

На щастя, нотатки наставниці були дуже детальні. Скидалося на те, що — коли вірити більшості стародавніх переказів — Урітіру лежало в горах, а Розколоті рівнини були дном улоговини.

«Ногадон зумів пройти туди пішки», — майнула в думці Шаллан одна з цитат зі «Шляху королів». Ясна сумнівалася в достовірності цього свідчення, але ж вона не брала на віру майже нічого. Після години занять сонце заховалося за обрій, а дівчина мимоволі потерла скроні.

— Тобі зле? — тихенько спитав голос Фрактала.

Спрен полюбляв виходити назовні в сутінках, і Шаллан йому дозволяла. Пошукавши очима, вона знайшла його на столі — складну систему виступів на дошках.

— Історики — це зграя брехунів, — сказала Шаллан.

— Ммммм, — видобув Фрактал — здавалося, задоволено.

— Це не комплімент.

— Он воно що…

Дівчина гучно закрила том, із яким працювала.

— Ці жінки мали себе за вчених! Але замість опису фактів наводили свої оцінні судження, видаючи їх за істину. Таке враження, наче вони зі шкури пнуться, щоб суперечити одна одній, і крутять околяса навколо важливих тем, наче спрени, що танцюють довкруж вогню — від показухи хоч одних, хоч інших однаково не холодно й не жарко.

— Істина — річ індивідуальна, — прогудів Фрактал.

— Що? Ну ні. Істина — це… істина. Правда.

— Правда залежить від того, як на неї поглянути, — промовив Криптик спантеличеним голосом. — Бо як же інакше? Це і є та істина, про котру ти говорила, — правда, яка дає владу.

Шаллан поглянула на його виступи, що відкидали тінь у світлі її сфер: минулої ночі вона зарядила їх, кантуючись у клітці свого фургона. Посеред бурі Фрактал загудів — дивним, невдоволеним голосом — а відтак затараторив якоюсь незрозумілою мовою, на смерть перелякавши Ґаза та інших солдатів, що їх дівчина запросила перечекати стихію. На щастя, ті не сумнівалися, що під час бурі відбуваються які завгодно жахіття, й ніхто з них відтоді не згадував про пережите.

«От дурепа, — гримнула вона на себе подумки, розгортаючи записника на чистій сторінці. — Коли вже ти почнеш поводитися, як учена? Ясна була б розчарована». І Шаллан занотувала те, що тільки-но почула від спрена.

— Фрактале, — почала вона, постукуючи олівцем, — отриманим, як і папір, від купців. — У цього стола чотири ніжки. Хіба ця істина залежить від мого сприйняття?

Той із сумнівом прогудів:

— А що таке «ніжка»? Всього-на-всього те, як ти визначаєш її. Поза чиїмось сприйняттям нема ні ніжок, ні столів, а є лише деревина.

— Але ж ти казав, наче стіл сприймає себе саме так.

— Бо люди досить довго сприймали його як стола, — відказав на це спрен, — і для нього це стало правдою під впливом людської істини.

«Цікаво, — подумала дівчина, строчачи в записнику. Наразі її не так цікавила правда, як Фракталове бачення сутності цього явища. — Це тому, що він із Царства пізнання? В книгах пишуть, наче вмістищем чистої правди є Царство духу, а от у Царстві пізнання все досить плинне».

— А спрени? — спитала Шаллан. — Якби тут не було людей, то спрени б мислили?

— Тут, у цьому царстві, ні, — відповів Криптик. — А щодо решти — не знаю.

— Ти говориш про це так незворушно, — зауважила дівчина. — Та від людей може залежати все ваше існування!

— Атож, — погодився Фрактал, але так само байдуже. — Як-от життя дітей залежить від батьків. — Він завагався. — А до того ж мислять не тільки люди.

— Ти про Спустошувачів? — спитала Шаллан, похоловши.

— Саме так. Хоча не думаю, що ми жили б у світі, де мешкають самі лише Спустошувачі. Адже ті мають власних спренів.

Дослідниця стрепенулася:

— Власних спренів?

Фрактал зіщулився, втискаючись у стіл, і його виступи, злившись, зробилися не такими чіткими.

— Ну-ну? — підбадьорила Криптика дівчина.

— В нас про таке не говорять.

— То, може, ти почнеш першим? — спитала Шаллан. — Адже це важливо.

Фрактал загудів. Вона гадала, що той стоятиме на своєму, але Криптик за мить тихесенько повів далі:

— Спрени… це… сила… розколота сила, що її зробило осмисленою людське сприйняття. Йдеться про Гонора, Культивацію й… ще декого. Про відбиті уламки.

— Ще декого? — під’юдила дівчина.

Гудіння Криптика перетворилося на скімлення — таке тоненьке, що вона його заледве чула:

— Одіозума.

Фрактал вимовив це слово мовби через силу.

Шаллан квапливо занотувала почуте. Одіозум. Це якогось пов’язано з одіозністю? З ненависністю? Йдеться про особливого спрена? Певне, великого та неповторного — на кшталт ірійського Кусіцеша або Охоронниці ночі. Спрена ненависті. Дослідниця ніколи про такого не чувала.

Доки вона записувала, в густих сутінках до неї підійшов один із рабів. На полохливому чоловічкові були простенька туніка й пара штанів — один із комплектів, отриманих від купців. Шаллан була вдячна їм за такий подарунок, оскільки увесь залишок її сфер лежав у кубку, що стояв перед нею, і то його, мабуть, не вистачило б навіть сплатити рахунок в одному з пристойніших ресторанів Харбранта.

— Ваша Світлосте? — промовив чоловічок.

— Слухаю, Суно?

— Я… е-е… — Тут невільник тицьнув пальцем. — Он та дама попросила передати вам…

Він указував у бік намету Тин — рослявої жінки, що очолювала залишки караванної охорони.

— Вона запрошує мене до себе? — спитала Шаллан.

— Так, — відказав потуплений раб. — Певне, вечеряти?

— Дякую, Суно, — промовила дівчина й відпустила його назад до багаття, де він та решта невільників допомагали куховарити, доки паршмени були зайняті збиранням хмизу.

Раби Шаллан поводилися тихо. На лобі в них стояли не тавра, а татуювання: такий спосіб мітити невільників був гуманніший, і його зазвичай залучали для тих, хто носив рабську відзнаку добровільно, а не як покарання за нечувані, жахливі злочини. Зазвичай ішлося про осіб, які потрапили в боргову кабалу, або народжених у рабстві за умови несплаченого боргу батьків.

Цим людям було не звикати до роботи, і їх, здавалося, лякала ідея отримувати за неї платню. Йшлося про сущу дещицю, але її мало стати, щоб ті викупилися на волю щонайбільше за два роки. І така думка вочевидь бентежила цих бідолах.

Дівчина похитала головою, збираючи свої речі. А дорогою до намету Тин спинилася біля багаття й попросила Руда занести столика назад у фургон і там закріпити.

Вона непокоїлася за своє майно, але оскільки сфер у скрині більше не було, то Шаллан залишила її незамкненою, щоб Руд із Ґазом могли зазирнути всередину і побачити, що там лише книги. Залишалося лише сподіватися, що копирсатися серед такого добра не спаде на думку нікому.

«Ти й сама крутиш околяса навколо істини — достоту як ті історики, що стали предметом твоєї тиради», — подумала дівчина, відходячи від багаття. Вона вдавала, наче ці люди — герої, але не мала ілюзій щодо того, як швидко ті, за несприятливих умов, візьмуться за старе.

Намет Тин був великий і добре освітлений. Ця жінка подорожувала не так, як проста охоронниця. Багато в чому та була найцікавішою людиною в цілому каравані — одною з нечисленних світлооких (як не рахувати купців) і жінкою, яка носила меча.

Зазирнувши досередини крізь піднятий полог, Шаллан побачила, як кілька паршменів накривали вечеряти на низенькому дорожньому столику — за такими їдять, сидячи на підлозі. Мармуровошкірі поквапилися до виходу, і дівчина провела їх підозріливим поглядом.

Сама Тин сиділа біля прорізаного в тканині віконця. На ній був довгий жовтаво-коричнюватий сюртук, підперезаний у поясі й майже закритий. Він чимось нагадував сукню, але куди цупкішу, ніж будь-яка з тих, що випадало носити Шаллан. А з-під споду визирали штани з такої само цупкої тканини.

— Від твоїх людей я дізналася, — сказала Тин, не обертаючись, — що ти ще не вечеряла. Тож звеліла паршменам накрити на двох.

— Дякую, — відповіла Шаллан, проходячи всередину та силкуючись не виказати голосом свого зніяковіння.

Поміж цих людей вона була не соромливою дівчиною, а впливовою жінкою — принаймні теоретично.

— Я звеліла своїм очистити територію по периметру, — зауважила Тин, — тож можна розмовляти відверто.

— Це добре, — відказала Шаллан.

— А значить, — повела далі Тин, обертаючись, — ти можеш розповісти мені, хто ти насправді така.

Прародителю бур! До чого це вона?

— Як я й казала, мене звуть Шаллан Давар.

— Так, — підтвердила жінка, підходячи ближче й сідаючи до столу. — Будь ласка, — запросила жестом гостю.

Шаллан і собі обережно підсіла до столика — по-дамськи, підібгавши ноги набік.

Але Тин, розстібнувши сюртук і відкинувши поли, сіла по-чоловічому — підібгавши ноги під себе. Вона почала трапезу з того, що вмочила перепічку в якусь вочевидь нежіночу потравку — надто темну й наперчену.

— Це що — чоловіча їжа? — здивувалася Шаллан.

— Ніколи не могла терпіти таких висловів, — відповіла господиня. — Я виросла в Ту-Байлі, де мої батьки служили перекладачами, а тому й гадки не мала, що певну їжу вважають «жіночою» або «чоловічою», аж доки вперше не відвідала своєї історичної батьківщини. Мені це й дотепер здається маячнею. Тож красно дякую — я їстиму, що забажаю.

Але для самої Шаллан принесли відповіднішу страву — радше солодку, ніж пікантну, як висновувати із запаху. Скуштувавши, вона лише тепер зрозуміла, що голодна, як прірводемон.

— У мене є телестиль, — повідомила Тин.

Шаллан підвела погляд від перепічки, яку мочала в миску, на господарку.

— Він забезпечує зв’язок із Ташикком, — повела далі жінка, — з одним із тамтешніх інформаційних центрів. Наймаєш їхнього співробітника — і він надає тобі послуги. З обробки запитів, наведення довідок — навіть пересилання телестилеграм до будь-якого з мегаполісів світу. Така новинка відверто вражає.

— Скидається на корисний винахід, — обережно зауважила гостя.

— Ще б пак. Можна навести довідки про що завгодно. От я, наприклад, попросила оператора підняти всю наявну інформацію про Дім Давар. І з’ясувала, що це невеликий провінційний Дім із величезними боргами та непослідовним главою — і то його, можливо, вже немає в живих. У нього є донька, Шаллан, але схоже, що з нею ніхто не знайомий.

— Ця донька — я, а тому, як на мене, «ніхто» — це деяке перебільшення, — відказала Шаллан.

— Гм, а навіщо б це нікому не відомій представниці провінційної веденської родини подорожувати Морозними землями з караваном работоргівців? І то заявляючи, наче її чекають на Розколотих рівнинах і радітимуть із її порятунку? А ще, наче вона має впливові зв’язки та здатна заплатити цілому загону найманців?

— Правда інколи буває дивовижнішою, ніж брехня.

Тин усміхнулася й нахилилася ближче:

— Все гаразд: зі мною можна не критися. Від тебе тут чимало користі, тож я змінила гнів на милість і вирішила, що ти мені до вподоби. У професії ти початківка, але в тебе є хист.

— У якій іще професії? — не зрозуміла Шаллан.

— Аферистки, звісно, — відказала господарка. — У великому мистецтві видавати себе за іншу, ніж насправді, людину, а відтак утікати, прихопивши цінності. Мені сподобався твій трюк із тими дезертирами. Ти йшла ва-банк, але твоя ставка виграла.

Проте наразі ти в скрутному становищі: бо видаєш себе за когось, хто на кілька голів вищий за тебе, і то обіцяючи величезну винагороду. Мені з власного досвіду знайома ця схема, й найскладніше в ній — це фінал. Якщо ти даси маху, ці «герої» без вагань повісять тебе сохнути на сонечку. А ще я зауважила, що ти не квапишся прибути на Рівнини. Що, невпевнена у своїх силах, але вгрузла по самісінькі вуха?

— Що є, те є, — тихенько відказала Шаллан.

— Нічого, — промовила Тин, знову беручись до своєї порції. — Я допоможу тобі.

— В обмін на що?

Ця жінка однозначно любила поговорити, і Шаллан була не схильна зупиняти її.

— Я хочу свою частку в тому, що ти затіваєш, — сказала Тин, вмочаючи перепічку в миску, наче вганяючи клинок у великопанцирника. — Ти дісталася аж сюди, на Морозні землі, не з доброго дива. Плани в тебе, певне, ого-го, але в мене таке відчуття, наче тобі бракує досвіду, щоб провернути замислене.

Шаллан забарабанила пальцями по стільниці. Ким-то вона стане для цієї жінки? Кого та хоче побачити?

«Схоже, ця жінка — майстерна аферистка, — подумала дівчина, обливаючись потом. — Таку, як вона, не обдуриш».

От тільки вона вже це зробила. Сама того не бажаючи.

— А як ви тут опинилися? — спитала Шаллан. — На чолі караванної охорони? Це частина афери?

Тин розсміялася:

— Афери? Ну ні — такий результат був би не вартий клопоту. Під час співбесіди з власниками каравану я, може, й перебільшила свій досвід, але мені треба було на Розколоті рівнини, а способу потрапити туди самотужки я не знайшла. Принаймні безпечного.

— То ви залишилися без засобів до існування? Як таке можливо? — спитала Шаллан, насумрившись. — А я гадала, що в такої жінки, як ви, гроші не переводяться.

— Ще б пак: ти ж бачиш, що я не бідую, — вказала на себе Тин. — Але якщо ти хочеш досягти успіху в цій професії, то маєш звикнути починати з нуля. Легко прийшло, легко пішло. Я застрягла на півдні без єдиної сфери і тепер добираюся в цивілізованіші краї.

— На Розколоті рівнини? — спитала Шаллан. — У вас там теж якісь справи? Може… дільце, яке треба провернути?

Жінка всміхнулася.

— Дитино, йдеться не про мене, а про тебе. І про мою допомогу тобі. На Рівнинах я декого знаю — а ті військові табори, вважай, нова столиця Алеткару. Все цікаве в країні відбувається саме там. Грошва тече, немовби річка після бурі, але оскільки той край уважають за «Дикий Схід», то й на закони дивляться крізь пальці. Жінка з потрібними зв’язками там не пропаде.

Тин нахилилася ближче, і її обличчя спохмурніло.

— Але без них вона може нажити ворогів як стій та дивись. Повір, що тобі знадобляться ті, кого я знаю, і що ти сама захочеш працювати з ними. Без їхнього відома на Рівнинах нічого серйозного не відбувалося й не відбудеться. Тож запитую ще раз: що саме ти сподіваєшся провернути?

— Я… мені відомо дещо, пов’язане з Далінаром Холіном.

— Із самим старим Чорношипом? — здивувалася Тин. — Останнім часом він живе так нудно, що не підступайся — просто герой із легенд.

— Так-от: те, що я знаю, дуже важливо для нього — неймовірно важливо.

— Ну-ну. І що ж у нього за скелет у шафі?

Шаллан залишила таке запитання без відповіді.

— Що, не хочеш розголошувати комерційної таємниці? — хмикнула Тин. — Ну добре — тебе можна зрозуміти. Шантаж — штука тонка. Ти ще радітимеш, що взяла мене за партнерку. Адже ти мене береш, еге ж?

— Так, — відказала Шаллан. — Гадаю, в тебе таки можна дечому навчитися.