Слова Променистого ордену

77. Довіра

Чотири армії ринули на плато, наче ріка, яка раптом прорвала дамбу. Шаллан дивилася на цю картину, сидячи в сідлі, — схвильована й збуджена. Її невеличкий почет охоплював Васу та його людей, а також покоївку, Маррі. Прикметно, що Ґаза досі не було, а Васа запевняв, що не знає, куди той подівся. Шаллан, певне, варто було глибше вивчити питання, пов’язане з його кредиторами. Але ж вона була така заклопотана… Буря забирай! І як-то їй буде на серці, якщо він так і не з’явиться?

Доведеться зайнятися цим пізніше. Бо сьогодні дівчина долучалася до дечого надзвичайно важливого — історії, яка розпочалася багато років тому, коли Ґавілар із Далінаром уперше вирушили полювати на Нічийні пагорби. І ось наставав заключний розділ — їхня місія, що мала з’ясувати істину та визначити майбуття Розколотих рівнин, паршенді й, могло статися, самого Алеткару.

Шаллан нетерпляче пришпорила мерина, але той, попри всі її понукання, спокійно взяв із місця тихою ступою.

От буреклята тварина!

До неї, верхи на Чистокровному, підрисив Адолін. Красень-ришадіум під ним був чисто білий — не попелясто-сірий, як деякі з бачених, а по-справжньому білий. І яка ж несправедливість, що скакун у нареченого був вищий! Адже Адолін і так рослявіший, тож на його жеребця мала б сісти Шаллан.

— Ти що, навмисне підсунув мені цього тихохода? — буркнула дівчина.

— Звісно.

— Дала б я тобі ляпаса, але не дотягнуся.

Княжич гигикнув.

— Ти ж казала, що тобі бракує досвіду наїзниці — от я й підібрав конячку, яка має купу досвіду їзди. Повір, що ти за неї ще спасибі скажеш.

— Я хочу розпочати нашу експедицію, пустивши скакуна величним алюром!

— То пускай.

— Він надто повільний.

— Формально кажучи, повільність алюру не скасовує його величі.

— Формально кажучи, ми ходимо ногами, а не пальцями ніг. То, може, відріжемо тобі кілька, щоб довести цю тезу?

Адолін засміявся.

— Ну, якщо ти натомість не чіпатимеш обличчя…

— Не мели дурниць — воно мені до вподоби.

Той зблиснув широкою усмішкою (бо шолом Сколкозбруї висів прив’язаний до луки, щоб не псувати Адолінові зачіски). Шаллан чекала, що він якось відповість на її репліку, але княжич мовчав.

Ну й гаразд — саме цим він їй і подобався. Добротою, шляхетністю, щирістю. Нічого, що він не хапав зірок із неба або… або чим там іще міг похвалитися Каладін. Вона цього навіть сформулювати не могла — то про що ж тут балакати?

«Він палкий і рішучий, але стриманий, не поривчастий, бо здатен приборкувати внутрішній гнів. А ще по-своєму принадно гордовитий — не бундючний і пихатий, як ясновельможний, а спокійний і впевнений у собі. Його вигляд немовби нашіптує: хай хто ви — або чого досягли — а мене ви не скривдите. І не переробите.

Ось який він — як вітер і скелі».

Шаллан зашарілася, бо зовсім прослухала Адолінові слова.

— Що, перепрошую?

— Кажу, в Себаріала є карета. Може, тобі ліпше долучитися до нього?

— Бо я, мовляв, надто тендітна, щоб їхати верхи? — спитала Шаллан. — Хіба ти не чув, що я здолала ці провалля пішки та ще й у розпал великобурі?

— Ну ні, ходити пішки — не те саме, що їхати верхи. Я маю на увазі, що властивий цьому способу пересування дискомфорт…

— Дискомфорт? — перепитала дівчина. — А звідки ж йому взятися? Якщо така їзда кого й стомлює, то хіба що коня.

Адолін округлив очі.

— Е-е… я що, мелю дурниці?

— Ти ж казала, наче їздила верхи.

— Еге, каталася на поні в батьковому маєтку, — підтвердила вона. — На манежі, по колу… Та-а-ак, вираз твого обличчя наводить на думку, що я ідіотка. Гаразд, коли відчую цей твій «дискомфорт», то пересяду до Себаріала.

— Ліпше до того, як відчуєш дискомфорт, — промовив Адолін. — Скажімо, за годину.

Такий поворот роздратував її, але не рахуватися з досвідом княжича Шаллан не могла. Ясна свого часу дала визначення дурня як людини, котра ігнорує інформацію, бо та не узгоджується з бажаним результатом.

Тож дівчина притлумила роздратування й насолоджувалася поїздкою. Як на мобільність і маневреність окремих підрозділів — як-от шеренги списників, кавалькади писарок і рекогносцирувальні роз’їзди попереду — армія загалом рухалася повільно. Далінар мав шість важких механізованих мостів, а також узяв із собою всіх колишніх мостонавідників, які несли простіші настили, скопійовані з тих, що зосталися в Садеаса. От і добре, бо в Себаріала мостонавідних команд було всього одна, друга та й край.

На якусь мить Шаллан дала собі посмакувати особистий тріумф — адже той таки вирушив у цю експедицію. І на цій думці зауважила, що ззаду, обганяючи колону, хтось біжить — якийсь коротун із пов’язкою на очниці. А тогоденні Адолінові охоронці з Четвертого мосту проводжають його сердитими позирками.

— Ґазе? — полегшено промовила Шаллан, коли той підбіг до неї із якимось пакунком під пахвою.

Її побоювання, що цього солдата прирізали десь у завулку, були безпідставні.

— Даруйте, вибачайте, перепрошую, — запримовляв новоприбулий. — Ось, надійшла. З Вашої Світлості два сапфірові броами.

— За ось це? — спитала дівчина, взявши пакунка.

— Еге. Ви просили знайти, і я — вхопи мене буря! — таки розшукав.

Здавалося, що він пишається собою.

Дівчина розгорнула прямокутного пакунка й побачила книжку, на палітурці якої стояло: «Слова Променистого ордену». Обрізи були пошарпані, сторінки поблякли, а в одному місці, вгорі, її навіть плямувало хтозна-коли розілляте чорнило.

Нечасто Шаллан так раділа, отримавши річ у такому поганому стані.

— Ґазе! — вигукнула вона. — Ти просто чудо!

Той широко всміхнувся і тріумфально глянув на рослявого Васу, який закотив очі й пробурмотів щось таке, чого Шаллан не розчула.

— Спасибі, Ґазе, — подякувала вона. — Від щирого серця спасибі.

***

Із плином часу один день змінював другий, і Шаллан виявила, що надзвичайно радіє можливості відволіктися на книжку. Бо армії просувалися десь так зі швидкістю табуна сонних чалів, а пейзаж насправді здавався їй досить нудним, хоча — з огляду на сказане під час попередньої вилазки на Рівнини — вона нізащо не зізналася б у цьому Каладінові або нареченому.

А от книжка — книжка була чудова. А ще від неї робилося прикро.

«І що ж за “нечестива марнота” призвела до Ренегатства?» — думала дівчина, занотовуючи цю цитату собі в записник. Тривав другий день мандрівки Рівнинами, і вона погодилася їхати в кареті, яку надав Адолін — але сама, без компанії (княжича спантеличило її небажання взяти до себе Маррі, проте Шаллан не хотіла пояснювати покоївці присутність Фрактала).

Кожному ордену Променистих лицарів був присвячений розділ, де йшлося про їхні традиції, здібності та погляди. В книжці було відверто зазначено, що сказане великою мірою ґрунтувалося на чутках — адже її писали за двісті років після Ренегатства, коли факти, перекази й забобони встигли добряче перемішатися. А до того ж усе це було викладено діалектом давньоалетійської (чи не звідси така кострубата назва?) за допомогою протописьма, яке передувало повноцінній графіці — сучасній жіночій. Шаллан витрачала чимало часу, прояснюючи «темні місця», й подекуди підклика́ла когось із учених Навані, щоб запитати значення певного слова або попросити щось розтлумачити.

І все одно чимало дізналася. Наприклад, що кожен з орденів мав власні Ідеали, тобто критерії, за якими визначали майстерність лицаря. Одні з них були чітко окреслені, а інші залишалися на розсуд спренів. А ще, що в одних орденах давали свободу дій, а в інших — як-от Вітробігуни — плекали командний дух і жорстку ієрархію.

Відкинувшись на спинку сидіння, Шаллан розмірковувала про описане в книжці. То, виходить, крім неї та Ясни, з’являться й інші? Чоловіки, що здатні плавно ковзати землею, наче невагомі, та жінки, чий дотик плавитиме камінь? Кілька проникливих підказок надав і Фрактал, але здебільшого він ставав у пригоді, повідомляючи, що з прочитаного було схоже на правду, а що не відповідало дійсності й ґрунтувалося на чутках. Його спогади були фрагментарні, але, слухаючи, про що мовиться в книжці, він нерідко пригадував щось іще.

Тієї миті спрен саме вдоволено гудів на сидінні поруч дівчини. Карета налетіла на якусь нерівність — адже місцевість була досить пересічена — зате, сидячи в ній, Шаллан могла читати й водночас звірятися з іншими першоджерелами (в сідлі таке було б практично неможливо).

Проте тут вона почувалася немовби під замком. «Не кожен, хто намагається подбати про тебе, робитиме це так, як твій батько», — рішуче сказала собі подумки Шаллан.

Адолінове попередження про «дискомфорт» так, звісна річ, і не справдилось. Попервах від сідла їй трішки боліли стегна, але з Буресвітлом усе як рукою зняло.

— Ммм, — видобув Фрактал, переповзаючи на дверцята карети. — Ну ось, починається.

Дівчина визирнула з вікна й відчула, що на обличчя впала краплинка дощівки. Каміння, намокаючи, темніло, й незабаром повітря зволожила тиха мжичка — невагома й приємна. Нехай і дуже холодна, вона нагадала Шаллан дощі Я-Кеведу. Хоча здавалося, що тут, у буреземлях, опади рідко бували такими легкими.

Вона опустила фіранки, посунулася на середину сидіння, щоб на неї не крапало, й незабаром відчула, як солодкий шелест дощу, заглушаючи солдатські голоси й монотонні звуки піхоти на марші, створює затишний фон для читання. Одна цитата розпалила в ній цікавість, і Шаллан дістала замальовка Рівнин та старовинні мапи Осідища Бур.

«Я маю з’ясувати, як накласти їх одне на одне — ліпше в кількох пунктах», — майнуло в свідомості. Якщо їй вдасться виявити на Розколотих рівнинах дві локації, які відповідають двом точкам на мапі Осідища Бур, то можна буде судити про його розміри (бо на плані масштаб не стояв) і, перенісши ці дані на замальовку, сяк-так зорієнтуватися.

Насправді дівчину цікавила Присяжна брама. Ясна гадала, що на мапі Осідища Бур її позначено таким собі диском на кшталт п’єдесталу — в південно-західній частині міста. Там що, була якась пройма, за якою відкривався прохід? Магічний портал, що переносив до Урітіру? І як же хтось із Променистих відчиняв його?

— Ммм, — озвався Фрактал.

Карета пригальмувала, і Шаллан, насупившись, підсунулася до дверей, щоб визирнути у вікно. Проте дверцята відчинилися й за ними постала Її Світлість Навані, над якою тримав парасольку сам Далінар.

— Товариство не завадить? — запитала жінка.

— Аж ніяк, Ваша Світлосте, — відказала Шаллан, квапливо збираючи папери й книжки, розкладені на сидіннях по всьому салону.

Навані лагідно поплескала Холіна по руці й піднялася в карету, де насамперед промокнула рушником мокрі ноги. А коли Далінар зачинив дверцята, опустилася на сидіння.

Вони покотили далі, і Шаллан узялася перебирати папери. То які ж у неї стосунки з цією жінкою? Навані, Адолінова тітка, була водночас закохана в його батька, й доводилася дівчині замало не майбутньою свекрухою, хоча, за воринським звичаєм, Далінар ніяк не міг одружитися з удовою покійного брата.

Шаллан не один тиждень марно намагалася добитися в неї аудієнції. Але досі дівчині, здавалося, пробачили принесену звістку про Яснину смерть. То що, Навані їй тепер… симпатизує?

— То Далінар запроторив вас у карету, щоб захистити від дискомфорту — як мене Адолін? — збентежено запитала Шаллан.

— Дискомфорту? Святі небеса, звісно ні. Якщо вже хтось і має їхати в кареті, то це Далінар, бо коли приспіє час битви, він має бути свіжим і зібраним. Я перебралася сюди, бо читати в сідлі під дощем досить складно.

— Он воно що… — зронила дівчина, засовавшись на сидінні.

Навані трохи повдивлялася в неї і зрештою, зітхнувши, промовила:

— Я нерозважливо ігнорувала деякі речі, бо вони завдають мені болю.

— Вибачте.

— Тобі немає за що вибачатися. — Навані простягла до неї п’ястка. — Можна?

Шаллан, сумніваючись, поглянула на купу діаграм, нотаток і мап у себе в руках.

— Ти вочевидь зайнята роботою, яку вважаєш дуже важливою, — тихо сказала Навані. — Судячи з твоїх послань до мене, йдеться про місто, котре шукала моя дочка? Я, бува, допомогла б тобі збагнути її наміри…

Чи містили ці папери щось таке, що могло б кинути тінь на Шаллан і виказати її диво-здібності? Або витівки Вейл?

Начебто ні. Вона вивчала Променистих лицарів, але тільки почасти — бо шукала осередок їхніх сил — тож дивувати це не мало б. І Шаллан несміло простягнула папери.

При світлі сферолампи королева-мати стала проглядати їх, гортаючи.

— А логіка цих нотаток… цікава.

Дівчина спаленіла. Така організація записів не здавалася їй безсистемною. В міру того як Навані вивчала нотатки, Шаллан не знати чому відчувала дедалі гостріше занепокоєння. Так, вона прагнула її допомоги. Та що там — благала про неї. А от тепер спіймала себе на тому, що втручання цієї жінки в дослідження — яке стало для Шаллан обов’язком і покликанням — їй неприємне. Тепер, коли Навані начебто оговталася від утрати, чи не забере вона собі її матеріалів?

— У тебе мислення художниці, — сказала королева-мати. — Це видно з того, як упорядковані нотатки. Що ж, гадаю, мені годі сподіватися, щоб ти розписувала все так само педантично, як я. Магічний портал до іншого міста? І Ясна справді в це вірила?

— Так.

— Гм, — видобула жінка. — В такому разі це, мабуть, правда. Бо тій дівулі ніколи не вистачало тактовності час від часу припускатися помилок.

Шаллан стривожено кивнула й зиркнула на папери.

— Ой, та не хвилюйся ти так, — сказала Навані. — Не вкраду я твого дослідження.

— Мої емоції аж так легко зчитати? — спитала дівчина.

— Мені очевидно, що цей науковий проєкт надзвичайно важливий для тебе. Гадаю, Ясна довела тобі, що від знайдених відповідей залежить доля цілого світу?

— Так і було.

— От Геєна! — буркнула Навані, перегорнувши сторінку. — Не підпускаючи тебе до себе, я поводилася малодушно.

— Ви поводилися, як убита горем мати.

— Учені не мають часу на такі дурниці.

Жінка кліпнула очима, й дівчина зауважила, що на них набігла сльоза.

— Учені також люди, — заперечила Шаллан і, нахилившись, поклала руку тій на коліно. — Не всім же бути бездушними каменюками, як моя покійна наставниця.

Навані всміхнулася.

— З емпатією в неї інколи було не краще, ніж у трупа, чи не так?

— Це зворотній бік блискучого розуму, — відказала Шаллан. — Ти звикаєш, що решта людей — такі собі ідіоти, яким годі з тобою зрівнятися.

— Чана свідчиця, що я часом дивуюся: та як же я не придушила таку дитину, як Ясна? Шестирічною вона вже вказувала на мої логічні помилки, коли я вмовляла її вкладатися в ліжечко вчасно.

Шаллан широко всміхнулася.

— А я завжди гадала, наче вона народилася одразу тридцятирічною з лишком.

— О, так воно й було — хоча її тілу знадобилося тридцять із лишком років, щоб надолужити це відставання. — Навані всміхнулася. — Я не заберу в тебе цього проєкту, але й не дозволю, щоб ти самотужки досліджувала таку важливу проблему. Тож буду тобі за напарницю. Розгадуючи загадки, які захоплювали її уяву… я наче знову відчую її коло себе — мою маленьку Ясночку, нестерпну й неповторну.

Уявити принцесу дитиною на руках у матусі здавалося нереальним.

— Я матиму за честь співпрацювати з Вашою Світлістю.

Навані здійняла перед нею один із паперів.

— Ти намагаєшся взаємонакласти мапи Розколотих рівнин та Осідища Бур. Але без контрольної точки цього не зробити.

— А ще ліпше двох, — підтвердила Шаллан.

— Те місто перетворилося на руїни ще багато століть тому — воно, здається, перестало існувати за часів Агарієтіаму. Знайти тут якісь підказки нам буде нелегко, хоча зібрані описи допоможуть. — Королева-мати постукала пальцем по стосу паперів. — Сама я в цьому не фахівчиня, але дехто з Далінарових писарок тямить в археології. Тож варто показати ці матеріали їм.

Шаллан кивнула.

— А ще нам знадобляться копії всього, що тут є, — сказала Навані. — Бо під таким дощем оригіналів і позбутися недовго. Сьогодні ввечері, коли станемо на привал, наші писарки могли б скопіювати ці аркуші.

— Як скажете.

Навані підвела на неї очі й насупилася.

— Вирішувати тобі.

— Ви серйозно? — спитала дівчина.

— Абсолютно серйозно. Вважай мене своєю помічницею.

«Гаразд, коли так».

— Еге, нехай зроблять копії, — погодилася Шаллан, копирсаючись у портфелі. — Й ось це нехай теж скопіюють — тут я спробувала відтворити за описом одну з фресок на зовнішній стіні храму Чанаранач в Осідищі Бур. Зображення пишалося з підвітряного боку, де відносний затишок, і нам, бува, вдасться знайти якісь рештки.

А ще мені потрібно, щоб у міру нашого просування кожне плато, яке ми перетинаємо, обмірював землемір. Я здатна замальовувати ті, що бачу, але мої уявлення про їхні розміри приблизні — а для точної мапи треба знати масштаб. А ще я хотіла б охоронців і писарок, які їздитимуть зі мною попереду армії, відвідуючи плато, котрі лежать паралельно до нашого курсу. Якби ви переконали великого князя дати свій дозвіл, то дуже допомогли б.

І добре було б сформувати наукову групу з вивчення он тих цитат, що під мапою. Там ідеться про способи відчиняти Присяжну браму, що гіпотетично було прерогативою Променистого лицарства. Залишається сподіватися, що ми зможемо знайти якийсь інший. І попередьте ясновельможного Далінара, що в разі виявлення порталу ми спробуємо відкрити його. Навряд чи по той бік чигатиме небезпека, але князь, поза сумнівом, схоче, щоб солдати провели попередню розвідку.

Навані звела на дівчину брову.

— А ти, бачу, детально все продумала.

Шаллан, зашарівшись, кивнула.

— Я подбаю, щоб усе було зроблено, — пообіцяла Навані. — Й особисто очолю наукову групу з вивчення тих цитат. — Королева-мати помовчала. — А ти не знаєш, чому Ясна надавала цьому місту, Урітіру, такої ваги?

— Там була ставка Променистого лицарства, й вона сподівалася знайти в Урітіру інформацію про нього — а ще про Спустошувачів.

— То вона була така, як Далінар — намагалася повернути сили, що їх нам, певне, не варто б тривожити, — сказала Навані.

Шаллан відчула раптовий напад бентежності. «Я маю поділитися — бодай чимось».

— Не намагалася, а повернула.

— Повернула?

Дівчина набрала повітря.

— Не знаю, звідки в Ясни, за її словами, взявся Душезаклинач, але насправді то була імітація. Принцеса вміла Душезаклинати без усяких фабріалів. Я на власні очі це бачила. Вона знала таємниці з минулого, які навряд чи відомі комусь іще. Ваша Світлосте Навані… ваша донька була Промениста лицарка.

Або принаймні стояла до колишніх Променистих так близько, як тільки й можна сподіватися за наших часів.

Навані звела брову — вочевидь недовірливо.

— Присягаюся, що це правда, — сказала Шаллан. — Десятим іменем Усемогутнього побожуся.

— Мене це тривожить. Бо після нашої воєнної перемоги Променисті, Вісники та Спустошувачі мали піти в небуття.

— Так, мені це відомо.

— Піду-но я в цьому разі братися до роботи, — мовила Навані й постукала кучерові, щоб зупинив.

***

Почалося Ридання.

Невщухні потоки дощу. Зі своєї кімнати Каладін чув їхній шепіт. Жалюгідна мжичка, якій бракувало пристрасті й шалу справжніх великобур.

Він лежав у темряві, слухаючи шум дощу й відчуваючи, як посіпує ногу. Всередину тягнуло холодне повітря, і Каладін копирсався, шукаючи ковдри, які приніс каптенармус. А відтак згорнувся клубочком у спробі заснути, але, проспавши більшість попереднього дня, — коли виступало Далінарове військо — відчув, що сну немає й сліду.

Він ненавидів отримане поранення. Постільний режим був не для нього. Скільки ж можна?

«Сил…»

Під час Ридання йому завше було зле — сиди в чотирьох стінах, мов у пастці. А вічно похмуре небо, здавалося, гнітило його сильніше, ніж інших, роблячи апатичним і млявим.

У двері постукали. Каладін підвів голову й, звівшись у положення сидячи, вмостився на койці, яка була не ширша за лаву. Світла він не засвічував, а просто сказав: «Увійдіть».

Двері, відчинившись, впустили звуки дощу, які лунали, наче тисяча маленьких дріботливих кроків. А от світла з пройми полилося дуже мало — затягнуте небо Ридання залишало землю у вічних сутінках.

Увійшов Моаш — як завжди, у Збруї.

— От буря! Келе, ти спав? Перепрошую.

— Ні, я просто лежав.

— У темряві?

Каладін знизав плечима, а Моаш — знявши латну рукавицю й пристебнувши її до пояса Збруї — зачинив за собою двері і, сягнувши кудись під складку металу, дістав жменю сфер, щоб присвітити собі. Для мостонавідника — неймовірне багатство, а для нинішнього Моаша — дріб’язок на кишенькові видатки.

— А хто ж охороняє короля? — поцікавився капітан.

— Усі потроху, — з нетерпінням у голосі сказав Моаш. — Нас, п’ятірку охоронців, поселили в кімнатах неподалік від королівських покоїв. У самому палаці! Каладіне, це ідеальна нагода.

— Коли це станеться? — тихо спитав той.

— Ми не хочемо заважати Далінаровій експедиції, а тому зачекаємо, доки він віддалиться від таборів і, може, вступить у зіткнення з ворогом. Бо тоді, розпочавши кампанію, вже не поверне назад, коли дізнається невтішні новини. Розгром паршенді Алеткару не зашкодить — ба навпаки. Холін прибуде з Рівнин героєм… і королем.

Каладін кивнув, але йому було зле.

— Ми все спланували, — повів далі Моаш. — Здіймаємо в палаці тривогу — мовляв, помітили Вбивцю в білому. А потім діємо, як минулого разу: слугам велять поховатися по кімнатах, випадкових свідків не залишається, ніхто сторонній не постраждає — і кожен повірить, що за цим стояв шин. Усе складається ліпше нікуди! А тобі навіть робити нічого не треба. Ґрейвз каже, що твоя допомога нам зрештою не знадобиться.

— То навіщо ж ти тут? — спитав Каладін.

— Просто зайшов перевідати, — відповів той і, підступивши ближче, додав: — А те, що я чув від Лопена, — це правда? Про твої… здібності?

От буреклятий гердазієць! Лопен залишився в таборі — як і Даббід із Гоббером — щоб наглянути за казармою й подбати про командира. З ними, схоже, й поспілкувався новоспечений Сколкозбройний.

— Так, — відказав Каладін.

— А що сталося?

— Сам до пуття не знаю, — збрехав той. — Я чимось образив Сил, і вона вже багато днів не з’являлася. А без неї мені не всотати Світла.

— Треба якось зарадити цій біді, — сказав Моаш. — Або здобути тобі власні Збрую та Зброю.

Каладін підвів очі на друга.

— Моаше, гадаю, Сил пішла через цю змову вбити короля. Не думаю, що Променистий може бути до такого причетний.

— А хіба може Променистому бути байдуже до правого діла? Навіть якщо воно пов’язане з непростими рішеннями.

— «Інколи життями треба жертвувати задля вищого блага», — процитував Каладін.

— Так, достеменно!

— Це слова Амарама — про моїх друзів, яких він убив, щоб усе було шито-крито.

— Ну, це інша річ. Адже він світлоокий.

Каладін глянув на Моаша, чиї брунатні очі стали не темнішими, ніж у ясновельможних. Власне, того ж відтінку, що й Амарамові.

— Як і ти.

— Келе, ти мене лякаєш, — мовив Сколкозбройний. — Не кажи такого.

Каладін відвів погляд.

— До речі, я тут не просто так. Король велів передати тобі звістку, — сказав Моаш. — Він запрошує тебе на бесіду.

— Що? На яку таку «бесіду»?

— Навіть гадки не маю. Без Далінара він став налягати на вино — й далеко не помаранчеве. Я скажу йому, що ти важко поранений і прикутий до ліжка.

Капітан кивнув.

— Келе, — звернувся до нього Моаш. — Правда ж, ми можемо тобі довіряти? Ти ж бо не передумав?

— Ти ж сам сказав, що мені не треба нічого робити — просто не заважати, — відказав Каладін.

«Хоча що я міг би зробити? Поранений і без спрена?»

Приготування зайшли надто далеко, щоб їх можна було зупинити.

— От і чудово, — зронив Моаш. — А ти видужуй, гаразд?

І вийшов, знову залишивши Каладіна в темряві.