Слова Променистого ордену

78. Суперечності

У темряві дощ поставав до життя лише у фіолетовому сяйві сфер Шаллан. Без них його краплин було не видно, а тільки чути, як вони на смерть розбиваються об каміння й тканину шатра. А з ними кожна часточка підсвічених опадів на мить спалахувала, наче зоряний спрен.

Решта вчених влаштувалися в глибині, але Шаллан сиділа скраю намету, щоб у перервах між малюванням милуватися дощиком. Васа та ще двійко солдатів, які теж розташувалися подалі від входу, не спускали з неї очей, мов небесні мурени з єдиного дитинчати. Їхня турботливість забавляла дівчину: вони, здавалося, неабияк пишалися службою в неї, хоча та, щиро кажучи, думала, що вони розбіжаться, щойно дістануть помилування.

Тривав четвертий день Ридання, але Шаллан так само насолоджувалася погодою. І чому тихі звуки м’якого дощику стимулювали її уяву? Довкола художниці, повільно розпливаючись, щезали спрени творення, які здебільшого поприбирали подобу всілякого табірного начиння — мечів, які раз по раз то оголювались, то вкладалися в піхви, або крихітних наметів, які, відв’язавшись, летіли за невидимим вітром. Вона зобразила Ясну в ніч їхньої останньої зустрічі: спершись на стіл у темній каюті, принцеса відкидає назад волосся, вільне від звичних завитків або кіс. Змучена, пригнічена, нажахана.

На противагу звичній практиці, малюнок не відбивав єдиного реалістичного Спогаду й відтворював збережене в пам’яті не з дзеркальною точністю, а «за мотивами». Шаллан пишалася, що зуміла вхопити суперечності Ясниного образу.

Суперечності — саме з них і постають живі люди. Її наставниця змучена, але по-своєму така само сильна — виявлена вразливість навіть додала їй снаги. Нажахана, але водночас і хоробра, бо одне породило інше. Пригнічена, але могутня.

Останнім часом Шаллан намагалася створювати більше малюнків, які залучали уяву. Бо якщо вона тільки й могтиме, що відображати пережите — це зашкодить ілюзіям. Їй треба було вміти не лише копіювати, а й вигадувати.

Розтанув і зник останній спрен творення — він мав подобу розбризканої калюжі, в яку наступили чоботом. А ватман пішов бганками — на нього виповз Фрактал.

— Нікчемні істоти, — фиркнув Криптик.

— Спрени творення?

— Нероби — тільки й знають, що мігрувати та любуватися. Більшість спренів до чогось прагне, а цих притягують лише прагнення інших.

Шаллан відкинулася на спинку стільця, щоб, за напученням Ясни, обміркувати почуте. Неподалік учені з подвижниками сперечалися щодо розмірів Осідища Бур. З боку Навані все було зроблено якнайкраще — ліпшого дівчина й сподіватися не могла: тепер-бо всі армійські вчені працювали під її орудою.

У темряві ночі зусібіч мерехтіли незліченні міріади вогнів — і близьких, і далеких — які вказували на розміри армії. З неба так само сіявся дощ, заломлюючи фіолетове світло: підібрані сфери були монохромні.

— Свого часу художниця Елесет поставила експеримент, — зауважила Шаллан до Фрактала. — Освітила студію лише потужними рубіновими сферами, щоб поглянути, який вплив це справить на її творчість.

— Мммм, — видобув спрен. — І що це дало в результаті?

— Попервах таке монохромне освітлення сильно впливало на творчий процес. Червоного в палітрі робилося надто мало, й квітучі поля виходили бляклими.

— Як і варто очікувати.

— Але найцікавіше наставало, якщо вона не припиняла роботи, — повела далі дівчина. — Коли годинами малювати при такому освітленні, його ефект ітиме на спад — так, кольорова гама репродукцій нормалізувалася, а зображення квітів яскравішали. І зрештою художниця дійшла висновку, що її психіка компенсувала неприродність барв. Власне, якщо під час художньої сесії колір освітлення змінювали, Елесет, опираючись нововведенню, певний час малювала так, немовби студія була освітлена червоним.

— Мммммм… — загудів удоволений Криптик. — Люди здатні бачити світ не таким, як він є. Ось чому ваші обмани бувають такими потужними: ви вмієте брехати й собі, вдаючи, що не брешете.

— І мене це лякає.

— Чому? Це ж чудово.

Для нього вона була об’єктом дослідження. Тієї миті дівчина збагнула, якою мала здаватися Каладінові, коли говорила про прірводемона — захоплюючись його красою, тілобудовою й забуваючи про реальну загрозу, котру той становив.

— Мене це лякає, — сказала Шаллан, — бо кожен дивиться на цей світ у власному світлі, яке змінює його сприйняття. Я не бачу справжньої картини — хочу побачити, але сумніваюся, чи колись таки зможу.

Зрештою крізь звуки дощу залунала чечітка кроків, і до намету зайшов Далінар Холін. Сивуватий, із військовою виправкою, він радше нагадував генерала, ніж короля. Шаллан здалося неабияким недоглядом не мати в колекції князівських портретів, і вона залишила собі Спогад, як він заходить із вулиці в супроводі ад’ютанта, що тримає над ним парасольку.

Князь підступив до дівчини.

— А, ось де та, що перебрала на себе командування експедицією.

Шаллан запізніло скочила на ноги й уклонилася.

— Ваша Ясновельможносте?

— Ви мобілізували всіх писарок і картографок, — сказав Далінар зі здивуванням у голосі. — Вони гудуть про це, наче зливовий паводок. Урітіру. Осідище Бур. Як ви цього домоглися?

— Цього домоглася не я, а Її Світлість Навані.

— А вона каже, що це ви її переконали.

— Я… — Шаллан зашарілася. — Я просто була поруч, коли вона передумала…

Князь коротко кивнув ад’ютантові, що стояв поруч нього, і той, підійшовши до вчених, які вели між собою полеміку, тихо сказав їм кілька слів. Дослідниці підвелися — хто швидко, а хто неохоче — й, залишивши папери, повиходили з намету під дощ. Ад’ютант подався за ними, а Васа глянув на дівчину й, коли та кивнула, вся трійця її охоронців також поквапилася до виходу.

Незабаром у шатрі зосталися тільки великий князь і Шаллан.

— Ви сказали Навані, що Ясна відкрила таємниці Променистого лицарства, — промовив Холін.

— Так і було.

— А вона точно не ввела вас в оману? — спитав Далінар. — Або, може, не стала виводити із самоомани? Це було б куди більше схоже на неї…

— Ваша Ясновельможносте, я… я так не думаю… — Вона зітхнула. — Ні, принцеса не ввела мене в оману.

— Звідки така певність?

— Бо я на власні очі це бачила, — пояснила Шаллан. — Була свідчицею її дій і розмовляла з нею про побачене. Ясна Холін могла Душезаклинати сама — без отого її «фабріала».

Далінар схрестив руки на грудях і глянув повз дівчину в ніч.

— Я надумав перезаснувати Променистих лицарів. Але перший із тих, кого я вирішив ушанувати цим титулом, виявився вбивцею та брехуном. А от тепер ви кажете, що Ясна могла мати справжній дар Променистої. Якщо це правда, то я залишаюся в дурнях.

— Не розумію, про що ви.

— Обравши Амарама, я вчинив так, як покладав собі за обов’язок. А нині мене беруть сумніви: а що, коли я помилявся, самовільно доручаючи собі цю місію. Може, вони перезасновують себе самі, а я — чванько, що плутається під ногами. Ви надали мені чимало інформації для роздумів. Дякую.

Він сказав це без усмішки, а, навпаки, із серйозним і заклопотаним виразом на обличчі. І, зчепивши руки за спиною, розвернувся до виходу.

— Ясновельможний Далінаре? — спинила його Шаллан. — А що, як вашим завданням було не перезаснувати Променисте лицарство…

— Я щойно саме це й сказав, — перебив її князь.

— …не перезаснувати, а зібрати в себе?

Той очікувально озирнувся на дівчину. Шаллан продер мороз. Що вона коїть?

«Я маю зрештою відкритися бодай комусь, — промайнула думка. — Бо не можу тримати свої здібності в таємниці, як Ясна, — вони надто важливі». От тільки чи ту людину я обрала?

Що ж, ліпшої на думку точно не спадало.

Шаллан виставила долоню й, зробивши вдих, осушила одну зі сфер. А потім, видихнувши між собою й Далінаром хмарку мерехтливого Буресвітла, утворила з нього поверх долоні крихітний образ Ясни зі щойно намальованого портрета.

— Всемогутній, що над нами, — шепнув князь.

Над ним звився сиротливий спрен благоговіння — таке собі кільце синюватого диму, наче ті, що розходяться по воді, коли туди падає камінь. За все життя Шаллан бачила таких спренів хіба жменьку разів.

Далінар підступив ближче й, шанобливо схилившись, оглянув образ у дівчини на долоні.

— Можна? — спитав він, простягаючи руку.

— Так.

Далінар торкнувся образу, і той, розпливаючись, зробився хмаринкою Світла. А коли прибрав пальця — мініатюрна принцеса утворилася знову.

— Це просто ілюзія, — пояснила Шаллан. — Справжніх об’єктів мені не створити.

— Неймовірно, — мовив Холін так тихо, що за шумом дощу його було майже не чути. — Це справжнє диво. — Він підвів на неї очі, у яких — на превеликий подив дівчини — стояли сльози. — Ви одна з них.

— Ну, може, хтось на кшталт… — промовила Шаллан, відчуваючи ніяковість, що цей чоловік — такий владний, такий видатний — і плаче в її присутності.

— То я при своєму розумі, — сказав князь — на позір радше самому собі. — Я не вважав себе божевільним — але це не те саме, що й знати напевне. То це правда — вони повертаються. — Він знову стукнув пальцем по образу. — Це вас Ясна такому навчила?

— Ні, це було радше самостійне — випадкове — відкриття, — відповіла Шаллан. — Гадаю, доля привела мене до неї вчитися, але, на жаль, ми мали обмаль часу.

Скривившись, вона висотала з ілюзії Світло, і її серце забилося швидше.

— Я маю дарувати золотистий плащ вам, — уже спокійніше сказав Далінар, випростуючись і витираючи сльози. — Ви очолите їх, і ми…

— Я?! — звереснула Шаллан, думаючи про наслідки, які матиме такий крок для її «альтерего». — Ні, я не можу! Тобто… Ваша Ясновельможносте, сер, — те, що мені до снаги, корисне здебільшого своєю позірною неможливістю. А якщо кожен придивлятиметься, чи не ілюзія перед ним, то мені їх ніколи не надурити.

— Надурити? — перепитав князь.

Мабуть, ненайкращий вибір слова, як на його смак.

— Ясновельможний Далінаре!

Шаллан сполошено озирнулася, зненацька стривожившись, чи не підгледів хтось її фокусів. До намету наближалася спортивної статури вістова — мокра як хлющ і з пасмами, що, вибившись із кіс, поприставали до обличчя.

— Ясновельможний Далінаре! Сер, помічено паршенді!

— Де?

— На східному боці плато, — відповіла засапана вістова. — Ми гадаємо, що то їхні розвідники.

Далінар перевів погляд із новоприбулої на Шаллан, а відтак вилаявся й вийшов під дощ.

А вона, кинувши альбома на стілець, подалася за ним.

— Це може бути небезпечно, — мовив Холін.

— Я ціную турботу Вашої Ясновельможності, — тихенько відказала дівчина, — але, гадаю, мої здібності зцілили б навіть колоту рану в живіт, не залишивши й шраму. Певне, в усьому цьому таборі нікого так не складно вбити, як мене.

Великий князь якусь мить ішов мовчки, але зрештою тихенько спитав:

— Це вони допомогли вам пережити падіння?

— Так. Гадаю, що я, певне, врятувала й капітана Каладіна — але як мені це вдалося, не знаю.

Той гмикнув. Вони прудко крокували під дощем, який намочив дівчині волосся та одяг. Щоб не відставати від Далінара, Шаллан доводилося замало не бігти. А вхопи цих довгоногих алетійців буря! Приспіли охоронці, з Четвертого мосту, і обступили їх колом.

Вдалині зачулися крики. Холін звелів вартовим розширити периметр і залишився з Шаллан по-своєму наодинці.

— А ви можете Душезаклинати — як Ясна? — тихенько спитав він.

— Так, — відповіла дівчина. — Але в мене замало досвіду.

— Це могло б стати у великій пригоді.

— А ще створити велику загрозу. Наставниця забороняла мені вправлятися самостійно, хоча тепер, коли її немає… Що ж, зрештою в мене має вийти ліпше. Сер, прошу вас тримати це в таємниці. Принаймні поки що.

— То ось чому Ясна взяла вас у підопічні? — спитав Далінар. — Ось звідки ця ідея про шлюб з Адоліном? Щоб прив’язати вас до нашої родини?

— Так, — відказала Шаллан, зашарівшись у темряві.

— Тепер чимало стає зрозуміло. Я не скажу про вас нікому, крім Навані — але вона заприсягнеться мені, що мовчатиме. Вона з тих, хто, в разі потреби, вміє тримати язика за зубами.

Шаллан розтулила було рота, щоб сказати «добре», але стрималася. Хіба такою була б Яснина відповідь?

— Ми відішлемо вас назад у табір, — півголосом повів далі Холін, дивлячись перед собою. — Негайно й під охороною. Мені байдуже, наскільки складно вас убити. Ви надто цінна, щоб ризикувати життям у цій експедиції.

— Ваша Ясновельможносте, — промовила Шаллан, перебрідаючи калюжу й радіючи, що під спідницею на ній чоботи з легінсами, — ви не король веденів і не мій великий князь — у вас немає наді мною влади. Мій обов’язок — знайти Урітіру, і вам не відіслати мене назад. А ще заприсягніться мені честю, що без мого дозволу не скажете про мої здібності жодній живій душі — зокрема і Її Світлості Навані.

Далінар застиг на місці і здивовано глянув на дівчину, хоча виразу його обличчя було майже не видно. А потім хмикнув:

— Викапана Ясна.

Нечасто тій випадало чути такі компліменти.

Крізь дощ, наближаючись, замерехтіли вогники сфероліхтариків — то надбігали Васа зі своїми вояками, яких залишили позаду. Але Четвертий міст не пропускав їх.

— Гаразд, Ваша Світлосте, — промовив до дівчини Далінар. — До пори до часу тримаймо ваші здібності в таємниці. Ми продовжимо цю розмову, коли експедицію буде завершено. Ви читали, що я бачив у видіннях?

Та кивнула.

— Світ от-от зміниться, — сказав він і глибоко зітхнув. — Але ви дали мені надію — істинну надію — що ці зміни будуть на краще.

Розвідники, прибувши, відсалютували, й Четвертий міст, розступившись, пропустив до князя їхнього командира — товстуна в коричневому капелюсі, схожому на той, який носила Вейл, але з ширшими крисами. На ньому були солдатські штани, однак із неуставною шкірянкою — та й черевом він явно не скидався на воїна.

— Башине, — привітав його Далінар.

— Сер, паршенді он на тому плато, одразу за нашим, — доповів той, показуючи пальцем. — Напоролися на один із моїх розвідувальних загонів. Хлопці одразу здійняли тривогу, але їх перебили — всіх трьох.

Князь тихо вилаявся та обернувся до Його Високороддя Телеба, який підійшов з іншого боку. На ньому була срібляста — перефарбована — Сколкозбруя.

— Телебе, бойова тривога. Всім на чати.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув офіцер.

— Ясновельможний Далінаре, — повів далі Башин. — Мої хлопці, доки їх не перебили, зітнули одного з панцироголових. Сер… вам варто на нього поглянути. Щось тут не так.

Промокла Шаллан тремтіла від холоду. Вона, звісно, прихопила із собою одяг, який не так боявся дощу, але це не означало, що стояти під його потоками було приємно. Довкола неї всі були в плащах, проте, здавалося, не надто переймалися погодою. Скидалося на те, що перспектива змокнути як хлющ під час Ридання не викликала в цього люду особливих заперечень. А от її гіперопікуване дитинство до такого не готувало.

Далінар був не проти, щоб дівчина пройшла з ним до настилу неподалік — одного з переносних, якими займалася Каладінова мостонавідна обслуга, вбрана в дощовики та зюйдвестки. З іншого боку мосту група солдатів щось волочила, й оте їхнє «щось» гнало перед собою хвильку води. Труп паршендійця.

До цього часу Шаллан бачила їх аж одного — того самого, якого вони з Каладіном знайшли в прірві. Тоді вона зробила замальовку — але цей мав зовсім інший вигляд. Він був оволосілий — ну, або поріс чимось на кшталт волосся — і Шаллан, нахилившись, переконалася, що воно цупкіше за людське на дотик і занадто… шовковисте? Словом, аж надто гладеньке й лискуче. Обличчя було в мармурових розводах, як-от у паршменів — але в цього екземпляра чорноту смугували виразні червоні прожилки. Тіло було міцне й сухорляве, а з-під шкіри оголених рук неначе випиналися якісь нарости. Шаллан потицяла в них пальцем і виявила, що вони тверді та шипасті, мов крабовий панцир. Власне, на вилицях і з боків голови обличчя вкривала така собі тонка й шишкувата карапаксова кірка.

— Сер, таких, як цей, ми ще не зустрічали, — промовив до князя Башин. — Ви тільки гляньте на ті гребені. Ваша Ясновельможносте… на декому з полеглих хлопців були опіки — в цей дощ. Я ще зроду не бачив нічого страшнішого…

Шаллан підвела на нього очі.

— Башине, що ти маєш на увазі під «такими, як цей»?

— В одних паршенді є волосся, а в інших — панцирі, — відказав чоловік. Він був темноокий, але явно користувався повагою, хоч і не мав військових знаків розрізнення. — Ті, на яких ми з королем Ґавіларом натрапили ще хтозна-коли, були… іншої тілобудови, ніж ті, проти яких ми воюємо.

— То вони мають спеціалізованих особин? — припустила Шаллан.

Так було в деяких видів еусоціальних крєм’ячків, які варіювали за будовою залежно від виконуваних функцій.

— А може, ми так скоротили їхню чисельність, що вони змушені кидати в бій своїх «світлооких»? — промовив до товстуна Далінар.

— Ваша Ясновельможносте, а опіки? — заперечив Башин, зсунувши на лоб капелюха й чухаючи потилицю.

Шаллан потяглася поглянути на колір райдужок паршендійця. Чи поділялися вони на світло- й темнооких, як-от люди? Дівчина підняла повіку трупа.

Око під нею було однотонно червоне.

Вона заверещала й відскочила, схопившись рукою за серце. Солдати залаялися, роззираючись, а в Далінаровій руці за секунду-другу з’явилася Зброя.

— Червоні очі, — прошепотіла Шаллан. — Це відбувається наяву.

— Червоні очі — це лише легенда.

— Ваша Ясновельможносте, Ясна списала згадками про них цілий блокнот, — заперечила дівчина з дрожем у голосі. — Спустошувачі вже тут. Часу обмаль.

— Викиньте труп у провалля, — звелів Далінар своїм людям. — Бо я сумніваюся, що в таку мокротечу його легко спалити. Всім пильнувати й приготуватися до нічної атаки. Вони…

— Ваша Ясновельможносте!

Шаллан обернулася й побачила, що до них підійшла кремезна постать у сріблястій Збруї, з якої стікала дощівка.

— Сер, виявили ще одного, — доповів Телеб.

— Мертвого?

— Ні, сер, — відповів Сколкозбройний. — Він вийшов просто на нас і засів на останці — он там, — показав офіцер.

Князь глянув на дівчину, але та лише знизала плечима. І Далінар рушив у вказаному напрямку.

— Сер? — розлігся, резонуючи під шоломом, Телебів лункий голос. — А чи не варто вам…

Але Холін проігнорував попередження, і Шаллан, прихопивши Васу і двох його вояків, поспішила за ним.

— Може, повернетеся? — півголосом запитав колишній ватаг дезертирів.

Буря забирай, ну й пика в нього! Попри шанобливий тон, у довколишній напівтемряві вона так і випромінювала загрозу. Шаллан-бо й досі мимоволі бачила у Васі людину, яка мало не вбила її на Нічийних пагорбах.

— Нічого зі мною не трапиться, — тихенько відказала Шаллан.

— Ваша Світлість може мати Сколкозбройця й загинути від стріли, яка вцілить у спину.

— У такий дощ це малоймовірно, — мовила дівчина.

І Васа без дальших заперечень рушив за нею. Він виконував доручену йому роботу — але Шаллан, на жаль, потроху виявляла, що охорона їй не надто до вподоби.

Пройшовшись під дощем, вони знайшли паршендійця, який сидів на останці заввишки з людину. А біля підніжжя його — на позір беззбройного — оточили, наставивши списи, близько сотні алетійських солдатів. Роздивитися ще щось Шаллан не змогла — адже той сидів через провалля від них. До паршендійця вів наведений над прірвою переносний настил.

— Він щось казав? — півголосом спитав Далінар у Телеба, який саме приспів.

— Ні, нічого, — заперечив Сколкозбройний. — Просто сів і сидить.

Шаллан глянула через прірву на сиротливого паршендійця, який підвівся й затулив дашком долоні очі, захищаючи їх від дощу. Солдати внизу зачовгали ногами й загрозливіше настовбурчили ратища.

— Шрамме? — гукнув паршендієць. — Шрамме, це ти? І Лейтен із тобою?

Один із ближніх князівських охоронців-мостонавідників вилаявся й помчав на той бік, а слідом за ним настилом пробігли й кілька інших.

За мить вони повернулися, і Шаллан пропхалася наперед, прислухаючись, що шепотів Холінові їхній очільник.

— Сер, це він, — казав Шрамм. — Не такий, як колись — але побий мене, дурня, буря, якщо це не Шен. Він місяцями носив із нами моста, а потім кудись подівся. Аж ось заявився сюди й стверджує, що хоче здатися вам.