Слова Променистого ордену

30. Зашаріла природа

Від раптового буяння кольору Шаллан охнула. Він розколов пейзаж, наче спалах блискавки в чистому небі. Дівчина відклала сфери — за наполяганням Тин, вона тренувалася ховати їх у руці — й підвелася у фургоні, обпершись «вільною» рукою на спинку сидіння. Так, помилки бути не могло. Яскраво-червоний і жовтий на загалом пастельному полотні брунатного та зеленого.

— Тин, — промовила Шаллан. — Що це таке?

Та розвалилася, задерши ноги й насунувши на очі білого крисатого капелюха, хоча взагалі-то мала правити фургоном. Сама Шаллан була у Блутовому капелюсі, який розшукала у його речах, щоб захиститися від сонця.

Тин трохи підняла свій головний убір і повернулася в той бік.

— Га? Де?

— Он там! — сказала дівчина. — Ті барви…

Жінка примружила очі.

— Я нічого не бачу.

Як вона могла не помічати той колір — такий пронизливий, як порівняти з пологими пагорбами, повними скелебруньок, тростин і латок трави? Шаллан узяла в неї підзорну трубу й підняла її, щоб роздивитися ближче.

— То рослини, — оголосила вона. — Нависла скеля захищає їх зі сходу.

— Оце і все? — Тин знову відкинулася на сидінні й заплющила очі. — Я думала, там намет чийогось каравану або щось таке.

— Тин, це рослини.

— То й що?

— Нетипова флора в загалом однорідній екосистемі! — вигукнула Шаллан. — Ми їдемо туди! Піду скажу Макобові, щоб правив у той бік.

— Ну й дивна ж ти, дитино, — промовила Тин, коли та крикнула решті фургонів спинитися.

Макоб не хотів давати гаку, але, на щастя, скорився розпорядженням. Від Розколотих рівнин караван відділяло щось близько одноденного переходу, тож люди розслабилися. Шаллан заледве стримувала хвилювання: тут, у Морозних землях стільки всього було одноманітно похмурим, що перспектива намалювати дещо нове збуджувала сильніше, ніж мала б.

Вони досягли скельної формації, де високий стрімчак здіймався якраз під потрібним кутом, щоб правити за такий собі вітролам. Більші утворення такого типу називали лейтами — захищеними підгір’ями, де могло процвітати містечко. Конкретно це було і близько не таке велике, але життя не оминуло і його — там ріс гайок низеньких, кістково-білих дерев із яскраво-червоним листям. Схил стрімчака драпірували різноманітні ліани, а біля його підніжжя аж кишіло скелебруньок — особливого різновиду, який не закривався, навіть коли дощу не було. Зсередини звішувалися важенькі пелюстки цвіту, а вусики, що нагадували язики, звивалися, наче черви, шукаючи воду.

Синь неба віддзеркалювалася в невеличкому озерці, яке живило скелебруньки з деревами. А листяний полог, своєю чергою, давав прихисток яскраво-зеленому моху. Красою це нагадувало тьмяний камінь, поцяцькований рубіново-смарагдовими прожилками.

Шаллан зіскочила, щойно фургони зупинилися. Вона сполохала щось у підліску, і врозтіч кинулися кілька малесеньких сокирогончаків. Дівчина була не певна їхньої породи: щиро кажучи, вона сумнівалася навіть у тому, чи сокирогончаки то були — адже ті шмигнули так швидко.

«Нічого, — подумала вона, вступаючи в крихітний лейт, — зате це, ймовірно, означає, що мені нíчого хвилюватися через більших істот». Бо хижак на кшталт білошипника відлякав би менших тварин.

Шаллан, усміхаючись, простувала вперед. Там було майже як у саду, хоча рослини, звісно, були дикі, а не культурні. Вони швидко втягували квіти, вусики чи листки, звільняючи довкола неї клапоть місця. Притлумивши чхання, дівчина пройшла крізь них і виявила темно-зелене озерце.

Вона застелила ковдрою валуна і вмостилася малювати етюди. А решта караванників подалися на розвідку — самого лейту або гребеня стрімчака.

Шаллан дихала чудовим вологим повітрям, а рослини тим часом почали заспокоюватись. Витягувалися пелюстки скелебруньок, розгорталися полохливі листочки. Барва буяла, наче зашарілася сама природа. Прародителю бур! Вона й не знала, що так сильно скучила за розмаїттям прекрасних рослин. Шаллан розгорнула альбом і нашвидкуруч зобразила молитву до Шалаш, Вісниці краси, своєї тезки.

Між рослин хтось простував, і вони знов поховалися. Повз групу скелебруньок пройшов, спотикаючись, Ґаз. Він лаявся, намагаючись не ступати на їхнє гудиння. Чоловік зупинився поруч дівчини і задивився в озерце.

— Буря забирай! — промовив Ґаз. — Це риби?

— Вугрі, — здогадалася Шаллан, коли зелену поверхню озерця щось збрижило. — Певне, яскраво-помаранчеві: в декоративному садочку мого батька було кілька таких, як вони.

Ґаз нахилився, силкуючись якомога ліпше роздивитися, аж тут пружний хвіст одного з вугрів, розколовши поверхню, обдав його бризками. Шаллан засміялася, залишаючи собі Спогад про те, як одноокий вдивляється в ті зелені глибини й, підібгавши губи, витирає чоло.

— Чого тобі, Ґазе?

— Е-е… — почав той і зам’явся. — Я тут подумав…

А сам поглянув на альбом.

Шаллан розгорнула його на чистій сторінці.

— Тобі, мабуть, такого самого, що й Ґлурвові? Залюбки.

Ґаз кашлянув у кулак.

— Еге. На вигляд було дуже гарно.

Шаллан усміхнулася і почала малювати.

— Мені позувати чи як? — спитав Ґаз.

— Звісно, — відказала художниця — здебільшого, щоб той був чимось зайнятий, доки вона малюватиме.

Шаллан зробила охайнішим його однострій, згладила черево й дозволила собі вільності з підборіддям. Але найбільше відрізнявся вираз обличчя. Погляд спрямовано вдалину. З таким виразом пов’язка на оці додавала шляхетності, пошрамоване лице ставало мудрим, одностроєм можна було пишатися. А тло заповнили ледь-ледь намічені деталі, які нагадували про той вечір біля багаття, коли весь караван дякував Ґазові та решті за порятунок.

Дівчина вирвала той аркуш з альбому й розвернула намальованим до Ґаза, який шанобливо взяв свого портрета і провів рукою по волоссю.

— Буря забирай! — шепнув він. — Невже я справді мав такий вигляд?

— Так, — підтвердила Шаллан і відчула, як неподалік тихенько вібрує Фрактал.

Брехня… але також і правда. Саме таким і сприймали Ґаза врятовані люди.

— Дякую, Ваша Світлосте, — промовив Ґаз. — Я… дякую.

Очі Аш! Він, схоже, от-от мав пустити сльозу.

— Бережи його, — промовила Шаллан. — І до вечора не згортай: я залакую зображення, щоб воно не розмазалося.

Той кивнув і відійшов. Повертаючись, він знову розполохав рослини. Ґаз став шостим із тих, хто попросив у неї портрет. Шаллан заохочувала їхні прохання. Аби лише вони не забували, ким можуть — і мають — бути.

«Ну а ти, Шаллан? — майнуло в думці. — Таке враження, наче всі хочуть, щоб ти кимось була. Ясна, Тин, батько… А як щодо тебе? Чого хочеш ти?»

Вона погортала альбом, шукаючи сторінок, де зобразила себе в півдюжині різних образів. Ученою, придворною, художницею. Ким із них вона хотіла бути?

Чи могла вона бути одразу всіма?

Фрактал загудів. Шаллан глянула осторонь і зауважила Васу, який причаївся між дерев неподалік. Рослявий ватаг дезертирів не говорив про портрети ні слова, але дівчина бачила його презирливі посмішки.

— Васо, не полохай мені рослини, — сказала Шаллан.

— Макоб каже, що ми зробимо зупинку для ночівлі, — кинув їй той і відійшов.

— Проблема… — прогудів Фрактал. — Так, проблема.

— Знаю, — відказала Шаллан і, зачекавши, доки знову з’явиться листя, почала малювати.

На жаль, у купців вона розжилася тільки вуглиною й лаком, а тому, без кольорових олівців, не могла замахнутися на щось монументальніше. Але нічого — вийде гарна серія етюдів. І то зовсім не таких, як решта в цьому альбомі.

Дівчина зробила над собою зусилля, щоб не думати про ті, які втратила.

Шаллан малювала й малювала, насолоджуючись миром і спокоєм у гайку. До неї долучилися життєкузьки — крихітні зелені порошинки, що метушилися між листя та цвіту. Фрактал перемістився на поверхню води й — от чудасія! — почав тихенько рахувати листочки на одному з ближніх дерев. Художниця зробила добрих пів дюжини замальовок озерця та дерев, сподіваючись пізніше ідентифікувати їх по книжці. Вона подбала накидати кілька ескізів, які показували всі деталі листків, а відтак почала малювати все, що на думку спадало.

Як же добре було творити не в тряскому фургоні! Умови тут були ідеальні: достатнє освітлення, тиша та спокій, а довкола природа…

Аж раптом дівчина спинилася — бо зауважила, що в неї вийшло: скелясте узбережжя океану з прикметними стрімчаками, які височіють на задньому плані, а вдалині з води на кам’янистий пляж вибираються, допомагаючи одна одній, кілька неясних фігурок. Шаллан була ладна заприсягтися, що одна з тих постатей — Ялб.

Обнадійлива вигадка. Вона страх як хотіла, щоб вони були живі. Але їй, мабуть, ніколи не дізнатися, що сталося.

Шаллан перегорнула сторінку і знову почала малювати, що в голову стрельне. Вийшов ескіз жінки, котра стоїть навколішках над тілом, здійнявши молотка та долото, наче збираючись попрацювати над обличчям лежачого — твердого, дерев’яного… можливо, навіть кам’яного?

Дівчина похитала головою й, опустивши олівця, уважно оглянула намальоване. Чому вона зобразила це? Перший малюнок був збагненний: вона хвилювалася за Ялба й решту моряків. Але що повідомляв про її підсвідомість нинішній дивний ескіз?

Шаллан підвела очі й збагнула, що тіні подовшали, а сонце хилилося на спочинок за обрієм. Усміхнувшись побаченому, вона раптом підскочила, зауваживши чиюсь постать — і то менш як за десять кроків від себе.

— Тин! — охнула дівчина, притискаючи до грудей захищену руку. — Прародителю бур! Ти мене налякала.

Жінка обережно рушила крізь листя, що сахалося від неї.

— Гарні малюнки — але я гадаю, що тобі варто проводити більше часу, тренуючись підробляти підписи. В тебе природний хист до такої роботи — а ще, займаючись нею, можна не хвилюватися, що потрапиш у халепу.

— Та я ж тренуюся, — відказала Шаллан. — Але мені треба вправлятися і в малюванні також.

— Ти вкладаєш у малюнки всю себе, еге ж?

— Себе ні, — заперечила художниця, — а інших — так.

Тин широко всміхнулася, підійшовши до каменя, де сиділа Шаллан.

— У тебе завжди напоготові каламбур. Мені це до вподоби, але щойно ми дістанемося на Розколоті рівнини, треба буде познайомити тебе з моїми друзями. Вони швидко зіпсують твоє почуття гумору.

— Звучить не надто принадно.

— Дурниці, — заперечила та, застрибуючи на суху частину найближчого каменя. — Ти зостанешся собою, але жарти твої зробляться бруднішими.

— Як чудово, — відказала дівчина, зашарівшись.

Вона гадала, що її рум’янець насмішить Тин, але жінка натомість замислилася.

— Шаллан, ми таки маємо придумати, як привчити тебе до реалій життя.

— Он як? То до життя треба звикати — наче до отрути, яку можуть підсипати в келих?

— Ні, — мовила Тин, — отруєння — це надто тонко. Життя тобі, «хорошій дівчинці», зацідить по обличчю і залишить тебе обливатися сльозами й гадати, наче тобі ще пощастило: адже ти жива.

— Ти, певне, гадаєш, наче досі я безвилазно прохолоджувалася в інституті шляхетних панянок, — заперечила дівчина.

— Не маю сумніву, що ти маєш себе за бувалу в бувальцях, — повела далі її співрозмовниця. — Але, Шаллан: так думає кожен. Ти мені справді дуже до вподоби. Я бачу в тобі величезний потенціал. Але ти готуєшся до… тобі доведеться йти на дуже важкі речі, які терзають душу, роздираючи її на шматки. Ти потраплятимеш у зовсім незнайомі ситуації.

— Ти мене заледве знаєш, — кинула Шаллан. — Звідки така певність, що я ніколи не робила нічого подібного?

— Бо ти не зломлена, — сказала Тин із відстороненим виразом на обличчі.

— А може, я прикидаюся…

— Дитино, — промовила жінка, — ти малюєш портрети злочинців, щоб перетворити їх на героїв, танцюєш довкола природного квітника з етюдником у руках і паленієш від самого лише натяку на непристойність. Хай скільки лиха ти, на свою думку, звідала — кріпися. Бо буде гірше, і я, щиро кажучи, не знаю, чи стане в тебе сили витримати.

— Навіщо ти мені це кажеш? — запитала Шаллан.

— Бо трішки більше ніж за день наш караван прибуде на Розколоті рівнини. І це твій останній шанс відступитися.

— Я…

Як їй бути з Тин, коли вони опиняться на місці? Зізнатися, що підіграла їй лише для того, щоб повчитися в неї? «Вона має зв’язки, — подумала Шаллан. — І знає у військових таборах людей, які можуть стати у великій пригоді».

«То мені продовжувати свої виверти?» Шаллан прагнула вчинити саме так, хоча частина її єства розуміла, що все впиралося в симпатію до Тин: дівчина не хотіла, щоб та мала причину припинити навчання.

— Я не передумала, — мимоволі промовила вона, — і повна рішучості реалізувати свій план.

Брехня.

Зітхнувши, Тин кивнула.

— Гаразд. Ти готова розповісти мені, що це за грандіозна афера?

— Йдеться про Далінара Холіна, — пояснила Шаллан. — Його син заручений з однією дамою з Я-Кеведу…

Тин звела брову.

— А це цікаво. І що, та жінка не з’явиться?

— Не тоді, коли він очікує, — відказала Шаллан.

— А ти схожа на неї?

— Можна й так сказати.

Тин усміхнулася.

— Нічого собі. Я гадала, наче йдеться про шантаж — що дуже непросто — але таку аферу в тебе, може, й вийде провернути. Я вражена. Звучить зухвало, але здійсненно.

— Дякую.

— То який у тебе план? — поцікавилася Тин.

— Ну, я відрекомендуюся Холінові, видам себе за його майбутню невістку й не відмовлюся від запрошення зупинитися в його домі.

— Нікуди не годиться.

— Ні?

Тин різко похитала головою.

— Ти забагато чим завдячуватимеш Холінові. Здаватимешся нужденною, й це підриватиме повагу до тебе. Ти затіяла аферу, яку називають «гарненьке личко», — спробу позбавити багатія його сфер. У такій справі надзвичайно важливо правильно подати себе, справити враження. Тобі треба поселитися десь на заїжджому дворі в геть іншому військовому таборі й триматися так, наче ти цілковито самодостатня. Напускай туману, зберігай ауру загадковості. Та гляди не стань для сина занадто легкою здобиччю. До речі, про якого з них ідеться — старшого чи молодшого?

— Про Адоліна, — уточнила Шаллан.

— Гм… Навіть не знаю, на ліпше це чи на гірше. Адолін має репутацію ловеласа, тож я розумію, чому батько хоче його оженити. Але втримати інтерес такого, як він, буде нелегко.

— Справді? — перепитала Шаллан, відчуваючи сплеск щирого занепокоєння.

— Еге. Він ледь не дюжину разів бував замало не заручений — хоча, гадаю, до заручин справа теж доходила. Як добре, що ти зустріла мене. Мені буде потрібен час, щоб виробити правильний підхід, але приймати Холінову гостинність не варто. Ти зацікавиш Адоліна тільки в тому разі, якщо станеш у якомусь сенсі недосяжною.

— Складно бути недосяжною, коли з тобою підписано каузаль.

— Але це все одно важливо, — відказала Тин, по-менторськи здійнявши пальця. — Ти затіяла любовну аферу. Вони хитромудрі, але відносно безпечні. Ми з усім розберемося.

Шаллан кивнула, але її внутрішнє занепокоєння зросло. Що буде із заручинами? Без Ясни домагатися їх стало нíкому. Наставниця хотіла прив’язати підопічну до своєї родини — певне, через її потенціал Приборкувачки сплесків. Але потенційна наречена сумнівалася, що й решта Дому Холін буде так само повна рішучості поріднитися з безвісною веденкою.

Тин підвелася, і Шаллан притлумила тривогу. Якщо заручини закінчаться пшиком — значить, так тому й бути. Вона мала куди важливіші клопоти — Урітіру й Спустошувачів. Але водночас доведеться поміркувати, як відкараскатися від Тин: справжньої афери з Холінами провертати не можна. Що ж, до рівняння додавалася ще одна змінна.

Дивно, але така перспектива збадьорила Шаллан, і дівчина вирішила намалювати ще один етюд, перш ніж пошукати щось на вечерю.