Слова Променистого ордену

39. Різнобарв’я

Батько влаштовував бенкети, прагнучи вдавати, наче все було гаразд. Він запрошував із ближніх сіл місцевих ясновельможних, щоб годувати їх, поїти вином і хвалитися донькою.

А наступного дня, коли гості розходилися, сідав за стіл і слухав звіти писарок про зубожіння, до якого дожився. Шаллан інколи бачила його одразу після цього: він тримався за голову й невидюче дивився просто перед собою.

Але цього вечора були бенкет і напускання туману.

— Ви, звісно, знайомі з моєю дочкою, — говорив батько, вказуючи на Шаллан, доки гості розсаджувалися. — Перлиною Дому Давар і нашою найбільшою гордістю.

Запрошені — світлоокі, що мешкали за дві долини від них — увічливо кивали, й батькові паршмени обносили їх вином. Раби та п’янкий напій мали свідчити про багатство, якого батько насправді не мав. Шаллан — як велів їй дочірній обов’язок — уже почала допомагати з веденням рахунків і знала правду про сімейний фінансовий стан.

Вечірній холод розганяло потріскування в каміні. Деінде така кімната могла б здатися затишною. Але не тут.

Служники налили їй вина. Жовтого, помірно п’янкого. А батько пив фіолетове, найміцніше. Він возсідав за столом на помості, що тягнувся на всю ширину кімнати — тієї самої, де за півтора року до цього Геларан погрожував його вбити. Шість місяців тому від нього надійшли короткий лист і книжка знаменитої Ясни Холін — для сестри.

Шаллан прочитала батькові ту цидулку ледь не пошепки та з дрожем у голосі. Крім прихованих погроз, там мало що говорилося. Того вечора старий замало не до смерті побив одну з покоївок, Ісан, яка й досі кульгала. Тож слуги більше не пліткували, наче господар убив дружину.

«Ніхто не чинить йому ні найменшого спротиву, — подумала дівчинка, кинувши погляд туди, де сидів її батько. — Всі ми надто налякані».

Решта троє братів Даварів сиділи, тісно скупчившись, за власним столом, уникаючи дивитися на батька або спілкуватися з гостями. На стільницях поблимували кілька невеличких кубків зі сферами, проте загалом у кімнаті було темнувато. Ні камін, ні сфери не могли розігнати тамтешнього мороку. Шаллан гадала, що батькові він був до вподоби.

Запрошений світлоокий — ясновельможний Тавінар — був стрункий, добре вдягнений чоловік у темно-червоному шовковому сюртуку. Вони з дружиною тулилися одне коло одного за столом на помості, а їхня донька-підліток сиділа між ними. Шаллан не розчула, як її звати.

За ходом вечері батько кілька разів намагався зав’язати з ними розмову, але чув лише лаконічні відповіді. Складалося враження, що ніхто не отримував задоволення від цього «бенкету». Гості, здавалося, залюбки відхилили б запрошення, але батько переважав їх за політичним впливом, і мати з ним добрі стосунки було дуже важливо.

Шаллан копирсалася в тарілці, слухаючи, як той вихваляється новим розплідником сокирогончаків. Веде балачки про їхнє багатство. Брехня.

Вона не хотіла перечити батькові. Він незмінно був до неї добрим — хоч колись, хоч тепер. Але хіба не мав хтось бодай щось удіяти?

Геларан, той міг би. Але він їх покинув.

«Усе стає дедалі гірше. Хтось має щось удіяти, поговорити з батьком, змінити його». Йому не можна було так чинити — напиватися й бити смертним боєм темнооких…

Коли минула перша переміна страв, Шаллан дещо зауважила. Балат — якого батько почав називати Наном Балатом, неначе той найстарший із дітей — раз по раз поглядав на гостей. Дивно. Зазвичай він не звертав на них уваги.

Вловивши на собі його погляд, дочка Тавінара всміхнулася, а відтак знову потупила очі в тарілку. Шаллан закліпала повіками. Балат… і ця дівчинка? Навіть подумати дивно.

Їхній батько, здавалося, не помічав. А зрештою підвівся й відсалютував присутнім чашею:

— Сьогодні в нас свято. Добрі сусіди, п’янке вино.

Тавінар із дружиною знехотя здійняли свої чаші. Шаллан лише почала вивчати етикет — це було непросто, бо гувернантки в них не затримувались — але вже знала, що справжньому ясновельможному-воринцеві не личить схвалювати сп’яніння. Воринські канони не забороняли йому напиватися, але говорити про це вголос не годилося. Проте батько погано знався на таких делікатних нюансах.

— Сьогоднішній вечір дуже важливий, — повів далі господар, пригубивши вино. — Я щойно отримав звістку від ясновельможного Ґевелмара, із яким ти, Тавінаре, гадаю, знайомий. У мене надто довго не було дружини, і ясновельможний Ґевелмар посилає мені свою наймолодшу доньку зі шлюбними грамотами. Наприкінці місяця мої подвижники здійснять відправу, і вона стане моєю дружиною.

Шаллан похолола й щільніше обгорнулася шаллю. Згадані подвижники мовчки вечеряли за окремим столом. Усі троє однаково посивіли і служили в них так давно, що ще пам’ятали її дідуся юнаком. Але до Шаллан були ласкаві, і коли все летіло шкереберть, навчання в них приносило дівчинці втіху.

— Чому всі мовчать? — грізно запитав господар, роззираючись. — Я щойно заручився! А у вас такий вигляд, неначе ви купка буреклятих алеті. Ми ведени! Ану зашуміть, ідіоти!

Запрошені ввічливо загрюкали по стільниці — на позір навіть збентеженіші, ніж доти. Балат із двійнятами перезирнулися й легенько постукали по столу.

— Пустота вас усіх забирай… — Господар плюхнувся назад у крісло, а паршмени тим часом підійшли до «дитячого» столика, несучи подарункові коробки. — Сувеніри моїм нащадкам із такої нагоди, — сказав батько, махнувши рукою. — Навіть не знаю, навіщо я завдавав собі клопоту. Тю!

І він осушив свою чашу.

Хлопці отримали кинджали — дуже тонкої роботи й стилізовані під Сколкозбройці — а подарунком для Шаллан стало намисто з товстих срібних пацьорок. Дівчинка прийняла його мовчки: батько не любив, коли на бенкетах вона забагато балакала, хоча завжди садив її поближче до стола на помості.

А ще ніколи не підвищував на неї голосу. Принаймні безпосередньо. Шаллан інколи кортіло, щоб таки нагримав, і тоді, можливо, Юшу трохи заспокоївся б. Бо ця несправедливість…

Двері бенкетної зали відчинилися, й у тьмяному світлі на порозі постав високий чоловік у темному вбранні.

— Це що таке?! — гримнув батько, підвівшись і стукнувши долонями по стільниці. — Хто сміє вриватися до мене на бенкет?

Незнайомець увійшов. Лице новоприбулого було таке довгасте й сухорляве, неначе його затискали в лещатах, а вбраний він був у м’який брунатно-бордовий сюртук із рюшами на манжетах. Прикметно підібгані вуста справляли таке враження, наче той щойно наткнувся на нужник, переповнений після дощу.

Одна з його райдужок було яскраво-синьою, а друга — карою. І світло-, і темноокий водночас. Шаллан похолола.

Хтось із прислуги кинувся до столу на помості і зашепотів щось до господаря дому. Шаллан не розібрала його слів, але хай що той сказав, а вираз батькового обличчя враз посумирнішав. Старий залишився стояти, але щелепа в нього відвисла.

За новоприбулим увійшла жменька слуг у лівреях — того ж таки брунатно-бордового кольору — і чоловік виступив наперед, крокуючи так обережно, наче остерігався втрапити у якісь нечистоти.

— Мене прислав Його Високість великий князь Валам, правитель цих земель. До нього дійшли темні чутки, що витають у тутешніх краях. Чутки про смерть світлоокої жінки, — промовив чоловік і глянув батькові у вічі.

— Мою дружину вбив її коханець, який потім наклав руки й на себе, — заперечив глава родини.

— Дехто розповідає про ці події інакше, ясновельможний Ліне Даваре, — промовив відвідувач. — Такі чутки… тривожать. І викликають у Його Високості невдоволення. Якщо підданець-ясновельможний укоротив віку високопоставленій світлоокій, цього не можна залишити поза увагою.

Батько зреагував не так гнівно, як очікувала Шаллан. Натомість він просто махнув рукою до неї й запрошених:

— Геть! Залиште мене. Гей ти, посланцю, побесідуймо наодинці. Нічого виносити цей бруд на всезагальний огляд.

Тавінари підвелися, щоб піти — на позір аж надто охоче — але їхня донька, залишаючи залу, таки озирнулася на Балата й щось прошептала.

Батько виразно глянув на Шаллан, і дівчинка збагнула, що — зачувши згадку про матір — застигла на місці, сидячи за столом упритул до того, який на помості.

— Дитино, — тихенько промовив батько, — йди побудь із братами.

Шаллан зробила, як велено, пройшовши повз посланця, котрий підступав до стола на помості. Ну й очі… То був Редін, незаконнонароджений син великого князя. Як вірити чуткам, бастард був Валамові за ката і вбивцю.

Оскільки братів із кімнати не відіслали, ті пересіли в крісла коло каміна — досить далеко від батька, щоб той міг не зважати на їхню присутність. Для сестри залишили місце, й Шаллан умостилася поруч них, пом’явши тонкий шовк своєї сукні. Зате, обкутана його пишними складками, вона почувалася так, наче її тут насправді немає, а є тільки ця сукня.

Бастард великого князя підсів до її батька за столом на помості. Нехай хоч він знайде на нього управу. Але що, як цей байстрюк переконається у його винності? Що далі? Дізнання? Вона не хотіла батькового повалення, а тільки прагнула спинити задушливу темряву, яка повільно огортала їх усіх. Здавалося, наче зі смертю матері погасло всяке світло.

Коли мати…

— Шаллан? — звернувся до неї Балат. — Тобі зле?

Сестра стрепенулася.

— Можна, я подивлюся кинджали? Звідти, де я сиділа, вони здалися мені досить гарними.

Вікім, не ворухнувшись, витріщався у вогонь, але Балат кинув їй свого. Шаллан незграбно впіймала кинджал і, витягнувши з піхов клинка, замилувалася тим, як на його металевих вигинах відбивається світло каміна.

А троє хлопців мовчки дивилися, як у полум’ї танцюють спрени вогню: брати більше не розмовляли між собою.

Балат озирнувся через плече в бік стола на помості.

— Хотів би я почути, що там мовиться, — шепнув він. — Може, його таки заберуть. Так йому й треба за все те, що він накоїв.

— Він не вбивав матері, — тихенько мовила Шаллан.

— Он як? — хмикнув Балат. — А що ж тоді сталося?

— Я…

Вона не знала. Їй було несила подумати про той день, про ту мить. Невже батько справді таке скоїв? Попри тепло каміна, дівчинка знову похолола.

Запанувала мовчанка.

Хтось… хтось мав щось удіяти.

— Вони говорять про рослини, — сказала Шаллан.

Балат і Юшу глянули на сестру, а Вікім так само витріщався у вогонь.

— Рослини? — мляво поцікавився найстарший із братів.

— Так. Мені їх трішки чутно.

— Я не чую нічогісінько.

Обкутана складками сукні, Шаллан стенула плечима.

— Я маю гостріший слух, ніж ти. Так, про рослини. Батько нарікає, що дерева в наших садах ніколи не слухають його наказів. «Через хворобу вони поскидали листя, — каже він, — і не хочуть відрощувати нове».

«А ви не пробували бити їх за непослух?» — запитує посланець.

«Я тільки те й роблю, — відповідає батько. — Навіть гілки їм ламаю, а вони все одно не скоряються! В садах неохайно. Нехай би щонайменше прибирали за собою».

«От біда, — відповідає посланець. — Кому ж потрібні дерева без листя? На щастя, я знаю вихід. Колись так само поводилися насадження мого кузена, і той з’ясував: варто лише заспівати їм — і листя зразу ж повилазить знову».

«А, ну звісно! — каже батько. — Я негайно спробую».

«Сподіваюся, це спрацює».

«Ваша допомога мені лестить».

Брати спантеличено повитріщалися на неї.

Зрештою Юшу — найменший із них, який ішов одразу перед сестрою — схилив голову набік:

— Еге, а деревам — ли�стить.

Балат вибухнув сміхом — досить тривалим, щоб батько люто зиркнув на нього.

— Ох, це просто жах, — промовив той, відсміявшись. — Шаллан, це просто жах. Тобі має бути соромно.

Та широко всміхнулася, згорнувшись клубочком між складками сукні. Навіть у «старшого» з двійнят, Вікіма, смикнувся краєчок вуст. Скільки вже вона не бачила його усмішки?

Балат витирав очі.

— На якусь мить я й справді повірив, наче ти чуєш, що вони кажуть. Ах ти ж маленька Спустошувачка! — Він глибоко зітхнув. — Буря забирай! Але й повеселила ти мене.

— Нам варто частіше сміятися, — зауважила дівчинка.

— Тут не до сміху, — кинув Юшу, потягуючи вино.

— Через батька? — запитала Шаллан. — Але ж він один, а нас четверо. Нам би лише трішки оптимізму.

— Оптимізм не змінює реальності, — заперечив Балат. — А все тому, що Геларан нас покинув.

І брат грюкнув кулаком по бильцю крісла.

— Не заздри його подорожам, Тете Балате, — м’яко відказала Шаллан. — На світі стільки місць, де нам, певне, ніколи не побувати. Нехай хоч хтось із нас їх побачить. Лише подумай, скільки розповідей він нам привезе, скільки барв.

Балат окинув поглядом похмуре приміщення з темного каменю, чий морок трішки приглушувало хіба червоно-помаранчеве світло каміна.

— Кажеш, барв? Їх би тут не завадило…

Юшу всміхнувся:

— На переміну батьковому обличчю згодиться будь-який колір.

— Ти несправедливий до його обличчя, — заперечила сестра. — Воно цілком справляється зі своїми обов’язками.

— Це ж якими?

— Нагадувати нам, що запах — не найгірше в батькові. Цілком собі шляхетне Покликання.

— Шаллан! — гримнув на неї Вікім. Він був зовсім не схожий на Юшу — довготелесий, із запалими очима й так коротко стрижений, що його зачіска скидалася на подвижницьку. — Не кажи такого, коли батько може почути.

— Він поглинений розмовою, — заперечила дівчинка. — Але ти маєш рацію. Мені, мабуть, не варто глузувати з нашої родини. Дім Давар — помітний і непіддатливий.

Юшу відсалютував їй чашею. Вікім різко кивнув.

— Хоча те саме, — додала Шаллан, — можна сказати й про бородавку.

Юшу замало не похлинувся вином, а Балат знову гучно зареготав.

— Ану припиніть цей галас! — гримнув на них батько.

— Ми бенкетуємо! — огризнувся Балат. — Ти ж сам хотів, щоб ми поводилися як ведени!

Батько люто зиркнув на нього, а відтак повернувся до розмови з посланцем. Обоє сиділи один коло одного за столом на помості. Батькова поза виражала благання, а бастард великого князя відкинувся в кріслі — вигнувши дугою брову та з непроникним обличчям.

— Буря забирай! Шаллан, коли це ти стала такою дотепною? — промовив Балат.

Дотепною? Вона не почувалася дотепною. Відвертість сказаного раптом спонукала дівчинку втиснутися в крісло. Такі слова якось самі собою зривалися з язика.

— Це просто… я просто вичитала такі фрази в одній книжці.

— Що ж, тобі варто більше читати, маленька, — сказав їй Балат. — Завдяки цьому тут здається світліше.

Батько грюкнув по столу рукою — так, що чаші затряслися, а тарелі загримотіли. Шаллан кинула на нього стривожений погляд. Він тицяв у посланця пальцем і щось говорив йому — надто тихо й далеко, щоб Шаллан розібрала слова, але вираз батькових очей був їй добре знайомий. Вона частенько бачила його за мить до того, як батько здіймав ціпка — або одного разу навіть кочергу — на когось зі слуг.

Посланець граційно підвівся. Його вишуканість здавалася щитом, який парирував бурхливий темперамент співрозмовника.

Шаллан йому заздрила.

— Схоже, ця розмова ні до чого не приведе, — оголосив посланець. Він дивився на господаря дому, але його тон давав зрозуміти, що сказане стосувалося їх усіх. — Що ж, я готовий до такого розвитку подій. Великий князь уповноважив мене дізнатися правду про те, що відбулося в цьому маєтку. Мені це страшенно цікаво, і свідчення всякого родовитого світлоокого будуть дуже до речі.

— Їм потрібні свідчення світлооких. Батько занадто впливовий, щоб його можна було просто взяти й усунути, — півголосом пояснив Юшу братам і сестрі.

— Був один свідок, — гучно сказав посланець, — ладний розповісти нам, що відбулося насправді. Але відтоді він став для нас недосяжним. То чи не виявить такої ж мужності хтось із вас? Чи немає охочих вирушити зі мною, щоб посвідчити перед великим князем про злочини, які скоєно на цих землях?

Він дивився на їхню четвірку. Шаллан втислася в крісло, силкуючись здаватися непомітною. Вікім не відривав очей від полум’я. Юшу начебто збирався підвестися, але потім узявся до чаші з вином — лаючись і паленіючи.

А Балат… Балат схопився за бильця, неначе ладнався встати, але потім зиркнув на батька, чий погляд залишився по-колишньому пильним. Коли гнів у ньому розгорявся до червоного, старий кричав на слуг і жбурлявся всім, що під руку траплялося.

Але по-справжньому небезпечним робився тоді, коли гнів вистигав — як-от нині. Тоді він затихав. І крики змовкали.

Принаймні батькові крики.

— Він уб’є мене, — прошепотів Балат. — Якщо я скажу хоч слово, він уб’є мене.

Від його бравади не зосталося й сліду. Здавалося, він більше не чоловік, а юнак — нажаханий підліток.

— Шаллан, це до снаги тільки тобі, — шепнув їй Вікім. — Батько не наважиться тебе скривдити. А до того ж ти справді бачила, що відбулося.

— Ні, не бачила, — прошепотіла вона.

— Але ж ти була з ними!

— Я не знаю, що тоді трапилося. Не пам’ятаю.

Цього не було. Не було.

У каміні зсунулося поліно. Балат утупився в підлогу і не вставав. Та й ніхто інший теж не підводився. Поміж них, кружляючи, проступив вихорець напівпрозорих квіткових пелюсток — спренів сорому.

— Зрозуміло, — сказав посланець. — Якщо колись у майбутньому хтось із вас… пригадає правду — у Веденарі її охоче вислухають.

— Ти не посієш розбрату в цьому домі, байстрюче, — кинув їхній батько, підводячись. — Ми горою стоїмо одне за одного.

— Певне, крім тих, хто вже не може стояти.

— Геть звідси!

Посланець із відразою глянув на нього і зверхньо посміхнувся, немов промовляючи: «Навіть я, байстрюк, не опустився б так низько, як ти». Відтак він швидко вийшов із кімнати й, зібравши надворі своїх людей, віддав короткий наказ, який свідчив, що посланець — попри пізню годину — бажає рушити далі, бо має справи за межами Даварових володінь.

Щойно той пішов, як батько сперся обома руками на стільницю й важко зітхнув.

— Геть, — сказав він четвірці дітей, опускаючи голову.

Але вони зволікали.

— Геть! — проревів батько.

Сини повилітали з кімнати. Шаллан ледве встигала за братами. Останнє, що вона бачила, це як батько осідає в крісло, схопившись за голову, а отриманий від нього подарунок — намисто тонкої роботи — лежить, забутий, у відкритій коробці на столику одразу перед ним.