Слова Променистого ордену

42. Просто химера

Шаллан прокинулася від звуків гудіння. Вона розплющила очі й виявила, що лежить, згорнувшись клубочком, на розкішному ліжку в Себаріаловому особняку. Дівчина заснула одягненою.

Гудів, причаївшись на теплій ковдрі, Фрактал — мереживне гаптування та й годі. Вікно було завішене — хоча Шаллан не пригадувала, щоб опускала ролети — але за ним було темно. День її прибуття на Рівнини перетворився на вечір.

— Сюди хтось заходив? — запитала вона у Фрактала, підводячись у положення сидячи й відкидаючи з очей руді пасма, що розтріпалися.

— Ммм. Хтосі заходили. Але вони вже пішли.

Шаллан піднялася й побрела у вітальню. Очі Аш! На килим такої первозданної білизни́ просто шкода було ступати. А що, як вона наслідить і зіпсує його?

Фракталові «хтосі» залишили на столі попоїсти. Зненацька відчувши сильний голод, дівчина опустилася на диванчик і, піднявши по́кришку таці, виявила там пласку перепічку із солодкою начинкою по центру — такий собі відкритий пиріг — і кілька соусів.

— Нагадай мені вранці подякувати Палоні, — сказала вона. — Ця жінка богиня.

— Ммм. Ні. Гадаю, це… е-е… перебільшення?

— А ти хапаєш усе на льоту, — зауважила дівчина до Фрактала, який став тривимірним плетивом ліній — клубком, що завис у повітрі над диванним сидінням, поруч Шаллан.

— Ні, — заперечив той, — я тугодум. Ти надаєш перевагу одній їжі перед іншою. Чому?

— Через смак, — пояснила Шаллан.

— Я мав би знати це слово, — відказав спрен, — але не зовсім розумію, що воно означає.

Буря забирай! Як же пояснити йому, що таке смак?

— Це наче колір… що його ти бачиш ротом. — Вона скривилася. — Ні, ця фігура мови жахлива. Вибач. На голодний шлунок у мене туго з винахідливістю.

— Ти сказала «на — тобто візьми? — голодний шлунок», — промовив Фрактал. — Але я розумію, що насправді ти мала на увазі не це — справжній сенс сказаного випливає з контексту. Твоя фраза по-своєму брехлива.

— Ні, не брехлива, — заперечила Шаллан. — Адже всі розуміють, що вона означає.

— Ммм. Така брехня — чи не найліпша.

— Фрактале, — промовила дівчина, відламуючи шматочок перепічки, — інколи тебе збагнути не легше, ніж бавландця, який намагається цитувати давньоворинську поезію.

Біля таці лежала цидулка, яка сповіщала, що Васа із солдатами вже прибули і їх розквартирували в одному з прилеглих дохідних будинків. А рабів Шаллан поки що долучили до маєткової челяді.

Жуючи перепічку — от смакота! — дівчина підійшла до скринь із наміром розпакувати речі. Але щойно відкрила першу з них, як перед нею заблимав червоний вогник — телестиль Тин.

Шаллан витріщила очі. Це мав бути той, хто передавав загиблій аферистці інформацію. Дівчина гадала, що йшлося про жінку, хоча не факт, що з розташованого в Ташикку інформаційного центру телестилеграфували обов’язково воринці. Тож кореспондент міг виявитися й чоловіком.

Як мало вона знала! Їй варто бути дуже обережною… Буря забирай! Її можуть убити, навіть якщо вона буде сама обережність. Але Шаллан стомилася від того, що нею весь час попихають.

Ці люди знали щось про Урітіру, й небезпечно це було чи ні, а вони становили для неї найперспективнішу зачіпку. Вона дістала телестиль, підготувала планшет, закріпила на ньому папір і розмістила пристрій на аркуші. Але коли крутнула диск із самоцвітом, сигналізуючи, що готова, телестиль — замість одразу почати писати — непорушно завис над папером. Людина, яка намагалася зв’язатися з нею, кудись відійшла. Не дивно — адже пристрій міг проблимати в скрині вже багато годин. Доведеться зачекати, доки до спареного телестиля повернуться.

— От халепа, — зронила Шаллан, а потім усміхнулася сама до себе.

Вона що, справді нарікає на потребу зачекати кілька хвилин перед сеансом миттєвого зв’язку з кореспондентом на іншому кінці світу?

«Треба знайти спосіб зв’язатися з братами», — подумала дівчина. Без телестиля це буде страшенно повільно. Гм, а чи не вийде поспілкуватися з ними через один із тих інформаційних центрів у Ташикку — може, за посередництва іншої операціоністки (чи операціоніста)?

Телестиль і планшет залишилися біля таці з їжею, а Шаллан знову вмостилася на диванчик і заходилася переглядати стосик попередніх телестилеграм, якими обмінялися Тин і її далека кореспондентка. Їх було небагато: Тин-бо, певне, час від часу знищувала такі повідомлення. А ті, що залишилися, стосувалися Ясни, Дому Давар і Примарокровних.

Дівчина зауважила одну дивну річ. Тин згадувала про це угрупування не так, як може згадувати злодійка про наймачів, які зробили одноразове замовлення. Йшлося про «здобуття прихильності» Примарокровних і «завоювання їхньої довіри».

— Закономірність, — озвався Фрактал.

— Що? — перепитала Шаллан, підводячи погляд на спрена.

— Закономірність, — повторив той. — У словах. Ммм.

— На цьому аркуші? — уточнила дівчина, підносячи той перед очі.

— Не тільки, — відказав Фрактал. — Бачиш перші слова?

Шаллан насупила чоло, вдивляючись у написане. Першою сеанс зв’язку щоразу починала далека кореспондентка, присилаючи стандартне запитання про здоров’я або справи Тин, яка незмінно давала на нього таку само банальну відповідь.

— Не розумію, — промовила Шаллан.

— Букви згруповано в квінтет, — пояснив Фрактал, — у п’ятірку. Ммм. Кожен сеанс зв’язку відтворює ту саму закономірність: перші три слова починаються з довільної трійки літер квінтету, а відповідь Тин містить решту два символи.

Шаллан не зрозуміла, що мав на увазі Криптик, але уважно придивилася до телестилеграм. Той повторив свої пояснення, і дівчина начебто втямила, проте закономірність була складна.

— Це пароль, — зрозуміла Шаллан.

А що — розумно: треба ж пересвідчитися, що на іншому кінці телестилеграфу потрібна тобі людина. Дівчина спаленіла, збагнувши, що замало не змарнувала нагоди вийти на Примарокровних. Якби Фрактал не зауважив цієї закономірності або телестиль одразу почав писати, вона виказала б себе.

Їй не впоратися. Вона не зможе проникнути в угрупування, яке виявилося досить спритним і могутнім, щоб звести зі світу саму Ясну Холін. Їй не впоратися.

Але вона не мала вибору.

Шаллан дістала альбом і заходилася малювати, давши пальцям рухатися на власний розсуд. Їй треба було стати старшою, але не набагато. І темноокою. Бо незнайома світлоока, яка розгулює табором, привертатиме до себе увагу. Темноокій простіше залишитися непоміченою. Хоча потрібним людям можна й натякнути, що вся річ в очних краплях.

Темне волосся. Довге, як її справжнє, але не руде. Зріст такий самий, фігура також, проте обличчя має дуже відрізнятися. Стомлений вираз. Риси, як у Тин. На підборідді довгий шрам. Лице кутастіше. Не гарненьке, але й не потворне. Радше… відкрите.

Художниця втягнула з лампи поруч себе Буресвітло, і ця енергія спонукала її малювати швидше. Річ була не в хвилюванні, а в потребі просуватися вперед.

Розгонистим штрихом Шаллан закінчила малюнок і виявила, що з аркуша на неї пильно дивиться обличчя — майже як живе. Вона видихнула Світло й відчула, як те огортає, оповиває її. Зір на мить затуманився, і дівчина бачила тільки сяйво Буресвітла, яке ставало дедалі приглушенішим.

А відтак воно зникло. Шаллан не відчувала різниці. Вона помацала обличчя — на дотик таке саме. Це що ж…

Пасмо волосся, яке звисало з її плеча, було чорне. Шаллан витріщилася на нього, а відтак підвелася — водночас нетерпляче та боязко. Вона перетнула вітальню й, зайшовши до ванної, підступила до дзеркала. На неї глянуло чуже обличчя з темними очима та смаглявою шкірою. Лице з малюнка, яке набуло барви й життя.

— Спрацювало… — шепнула вона. Це тобі не потертості на сукні маскувати й не старшу вдавати, як бувало раніше — цього разу трансформація була цілковита. — Що можна з цим зробити?

— Все, що ми уявимо, — озвався з ближньої стіни Фрактал. — Або все, що ти уявиш. Я не майстер у тому, чого немає. Але мені це до вподоби. До вподоби… його… смак.

На цих словах він здався дуже задоволеним собою.

Але щось було не так. Шаллан насупила чоло й, піднісши малюнок ближче, збагнула, що залишила збоку носа незакінчене місце. Світлопрядіння не покрило його весь, і одне з крил зяяло такою собі розпливчастою прогалиною. Та була маленька, й комусь іншому, певне, здалася би просто дивним шрамом. Але мисткині вона різала око, ображаючи її художнє чуття.

Шаллан попробувала пальцем решту носа. Вона зробила його трішки більшим за власний і змогла сягнути крізь намальований, щоб торкнутися справжнього — зображення було нематеріальне. Власне, якщо швидко провести пальцем через кінчик фальшивого носа, той пухнастився Буресвітлом, наче димок під подувом вітру.

Дівчина забрала пальця, і зображення знову стало на місце, але ґандж над ніздрею так і не зник. Неохайний вийшов малюнок.

— На скільки його вистачить? — спитала Шаллан.

— Він живиться Світлом, — відказав Фрактал.

Вона дістала із захищеного капшука свої сфери — всі до єдиної тьмяні: Шаллан, ймовірно, зужила їх, розмовляючи з великими князями. Тож дівчина взяла з бра на стіні заряджену, замінивши її тьмяною такої самої вартості, й затисла ту в кулаку.

А відтак повернулася до вітальні. Їй, звісно, знадобиться інше вбрання. Бо темноока не…

Телестиль писав.

Шаллан кинулася до дивана. В неї перехопило подих, бо на аркуші з’являлися слова: «Гадаю, моя сьогоднішня інформація стане в пригоді». Простенька перша фраза, яка, однак, відповідала схемі кодування.

— Ммм, — видобув Фрактал.

Перші два слова її відповіді мали починатися з потрібних літер.

«Рівно те саме я читала й минулого разу», — написала Шаллан, сподіваючись, що такий відгук на пароль буде прийнятний.

«Не хвилюйтеся, — надійшло повідомлення. — Вам сподобається. От тільки з часом може бути туго. Вони хочуть зустрітися».

«Добре», — відписалася Шаллан, заспокоюючись і благословляючи час, коли Тин примушувала її вправлятися у виготовленні підробок.

Цей фах дещо нагадував малювання, і вона швидко опанувала його, зате нині тодішні поради давали їй змогу імітувати неохайний почерк шахрайки із неабиякою майстерністю.

«Тин, вони хочуть зустрітися сьогодні ввечері», — написав телестиль.

Сьогодні ввечері? А котра година? Годинник на стіні показував о пів на другий нічний дзвін. Щойно стемніло, і зійшов лише перший місяць. Вона взяла телестиль і зібралася було написати «Я не впевнена, що готова», але зупинилася. Тин би так не сказала.

«Я не готова», — надіслала вона натомість.

«Вони наполягали, — прийшла відповідь. — Звідси й моя спроба зв’язатися з Вами раніше. Сьогодні вочевидь прибула підопічна Ясни. Що трапилося?»

«Нехай це тебе не обходить», — відписалася Шаллан у тон давнішим повідомленням Тин.

Співрозмовник на тому кінці був служник, а не рівня.

«Так, звісно, — вивів телестиль. — Але вони хочуть зустрітися сьогодні ввечері. Ваша відмова може означати розірвання стосунків».

Прародителю бур! Сьогодні ввечері? Шаллан провела рукою по волоссю, не зводячи очей зі сторінки. Чи впорається вона, якщо зустріч відбудеться вже сьогодні?

І чи справді зміниться бодай щось, коли зачекати?

Під шалене калатання серця вона написала:

«Я гадала, ніби Яснина підопічна у мене в руках, але та дівуля загнала мене на слизьке. Я почуваюся зле. Але пришлю замість себе помічницю».

«Тин, знову? — вивів телестиль. — Після того, що трапилося із Сай? Так чи інак, а я сумніваюся, що їм сподобається перспектива зустрітися з помічницею».

«У них немає вибору», — відповіла Шаллан.

Їй, певне, було б до снаги Випрясти собі зі Світла зовнішність, як у Тин, але дівчина була не певна, чи готова вона до такого. Навіть удавати когось вигаданого досить складно — а тут ще й конкретну особу? Її неминуче викрили б.

«Я дізнаюся», — надійшло повідомлення.

Шаллан чекала. В далекому Ташикку її зв’язкови́й мав саме налаштовувати інший телестиль, щоб виступити посередником між нею та Примарокровними. Ну а вона тим часом перевірила сферу, яку принесла з ванної кімнати.

Світла в ній трохи поменшало. Щоб забезпечувати Світлопрядіння, їй доведеться носити при собі запас заряджених сфер.

Телестиль знову заходився писати:

«Вони згодні. Від вас можна швидко прибути до військового табору Себаріала?»

«Гадаю, так, — відповіла Шаллан. — А чому саме туди?»

«Він один із небагатьох, де брами відчинені цілу ніч, — пояснив зв’язковий. — Вони зустрінуться з Вашою помічницею в одному з дохідних будинків. Я накреслю Вам мапу. Нехай вона буде на місці, коли Салас-місяць стане в зеніті. Щасти Вам».

Далі надійшов рисунок, який показував, де саме мала відбутися зустріч. Коли Салас стане в зеніті? У неї двадцять п’ять хвилин, а вона зовсім не знає табору! Шаллан схопилася на ноги, а відтак застигла. Вона не могла прийти туди у вбранні світлоокої. Дівчина кинулася до скрині Тин і стала гарячково ритися в одязі.

За кілька митей по тому вона стояла перед дзеркалом, убрана в широкі коричневі штани, білу сорочку на ґудзиках і тоненьку рукавичку на захищеній руці, у якій почувалася, наче гола. Штани — ще пів біди: у неї на батьківщині темноокі жінки надягали їх, працюючи на плантації, хоча світлоокої в такому одязі вона ніколи не бачила. А от рукавичка…

Шаллан затремтіла, зауваживши, що її фальшиве обличчя залила барва сорому. Ніс також ворушився, коли дівчина морщила власний. Це було добре, хоча вона й сподівалася, що зможе приховати збентеження.

Шаллан надягла один із білих сюртуків, які належали Тин. Цупка одежина сягнула їй аж до халяв, і дівчина підперезалася на талії міцним вепрмантиновим ременем, щоб спереду сюртук був переважно закритий — як-от носила колись сама аферистка. А наостанок замінила сфери в капшуку на заряджені — зі світильників у кімнаті — й поклала той до кишені.

А от ґандж на носі не переставав її непокоїти. «Треба затінити обличчя», — спало на думку, й Шаллан, знову кинувшись до скрині, розшукала Блутів білий капелюх — той, що з підігнутими вгору боковими крисами. Залишалося сподіватися, що їй він пасуватиме більше, ніж колишньому власникові.

Вона надягла його й, підійшовши до дзеркала, зосталася задоволена тим, як той затінив їй лице. Вигляд у капелюсі вона мала дещо дурнуватий, проте в неї було відчуття, що не кращий і весь її стрій: рукавичка? штани? Сюртук надавав імпозантності Тин, указуючи на досвід, стильність і смак, проте Шаллан, надягнувши його, була наче ряджена. Крізь облуду прозирала перелякана дівчинка із я-кеведської глушини.

«Влада — це ілюзія сприйняття, — згадала вона Яснині слова. — Дмухни — і розвіється. Просто химера! Я здатна створити для них цю ілюзію — тож зможеш і ти».

Шаллан випросталася, поправила капелюха й, зайшовши до спальні, розпихала по кишенях деякі речі — зокрема й мапу маршруту — а відтак підійшла до вікна і відчинила його. На щастя, її кімнати були на першому поверсі.

— Що ж, гайда, — шепнула вона до Фрактала.

І вийшла у ніч.