Слова Променистого ордену

І-1. Нарак

Коли Ешонай дісталася плато в центрі Розколотих рівнин, у її свідомості фоном лунав Ритм рішучості.

Центральне плато. Нарак. Місце вигнання.

Домівка.

Зірвавши з голови шолом Сколкозбруї, вона на повні груди вдихнула прохолодне повітря. Збруя мала чудову вентиляцію, проте після тривалих перевантажень навіть у ній ставало задушно. Позаду Ешонай на плато застрибували інші солдати: на цю вилазку вона взяла із собою тисячі півтори. На щастя, цього разу вони прибули значно раніше, ніж люди, і здобули яхонтосерце з мінімальними боями. Привілей нести його отримав Деві: адже саме він розгледів іздалеку ту хризаліду.

Вона замало не шкодувала, що вилазка далася їм так легко. Так, замало не шкодувала…

«Де ти, Чорношипе? — подумала Ешонай, дивлячись у західний бік. — Чому ти не прийшов зітнутися зі мною знову?»

Вона начебто бачила його під час вилазки десь із тиждень тому, коли їх прогнав із плато його син. Ешонай не брала участі в тій битві: поранена нога ще боліла, й стрибання з плато на плато — навіть у Сколкозбруї — перевтомлювало кінцівку. Поки що їй, певне, взагалі не варто б вирушати на ці вилазки.

Ешонай хотіла бути поряд на той випадок, якщо її ударний загін потрапить в оточення й потребуватиме Сколкозбройної — ба навіть пораненої — щоб прорвати кільце. Нога боліла, проте Збруя значно послаблювала це відчуття. Незабаром їй знову доведеться повернутися в стрій. Можливо, якщо вона братиме безпосередню участь у битвах, Чорношип таки з’явиться.

Ешонай-бо конче мала з ним поговорити. Нагальність такої потреби вчувалась їй у повівах самих вітрів.

Розходячись своїми дорогами, солдати здійняли руки в прощальному жесті. Багато хто тихенько наспівував чи мугикав у Ритмі скорботи. Нині мало хто заводив щось у Ритмі піднесення чи хоч би рішучості. Крок за кроком, буря за бурею її народ — «слухачів» — охоплювало пригнічення. Такою була його самоназва, а термін «паршенді» придумали люди.

Ешонай попростувала до руїн, на які здебільшого перетворився Нарак. За стільки років від нього мало що залишилося: можна сказати, «руїни руїн». Перед міццю великобур труди хоч слухачів, хоч людей витримували недовго.

Колись той кам’яний шпиль попереду, ймовірно, був вежею, але за всі ці століття під шалом стихій він обріс товстим шаром крєму, який просочився в тріщини й заповнив вікнини, а відтак затвердів. І тепер вежа мала вигляд гігантського сталагміту, чия округла вершина стриміла до неба, а скельна порода на вузлуватих боках скидалася на розплавлену.

Так довго опираючись вітрам, той шпиль не міг не мати міцного осердя. Іншим зразкам прадавньої архітектури велося куди гірше: Ешонай проминала пагорби та кургани — рештки повалених споруд, що їх Розколоті рівнини помаленьку поглинали. Спрогнозувати вплив великобур було неможливо: інколи від скельних формацій відламувалися велетенські шматки, залишаючи вирви з нерівними крайками, а інколи останці століттями протистояли вивітрюванню: бо не так зазнавали ерозії, як обростали крємом.

Під час своїх розвідувальних експедицій Ешонай відкрила інші подібні руїни — як-от ті, де слухачі вперше стикнулися з людьми. Відтоді спливло всього сім років — і водночас із тим ціла вічність. Вона з любов’ю згадувала ті часи, коли досліджуваний світ здавався неосяжним і безмежним. А тепер…

Тепер її життя, неначе в пастці, проходило на одному-єдиному плато. Незвідані землі гукали її — співали, щоб вона взяла із собою стільки речей, скільки зможе донести, й вирушала в похід. Але, на жаль, цього їй більше не судилося.

Ешонай ступила в тінь великої скелі — її уява завжди малювала, що це, мабуть, міська брама. Висновуючи з тих скупих даних, які роками надходили від їхніх вивідачів, алеті ні про що не здогадувалися. Маршируючи нерівною поверхнею довколишніх плато, вони бачили тільки скельну породу й жодного разу не запідозрили, що перетинають мощі мертвого міста.

Сколкозбройна затремтіла й перемкнулася на Ритм згуби — приглушений, але шалений, із різкими нотами стакато. А втім, лунав він недовго: пом’янути полеглих було важливо, але працювати, щоб уберегти живих — іще важливіше.

Знову налаштувавшись на Ритм рішучості, Ешонай вступила в Нарак, де слухачі за час війни збудували чи не найкращу з можливих похідних домівок. Скелясті уступи перетворилися на казарми, чиї стіни та стелю утворювали карапакси великопанцирників. Із підвітряного боку курганів, колишніх будівель, тепер вирощували провіант — скелебруньки. Свого часу Розколоті рівнини були значною мірою заселені, проте найбільше місто стояло по центру. А тепер рештки її народу оселилися на руїнах мертвого міста.

Вони назвали його Нарак — «екзиль» — бо прийшли сюди у вигнання, щоб мешкати окремо від своїх богів.

Коли вона проходила, слухачі — хоч вичоловічені, хоч вижіночені — здіймали руки у привітанні. Як мало їх залишалося! Люди були нещадні у своєму прагненні до помсти.

Ешонай не винуватила їх.

Сколкозбройна завернула до Зали мистецтв: адже та була поблизу, а вона багато днів не з’являлася там. Усередині солдати як уміли займалися малюванням.

І досі у Збруї та з шоломом під пахвою, Ешонай пройшла поміж них. Довге приміщення не мало даху — і це забезпечувало море світла, щоб видніше було малювати — а стіни вкривав товстий шар давно затверділого крєму. Стискаючи товсті щетинні пензлі, вояки щосили намагалися зобразити композицію квітучих скелебруньок на постаменті по центру. Ешонай обійшла живописців, оглядаючи їхні роботи. За браком полотна або занадто цінного паперу, малювали вони на хітині.

Етюди були жахливі: грубі мазки, вирвиочні барви, зміщені пелюстки… Поруч одного зі своїх лейтенантів — Вараніса — Ешонай затрималася. Горою височіючи перед мольбертом, здоровань ніжно втримував пензля «латною рукавицею» свого п’ястка. Пластинчасті хітинові нарости вкривали його руки, плечі, груди — навіть голову. Та й під Збруєю Ешонай ховалися такі самі.

— В тебе виходить дедалі краще, — сказала йому Сколкозбройна в Ритмі похвали.

Той звів на неї погляд і тихенько замугикав у Ритмі сумніву.

Ешонай хихикнула й поклала руку йому на плече.

— Це справді схоже на квіти, Варанісе. Я серйозно.

— Це схоже на мулисту воду на брунатному плато, — відказав солдат. — А ще в ній, мабуть, плаває кілька коричневих листків. І чому фарби, змішуючись, робляться коричневі? Сукупність трьох чудових кольорів дає один найменш приємний окові. Це якесь безглуздя, генерале.

«Генерале». Інколи в такій іпостасі вона почувалася не менш ніяково, ніж ці люди — намагаючись писати картини. Ешонай прибрала воєнну подобу, бо обладунок був потрібний для битви, але перевагу надавала робочій — адже та гнучкіша й практичніша. Не те щоб їй не подобалося вести на бій, але ті самі заняття день при дні — муштра та вилазки на плато — отуплювали. Вона хотіла нових вражень, подорожей у небачені краї. Але натомість наче нескінченно — знов і знов — чувала над тілами загиблих одноплемінців.

«Ні. Ми знайдемо вихід».

Почасти вона сподівалася на допомогу мистецтва. За наказом Ешонай кожен чоловік або жінка почергово та в призначений час прибували до Зали мистецтв, де старалися не за страх, а за совість. Але поки що їхні потуги увінчалися не більшим успіхом, ніж намагання перестрибнути прірву, іншого краю якої навіть не видно.

— Спренів немає? — запитала Ешонай.

— Ані єдиного.

Ця відповідь пролунала в Ритмі скорботи. Останнім часом Ешонай чула його надто часто.

— Не припиняти спроб, — звеліла вона. — Якщо ми й зазнаємо поразки в цій битві, то не через брак наполегливості.

— Але генерале, який сенс? — заперечив Вараніс. — Художники не вбережуть нас від людських мечів.

Ближні солдати й собі обернулися — послухати, що відповість Ешонай.

— Художники — не вбережуть, — відказала вона в Ритмі примирення. — Але моя сестра переконана: вона впритул наблизилась до відкриття нових подоб. Якщо в нас вийде з’ясувати, як стають живописцями, це може прояснити для неї процес трансформації і тим посприяти дослідженню — допомогти у створенні подоб, які будуть навіть потужніші, ніж воєнна. Так, художники нас не врятують, але інші подоби — хтозна?

Вараніс кивнув: це був зразковий солдат. Такими ставали не всі: воєнна подоба не конче робила дисциплінованим. Проте мистецьким здібностям, на жаль, відчутно заважала.

Ешонай намагалася було малювати й собі, але не могла абстрагуватися, налаштувавшись на правильний лад, як того потребує мистецтво. Воєнна подоба добра своєю багатогранністю. Вона не пригнічує думку, як-от шлюбна подоба. Прибравши її, слухач — як і в робочій подобі — залишався самим собою. Проте кожна мала свої обмеження. Так, у робочій важко давалися акти насильства: психіка якимось чином блокувала агресію. Чи не за це Ешонай і любила її: адже та спонукала до нестандартного розв’язання проблем.

Але жодна не придавалася для творення мистецтва — чи принаймні не надто добре. У шлюбній подобі виходило краще, але та породжувала цілу низку додаткових проблем: для тих, хто її прибирав, зосередитися на виконанні якоїсь роботи було майже немислимо. Існувало й іще дві подоби, але першу — тупу — використовували рідко. Та була пережитком минулого, і відтоді вони винайшли ліпші.

Тож залишалася тільки спритна — неспеціальна: гнучка та ретельна. В цій подобі вирощували потомство, а також виконували роботу, яка потребувала не сили, а вправності. На неї можна було виділити дуже небагатьох, хоча вона й додавала мистецького хисту.

У старовинних піснях співали про сотні подоб. Але нині слухачі знали тільки п’ять. Ні, шість, як рахувати з рабською — вона позбавляла спренів, душі та пісень. Саме ця подоба була звичною людям, і вони називали її «паршменом». Хоча насправді це не так подоба, як відсутність будь-якої подоби.

Тримаючи шолома під пахвою й тамуючи біль у нозі, Ешонай вийшла із Зали мистецтв. Вона перетнула водозбірну площу, де «спритники» виліпили з крєму великий басейн: під час позбувайла він уловлював дощівку, багату на поживні речовини. Довкола ходили з відрами «робітники»-водоноси. За силою їхня подоба майже не поступалася воєнній, але мала тонші пальці й не передбачала обладунків. Багато з них кивали Ешонай: як генерал вона не мала над ними влади, але була їхньою останньою Сколкозбройною.

У басейні, бризкаючись, бавилися трійко «шлюбувальників» — дві жінки й один чоловік. Майже голі, вони плескалися у воді, яку питимуть інші.

— Гей, ви троє! Вам зайнятися нічим?! — гримнула на них Ешонай.

Тілисті та розмлоєні, ті широко всміхнулися до неї.

— Ходи до нас! Тут весело, — гукнув хтось із них.

— Геть звідси! — гаркнула Ешонай, тицьнувши пальцем.

Забурчавши в Ритмі роздратування, трійця неохоче вилізла з води. Кілька ближніх робітників похитали на них головою, а один проспівав Ешонай хвалу в Ритмі подяки. Трударі не любили конфліктувати.

Хоча все це відмовки. Так само й шлюбувальники, пустуючи, прикривалися своєю подобою. А от сама Ешонай, коли прибирала робочу подобу, привчила себе, в разі необхідності, вступати в конфлікти. Якось вона навіть була шлюбувальницею і на власному досвіді переконалася, що й у цій подобі таки можна продуктивно працювати… нехай і відволікаючись.

Хоча загалом її досвід у шлюбній подобі став відверто провальним.

Ешонай вишпетила шлюбувальників у Ритмі докору, і то з таким запалом, що її слова принадили спренів гніву. Вона бачила, як ті з неймовірною швидкістю зліталися, танцюючи, на її лють хтозна-звідки — неначе блискавиця від далеких скель. Вони згромадилися біля ніг Ешонай, зробивши каміння червоним.

Це вселило в шлюбувальників страх божий, і ті кинулися до Зали мистецтв. Залишалося сподіватися, що дорогою вони не застрягнуть, спаровуючись, у якомусь затишному куточку. Від такої думки в Ешонай усе переверталося всередині. Та ніколи не могла збагнути слухачів, які добровільно залишалися в шлюбній подобі. Більшість пар, щоб зачати потомство, прибирали такої подоби й ізолювалися від решти на рік — а відтак, після народження дитини, якомога швидше її позбувалися. Адже, зрештою, хто ж захоче розгулювати перед усіма в такому вигляді?

Хоча люди так і чинили, й це приголомшувало Ешонай за тих далеких часів, коли вона торгувала з ними й вивчала їхню мову. Вони не тільки не змінювали подоб, а й завжди були готові до спаровування, постійно відволікаючись на статевий потяг.

Ешонай чимало віддала б, щоб отримати змогу залишатися поміж них непоміченою — набути на рік однотонної шкіри й походити їхніми гостинцями, побачити їхні величні міста. Але натомість вона разом із рештою організувала вбивство їхнього короля у відчайдушній спробі завадити богам слухачів повернутися.

Що ж, це таки спрацювало: алетійський король не встиг утілити в життя свого плану. Однак тепер її повільно винищуваний народ розплачувався за той крок.

Зрештою Ешонай добулася до скельної формації, яку називала домівкою, — тісної, напівзаваленої улоговинки. Вона нагадувала ті, що на краю Розколотих рівнин, — люди називали тамтешні громадини «військовими таборами». Раніше там жили її одноплемінці, але потім покинули їх, відступивши на Розколоті рівнини, чиї провалля люди не могли перестрибнути.

Звісно, її дім був незрівнянно менший. Коли вони тільки-но оселилися тут, Венлі змайструвала дах із карапакса великопанцирника й позводила стіни, розгородивши внутрішній простір на окремі кімнатки. А Ешонай обмазала все це крємом, який, поступово затвердівши, таки породив відчуття домівки, а не якоїсь халупи.

Сколкозбройна залишила шолома на столику одразу при вході, проте решту обладунку скидати не стала. У Збруї Ешонай було якраз добре: їй подобалося відчувати себе сильною. Адже завдяки цьому вона знала: у світі залишалося бодай щось надійне. А до того ж у латах можна було майже не зважати на поранену ногу.

Вона швидко проминула кілька кімнат, киваючи зустрічним слухачам. Венлі допомагали асистенти, які обходилися спритною подобою: адже ніхто не знав, якою має бути справжня наукова. Ешонай знайшла сестру біля вікна найдальшої кімнатки. Поруч сидів Демід, її колишній партнер-шлюбувальник. Ось уже три роки Венлі зберігала спритну подобу — аж відколи про неї дізналися — проте в свідомості Ешонай сестра й досі залишалася робітницею, товсторукою та кремезною.

Так було колись. Але тепер Венлі зробилася стрункою жінкою з довгастим обличчям і вишукано-візерунчастими мармуровими розводами червоного й білого. У спритній подобі волосся відростало довгими прядками, оскільки панцирний шолом цьому не заважав. Тож темно-руді пасма Венлі сягали до пояса, де їх було перев’язано в трьох місцях. На ній була приталена мантія, яка обтягувала нерозвинені груди. Пишний бюст передбачала тільки шлюбна подоба.

Венлі та її колишній шлюбувальник залишалися близькими, хоча свого часу в шлюбних подобах потомства їхній союз не приніс. На полі битви вони б стали бойовим тандемом, але натомість зробилися такими собі колегами-науковцями. Те, за чим проходили їхні дні, було для слухачів украй нетипово.

Але в тім-то й річ: одноплемінці Ешонай не могли дозволити собі зберігати традиційний уклад. Часи бездіяльної ізоляції на цих плато — коли вони переспівувалися й лише вряди-годи стиналися в поєдинку — добігли кінця.

— Ну що? — запитала Венлі в Ритмі цікавості.

— Ми перемогли, — відповіла Ешонай, привалюючись до стіни й, дзенькнувши Сколкозбруєю, схрестила руки на грудях. — Яхонтосерце наше. Ми знову матимемо що їсти.

— Це добре, — відказала Венлі. — А та твоя людина?

— Далінар Холін. На цю битву він не з’явився.

— Він більше не зітнеться з тобою. Минулого разу ти його замало не вбила, — промовила Венлі в Ритмі зчудування.

Сестра підвелася, взяла якийсь папірець — після збору врожаю вони виготовляли папір із сушених вичавків скелебруньок — і простягла його своєму колишньому шлюбувальнику. Демід пробіг написане очима, кивнув і заходився робити нотатки на власному аркуші.

Папір потребував дорогоцінного часу й ресурсів, але Венлі наполягала, що їхні зусилля окупляться. Що ж, краще б їй мати рацію.

Сестра уважно глянула на Ешонай. Венлі мала проникливі очі. Темні й лискучі, як і в кожного слухача, вони, здавалося, завжди приховували якусь додаткову глибину втаємниченості. А за належного освітлення ще й відливали фіолетовим.

— Сестро, а що б ти зробила, якби ви з цим Холіном таки змогли погамувати спроби вбити одне одного досить надовго, щоб зав’язати розмову?

— Вступила б із ним у перемовини про мир.

— Ми вбили його брата, — заперечила Венлі. — Згубили короля Ґавілара того самого вечора, коли він запросив нас до себе додому. Такого алеті не забудуть і не пробачать.

Ешонай розправила руки й стиснула латного п’ястка в кулак. Того вечора вона і п’ятеро інших розробили продиктований відчаєм план. Попри молодість, на її думку зважали: адже вона добре знала людей. Рішення ухвалили одноголосно.

Вбити. Вбити того чоловіка, ризикуючи зникненням. Бо якби Ґавілар дожив зробити те, про що сказав їм того вечора, втрачено було б геть усе. Нині з тих, хто ухвалив тодішнє рішення, жива була лише Ешонай.

— Я розгадала секрет буремної подоби, — оголосила Венлі.

— Що? — стрепенулася Ешонай. — Але ж ти мала працювати над корисною подобою — науковою або посередницькою.

— Вони нас не врятують, — відказала Венлі в Ритмі зчудування. — Якщо ми хочемо перемогти людей, нам знадобляться стародавні сили.

— Сестро, — промовила Ешонай, хапаючи ту за руку. — Наші боги…

Але Венлі й вухом не повела.

— На людському боці є Приборкувачі сплесків.

— Може, й ні. А раптом то був Клинок честі?

— Ти ж билася з ним. Невже це Клинок честі завдав тобі того удару, поранивши в ногу й залишивши шкутильгати?

— Я…

В нозі заболіло.

— Ми не знаємо, яким із пісень можна вірити, — мовила Венлі.

Вона сказала це в Ритмі рішучості, але її стомлений голос приманив спренів виснаження. Зі звуком повіву вітру вони влетіли струминками напівпрозорого серпанку крізь вікна та двері й, зробившись виразнішими та чіткішими, закружляли довкола її голови, наче завитки пари.

«Бідолашна сестра. Їй доводиться не легше, ніж солдатам».

— Якщо Приборкувачі сплесків повернулися, — вела далі Венлі, — нам треба прагнути до чогось суттєвого — того, що забезпечить нам свободу. До могутніх подоб, Ешонай… — Вона виразно глянула на п’ясток сестри, який досі стискав її руку. — Принаймні сядь і вислухай. А то маячиш, мов гора.

Ешонай прибрала пальці, але сісти не сіла: під вагою її Сколкозбруї стілець розламався б. Натомість вона схилилася над столом, розглядаючи навалені на ньому папери.

Венлі винайшла власну писемність, запозичивши відповідну ідею в людей: запам’ятовування пісень придавалося не ідеально, навіть якщо тобі допомагали ритми. Записувати інформацію на аркушах було практичніше, а надто для дослідницьких потреб.

Ешонай опанувала ту графіку, проте читати їй і досі було важкувато: Сколкозбройна ж бо мала обмаль часу на практику.

— То кажеш… буремна подоба? — спитала вона.

— Багато хто з тих, хто її прибирав, могли керувати великобурею або навіть виклика́ти її.

— Я пам’ятаю пісню про неї, — сказала Ешонай. — Але то була прерогатива богів.

— З ними так чи інакше пов’язана більшість подоб, — відповіла на це Венлі. — Хіба можемо ми вповні покладатися на точність слів, що їх уперше проспівали так давно? Запам’ятовуючи ті пісні, наш народ переважно перебував у тупій подобі.

Ту характеризували недолугість і недоумкуватість. Тепер у ній хіба що шпигували за людьми. Але колись її одноплемінці знали тільки тупу та шлюбну подоби.

Демід підсунув стіс паперів і перебирав їх.

— Венлі має рацію, Ешонай. Ми повинні піти на цей ризик.

— Можна провести перемовини з алеті, — не здавалася та.

— Навіщо? — запитала Венлі в тому ж таки Ритмі сумніву. Її спрени виснаження зрештою зникли, полинувши на пошуки свіжих джерел емоцій. — Ешонай, ти раз по раз повторюєш, що прагнеш до перемовин — як на мене, це йде від твого захоплення людьми. Невже ти гадаєш, що тобі дозволять вільно розгулювати поміж них? Тій, кого вони сприймають як подобу бунтівної рабині?

— Багато століть тому, — зауважив Демід, — слухачі втекли і від богів, і від людей. Наші предки полишили цивілізацію, владу й могутність заради свободи. Ешонай, її не можна втрачати. Буремна подоба — ось що допоможе нам розбити алетійську армію.

— А коли люди відступлять, — промовила Венлі, — ти зможеш повернутися до першопрохідництва. Жодних обов’язків — подорожуй собі, укладай мапи, відкривай незвідані краї.

— Мої особисті прагнення не мають значення, доки всім нам загрожує зникнення.

Ешонай сказала це в Ритмі докору, пробігаючи очима цятки на сторінці — записи пісень. Співів без музики — самих лише бездушних слів.

Чи справді могло спасіння слухачів полягати в чомусь аж такому жахливому? Венлі та її дослідницька група витратили п’ять років на запис усіх пісень, розпитування старійшин про різноманітні нюанси і їхню фіксацію на цих сторінках. Плодом їхньої співпраці й глибокодумних досліджень стала нововідкрита спритна подоба.

— Іншого способу немає, — промовила Венлі в Ритмі примирення. — Ми винесемо це питання на розгляд П’ятірки. Сповідаюся, що ти, Ешонай, будеш на нашому боці.

— Я… я подумаю.