Слова Променистого ордену

І-4. Останній легіон

— Ну і що це за спрен? — спитав Т’юд у повільному Ритмі цікавості.

Здійнявши самоцвіт, він удивлявся в димчасту істоту, яка рухалася всередині.

— Сестра каже, що спрен бурі, — відповіла Ешонай, спершись об стіну і склавши руки на грудях.

В пасма Т’юдової бороди було вплетено необроблені самоцвіти, які захиталися й заблищали, коли той потер підборіддя. Він простягнув великий огранений яхонт Байлі, яка взяла камінь і постукала по ньому пальцем.

Вони були воєнною парою — бойовим тандемом з особистого підрозділу Ешонай — вбраною у простий одяг, скроєний таким чином, щоб залишати відкритими хітинові обладунки на руках, ногах і на грудях. На Т’юді був іще й довгий сюртук, але на битву він його не надягав.

А Ешонай натомість була в однострої (з цупкої червоної тканини, що обтягувала природну «броню») та в шапчині поверх начільного панцира. Вона ніколи не згадувала про те, як сильно ця форма сковувала її рухи — наче кайдани, що втримують у неволі.

— Спрен бурі? — промовила Байла в Ритмі сумніву, крутячи яхонт у пальцях. — А він допоможе мені вбивати людей? Бо інакше я не бачу, чим він може зацікавити.

— Байло, це може змінити світ, — сказала Ешонай. — Якщо Венлі має рацію і зв’язок із цим спреном дасть не тупу, а якусь іншу подобу… тоді ми, як мінімум, матимемо з чого обирати, а як максимум — здобудемо владу над бурями та їхньою міццю.

— То вона збирається перевірити це особисто? — спитав Т’юд у Ритмі вітрів, яким користувалися, прогнозуючи наближення великобурі.

— Якщо отримає дозвіл П’ятірки.

Того дня рада мала обговорити це й винести рішення.

— Чудово, — промовила Байла, — та чи допоможе це мені вбивати людей?

Ешонай налаштувалася на Ритм скорботи.

— Байло, якщо буремна подоба — справді одна з прадавніх сил, тоді так. Вона допоможе тобі вбивати людей — і то у великій кількості.

— Значить, вона мене влаштує, — відказала та. — А чого ти так нервуєш?

— Подейкують, що прадавні сили походять від наших богів.

— То й що? Якщо боги допоможуть нам знищити он ті армії, то я ладна принести їм обітницю просто зараз.

— Байло, не кажи такого, — гримнула на неї Ешонай у Ритмі докору. — Ніколи не кажи таких речей!

Та змовкла, кинула камінь на стіл і тихенько замугикала в Ритмі сумніву. Це межувало з непокорою. Ешонай зустрілася очима з підлеглою і виявила, що півголосом мугикає в Ритмі рішучості.

Перевівши погляд з одної на іншу, Т’юд запитав:

— Перекусимо?

— Це в тебе універсальна відповідь на будь-яку суперечку? — поцікавилася Ешонай, уриваючи спів.

— З напханим ротом важко сваритися, — відказав на це той.

— А от я чудово пам’ятаю, що ти саме так і робив, — зауважила Байла. — І то не раз і не два.

— Зате сварки закінчувалися миром, — заперечив Т’юд. — Бо на повний шлунок бити глеки не тягне. То що… перекусимо?

— Гаразд, — кинула Байла, зиркнувши на Ешонай.

Вони пішли, а командувачка сіла за стіл, почуваючись виснаженою. Відколи її стало непокоїти, чи не порушують друзі субординацію? Це все через той жахливий мундир!

Ешонай узяла самоцвіт і пильно глянула в його глибини. Він був великий — десь як третина її кулака — хоча, щоб уловлювати спренів, яхонти не конче мали бути крупними.

Вона ненавиділа ловити їх. Натомість треба було вийти під великобурю — в належному настрої й наспівуючи потрібну пісню — і привабити відповідного спрена. Пов’язати себе з ним під шал несамовитої стихії й народитися наново, з новим тілом. Так робилося від часів найперших вітрів.

Про можливість ловити спренів слухачі дізналися від людей, а вже потім самостійно допетрали як. Спійманий спрен робив трансформацію набагато надійнішою. Доти завжди зберігався елемент випадковості: ти виходив під великобурю, щоб стати воїном, а повертався назад шлюбувальником.

«Це і є прогрес, — подумала Ешонай, вглядаючись у крихітного димчастого спрена всередині самоцвіту. — Адже він означає вміння контролювати довколишній світ. Зводити стіни, що спиняють бурю, самій обирати, коли шлюбуватися». Прогрес — це коли береш природу і кладеш її у відповідний ящичок.

Ешонай сунула самоцвіт до кишені й перевірила, котра година. Її зустріч із рештою членів П’ятірки було призначено на третю частину Ритму примирення, й доти залишалося ще добрих пів частини.

Саме час поговорити з матір’ю.

Ешонай вийшла з дому й рушила стежкою, киваючи на привітання зустрічних — переважно солдатів. Як багато слухачів нині прибрало воєнну подобу! І як мало їх є! Колись цими рівнинами було розпорошено сотні тисяч її одноплемінців. А тепер від них залишилася тільки жменька.

Навіть тоді слухачі були згуртованим народом. О, так — не бракувало чвар, конфліктів, навіть міжусобиць. Але вони зоставалися єдиним цілим — тими, хто відринув своїх богів, щоб знайти свободу в безвісності.

А от Байлі стало байдуже до їхнього коріння. І таких, як вона, чимраз більшатиме — тих, хто не зважатиме на загрозу з боку богів і зосередиться лише на битві з людьми.

Ешонай проминала домівки — напіврозвалені халупи з панцирних каркасів, обмазаних поверху затверділим крємом, які тулилися з підвітряного боку кам’яних брил. Нині вони здебільшого стояли порожні. За стільки років на війні загинули тисячі.

«Ми просто повинні щось удіяти», — подумала вона, а на задвірках її свідомості залунав Ритм примирення. Ешонай шукала розради в його спокійних, утішливих тактах — тихих і гармонійних, наче ніжний дотик.

Аж тут вона побачила тупаків.

На вигляд вони сильно скидалися на тих, кого люди називали «паршменами», хоча були трішки вищі й навіть близько не такі дурнуваті. Хай там як, а тупа подоба обмежувала, не маючи здібностей і переваг новіших подоб. Їх тут узагалі не мало бути. Вони що — помилково пов’язалися не з тими спренами? Бо інколи траплялося й таке.

Ешонай підійшла до трійці тупаків — двох вижіночених і одного вичоловіченого — які носили скелебруньки, зібрані на одному з ближніх плато. Використовуючи заряджені Буресвітлом яхонти, ці рослини вдалося перетворити на скороспілі.

— Що з вами? — спитала Ешонай. — Ви прибрали цю подобу помилково? Чи ви нові вивідачі?

Ті піднесли на неї безтямні очі. Воєначальниця налаштувалася на Ритм занепокоєння. Вона якось примíряла була подобу тупака: щоб зрозуміти, чого зазна́ють їхні вивідачі. Оперувати осмисленими поняттями в такому стані було все одно що мислити раціонально вві сні.

— Хто попросив вас прибрати такої подоби? — повільно й чітко промовила Ешонай.

— Ніхто не просив, — відповів вичоловічений тупак без жодного ритму. Його голос пролунав безживно. — Ми самі.

— Навіщо? — запитала вона. — Навіщо ви це зробили?

— Щоб нас не вбили, коли прийдуть люди, — відказав вичоловічений тупак.

Він підняв скелебруньку й рушив собі далі. А решта двоє приєдналися до нього, не мовивши й слова.

Командувачка витріщила очі, а в голові чітко розлігся Ритм занепокоєння. З ближнього каменя повиповзали кілька спренів страху — схожі на довгастих пурпурових черв’ячків — і стали купчитися в напрямку до неї, доки їх не закишіло й на землі довкола Ешонай.

Прибрати певної подоби не наказували — кожен вільно обирав собі, яку забажає. До трансформацій можна було спонукати проханнями й улещуванням, але примусити до них було неможливо. Їхні боги свого часу не дозволяли такого свавілля, тож слухачі поклали собі отримати бажане за будь-яку ціну. Ці троє мали право на тупу подобу, якщо такою була їхня воля, а Ешонай не мала як цьому зарадити — принаймні безпосередньо.

Вона прискорила крок. Нога й досі боліла, але рана швидко загоювалась: воєнна подоба давала таку перевагу, тож наразі командувачка почувалася майже здоровою.

В місті, повному порожніх будинків, її мати обрала халупку на самій околиці, майже звідусіль відкриту великобурям. Тихенько мугикаючи собі під ніс у Ритмі примирення, жінка працювала надворі — поміж рядів сланцекірки. Вона прибрала робочу подобу: незмінно надавала перевагу саме їй — навіть після того, як відкрили спритну. Мовляв, нíчого спонукати слухачів сприймати певні подоби як привілейовані, бо така градація зруйнує їхнє суспільство.

Мудрі слова. З тих, що Ешонай уже роками не чула від матері.

— Дитино! — промовила та, коли донька підійшла. В літах, але ще міцна, мати мала акуратне округле обличчя й заплітала волосся в косу, перев’язану стрічкою, яку Ешонай принесла їй після зустрічі з алетійцями багато років тому. — Дитино, ти бачилася із сестрою? Сьогодні день її першої трансформації! Нам треба підготувати її.

— Про це подбають, мамо, — відказала Ешонай у Ритмі примирення, опускаючись навколішки поруч неї. — Як справи з підрізанням?

— Незабаром маю закінчити, — промовила та. — Мені треба звільнити цей будинок до повернення власників.

— Мамо, він належить тобі.

— Ні-ні — він належить двійку інших слухачів. Вони приходили минулої ночі і сказали, що я маю вибиратися звідси. Ось тільки закінчу з цією сланцекіркою, та й піду.

Діставши напилок, мати обточила пасмо з одного боку й помазала живицею, щоб стимулювати ріст у тому напрямку.

Ешонай випросталася, перемикаючись із Ритму примирення на Ритм скорботи. Хоча натомість, певне, мав би залунати Ритм згуби, бо свідомість налаштувалася саме на нього.

Але Ешонай притлумила його. Ні-ні — її мати не померла.

Хоча була й не вповні жива.

— На ось, тримай, — промовила мати в Ритмі примирення, простягаючи доньці напилка. Сьогодні вона принаймні впізнала її. — Займися он тим відростком. Не можна допускати, щоб він далі ріс донизу — треба спрямувати його вгору, до світла.

— У цьому кінці міста дуже сильні бурі.

— Бурі? Нісенітниця. Немає тут ніяких бур. — Мати помовчала. — І куди ж ми поведемо твою сестру? Для трансформації їй знадобиться буря…

— Мамо, за це не хвилюйся, — промовила Ешонай, примушуючи себе до Ритму примирення. — Я про все подбаю.

— Яка ж ти золота дитина, Венлі, — відказала мати. — Допомагаєш, тримаєшся хати, а не вієшся казна-куди, як сестра. Ох, горе мені з тією дівулею… Вона завжди не там, де мала би бути.

— Тепер уже там, — шепнула Ешонай. — Вона виправляється…

Мати замугикала собі під ніс, продовжуючи працювати. Колись вона мала чи не найліпшу пам’ять у всьому Нараку. А в певному сенсі так воно тривало й понині.

— Мамо, — промовила донька, — мені потрібна твоя допомога. Гадаю, незабаром відбудеться дещо жахливе. От тільки не знаю, більш чи менш страхітливе, ніж те, що вже й так відбувається.

Та обпиляла фрагмент сланцекірки й здмухнула порох.

— Наші лави повільно, але невпинно рідіють, — сказала Ешонай. — Ми переселилися в Нарак і повели війну на виснаження, але це означало шість років стабільних утрат. Слухачів охоплює зневіра.

— Це погано, — мовила мати.

— Але який у нас вихід? Влізти в речі, що їх краще не чіпати, й так, бува, потрапити на очі Розствореним?

— Не байдикуй, — дорікнула їй мати, тицьнувши пальцем у сланцекірку. — Не робися, як твоя сеструня.

Ешонай склала руки на колінах. Так справа не піде. Бачити матір такою…

— Мамо, — промовила вона в Ритмі прохання, — чому ми залишили темну домівку?

— О, це давня пісня, Ешонай, — сказала мати. — Темна й стара — не для твоїх дитячих вух. Ти ж іще навіть не доросла́ до дня першої трансформації…

— Мамо, будь ласка. Я вже доро́сла.

Та здмухнула порох зі сланцекірки. Невже вона зрештою втратила й цю — останню — частину своєї колишньої особистості? В Ешонай обірвалося серце.

— Чимало часу спливло від тих днів, коли ми мали темну домівку, — тихенько промовила мати в одному з Ритмів пригадування. — Тоді ми звалися Останнім легіоном — воїнами, посланими воювати на найдальших рівнинах. Там, де колись була держава, але доти залишилися тільки руїни. Для більшості звільненням була лише смерть. Нам нав’язували незнані подоби — могутні, але й покірливі. Боги повелівали, а ми завжди підкорялися. Завше.

— Крім одного-єдиного дня, — підспівала матері Ешонай у тому самому ритмі.

— Того буремного дня, коли Останній легіон дезертирував, ступивши на тернисту стезю, — співуче повела далі мати. — Нам — воїнам, що спізнали божественний дотик — нічого не залишалося, окрім як затупити свій розум. Таке самоскалічення дарувало свободу.

Материн лункий, спокійний спів танцював із вітрами. Хай яка немічна розумом та бувала, а співаючи давніх пісень, вона знову скидалася на себе колишню — родительку, яка подекуди не знаходила з донькою спільної мови, але незмінно викликала в неї повагу.

— Дерзновенний виклик було кинуто, — співала мати, — коли Останній легіон облишив думку та міць заради свободи. Ризикуючи повністю втратити пам’ять, вони понаскладали пісень — сотні переказів, щоб запобігти забуттю. Я оповідаю їх тобі, а ти переповіси власним дітям, доки колишні подоби не буде віднайдено.

Відтак жінка завела одну з найперших пісень про те, як слухачі облаштували собі домівку на руїнах занепалого королівства, як розселялися, діючи на манір примітивних племен або біженців. Вони ж бо сподівалися переховатися чи хоч би не мозолити очей.

Скільки ж усього пісні замовчували! Останній легіон умів прибирати лише дві подоби — шлюбну й тупу — принаймні самостійно, без допомоги богів. То як же слухачі дізналися про решту? А чи первинно наспіви містили ці відомості, але з плином часу втратили їх, зазнавши хаотичної заміни слів?

Ешонай слухала, і хоча материн голос таки допоміг їй знову налаштуватися на Ритм примирення, вона все одно відчувала глибоку стурбованість. Адже прийшла сюди отримати відповіді. Свого часу такий план спрацював би.

Але не тепер.

Донька підвелася, щоб піти, залишивши матір співати.

— Я тут сьогодні прибирала, — промовила та, уриваючи пісню, — і знайшла кілька твоїх речей. Забери їх. Вони захаращують дім, а мені от-от вибиратися.

Ешонай мугикнула собі під ніс у Ритмі скорботи, але пішла поглянути на материні «знахідки». Певне, йшлося про чергову купку камінців, що їх мати прийняла за дитячі забавки? А чи про клаптики матерії, в котрих тій увижався одяг?

Перед будинком стояла невелика торбина. Ешонай зазирнула всередину й виявила папір.

І то не людський, а місцевий, рослинний. Шерхлий, неоднотонний — виготовлений за старовинною технологією слухачів. Не до огидного гладенький, а цупкий і фактурний. Чорнило на ньому почало вицвітати, але Ешонай упізнавала ті малюнки.

«Це ж мої мапи часів юності», — подумала вона.

І, сама того не усвідомлюючи, налаштувалася на Ритм пригадування. В пам’яті постали дні, проведені в походах пустизною, яку люди називали Натанатаном, у лісах і джунглях, за малюванням мап та розширенням меж відомого світу. Розпочавши дослідження самотужки, вона запалила відкриттями весь свій народ, і незабаром — іще підлітком — очолювала цілі експедиції, що вирушали на пошуки невідомих річок, безвісних руїн, незнаних спренів і небачених рослин.

А ще людей. У певному сенсі, це все через неї.

Її мати знову заспівала.

Переглядаючи свої старі мапи, Ешонай відчула всередині сильну тугу. Колись довколишній світ здавався їй новим і захопливим. Свіжим, наче квітучий ліс після бурі. А от тепер вона повільно помирала — не менш невідворотно, ніж її одноплемінці.

Забравши мапи, Ешонай полишила будинок і попростувала до центру міста. За спиною лунала материна пісня — так само прекрасна. Воєначальниця налаштувалася на Ритм примирення, і це нагадало їй, що вона вже майже спізнилася на зустріч із рештою членів П’ятірки.

Вона не прискорила кроку, а дала розміреному й сягнистому темпові Ритму примирення повести себе вперед. Якщо залишити на самоплив питання, на який із них налаштуватися, тіло природним чином обирало той, що пасував до настрою. Тож рішення слухати ритм, який не відповідав почуттям, завжди бувало свідомим — як-от нині з Ритмом примирення.

Багато століть тому слухачі ухвалили рішення, яке відкинуло їх назад — на рівень примітивних народів. А постанова вбити Ґавілара Холіна стала виявом солідарності з тією ухвалою предків. Тоді Ешонай іще не входила до складу вождів, але ті вислухали її пораду й надали їй право голосувати нарівні з ними.

Тодішню постанову — хай яку страхітливу на позір — було продиктовано мужністю. Вони сподівалися, що алеті стомляться від затяжної війни.

Але недооцінили їхньої жадібності. Яхонтосерця змінили геть усе.

Біля басейну в центрі міста гордо височіла вежа, яка вистояла, не зігнувшись перед століттями бур. Колись усередині були гвинтові сходи, але крєм, позатікавши крізь вікнини, заповнив будівлю каменем. Тож трударі висікли нові — із зовнішнього боку.

Ешонай почала підніматися ними, тримаючись за запобіжний ланцюг. То був довгий, але знайомий підйом. Нога боліла, проте воєнна подоба дарувала неабияку витривалість — хоча й потребувала для підтримання сил більше їжі, ніж будь-яка інша. Тож командувачка легко вибралася нагору.

Як виявилося, решта членів П’ятірки вже чекали на неї — кожен в інакшій із відомих подоб. Ешонай була у воєнній, Давім — у робочій, Абронай — у шлюбній, Чіві — у спритній, а тихоня Зулн — у тупій. Поміж присутніх чекали й Венлі зі своїм колишнім шлюбувальником, який розчервонівся після довгого підйому. Спритна подоба добре придавалася для багатьох ретельних і делікатних занять, але особливої витривалості не забезпечувала.

Ешонай ступила на плаский дах колишньої вежі, де її обдало східним вітром. Стільців не було, і П’ятірка сиділа просто на голому камені.

Давім замугикав у Ритмі невдоволення. Коли в голові лунають ритми, випадкове спізнення майже виключене, тож присутні справедливо запідозрили, що Ешонай не поспішала на засідання.

Вона опустилася на камінь і, вийнявши з кишені самоцвіт зі спреном усередині, поклала той долі перед собою. Фіолетовий яхонт сяяв Буресвітлом.

— Мене непокоїть це випробування, — промовила Ешонай. — Гадаю, нам не варто дозволяти його продовження.

— Що? — запитала Венлі в Ритмі занепокоєння. — Сестро, не верзи дурниць. Воно потрібне нашому народові.

Спершись руками об коліна, широколиций Давім нахилився вперед. Його переважно чорну шкіру робітника там-сям цяцькували крихітні мармурові розводи червоного.

— Якщо це спрацює, ми зробимо колосальний крок уперед, наново відкривши першу з подоб прадавньої сили.

— Вони пов’язані з богами, — заперечила Ешонай. — А що, як обираючи таку подобу, ми запросимо їх повернутися?

Венлі замугикала в Ритмі роздратування:

— В давнину всі подоби походили від богів. Ми виявили, що спритна нам не зашкодила. То чого ж боятися буремної?

— Це не те саме, — заперечила Ешонай. — Як там співають у пісні — ану промугикай про себе… «Її настання — то ніч для богів». Прадавні сили небезпечні.

— У людей вони є, — заперечив Абронай.

Тілистий, кров із молоком, він був у шлюбній подобі, але контролював свої пристрасті. Ешонай ніколи не заздрила його статусу: з кулуарних розмов вона знала, що той надав би перевагу іншій подобі. Але решта шлюбувальників, на жаль, або не затримувалися в цій подобі надовго, або були занадто легковажні, щоб увійти до складу П’ятірки.

— Ешонай, ти сама звітувала нам, що бачила воїна-алетійця, який використовував прадавні сили, — повів далі Абронай. — І багато хто підтверджує таку інформацію. Приборкувачі сплесків повернулися до людей. Спрени знову зраджують нас.

— Якщо Приборкувачі сплесків повернулися, — зауважив Давім у Ритмі розважливості, — це може вказувати, що боги збираються назад у кожному разі. А коли так, то краще б нам підготуватися до зустрічі з ними. І в цьому сенсі подоби сили стали б нам у пригоді.

— Ми не знаємо, збираються вони чи ні, — заперечила Ешонай у Ритмі рішучості. — Нам узагалі нічогісінько не відомо. Хтозна, чи є в людей Приборкувачі сплесків — то міг бути Клинок честі. Тієї ночі ми залишили одного в Алеткарі.

Чіві замугикала в Ритмі сумніву. Її обличчя спритниці мало довгасті риси, а пасма волосся були зібрані ззаду в довгий хвостик.

— Дух нашого народу згасає. Сьогодні я зустріла кількох тупаків, які прибрали цю подобу, щоб забути про наше минуле. Вони вчинили так від страху, що інакше люди їх уб’ють! Вони готуються до того, щоб стати рабами!

— Я теж їх бачив, — зауважив Давім у Ритмі рішучості. — Ешонай, ми маємо щось удіяти. Ваші солдати такт за тактом програють цю війну.

— Найближчої бурі, — промовила Венлі, вдаючись до Ритму благання. — Я зможу провести випробування під час найближчої бурі.

Ешонай заплющила очі. Благання. На такий ритм нечасто налаштовувалися. Відмовити сестрі в цьому проханні було важко.

— Це має бути наше одностайне рішення, — сказав Давім. — Жодного іншого я не прийму. Ешонай, чи наполягаєш ти на висунутому запереченні? Бо інакше, щоб ухвалити це рішення, знадобляться багатогодинні дебати…

Та глибоко зітхнула, зголошуючись на рішення, яке визрівало в надрах її свідомості — на рішення, гідне дослідниці. Вона кинула погляд на торбину з мапами, що лежала долі поруч неї.

— Я погоджуся на це випробування… — промовила воєначальниця.

Неподалік її сестра замугикала в Ритмі вдячності.

— …Але за умови, — повела далі Ешонай у Ритмі рішучості, — що саме я примíряю нову подобу першою.

Будь-яке мугикання стихло. Решта членів П’ятірки витріщилися на неї.

— Що? — не повірила почутому Венлі. — Сестро, облиш! Це право належить мені.

— Ти надто цінна, — заперечила та. — Твої знання про подоби надзвичайно ґрунтовні, а результати відповідних досліджень великою мірою зберігаються лише у твоїй голові. Тоді як я — всього лише солдат. Коли щось піде не так, мною можна й пожертвувати.

— Ти наша остання Сколкозбройна, — втрутився Давім.

— Т’юд вправлявся у використанні моїх Зброї та Збруї, — заперечила Ешонай. — Про всяк випадок я залишу їх йому.

Решта П’ятірки замугикали в Ритмі розважливості.

— Це вдала пропозиція, — промовив Абронай. — Ешонай і сильна, і досвідчена.

— Але йдеться про моє відкриття! — заперечила Венлі в Ритмі роздратування.

— І ми тобі за нього вдячні, — відказав Давім, — але Ешонай має рацію: ти і твої колеги занадто важливі для нашого майбуття.

— Ба більше, — додав Абронай, — з твоїх слів чітко видно, що ти береш цей проєкт надто близько до серця. А от якщо Ешонай проникне в бурю і виявить, що з цією подобою щось не так, то зможе припинити випробування й повернутися.

— Це розумний компроміс, — підсумувала Чіві, киваючи. — Ніхто не проти?

— Начебто ні, — промовив Абронай, обернувшись до Зулн.

Представниця тупої подоби говорила нечасто. На ній був робочий одяг паршмена й, вона давно дала зрозуміти, що вважає своїм обов’язком представляти їх — безпісенних — а також тупаків, що затесалися поміж них.

Її жертва була не менш самовіддана, ніж Абронаєва. Ба навіть шляхетніша: тупакам велося несолодко, і лише небагато з них витримували в цій подобі довше, ніж одна перерва між бурями.

— Я за, — видобула Зулн.

Решта подячно замугикали. Не підспівувала одна лише Венлі. Якщо справа з буремною подобою вигорить, чи введуть до складу П’ятірки нового члена? Спочатку ті були сами́ми тупаками, пізніше — сами́ми робітниками, й лише з відкриттям спритників було ухвалено рішення, що кожну з подоб має представляти один делегат.

Питання на перспективу. Решта членів П’ятірки підвелися й почали спускатися довгим сходовим маршем, що звивався довкола вежі. Дув східний вітер. Повернувшись до нього лицем, Ешонай глянула пове́рх Розколотих рівнин у бік Першопочатку.

Під час найближчої великобурі вона виступить під вітри і стане кимось новим. Кимось могутнім. Кимось, хто назавжди змінить долю слухачів, а можливо, й людей.

— Сестро, я мало не отримала підставу зненавидіти тебе, — промовила Венлі в Ритмі докору, затримавшись біля місця, де сиділа Ешонай.

— Я не заборонила твого випробування, — заперечила та.

— Але привласнила його славу.

— Якщо воно її і принесе, — відказала Ешонай у Ритмі докору, — то тобі — відкривачці цієї подоби. Нам не можна зважати на такі речі. Важить лише майбутнє слухачів.

Венлі замугикала в Ритмі роздратування:

— Тебе називають мудрою та досвідченою. Цікаво, невже хтось забув, як ти, нехтуючи власним народом, віялася казна-куди, неначе за вітром, доки я сиділа вдома й зубрила пісні? Відколи це всі почали гадати, наче ти — відповідальна?

«А все через цей клятий однострій», — подумала Ешонай, підводячись.

— Чому ти не сказала нам, що саме досліджуєш? Я гадала, наче ти працюєш над відкриттям мистецької чи посередницької подоби. А ти натомість займалася однією з подоб прадавньої сили.

— А це має значення?

— Так, Венлі, — це все змінює. Я люблю тебе, але твої амбіції лякають.

— Ти мені не довіряєш, — кинула сестра в Ритмі зради.

Ритм зради. Цей наспів лунав рідко, і був досить дошкульний, щоб Ешонай, не витримавши, здригнулася.

— Побачимо, що воно за подоба, — промовила вона, збираючи мапи й самоцвіт зі спійманим спреном, — а потім повернемося до цієї розмови. Я лише хочу діяти обережно.

— Ні, ти хочеш діяти особисто, — заперечила Венлі в Ритмі роздратування. — Як завше, пнешся наперед. Але годі про це — вже нічого не змінити. Ходімо потренуймо в тобі вміння викликати в себе відповідний настрій, щоб сприяти появі цієї подоби. А потім підберемо великобурю для трансформації.

Ешонай кивнула. Вона пройде потрібне тренування, а тим часом поміркує. Може, існує інший спосіб. Якщо в неї вийде домогтися, щоб алеті вислухали її, розшукати Далінара Холіна, провести перемовини про мир…

Тоді, можливо, ця потреба відпаде сама собою.