Слова Променистого ордену

53. Досконалість

Адолін парирував Елітів клинок передпліччям. Сколкозбройні не користувалися щитами — кожна секція Збруї була міцніша за камінь.

І ринув уперед піском арени, атакуючи так, як велить Вітростійка.

«Здобувай для мене Сколки, сину».

Адолін перетікав з одної позиції стійки в іншу і тіснив Еліта, проводячи випади то з того, то з того боку. Суперник стрімко задкував, а його Збруя сочилася Світлом із дюжини уражених місць.

Жодної надії завершити миром війну на Рівнинах не залишалося — ані найменшої. Княжич знав, як палко його батько жадав покласти край цій кампанії, тож самовдоволена зверхність паршенді розчарувала й розлютила його.

Але він притлумлював ці почуття, щоб не дати їм оволодіти собою, й плавно, обережно та зберігаючи душевну рівновагу наступав у стилі Вітростійки.

Еліт вочевидь очікував, що, як і під час першого поєдинку за Сколки, Адолін діятиме безрозсудно — от і відступав, вичікуючи слушної миті. Але княжич діяв обачно.

Сьогодні він проводив бій за всіма правилами — тільки класичні випади та стійки й жодних недоречностей. Попередній дбовій, коли він показово применшував свої здібності, нікого не надурив: на поєдинок із ним не погодився жоден серйозний дуелянт. Адолін заледве домігся в суперники хоч би Еліта.

Настав час змінити тактику.

Княжич проминув трибуни в тому місці, де за поєдинком стежили Садеас, Аладар і Рутар — ядро антихолінської коаліції. Досі позачергові вилазки проводив кожен із них — висувався на плато і злочинно заволодівав яхонтосерцем, перш ніж прибували ті, хто мав на нього право. За свою непокору ця трійця щоразу платила Далінарові штраф, і той не міг зробити більшого, не ризикуючи відкритою війною.

Зате його син міг покарати їх інакше.

Адолін провів атаку, й Еліт сторожко позадкував, а тоді зробив пробний випад. Відбивши його меч, княжич завдав удару зліва й розсік Елітові поруч, який також засочився Буресвітлом.

Глядачі загомоніли, і над ареною здійнявся гул розмов. Еліт і далі наступав, а княжич відбивав його удари, не проводячи атак у відповідь.

Ідеальне виконання. Все, як на параді. В ньому прокинувся Запал, але Адолін його притлумив. Чвари великих князів були йому осоружні, але сьогодні він не викаже їм свого гніву, а явить взірець досконалості.

— Він вимотує тебе, Еліте! — пролунав із ближньої трибуни голос Рутара. Замолоду той і сам був трохи дуелянт — щоправда, навіть близько не такий управний, як Далінар або Аладар. — Не піддавайся на його провокації!

Княжич усміхнувся під забралом, а Еліт кивнув і кинувся вперед у стилі Димостійки, проводячи випад. Він ризикував: суперника у Збруї зазвичай перемагали, розбиваючи її секції, але інколи можна було ввігнати вістря між пластин і заробити перемогу, розколовши їх.

Ба більше, так можна було не тільки перемогти, а й поранити супротивника.

Адолін спокійно відступив і парирував випад за всіма канонами Вітростійки. Відбитий клинок дзенькнув, і юрба глядачів знову заремствувала. За першим разом Адолін роздратував її, почастувавши грубим мордобоєм. Потім улаштував захопливий двобій, де до останнього зберіг інтригу.

А цього разу повівся ще інакше, категорично відмовляючись стинатися з Елітом мечами, що частенько становило невіддільний складник видовищної дуелі.

Княжич відступив убік і рубнув по шолому суперника. Удар вийшов несильний, але з невеличкої тріщинки засочилося Світло — щоправда, тоненькою цівкою.

«Чудово».

З-під Елітового шолома залунало ричання, на зміну якому прийшов новий випад — просто в забрало суперника.

«Еге, то ти стараєшся мене вбити?» — подумав княжич, відпускаючи однією рукою ефес Сколкозбройця й підставляючи ту прямо під Елітів меч — так, щоб клинок прослизнув між його вказівним і великим пальцями.

Лезо скреготнуло об Адолінів п’ясток, що його той здійняв і відвів праворуч. Без Збруї такий прийом ставав неможливим: у разі перехоплення звичайного меча, все закінчилося б розрубаною навпіл рукою, а в разі Сколкозбройця — навіть гірше.

Але в латній рукавиці княжич легко переспрямував Елітів випад осторонь від голови і, змахнувши другою рукою, вдарив суперника в бік.

Дехто з глядачів зустрів такий удар навідліг підбадьорливими вигуками, а дехто несхвально заулюлюкав: за таких обставин, класикою жанру було бити в голову, намагаючись роздробити шолом.

Еліт заточився, втративши рівновагу після невдалого випаду й пропущеного удару, а княжич, налігши плечем, звалив того додолу. Але не кинувся добивати, а відступив.

На трибунах знову заулюлюкали.

Еліт підвівся й, злегенька похитуючись, ступив перший крок. Тоді другий. Адолін задкував і, вичікуючи, тримав Сколкозбройця вістрям донизу. Над головою загриміло. Скидалося на те, що до вечора піде дощ. Добре хоч не великобуряний, а цілком земна злива.

— Ти не б’єшся зі мною! — крикнув із-під шолома Еліт.

— Я бився, — тихо заперечив Адолін. — І переміг.

Еліт заточився наперед, і княжич позадкував, чекаючи під улюлюкання глядачів, доки в суперниковій Збруї остаточно вичахне Буресвітло: дюжини крихітних тріщин у ній нарешті дали результат.

А відтак підступив до суперника й, поклавши руку тому на груди, штовхнув. Еліт повалився додолу.

Княжич глянув на головного арбітра — Її Світлість Істов.

— Перемогу знову присуджено Адоліну Холінові, — зітхнувши, оголосила суддя. — Еліт Рутар втрачає Сколкозбрую.

Глядачам таке було не надто до вподоби. Княжич обернувся до трибун і, кількаразово відсалютувавши Сколкозбройцем, дозволив клинку перетворитися на імлу. А відтак, знявши шолома, склав уклін їхньому шиканню. Позаду його Збруєносці — заздалегідь проінструктовані, як діяти — кинулися вперед і, відтіснивши Елітових, зняли з переможеного обладунок, який віднині належав Холінові.

Адолін усміхнувся і, коли ті закінчили, пройшов услід за ними в роздягальню під трибунами. Ренарін у власній Збруї чекав під дверима, а тітка Навані сиділа біля жарівні.

Молодший брат зиркнув на невдоволені юрби.

— Прародителю бур! Під час першого поєдинку ти впорався менше як за хвилину, й вони були страшенно невдоволені. А сьогодні ти провів на арені майже годину, й вони ненавидять тебе навіть більше.

Адолін, зітхнувши, сів на одну з лав.

— Я переміг.

— Так-то воно так, — промовила Навані, підходячи до племінника та обдивляючись, чи немає на ньому поранень: коли той бився на дуелях, вона завжди хвилювалася. — Але ж ти мав перемогти з великою помпою?

Ренарін кивнув.

— Еге, адже так просив батько?

— Сьогоднішній поєдинок запам’ятають, — відказав Адолін, беручи з рук Пійта — одного з тогоденних охоронців-мостонавідників — чашу з водою та вдячно киваючи. — «Помпою» називають речі, на які кожен звертає увагу. А отже, я зробив усе правильно.

Так він принаймні сподівався — бо не менш важливим було й те, що мало статися далі.

— Тітонько, — звернувся Адолін до Навані, яка саме взялася писати подячну молитву, — ти подумала над моїм проханням?

Та не припиняла свого заняття.

— Те, чим займається Шаллан, здається справді важливим, — сказав Адолін. — Я маю на увазі…

У двері роздягальні постукали.

«Так швидко?» — здивувався княжич, підводячись. Один із мостонавідників відчинив двері.

Досередини влетіла Шаллан Давар. На ній була фіолетова сукня, а її руде волосся метеором промайнуло роздягальнею.

— Це було неймовірно!

— Шаллан! — Адолін чекав не її — але це не означало, що він був не радий. — Перед початком поєдинку я знайшов очима ваше місце, але вас там не було.

— Я забула спалити молитву, — пояснила дівчина, — й зробила зупинку, щоб виправити цей недогляд. Але більшість поєдинку я бачила.

Вона впритул підійшла до княжича й на мить, здавалося, зніяковіла. Адолін поділяв її ніяковість. Прозустрічавшись десь із тиждень, вони… Хоча з огляду на офіційний каузаль… Словом, ким вони доводилися одне одному?

Навані прокашлялася. Шаллан обернулася й піднесла до вуст вільну руку, неначе тільки щойно зауваживши королеву-вдову.

— Ваша Світлосте, — промовила дівчина, вклоняючись.

— Шаллан, — привітала її Навані, — від небожа я чула про тебе тільки добрі відгуки.

— Дякую.

— Що ж, залишу вас удвох, — сказала жінка й рушила до дверей, покинувши охоронний ґліф незакінченим.

— Ваша Світлосте, — зронила Шаллан, здійнявши руку в її напрямку.

Але Навані вийшла й зачинила двері.

Дівчина опустила руку, а її наречений поморщився.

— Вибачте, — сказав Адолін. — Я пробував поговорити з нею. Гадаю, треба дати їй іще кілька днів — і тітка отямиться. Нутром відчуваю, що вона розуміє: уникати вас нерозважливо. Але ви нагадуєте їй про те, що сталося з її дочкою.

Шаллан розчаровано кивнула. До княжича підійшли Збруєносці, щоб допомогти йому скинути обладунок, але Холін, махнувши рукою, відіслав їх назад. Уже одне його неохайне волосся, яке поприставало до голови від тривалого носіння шолома, вочевидь справило на наречену невигідне враження, а піддягнене під лати вбрання — стебнований однострій — і поготів здалося б їй жахливим.

— То вам… е-е… сподобався поєдинок? — спитав Адолін.

— Ви провели його просто чудово, — відказала дівчина, знов обернувшись до княжича. — Еліт усе наскакував, а ви його знай собі струшували — немовби докучливого крєм’ячка, що намагається заповзти на вас по нозі.

Той широко всміхнувся:

— Решті трибун це не здалося чудовим.

— Вони прийшли поглянути, як вас розтопчуть, — промовила Шаллан. — А ви необачно відмовили їм у цьому видовищі.

— Я на таке дуже скупий, — відказав Адолін.

— Я чула, що ви майже ніколи не програєте. Це ж страшенне занудство! Може, варто вряди-годи закінчити поєдинок унічию? Для різноманітності.

— Я подумаю, — мовив він. — Може, поговоримо про це за сьогоднішньою вечерею? В таборі мого батька?

Шаллан скривилася.

— Сьогодні ввечері я зайнята. Вибачте.

— Шкода…

— Зате незабаром, — додала дівчина, підступаючи ближче, — я, мабуть, зроблю вам подарунок. Останнім часом я багато працювала, даючи лад Себаріаловим гросбухам, і не мала достатніх можливостей для досліджень, але, здається, натрапила на дещо таке, що стало б вам у пригоді, допомігши з дуелями.

— Про що ви? — спитав княжич, посерйознішавши.

— Я пригадала дещо з біографії короля Ґавілара. Але в такому разі вам доведеться здобути видовищну перемогу. Якусь дивовижну — таку, щоб натовп аж охнув.

— А улюлюкань поменшало… — докинув Адолін, чухаючи потилицю.

— Гадаю, це порадувало б і ще декого, — зауважив від дверей Ренарін.

— То, кажете, видовищну… — промовив Адолін.

— Завтра я поясню вам докладніше, — пообіцяла Шаллан.

— А що станеться завтра?

— Ви пригостите мене обідом.

— Он як?

— І зводите на прогулянку.

— Он як?

— Саме так.

— Тоді я щасливчик. — Адолін усміхнувся дівчині. — Що ж, гаразд, ми зможемо…

Коли раптом двері розчахнулися.

Адолінові охоронці-мостонавідники аж підскочили, а Ренарін, вилаявшись, звівся на ноги. Що ж до Адоліна, то він просто обернувся і м’яко відсторонив Шаллан убік, щоб побачити людину, яка стояла за нею. То був Реліс, поточний чемпіон із дуелей і найстарший син великого князя Рутара.

Як і варто було очікувати.

— Що це було? — зажадав пояснень Реліс, проходячи в роздягальню. За ним увійшла зграйка світлооких жінок — зокрема і Її Світлість Істов, головна суддя. — Холіне, ти образив мене та мій Дім.

Княжич склав броньовані руки за спиною, а Реліс підступив до нього аж ген упритул — лице до лиця.

— Тобі не сподобався поєдинок? — спокійнісінько спитав Адолін.

— Та хіба ж це був поєдинок?! — гаркнув Реліс. — Ти принизив суперника — мого кузена! — відмовляючись битися, як належить. І я вимагаю скасувати результат цього фарсу.

— Княжичу Релісе, я вже казала вам, — озвалася ззаду Істов, — що княжич Адолін не порушив жодного…

— Хочеш повернути кузенову Збрую? — тихо спитав Адолін, зустрічаючись поглядом із Релісом. — Ласкаво прошу на поєдинок зі мною.

— Я не піддамся на твої провокації, — відрубав той, постукавши пальцем по Адоліновому нагруднику. — Ти не витягнеш мене на арену для чергової блазенської «дуелі».

— Шість Сколків, Релісе, — сказав Адолін. — Мої, братові та дві Збруї — Еранніва й твого кузена. Ставлю їх усі на один поєдинок — між тобою та мною.

— Якщо гадаєш, наче я погоджуся — ти дурень, — гаркнув Рутарів син.

— Що, надто боїшся? — кинув Адолін.

— Ти мені не рівня, Холіне, — як і доводять два останні поєдинки. Ти навіть устиг забути, що таке дуель, і знаєш тільки брудні фокуси.

— Значить, ти мене легко здолаєш.

Реліс переминався з ноги на ногу, вагаючись, але зрештою знову тицьнув Адолінові в груди.

— Холіне, ти покидьок. Я знаю, що цим поєдинком із моїм кузеном ти навмисне осоромив мого батька й мене. Але я не піддамся на твою провокацію.

І він розвернувся до виходу.

«Видовищну перемогу… — подумав Адолін, глянувши на Шаллан. — Та й батько просив, щоб із помпою…»

— Якщо боїшся, — сказав Холін, озираючись на Реліса, — то можеш вийти на арену не сам.

Той завмер. І також озирнувся.

— Ти маєш на увазі, що битимешся зі мною та ще кимось водночас?

— Так, — підтвердив Адолін. — Я ладен битися одразу проти тебе й будь-кого з твоїх союзників.

— Ти таки дурень, — видихнув Реліс.

— Це «так» чи «ні»?

— За два дні. На цій арені, — гаркнув той. І глянув на суддю: — Ви засвідчуєте?

— Так, — підтвердила Істов.

Реліс вилетів із роздягальні. Решта потяглися за ним. А головна суддя, затримавшись, глянула на Адоліна.

— Сподіваюся, ви розумієте, що накоїли.

— Так, розумію. Я дуже добре знаюся на дуельному кодексі.

Істов, зітхнувши, кивнула й вийшла з кімнати.

Пійт зачинив за нею двері й озирнувся на княжича, здійнявши брову. Чудово. Тепер із його вчинку дивуватимуться ще й мостонавідники. Адолін знову опустився на лаву.

— Це буде досить видовищно? — запитав він у дівчини.

— Ви справді гадаєте, що зможете перемогти двох одразу? — спитала Шаллан.

Адолін промовчав. Поєдинок проти двох суперників водночас був складною справою, а надто коли йшлося про двох Сколкозбройних. Вони могли атакувати тандемом, заходити з обох боків водночас, завдавати неочікуваних ударів. Це було навіть важче, ніж два поєдинки підряд.

— Не знаю, — зізнався княжич. — Але ж вам кортіло видовища — от і маєте. Я лише сподіваюся, що у вас таки є певний план.

Шаллан сіла на лаву поруч нього.

— Що вам відомо про великого князя Єнева?..