Слова Променистого ордену

62. Той, хто позбавив майбутнього

У Каладіновій камері тривало життя. Хоча, за в’язничними мірками, умови там були непогані, він ловив себе на тому, що сумує за фургоном для рабів. Тоді принаймні можна було милуватися пейзажем. Свіже повітря, вітерець, а вряди-годи навіть «душ» під дощиком позбувайла. Життя було, звісно, не мед, але все-таки ліпше, ніж коли тебе посадили під замок і забули.

На ніч сфери зі світильників забирали, залишаючи в’язня в пітьмі. Лежачи в темряві, він мимоволі уявляв, неначе опинився десь глибоко під землею, похований під милями й милями каменю без жодного шляху нагору, без жодної надії на порятунок. Гіршої смерті годі було й уявити. Ліпше лежати на полі битви з розпоротим черевом і дивитися в небо, доки з тебе витікає життя.

***

Прокинувшись від світла, Каладін зітхнув і задивився в стелю, доки наглядачі — незнайомі йому світлоокі солдати — знову розкладали заряди по лампах. День за днем усе тут було до бурі одноманітне: прокидаєшся від тьмяного світла сфер, від якого тільки більше тужиш за сонцем, а служниця приносить сніданок. Нічний горщик стояв коло отвору під ґратами й шкрябнув по каменю, коли та, витягаючи, замінила його на новий.

Відтак служниця поспішила геть: в’язень лякав її. Застогнавши від болю в затерплих м’язах, Каладін сів на нарах і глянув, що дали на сніданок. Пласку перепічку з начинкою з бобової пасти. Він підвівся й, відганяючи якихось дивних спренів, що снували перед ним, — ті скидалися на туго натягнуті дротики — примусив себе зробити серію відтискань. Якщо його ув’язнення затягнеться, то зберегти фізичну форму буде складно. Може, попросити собі кілька каменів замість гир і гантелей?

«Чи не так само було і з Моашевими дідусем та бабусею, які чекали суду, доки не померли у в’язниці?» — подумав Каладін, беручись до сніданку.

Він відкинувся на нарах, пощипуючи перепічку. Вчора налітала великобуря, але, замкнений у цій камері, юнак її майже не чув.

Неподалік лунало мугикання Сил, але куди вона поділася, сказати було складно.

— Ти де? — спитав Каладін.

Але та так само ховалася.

— Там, на арені, був Криптик, — тихенько промовив її голосок.

— Ти про них уже якось казала, еге ж? Це різновид спренів?

— І то огидний. — Сил помовчала й додала: — Хоча, як на мене, некривдний. — У її голосі залунало невдоволення. — Коли він тікав, я збиралася полетіти за ним, але ти потребував моєї допомоги. Ну а коли я повернулася, щоб пошукати ще, він уже сховався.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Каладін, насупивши чоло.

— Криптикам до вподоби будувати плани, — повільно промовила Сил, неначе пригадуючи щось давно забуте. — Так… я пам’ятаю: вони дискутують і ведуть спостереження, але ніколи нічого не роблять. Хоча…

— Що «хоча»? — спитав в’язень, підводячись.

— Я бачила ознаки, що вони когось шукають, — пояснила Сил. — Тож незабаром може виявитися, що ти не один.

«Когось шукають». Щоб обрати — як колись його — Приборкувачем сплесків. І що ж за Променистого могли обрати спрени, яких Сил так неприховано ненавидить? Скидалося на те, що Каладін був би не радий такому знайомству.

«От буря забирай! — подумав він, знову сідаючи. — Якщо вони оберуть Адоліна…»

Від такої думки Каладіна мало б занудити, але натомість одкровення Сил його не знати чому заспокоїло. Навіть якщо тим Променистим справді стане Адолін, це все одно бажаніше, ніж бути самому. Тож Каладінів настрій поліпшився, і його похмурість трішки розсіялась.

Коли він закінчував снідати, з коридору долинув якийсь глухий стук. Невже відчинилися двері? Відвідувати його могли лише світлоокі, але поки ніхто не приходив — якщо не рахувати Дотепника.

«Кінець кінцем буря наздоганяє кожного…»

До камери підійшов Далінар Холін.

Попри невеселі роздуми, миттєвою реакцією капітана, яку вимуштрувала в ньому багаторічна військова служба, стало підвестися й віддати новоприбулому честь, приклавши руку до грудей. Ще б пак — адже то був його безпосередній командувач. Та щойно він зробив це, як відчув себе ідіотом. Тягнеться в струнку за ґратами й салютує людині, яка його туди запроторила?

— Вільно, — скомандував Далінар і кивнув.

Широкоплечий князь стояв перед камерою, тримаючи руки за спиною. Навіть коли він був розслаблений, це все одно справляло враження якоїсь поважності.

«У нього вигляд, наче в генерала з переказів», — майнуло в Каладіновій думці. Широке обличчя, сивина у волоссі й непохитність цегляної стіни. Не він носив форму, а форма носила його. Далінар Холін уособлював той ідеал, що його капітан давно мав за чистісіньку вигадку.

— Ну, як ти тут? — поцікавився князь.

— Я у в’язниці, сер. Буря її забирай!

Далінарове обличчя розколола усмішка.

— Та бачу… Заспокойся, солдате. Адже якби я наказав тобі тиждень-другий повартувати в кімнаті, ти виконав би моє розпорядження?

— Так точно.

— От і вважай, що такий у тебе наказ: охороняти цю камеру.

— Сер, я подбаю, щоб невповноважені особи не поцупили нічного горщика.

— Елгокар уже охолов, приходить до тями й непокоїться тільки про те, що, звільнивши тебе надто швидко, справлятиме враження слабака. Дай мені ще кілька днів — і ми оформимо тобі помилування за скоєний злочин і поновимо тебе на посаді.

— Не бачу, сер, який у мене вибір.

Далінар підступив ближче до ґрат.

— А тобі тут нелегко.

В’язень кивнув.

— Про тебе й про твоїх людей добре піклуються. Двоє мостонавідників із твоєї команди повсякчас вартують на вході до цієї будівлі. Тобі немає про що хвилюватися, солдате. А що ж до твоєї репутації в моїх очах…

— Сер, — промовив капітан, — я, мабуть, просто не певен, чи король мене зрештою таки звільнить. Він уже гноїв незручних для себе людей у в’язниці, доки ті не помруть.

Каладін сказав це й сам не вірив, що такі слова злетіли в нього з вуст. Вони звучали як порушення субординації, ба навіть як державна зрада — але так і крутилися на язику, вимагаючи, щоб він їх озвучив.

Далінар так само стояв, склавши руки за спиною.

— Ти про срібних справ майстрів із Холінара?

То він усе знав. Прародителю бур! Невже й Далінар доклав до цього руку? Каладін кивнув.

— Від кого ти почув про той випадок?

— Від одного зі своїх людей, який знав тих ув’язнених, — пояснив капітан.

— Я сподівався, що ми зможемо уникнути таких чуток, — промовив Далінар. — Хоча поголоски, звісно, мов лишайники: хоч як зішкрібай, а під корінь не виведеш. Солдате, ті люди стали жертвами помилки, і я готовий відверто це визнати. Але з тобою такого не трапиться.

— То поголоски, виходить, правдиві?

— Я волів би не говорити про справу Рошона.

«Рошона».

Каладін згадав крики. Кров на підлозі батькової операційної. Юнака, який помирає.

Дощовий день — той самий, коли дехто намагався відібрати Каладінове світло. І зрештою домігся свого.

— Рошона? — шепнув Каладін.

— Так, дрібномаєтного світлоокого, — зітхнув Далінар.

— Сер, заради мого душевного спокою, мені важливо дізнатися, що тоді сталося.

Князь зміряв його поглядом. Але в’язень дивився просто перед собою… заціпенівши душею. Рошон. Відколи той прибув до Гартстоуна, щоб стати там новим градоправителем, усе пішло не так. А доти Каладінового батька поважали.

Із прибуттям того жахливого чоловіка, який тягнув за собою шлейф дріб’язкової заздрості, весь світ перевернувся з ніг на голову. Рошон інфікував їхнє містечко, наче гнилокузьки — брудну рану. Це через нього Тіен вирушив на війну, а Каладін подався за братиком.

— Що ж, гадаю, я тобі завинив, — сказав Далінар. — Але те, що ти почуєш, має позостатися між нами. Рошон був нікчемою, який утерся в довіру до Елгокара. На той час мій небіж був кронпринцом, якого залишили правити Холінаром і наглядати за королівством, доки його батько засновував тут, на Рівнинах, перші алетійські табори. А я… мене саме не було на місці.

Хай там як, а винен був не Елгокар: він просто послухався поради довіреної особи. Але Рошон дбав не про інтереси трону, а про власний зиск. Він мав у власності кілька крамниць, де торгували сріблом… але це вже деталі. Суть у тому, що через Рошона кронпринц припустився кількох помилок. Але я, повернувшись, з усім розібрався.

— Ви покарали Рошона? — тихо спитав Каладін, перебуваючи в ступорі.

— Так, він потрапив у опалу, — кивнув князь. — Елгокар відправив його туди, де той більше не міг нікому нашкодити.

«…Де той більше не міг нікому нашкодити». Каладін замало не розсміявся.

— Ти хочеш щось сказати?

— Мої слова вам не сподобаються, сер.

— Може, й ні, але я, певне, маю їх вислухати.

Далінар справді був хорошою людиною. Де в чому засліпленою, але непоганою.

— Що ж, сер, — промовив капітан, насилу стримуючи емоції. — Мене… непокоїть, що такий, як Рошон… призвів до загибелі невинних людей, але уникнув в’язниці.

— Солдате, там усе було не так просто. Рошон, васал великого князя Садеаса, був кузеном впливових людей, чиєю підтримкою ми прагнули заручитися. Я спершу пропонував позбавити його шляхетської гідності та зробити «десятником», приреченим на злиденне життя. Але такий крок відштовхнув би наших союзників і міг би зашкодити королівству. Тож Елгокар просив виявити до Рошона поблажливість, і його батько телестилеграфував, що погоджується. От я й поступився, розсудивши, що не варто виховувати в кронпринца жорстокосердість.

— Звісно, не варто, — процідив Каладін крізь зціплені зуби. — От тільки зрештою складається враження, що монарша милість частенько стає в пригоді кузенам світлооких магнатів, і дуже рідко — людині низького звання.

І в’язень пильно глянув на князя крізь ґрати, які розділяли їх.

— Солдате, я, по-твоєму, бував несправедливим із тобою або з твоїми людьми? — холодно поцікавився Далінар.

— Ви? Ні, сер. Але ж ідеться не про вас.

Князь тихенько й наче розчаровано зітхнув.

— Капітане, ти зі своїми людьми перебуваєш в особливому становищі. Ваше життя щодня проходить біля короля. Ви бачите не лик, який монарх являє світові, а обличчя живої людини. З охоронцями незмінно так буває. Тож ваша вірність має бути особливо непорушною. Так, ваш підопічний має недоліки — як і кожен із нас. Але він ваш король, і я не потерплю неповаги до нього.

— Сер, я щиро поважаю престол, — відказав Каладін.

Того, хто на ньому возсідав, може, й ні — але сам трон він справді шанував: комусь же треба правити.

— Синку, — мовив князь після хвилинної задуми, — ти знаєш, чому я призначив тебе на твій пост?

— Ви казали, що шукаєте людину, яка точно не шпигуватиме на користь Садеаса.

— Це логіка, а не причина мого рішення, — сказав Далінар, впритул підступивши до ґрат і майже впритул — до в’язня за ними. — Я вчинив так, бо в мене було відчуття, що це правильно.

Каладін насупив чоло.

— Я довіряю інтуїції, — повів далі князь. — І нутром відчув, що ти — саме той, кому до снаги допомогти мені змінити королівство. Чоловік, який пройшов у таборі Садеаса через саму Геєну, але зберіг у собі здатність надихати інших — саме той, кого я хочу бачити під своєю орудою. — Вираз його обличчя посуворішав. — Я призначив тебе на посаду, якої в цій армії не обіймав іще ні один темноокий. Я дозволяв тобі бути присутнім на нарадах за участю короля й вислуховував, коли ти просив слова. Не змушуй мене жалкувати про ці рішення, солдате.

— Хіба ви про них іще не жалкуєте? — спитав Каладін.

— От-от пожалкую, — відказав Далінар. — Ні, я все розумію: якщо ти справді віриш у свої слова про Амарама… В такому разі — на твоєму місці — мені б і самому страшенно кортіло встругнути таку саму штуку, як ти. Але буря забирай, чоловіче, — ти все одно темноокий!

— Це не має відігравати жодної ролі.

— Має чи не має, а відіграє! Ти хочеш це змінити? Що ж, волаючи, мов божевільний, і викликаючи на дуель людей на кшталт Амарама, цього точно не зміниш. Такого можна досягти, лише проявивши себе на посаді, на яку ти призначений. Стань тим, хто викликає захоплення в інших — хоч світлооких, хоч темнооких. Переконай Елгокара, що темнонародженому до снаги бути лідером. Ось що зможе змінити цей світ.

Князь, розвернувшись, рушив до виходу, і в’язень мимоволі відзначив про себе, що Холінові плечі стали дещо сутуліші, ніж коли той увійшов.

А Каладін, зоставшись на самоті, опустився на нари й протяжно зітхнув.

— Спокійно, — роздратовано шепнув він сам до себе. — Роби, що велять, Каладіне. Сиди собі в клітці.

— Він намагається допомогти, — заперечила Сил.

Каладін зиркнув у той бік. Та де ж вона ховається?

— Ти ж чула про Рошона.

Мовчанка.

— Так, — тихенько підтвердив зрештою її голосок.

— Злидні нашої родини, остракізм, якому піддали її в містечку, призов Тіена на службу — все це сталося через Рошона. А прислав його до нас Елгокар.

Сил мовчала. Каладін узяв із миски шматочок перепічки й заходився жувати. Прародителю бур — а Моаш насправді мав рацію! Без Елгокара королівству було б ліпше. Далінар старався щосили, але щойно заходило про племінника, як огляд князеві застувало величезне більмо.

Час було комусь утрутитися й розітнути пута, які зв’язували Далінарові руки. Задля блага Алеткару й самого князя Холіна король мав померти.

Деяких людей потрібно просто усувати — як-от ампутують гангренозного пальця або вщент розтрощену ногу.