Слова Променистого ордену

І-8. Подоба сили

Коли Ешонай поверталася, на неї чекали.

На крайці плато одразу за околицею Нарака юрмилося багатотисячне зібрання — трударі, спритники, воїни і навіть кілька шлюбувальників, яких відірвала від насолод перспектива чогось новенького. Нова подоба, подоба сили?

Ешонай широко крокувала до них, дивуючись із власної енергійності. Якщо вона раптом стискала руку в кулак, із тої спалахували крихітні, майже невидимі штрихи червоних блискавок. Її мармурова шкіра — переважно чорна й тільки трішки поцяцькована червоними прожилками — не змінилася, але громіздкі панцирі воєнної подоби зникли. Натомість на руках повипиналися маленькі гребені, від чого шкіра в тих ділянках туго натяглася. Слухачка випробувала новий обладунок об камені і виявила, що той дуже міцний.

У неї знову з’явилися пасма волосся. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона їх востаннє носила? А ще дивовижніше було те, що Ешонай почувалася зосередженою. Жодних більше тривог за долю свого народу. Вона знала, що треба робити.

Коли Ешонай досягла протилежного краю провалля, наперед натовпу пропхалася Венлі. Їхні погляди зустрілися над прірвою, й новоприбула побачила на вустах у сестри німе запитання: «Ну що, спрацювало?»

Ешонай перестрибнула на той бік. На відміну від слухачів у воєнній подобі, розгін їй був не потрібен: вона присіла й, відштовхнувшись, злетіла в повітря. Вітер, здавалося, обвивав її. Вона перелетіла через прірву й приземлилася поміж одноплемінців. Її підігнутими для амортизації ногами збігли червоні лінії сили.

Натовп позадкував. Усе було ясно — ясніше нікуди.

— Я повернулася з бур, — промовила вона під Ритм похвали, який також, бувало, використовували, коли йшлося про щире вдоволення. — І принесла із собою майбутнє двох націй. Час наших утрат добігає кінця.

— Ешонай? — звернувся до неї Т’юд, убраний у довгий плащ. — Ешонай, що з твоїми очима?

— А що з ними?

— Вони почервоніли.

— Мої очі — відображення тієї, ким я стала.

— Але ж у піснях…

— Сестро! — гукнула Ешонай у Ритмі рішучості. — Ходи поглянь на плід своїх трудів!

Венлі підійшла, але з незвички боязко.

— Буремна подоба, — прошепотіла вона в Ритмі благоговіння. — Значить, спрацювало? Ти можеш виходити під бурю без остраху?

— Ба більше, — відказала Ешонай. — Вітри скоряються мені. А ще я відчуваю… Венлі, щось збирається. Якась буря.

— Ти відчуваєш її просто зараз? У ритмах?

— Ні, поза ритмами, — відповіла Ешонай. Як же їй пояснити? Як описати смак безротому, а вигляд — сліпонародженому? — Я відчуваю буревій, що закипає просто поза нашим досвідом. Могутню, люту стихію. Великобурю. Варто достатній кількості слухачів прибрати цю подобу гуртом — і ми змусимо її налетіти. Підкоримо бурі нашій волі й проллємо їх на наших ворогів.

Натовпом пробігло мугикання в Ритмі благоговіння. Їм — слухачам — було до снаги відчути цей ритм, почути його. Всі як один у лад, всі в єдиному ритмі. Сама досконалість.

Ешонай узяла руки в боки й гучно заговорила:

— Облиште відчай і співайте в Ритмі торжества! Я зазирнула в глибину очей Об’їждчика бур і бачила його зрадливість. Я знаю, що в нього на думці, і зріла його намір допомогти людям у боротьбі проти нас. Але моя сестра відкрила засіб порятунку! У цій подобі ми зможемо виступити проти них самотужки і змести ворогів із нашої землі, мов листя перед бурею!

Мугикання під Ритм благоговіння погучнішало, а дехто заводив пісню. Ешонай тріумфувала від цих звуків…

…Свідомо не зважаючи на голос глибоко всередині, який волав від жаху.