Слова Променистого ордену

І-9. Цуп

Цуп іще ніколи не обкрадала палацу. Така спроба здавалася небезпечною. Не тому, що її могли впіймати, а через те, що, обікравши якийсь жалюгідний палац, куди ж ти поткнешся далі?

Вона вилізла на зовнішній мур і зазирнула на припалацову територію. Все, що там було — дерева, камені, будівлі — якось дивно відбивало зоряне світло, а по центру стриміла опукла на вигляд споруда, наче бульбашка серед ставка. Власне, більшість будівель була тої самої округлої форми, а їхню маківку нерідко увінчував такий собі шишачок. Усе це убозтво не містило жодної прямої — лише силу-силенну кривих.

Спільники Цуп видерлися нагору і зазирнули за гребінь стіни. Ну й «верхолази», ну й шатія-братія! Шестеро буцімто майстрів-крадіїв — а навіть на стіну як слід вилізти не можуть.

— Сам Бронзовий палац, — шепнув Гукін.

— Бронзовий? То ось із чого все це зроблено? — кинула Цуп, яка сиділа на гребені, звісивши одну ногу по той бік стіни. — На вигляд нагадує купу цицьок.

Чоловіки приголомшено витріщилися на неї. Вони були азіші — темношкірі й чорноволосі. А Цуп — решійка з островів на півночі. Сама вона в очі не бачила тих країв, але так розповідала їй мати.

— Купу чого? — перепитав Гукін.

— Цицьок, — сказала Цуп, показуючи пальцем. — Он погляньте — наче жінка, що лежить на спині. А ті шишачки вгорі нагадують соски. Певне, той, хто все це збудував, до-о-овго пробув одинаком.

Гукін, котрий був ватажком їхньої банди, обернувся до одного зі спільників. Спустившись по моту́зках із зовнішнього боку стіни, вони стали пошепки радитися.

— Як і казав мій інформатор, ця частина припалацової території здається безлюдною, — промовив Гукін.

Він мав такого шнобеля, наче в дитинстві за нього хтось схопився й дуже-дуже сильно смикнув. Цуп дивувало, що такий носище не лупив людей по обличчю, коли його гордий власник обертався.

— Всі ж бо зайняті — обирають нового Верховного Акасікса, — зауважив Максин. — Нам, бува, і справді вдасться обікрасти Бронзовий палац під самим носом у візирів.

— А це… е-е… безпечно? — спитав Гукінів племінник, чий підлітковий вік був до нього нелагідний: лице в прищах, голос ламається, а ноги цибаті.

— Ану цить, — присадив його Гукін.

— Ні, хлопець має рацію, остерігаючись, — заперечив Тиґзікк. — Це буде дуже небезпечно.

Тиґзікка в банді мали за «розумника», бо той був здатен лаятися трьома мовами. Вчений та й годі! Він носив барвисте вбрання, тоді як решта переважно були в чорному.

— Через наплив людності в палаці сьогодні пануватиме хаос, — повів далі Тиґзікк, — але в цьому є й небезпека: сила-силенна охоронців і ймовірність зусібічних підозр.

Тиґзікк був не першої молодості, і з усієї банди Цуп добре знала тільки його. Хоча імені вимовити не могла. За правильної вимови, оте «к-к» на кінці звучало, наче когось душать. І вона натомість називала його просто Тиґом.

— Тиґзікку, — втрутився Гукін (еге, неначе в зашморгу). — Адже ти сам це й запропонував. Тож не кажи мені, наче тепер дрейфиш.

— Я в ділі. Але закликаю до обачності.

Цуп звісилася зі стіни в їхній бік.

— Годі базікати, — втрутилася вона. — Ходімо. А то я голодна.

Гукін підвів на неї очі.

— А її ми навіщо взяли?

— Вона стане в пригоді, — відказав Тиґзікк. — От побачиш.

— Це ж просто дитина!

— Не дитина, а юнка — їй щонайменше дванадцять.

— Мені не дванадцять, — огризнулася Цуп, нависаючи над ними.

Ті підвели на неї голови.

— Дванадцять — нещасливе число, — пояснила дівчинка, здійнявши обидва розчепірені п’ястки. — Мені всього-на-всього ось скільки.

— Десять?.. — уточнив Тиґзікк.

— А що, виходить саме стільки? Тоді так. Десять і є. — Вона опустила руки. — Якщо літ не злічити на пальцях, то такий вік нещасливий.

І саме стільки їй було вже третій рік. От халепа!

— Схоже на те, що людей у нещасливому віці є багатенько, — весело зауважив Гукін.

— Ще б пак, — погодилася Цуп.

Вона знову окинула поглядом територію за стіною, а відтак озирнулася в бік міста — туди, звідки вони прийшли.

Одною з вулиць, що вели до палацу, простував чоловік. Його темне вбрання зливалося з мороком, але срібні ґудзики зблискували щоразу, коли він проходив повз вуличні ліхтарі.

«Буря забирай! — подумала Цуп, і її спину продерло морозом. — Я так і не відірвалася від нього».

Вона опустила очі на чоловіків під стіною.

— То ви йдете чи ні? Бо я вже пішла.

І вона, перемахнувши через гребінь, зіскочила на палацове подвір’я й присіла, відчуваючи під ногами холодну поверхню. Еге, метал. Навіть подвір’я з бронзи. Багатії, вирішила вона, люблять доводити все до абсурду.

Коли хлопці нарешті припинили сперечатися й полізли на стіну, перед Цуп виріс із темряви звивистий жмуток ліан — наче струмочок розіллятої води, що намацує собі шлях. Сям-там із них прозирали шматочки чистого кришталю — наче вкраплення кварцу в загалом темному камені. Вони були не гострі, а гладенькі, наче шліфоване скло, і не сяяли Буресвітлом.

Ті ліани росли надзвичайно швидко й, хитромудро переплівшись між собою, утворили обличчя.

— Господарко, — промовило воно, — чи розумно це?

— Привіт, Спустошувачу, — відказала Цуп, окидаючи поглядом територію.

— Я не Спустошувач, — відказало обличчя, — і вам це відомо… Не… не кажіть більше такого!

Дівчинка широко всміхнулася.

— Ти мій ручний Спустошувач, і жодним брехням цього не змінити. Попався, який кусався! Жодних більше крадіжок душ — ми тут не для цього. Просто поцупимо те-се — така дрібна злодійщина нікому не зашкодить.

Лице з ліан (що називало себе В’юнок) зітхнуло, а Цуп метнулася бронзовим долом під дерево — звісна річ, також бронзове. Для проникнення в палац Гукін обрав найтемнішу частину ночі — між місяцями — але в небі не було ні хмаринки, й зоряне світло давало достатню видимість.

В’юнок приріс до неї, залишивши невеличкий слід із ліан, яких люди, здавалося, не помічали. За кілька митей їхнє гудиння затвердівало, неначе на короткий час кристалізуючись, а потім розсипалося на порох. Сторонні це, бувало, помічали — але самого В’юнка, поза сумнівом, не бачили.

— Я спрен, — промовив той до дівчинки, — і належу до гордого та шляхетного…

— Тс-с, — урвала його Цуп, визираючи з-за бронзового дерева.

Попереду під’їзною доріжкою котив відкритий екіпаж, везучи якихось впливових азішів. Це було видно з одягу — просторих сюртуків вільного крою з широченними рукавами й контрастними візерунками. Всі пасажири мали вигляд дітлахів, які дорвалися до батьківського гардероба. А втім, капелюхи в них були фасонисті.

Решта злодіїв пересувалися досить скрадливо, тримаючись за дівчинкою. Насправді не такі вже вони й недолугі — навіть якщо до пуття не вміють вилізти на стіну.

Крадії зібралися довкола Цуп. Тиґзікк, підвівшись, обсмикнув і розгладив сюртук — дешеву імітацію мундирів державних чиновників. Тут, в Азірі, державна служба чимало важила. А всякого, хто не мав до неї стосунку, називали «приватником» — хай що означало це слово.

— Готовий? — спитав Тиґзікк у Максина, котрий також модно вбрався.

Той кивнув, і обидва подалися праворуч, прямуючи до палацового скульптурного парку. Там, певне, сновигатимуть великі цабе, гадаючи, хто ж стане наступним Верховним.

Небезпечна посада. Двоє попередніх Верховних позбулися голів — їх зітнув Сколкозбройцем якийсь бовдур у білому — і то останній із них не протримався навіть двох днів!

Коли Тиґзікк і Максин пішли, Цуп залишилося морочитись із чотирма крадіями: Гукіном, його племінником і двома худорлявими, небагатослівними братами, які раз по раз сягали під сюртуки по ножі. Їй це було не до вподоби: злодіям не можна залишати за собою трупи — це занадто просто. Якщо будь-якого свідка можна просто вбити, зникає азарт.

— Ти ж можеш допомогти нам із проникненням, правда? — звернувся до дівчати Гукін.

Цуп демонстративно закотила очі й кинулася бронзовим подвір’ям до головної будівлі палацу.

«На вигляд справжнісінька цицька…»

В’юнок зміївся долі поруч неї, і його ліани сям-там відрощували крихітні шматочки чистого кришталю. Він звивався прудко — але не рухався, а ріс. Ну й дивні вони, ці Спустошувачі.

— Ви ж розумієте, що я вас не обирав, — промовив В’юнок, і в ліанах на ходу з’явилося лице. Коли він говорив, це породжувало чудернацький ефект: гудиння за ним заповнювала низка застиглих облич. Рот поруч дівчинки ріс так швидко, що, здавалося, ворушився. — Я хотів обрати поважну матрону-іріалійку. Бабусю, вмілу садівницю. Але ні — Коло сказало, що обрати треба вас. Вона, мовляв, ходила на пошуки Старої магії, і наша мати благословила її. «Вона ще мала, і ми зможемо її перевиховати», — сказали мені. Ще б пак, не їм же миритися з…

— Стули пельку, Спустошувачу, — прошипіла Цуп, притискаючись до палацової стіни. — Бо я скупаюся в свяченій воді і сходжу послухати проповідь. І, може, навіть погоджуся на обряд екзорцизму.

Вона боком скрадалася вздовж стіни, доки зрештою не зазирнула за ріг і не побачила там вартових у візерунчастих жилетах і головних уборах та з довгими алебардами. Цуп перевела погляд угору. Стіна випирала — пузата, мов скелебрунька — а потім скошувалася, відступаючи. Схопитися на тій гладенькій бронзі було ні за що.

Дівчинка зачекала, доки вартові підуть собі далі.

— Гаразд, — шепнула вона до В’юнка. — Робитимеш, як я скажу.

— О ні.

— Робитимеш, як миленький, бо я тебе впіймала — достоту як у переказах.

— Я сам до вас прийшов, — відказав В’юнок. — Ось звідки ваші здібності — від мене! Ви хоч би слухаєте, що я вам…

— На стіну, — скомандувала Цуп, показуючи пальцем.

В’юнок зітхнув, але скорився й поповз по стіні широким плетивом петель. Дівчинка підстрибнула й схопилася за гудиння, яке поприставало до поверхні тисячами розгалужених стеблин із дископодібними присосками. «Спустошувач» снувався попереду, утворюючи якусь подобу драбини.

Підніматися по ній було нелегко. Ба більше, через виступ на стіні й маленькі розміри В’юнкових «зачіпок» лізти було ой як важко. Але Цуп таки впоралася, видершись аж ген під самий купол будівлі, де на припалацову територію виходили віконця.

Дівчинка глянула в бік міста. Жодного сліду того чоловіка в чорному мундирі. Може, вона нарешті відірвалася від нього?

Крадійка знову обернулася до вікна й уважно його оглянула. Воно виходило на схід, але мало надійну дерев’яну раму, засклену товстими шибками. Нечесно, що Азімір так добре захищений від стихій. Доведеться їм пожити, як нормальні люди — під вітрами й бурями.

— Треба Спустошити ось це, — сказала Цуп, показуючи на вікно.

— А ви розумієте, що, виставляючи себе майстринею-крадійкою, всю чорну роботу залишаєте мені? — запитав В’юнок.

— А ще ти ремствуєш за двох, — присадила його Цуп. — Як нам сюдою пробратися?

— Насіння маєте?

Та кивнула і стала ритися в кишені. Тоді в другій. Тоді в задній. А, осьде воно. І витягла жменю насіння.

— На Царство матерії я здатен впливати хіба невеликою мірою, — озвався В’юнок. — А отже, вам треба залучити Інвеституру, щоб…

Цуп позіхнула.

— Залучити Інвеституру, щоб…

Та позіхнула ще ширше. А хай цим Спустошувачам грець! Це ж треба так не вловлювати натяків…

В’юнок зітхнув.

— Посипте раму насінням.

Дівчинка так і зробила — кинула на вікно жменю зернят.

— Ваш зв’язок зі мною наділяє двома основними класами здібностей, — почав В’юнок. — Перший, маніпуляції з тертям, ви вже засвоїли. Тільки не треба позіхати до мене! Ми успішно користуємося ним уже багато тижнів, тож час вам дізнатися про другий — силу Генерації. Ви поки не готові до того, що свого часу було знане як Регенерація, — зцілення…

Цуп притисла руку до насіння й прикликала свої диво-здібності.

Вона й сама до пуття не знала, як це робить — просто робила та й годі. Це почалося приблизно водночас із першою появою В’юнка.

Тоді він іще не розмовляв, і Цуп по-своєму сумувала за тими часами.

Її рука ледь помітно засяяла білим — так, наче шкіра запарувала — і ті зернята, на які впало це світло, почали проростати. З неймовірною швидкістю! Насіння розкрилося й випустило ліани, які черв’яками позаповзали в щілини між рамою та вікниною.

Вони росли за її повелінням, натужно поскрипуючи. Аж раптом шибка тріснула, й віконна рама хляп! — і відчинилася.

Цуп широко всміхнулася.

— Гарна робота, — похвалив її В’юнок. — Ми ще зробимо з вас Вістретанцівницю.

В животі забурчало. Скільки вона вже не їла? Допіру, вправляючись у диво-здібностях, дівчинка зужила чимало енергії. Треба було, певне, поцупити щось їстівне. Бо на голодний шлунок її диво-здібності ставали не такими вже й дивовижними.

Цуп залізла у відчинене вікно. Мати Спустошувача — добра штука, але дівчинка була не певна, що її диво-здібності — саме від нього. Хіба ж можна вірити на слово Спустошувачу? Вона спіймала його — все честь честю. За допомогою слів. Насправді Спустошувачі безтілесні. Всім відомо: щоб спіймати того, хто не має плоті, треба вдатися до слів — достоту як прокльонами насилають біду.

Щоб до пуття роззирнутися, їй довелося вийняти сферу — діамантову марку — яку вона носила на щастя. Невеличка спаленька була оздоблена на азішський манір: килими з численними хитромудрими візерунками золотаво-червоної барви та візерунчасті-таки шпалери. Для азішів ці візерунки були ого-го — немовби слова.

Цуп визирнула у вікно. Правда ж, вона здихалася Морока — того чоловіка в чорному зі сріблястим із білою родимою плямою у формі півмісяця на щоці? З мертвим, безживним поглядом? Правда ж, він не ув’язався за нею аж від самої Марабетії? Адже це за пів Рошару звідси! Ну, щонайменше за чверть.

Переконавшись у цьому, вона розмотала мотузку, пов’язану в неї на поясі та на плечах, і, прикріпивши її до дверей вбудованої шафи, спустила інший кінець у вікно. Мотузка натяглася — піднімалися спільники. Неподалік по ніжці ліжка зазміївся В’юнок, звиваючись, наче небесна мурена.

Знизу долинуло перешіптування:

— Ти це бачив? Раз — і нагорі, всередині. А тут не видно ні зачіпочки. Як?..

— Тс-с, — ця репліка належала Гукінові.

Доки злодії по одному залазили до кімнати, дівчинка обнишпорила шафи й шухляди. Потрапивши всередину, її спільники втягнули мотузку й по змозі щільніше зачинили вікно. Гукін уважно глянув на ліани, які виросли на підвіконні з насіння.

Цуп засунула голову в шафу та обмацала дно.

— В цій кімнаті самі лише плісняві шкарбани.

— Ви з моїм небожем залишайтеся тут, — звелів Гукін, — а ми втрьох обшукаємо ближні спальні і незабаром повернемось.

— Певне, припрете цілий лантух таких самих шкарбанів… — відказала Цуп, вигулькнувши назовні.

— От дурне дитя, — кинув ватажок, тицяючи пальцем у шафу, доки один із крадіїв вигрібав ізсередини вбрання та взуття й трамбував у мішок. — Такий одяг відриватимуть із руками. Це саме те, що нам треба.

— А як же справжні цінності? — спитала Цуп. — Сфери, прикраси, витвори мистецтва…

Її такі речі цікавили мало, але дівчинка гадала, що Гукінові потрібні вони.

— Їх надто добре охороняють, — відказав той, доки двоє його підручних швидко зібрали по шафах здобич. — Різниця між фартовим і мертвим злодієм — у розумінні, коли треба рвати кігті, прихопивши вкрадене. Урвавши такий куш, ми рік-два житимемо в розкошах. І нам цього досить.

Один із братів підійшов до дверей, визирнув у коридор і кивнув двом спільникам, які вислизнули за ним.

— Будь насторожі, — промовив Гукін до племінника й причинив за собою двері.

Внизу стояли на шухері Тиґзікк із напарником, пильнуючи найменшої тривоги. Якщо їм здасться, наче щось пішло не так, вони накивають п’ятами й засюрчать у свистки. Гукінів племінник присів коло вікна, наслухáючи — він вочевидь сприймав отримане доручення дуже серйозно. На вигляд йому було років шістнадцять, а це нещасливий вік.

— Як ти так легко залізла на стіну? — запитав підліток.

— Уся річ у спритності, — відказала Цуп. — І плювках.

Той насупився.

— Еге, чарівних плювках.

Хлопець, здавалося, повірив. Ну й ідіот!

— Тобі тут, певне, незвично? — запитав парубійко. — Себто на чужині?

Цуп виділялася. Пряме чорне волосся, яке сягало до пояса (вона носила його розпущеним), смаглява шкіра, округле обличчя. Кожен одразу впізнавав у ній решійку.

— Не знаю, — відказала дівчинка, підходячи до дверей. — Серед своїх я ще ніколи не бувала.

— То ти не з островів?

— Ні. Я виросла в Ралл-Елорімі.

— У… Місті тіней?

— Еге.

— А воно…

— Еге — саме таке, як про нього розповідають.

Цуп визирнула з дверей. Гукін і решта відійшли хтозна-куди. Коридор був із бронзи — і стіни, і геть усе — але по центру тягнувся червоно-синій килим із численними дрібними візерунками ліан. На стінах висіли картини.

Дівчинка відчинила двері навстіж і ступила в коридор.

— Цуп! — Племінник ватажка метнувся до дверей. — Нам було сказано чекати тут!

— І що?

— І те, що нам треба чекати тут! Ми ж не хочемо шукати пригод на голову дядька Гукіна?!

— А навіщо ж забиратися в палац, коли не шукати пригод? — Вона похитала головою. Ну й публіка ці зломщики! — Навкруги отирається стільки багатіїв, що тут має бути цікаво.

А ще тут мала бути дуже смачна їжа.

Дівчинка тихенько вийшла в коридор. В’юнок розростався підлогою поруч неї. Цікаво, що племінник ватажка не залишився в спальні, а несподівано для Цуп рушив слідом.

— Нам не слід цього робити, — мовив він, проминаючи ледь прочинені двері, за якими хтось шурував.

Гукін і його люди, дорвавшись, гребли все, що під руку траплялося.

— То повертайся, — прошепотіла Цуп. Вони дійшли до сходового майданчика. Широкими маршами внизу носилися сюди-туди служники й навіть кілька паршменів, але людей у чиновницьких мундирах було не видно. — А де всі великі цабе?

— Вивчають заявки, — відказав племінник ватажка, який стояв поруч неї.

— Заявки?

— Так, звісно, — підтвердив той. — Коли Верховний помирає, візири, канцеляристи й арбітри отримують шанс заповнити належні анкети й подати заявку на звільнене місце.

— Ви подаєте заявки на посаду імператора? — Цуп не вірила власним вухам.

— Звісно, — підтвердив хлопець. — Для цього треба заповнити купу паперів. І ще написати есей. Претендент має подати надзвичайно змістовний есей.

— Буря забирай! Та ви тут божевільні.

— А що, в інших народів це поставлено ліпше? Коли спалахують криваві війни за успадкування трону? А в нас усі мають шанс. Пакет документів може подати хоч би й чинуша найнижчого рангу. Та що там — на престол може зійти навіть приватник, якщо напише переконливий есей. Одного разу таке вже бувало.

— Схибнутися можна.

— Сказала дівчина, яка говорить сама до себе.

Цуп різко звела на нього очі.

— Тільки не вдавай, що це не так, — промовив Ґукінів племінник. — Я все бачив. Ти розмовляєш із порожнім місцем, наче там хтось є.

— Як тебе звати? — запитала вона.

— Ґокс.

— Ну і ну. Так от, Ґо — я розмовляю сама до себе не тому, що схибнулася.

— А чому ж?

— А тому, що я дивовижна.

Дівчинка рушила сходами вниз і, дочекавшись прогалини між потоком слуг, подалася до шафи-комори з протилежного боку маршу. Ґокс лаявся, але не відставав.

Цуп підмивало прудко сковзнути долом, скориставшись зі своїх диво-здібностей, але потреби в цьому поки не було. А до того ж В’юнок усе бідкався, що вона залучає їх надто часто й наражається на небезпеку «аліментарного дефіциту» — хай що означала ця абракадабра.

Тож вона «сковзнула» до комори в звичайному, повсякденному сенсі й прошмигнула всередину. Не встиг Ґокс заскочити слідом, як Цуп зачинила двері. Позаду дзенькнув посуд на сервірувальному візку: місця було мало, й підлітки заледве втиснулися. Хлопець ворухнувся, знову спричинивши дзенькання, й дівчинка штурхнула його ліктем. Ґокс застиг, бо коридором саме проходили двоє паршменів, несучи барила з вином.

— Тобі варто повернутися нагору, — прошепотіла Цуп. — Тут може бути небезпечно.

— Он як? Прокрастися в буреклятий королівський палац — небезпечно? Хто б міг подумати! Дякую, що сказала.

— Я серйозно, — мовила вона, визираючи з комори. — Біжи нагору й, коли Гукін повернеться, тікай разом із ним. Мене він покине, й миті не роздумуючи. Як, певне, й тебе.

До того ж Цуп не хотіла виявляти своїх диво-здібностей поруч Ґокса. Бо це породжувало запитання та плітки, а дівчинка терпіти не могла ні тих, ні тих. Їй кортіло хоч раз у житті затриматися де-небудь надовше і не бути змушеною рятуватися втечею.

— Ну ні, — тихенько заперечив Ґокс. — Якщо ти збираєшся поцупити щось вартісне, я хочу свою частку — щоб дядько не тримав мене за хлопчика на побігеньках, а дав мені хід.

Гм, то цей хлопець не такий уже й боягуз.

Повз них пройшла служниця, несучи велику тацю, заставлену тарілками. Від аромату їжі, що долинув до Цуп, у животі забурчало. Наїдки багатіїв. Яка смакота!

Провівши служницю очима, злодійка вибралася з комори й рушила слідом. Хоч би Ґокс не напартачив. Гукін вимуштрував його непогано, але скрадатися багатолюдною будівлею — це не так просто.

Подавальниця відчинила потаємні двері в стіні. Службовий хід. Цуп притримала стулку, що зачинялася, і, вичекавши кілька ударів серця, тихенько прочинила і шмигнула досередини. У вузенькому коридорчику було темно й пахло щойно пронесеною їжею.

Ґокс увійшов услід за Цуп і тихо зачинив за ними двері. Подавальниця зникла за рогом попереду — ходів на кшталт цього в палаці, певне, було багатенько. Позаду дівчинки з дверної рами проклюнувся темно-зелений поріст ліан. Він скидався на грибок і покрив спочатку стулку, а відтак ближню стіну.

З гудиння та шматочків кришталю утворилося обличчя В’юнка, який похитав головою.

— Що, надто вузько? — запитала Цуп.

Той кивнув.

— Тут темно й нас важко помітити.

— Господарко, підлога вібрує. Сюди хтось іде.

Із сумом глянувши вслід подавальниці з тацею, дівчинка проштовхалася повз Ґокса і, відчинивши двері, знову вийшла в головний коридор.

Хлопчина вилаявся.

— Ти взагалі знаєш, що робиш?

— Ні, — відказала та й шмигнула за ріг, у широкий коридор, де чергувалися зелені й жовті самоцвітові лампи.

Але там, на жаль, просто на неї йшов слуга в крохмальній чорно-білій уніформі.

Ґокс перелякано ойкнув і гулькнув назад. А Цуп, склавши руки за спиною, спокійнісінько закрокувала вперед.

Дівчинка порівнялася зі служником, чия уніформа видавала в ньому не простого челядника.

— Гей, ти! — гаркнув до неї чоловік. — Що ти тут робиш?

— Господарка бажають пирога, — відказала Цуп, випнувши підборіддя.

— Ох, заради Єзіра! Закуски подають у парку. І пироги також!

— Подають, та не такі, — сказала Цуп. — Господарка бажають ягідного.

Служник скинув руки вгору й запричитав:

— На кухню в протилежний бік. Спробуй-но умовити кухарку. Але вона, боюся, радше відрубає тобі руки, ніж прийме ще одне спецзамовлення. Бурекляті провінційні канцеляристи! На тих, хто потребує особливого харчування, мали завчасно надіслати відповідні заявки!

Чоловік пішов, а Цуп, тримаючи руки за спиною, дивилася йому вслід.

З-за рогу визирнув Ґокс.

— Я гадав, ми покійники.

— Не будь дурнем, — відказала вона, квапливо крокуючи коридором. — Це ще квіточки.

У протилежному кінці цей коридор утворював перехрестя зі ще одним — із таким самим широким килимом по центру, бронзовими стінами й осяйними металевими лампами. Навпроти були двері, з-під яких не пробивалося світло. Роззирнувшись на обидва боки, Цуп кинулася до дверей і, прочинивши їх та зазирнувши всередину, махнула Ґоксові заходити слідом за нею.

— Нам треба пройти цим коридором, — шепнув хлопець, коли Цуп причинила двері, залишивши тільки шпарину, — і він зрештою приведе нас у покої візирів. Тепер там, певне, нікого немає — адже всі в крилі Верховного, на виборах.

— Ти знаєш план палацу? — запитала дівчинка, присівши в густій напівтемряві, коло дверей.

Вони потрапили в якусь наче віталеньку: крізь морок виднілися столик і два-три стільці.

— Еге, — підтвердив Ґокс. — Перш ніж іти на діло, я завчив напам’ять палацові мапи. А ти ні?

Цуп знизала плечима.

— А ще я тут уже одного разу був, — повів далі хлопець. — Приходив подивитися, як спить Верховний.

— Що-що зробити?

— Він публічна особа й громадська власність, — пояснив їй азіш. — Якщо пощастить у лотереї, можна прийти й подивитися, як він спить. Партії глядачів чергуються щогодини.

— Це щось на кшталт дня відкритих дверей?

— Ні, людей пускають постійно. А ще можна подивитися, як він їсть або виконує щоденні ритуали. Якщо Верховний зронить волосину або зріже нігтя, можна спробувати запопасти їх як реліквії.

— Звучить моторошно.

— Хіба трішки.

— А в який бік до його покоїв? — поцікавилася Цуп.

— У той, — відповів Ґокс, указуючи ліворуч по коридору, тоді як покої візирів були праворуч. — Але, Цуп, тобі не варто туди йти. Бо саме там візири й інші великі цабе розглядають заявки. У присутності Верховного.

— Та він же мертвий.

— Я про нового Верховного.

— Але ж його ще не обрали!

— Ну, це трішки дивно, — сказав Ґокс, і в тьмяному світлі з прочинених дверей дівчинці стало видно, як той червоніє — неначе й сам визнаючи, до чого ненормальні всі їхні порядки. — Ми ніколи не зостаємося без Верховного — просто, буває, ще не знаємо, кого ним обрали. Ну, тобто, він живий і вже Верховний — просто зараз — а ми лише надолужуємо втрачене. Тож онде його покої, а візири та преосвященні хочуть визначатися з його кандидатурою при ньому — навіть якщо виберуть того, кого там немає.

— Але ж це безглуздя.

— Ну ні — далеко не безглуздя, — заперечив Ґокс. — Уряд є уряд. Усе це дуже докладно розписано в кодексах і…

Він змовк, бо Цуп позіхнула. Ну й зануди ці азіші! А втім, він хоч натяки розумів.

— Хай там як, — повів далі хлопець, — а кожен, хто чекає в парку, сподівається виклику на співбесіду. Хоча до цього може й не дійти. Преосвященному Верховним не стати — всі вони занадто зайняті відвідуванням і благословенням сіл по всьому королівству — а от візир цілком може, і саме вони здебільшого подають найліпші заявки. Зазвичай обирають одного з них.

— У покої Верховного, — сказала дівчинка. — Ось куди несли ту їжу.

— А чого ти так на ній зациклилася?

— Бо збираюся повечеряти нею, — відказала Цуп — тихо, але рішуче.

Переляканий Ґокс закліпав очима:

— Що-що?

— Я збираюся повечеряти їхньою їжею, — мовила та. — У багатіїв найсмачніша їжа.

— Але… в покоях візирів можуть бути сфери…

— Ет, — зронила Цуп, — я все одно витрачу їх на їжу.

Красти те, що всі, було нецікаво — їй кортіло справжнього виклику. Останні два роки вона обирала найскладніші для злому об’єкти. Проникала туди.

І їла тамтешню їжу.

— Ходімо, — сказала Цуп і, вийшовши з дверей, повернула ліворуч, до покоїв Верховного.

— Ти й справді схиблена, — шепнув Ґокс.

— Нє-є. Мені просто нудно.

Той глянув у протилежний бік.

— А я піду в покої візирів.

— Як хочеш, — відказала дівчинка. — Я б на твоєму місці повернулася нагору. Тобі бракує вміння для таких речей. Тримайся мене, бо ще втрапиш у халепу.

Хлопець повагався, але зрештою таки шмигнув праворуч. Цуп закотила очі.

— Навіщо ви взагалі з ними зв’язалися? — спитав В’юнок, виповзаючи з віталеньки. — Чому не проникли сюди самостійно?

— Про всю цю історію з виборами пронюхав Тиґзікк, — відповіла «Спустошувачу» дівчинка. — Він і сказав мені, що залізти в палац найліпше сьогодні ввечері. Тож я йому завинила. А ще я хотіла бути тут на той випадок, якщо Тиґзікк, бува, потрапить у халепу й потребуватиме моєї допомоги.

— І що вам за клопіт?

А й справді?

— Хтось має бути небайдужий, — відказала Цуп, рушаючи коридором. — Адже сьогодні таких надто мало.

— І це говорить зломщиця та злодійка…

— Атож. Але не мокрушниця.

— Дивні у вас, господарко, уявлення про мораль.

— Не городи дурниць, — парирувала Цуп. — Уявлення про мораль дивні всі до єдиного.

— Мабуть, так.

— А надто для Спустошувача.

— Я не…

Цуп широко всміхнулася і квапливо закрокувала в бік покоїв Верховного. Зазирнувши в бічний коридор і помітивши в його дальньому кінці охоронців, вона зрозуміла: знайшла. Еге. Ті двері були такі гарні, що не могли належати нікому іншому, крім імператора. Багаті двері ставлять лише найзаможніші. Щоб витрачати гроші на якісь там двері, вони мають просто через вуха перти.

Охоронці становили проблему. Опустившись навколішки, Цуп визирнула з-за рогу. Коридор, що вів до імператорських покоїв, був вузенький, мов провулок. Розумно — таким коридорчиком не скрадешся. Та й двоє вартових не нудилися на посту, а були з тих, які всім виглядом неначе промовляли: «Ми звідси ні на крок, і жарти з нами погані». Вони трималися так прямо, наче хтось запхав їм у дупи по держаку від мітли.

Цуп глянула вгору, на високу стелю. Багатії полюбляли приміщення з високими стелями. Бідняки побудували б там ще один поверх, для тітоньок із кузенами, — а багатії натомість марнували місце. Ось вам і доказ: грошви в них аж стільки, що її можна викидати на вітер.

Тож обкрадати їх здавалося цілком раціональним.

— Онде, — шепнула дівчинка, вказуючи на вузенький декоративний карниз, що тягнувся вздовж стіни нагорі.

Пройти ним за такої ширини годі й мріяти — якщо ти, звісно, не Цуп. Але, на її щастя, Цуп — це вона. А ще там було темнувато: сферолюстри висіли низько, й дзеркала відбивали їхнє світло додолу.

— Нагору, — звеліла дівчинка.

В’юнок зітхнув.

— Роби, що велено, бо підстрижу.

— Ви… підстрижете мене?

— Звісно.

Це прозвучало як погроза, адже так?

«Спустошувач» поплівся вгору по стіні, даючи Цуп за що вхопитися. А ліани в коридорі позад них уже щезали, кристалізуючись і розсипаючись на порох.

— Чому вони тебе не помічають? — шепнула дівчинка. Їхнє знайомство протривало вже багато місяців, але вона його про таке ніколи не питала. — Тому, що тебе видно тільки тим, хто чистий серцем?

— Жартуєте?

— Ніскілечки. Про це оповідають легенди, перекази й таке інше.

— О, я не про саму теорію — вона не сміховинна, — відказав В’юнок, промовляючи з ближнього шматочка ліани, де зелень заворушилася, немовби вуста. — Просто подумати лишень, що чистою серцем ви вважаєте не кого іншого як себе.

— Так і є, — тихенько буркнула Цуп, піднімаючись. — Я чиста серцем, бо дитина й таке інше. Така до бурі чиста, що замало не відригую веселкою.

Коли вони дісталися карниза, В’юнок знову зітхнув — він мав таку манеру — й повився обіч нього, роблячи той трішки ширшим. Ступивши на звис, Цуп, обережно балансуючи, кивнула «Спустошувачу». В’юнок потягнувся далі вздовж карниза, а відтак повернувся назад і знову поплівся вгору, доки, опинившись у дівчинки над головою, не став рости горизонтально, щоб вона могла триматися руками. Маючи додатковий дюйм опори під ногами та поручень угорі, Цуп змогла просуватися боком, животом до стіни. Зробивши глибокий вдих, вона звернула з-за рогу в коридор з охороною.

Злодійка повільно просувалася вздовж карниза, а В’юнок, снуючись узад-вперед, забезпечував її опорами для ніг і поручнями. Вартові не здіймали галасу. В неї виходило.

— Вони мене не бачать, — мовив В’юнок, тягнучись угору поруч Цуп, щоб утворити їй черговий поручень, — бо я здебільшого існую в Царстві пізнання, хоч і перемістив свою свідомість сюди, в Царство матерії. За бажання, я можу явитися будь-кому, але мені це нелегко. Деякі спрени в цьому сенсі вправніші, а деякі — навпаки. Хоча, звісно, хай яку подобу я приберу, а відчути мене на дотик не може ніхто, бо в цьому Царстві я, вважайте, нематеріальний.

— Ніхто, крім мене, — шепнула Цуп, дюйм за дюймом просуваючись коридором.

— І ви не мали б, — промовив той стривоженим тоном. — Що ви попросили в моєї матері, коли ходили до неї?

Цуп залишила це запитання без відповіді — надто він цікавий, буреклятий Спустошувач. Зрештою дівчинка добулася в кінець коридору. Двері були просто під нею. Але саме там, на жаль, стояли й охоронці.

— Не схоже, щоб ви до пуття продумали, що робите, господарко, — кинув В’юнок. — Ви хоч обміркували, як збираєтеся діяти, коли дістанетесь сюди?

Та кивнула.

— І як же?

— Чекатиму, — прошепотіла вона.

І стала чекати, притискаючись животом до стіни, а її п’яти звисали з карниза за п’ятнадцять футів над охоронцями. Цуп не хотіла впасти. Дівчинка була майже певна, що диво-здібностей стане, щоб пережити падіння — проте якщо її помітять, гру буде скінчено. Їй доведеться тікати — й плакала тоді бодай якась вечеря.

На щастя й на жаль, її задум виявився правильним. Бо в дальньому кінці коридору з’явився ще один вартовий — засапаний на вигляд і неабияк розгніваний. Решта двоє підбігли до нього, і той, обернувшись, тицьнув пальцем в інший бік.

Ось він, її шанс. В’юнок відростив ліану, що спускалася донизу, і Цуп схопилася за неї. Дівчинка відчувала долонями, що між вусиків ліани випирають кристали, але ті були гладенькі й огранені, а не гострі й кутасті. Крадійка з’їхала по ній, мов по канату, й зупинилася при самій землі.

Вона мала всього кілька секунд.

— …спіймали злодія, що намагався обікрасти покої візирів, — говорив новоприбулий охоронець. — У нього можуть бути спільники. Тож пильнуйте. Присягаюся Єзіром! Повірити не можу, що вони на це наважились. У такий вечір!

Цуп прочинила двері в імператорські покої і зазирнула досередини. Велика зала. Чоловіки й жінки довкола столу. У її бік ніхто не дивився. Вона прослизнула в двері.

І явила свої диво-здібності.

Пригнувшись, дівчинка кинулася вперед, і на мить підлога — килим та деревина під ним — утратили для неї тертя. Цуп ковзнула, наче по льоду, й безшумно перетнула десять футів відкритого простору. Під час таких Плинів вона ставала нестримною. Крадійка вислизала з пальців тих, хто пробував її схопити, і, здавалося, могла ковзати вічно — не спиняючи диво-здібностей, можна було б долинути чи не до самого буреклятого океану!

Але сьогодні Цуп спинилася під столом і пальцями — вони не ковзали — нейтралізувала Плин у ногах. У животі протестно забурчало. Вона потребувала їжі. Якнайшвидше. Бо залишиться без диво-здібностей.

— Хтозна чому, але якась частина вашого єства перебуває в царстві Пізнання, — промовив В’юнок, згортаючись клубочком коло неї та здіймаючи звивисте плетиво ліан, здатних утворювати обличчя. — Іншого пояснення вашої здатності відчувати спренів на дотик я не знаходжу. А ще вам до снаги синтезувати Буресвітло просто з їжі.

Дівчинка знизала плечима. В’юнок завжди таке варнякав — намагався спантеличити її, клятий Спустошувач. Та з відповіддю поки доведеться зачекати. Бо хоча тим, хто стояв довкола столу, його тарабарщину було не почути, Цуп вони могли засікти.

Їжа була десь тут. Злодійка вловлювала її пахощі.

— Але чому? — дивувався В’юнок. — Чому вона дарувала тобі — дитині — цей неймовірний талант? Адже рід людський охоплює солдатів, величних королів, видатних учених. А вона натомість обрала тебе.

Їжа, їжа, їжа. Пахло неймовірно. Цуп поповзла під довгим столом, а над нею дуже стурбованими голосами перемовлялися чоловіки та жінки.

— Делксі, твоя заявка вочевидь найкраща.

— Що?! Та в мене лише в першому абзаці три описки!

— Я й не помітив.

— Не помітив він… Ще й як помітив! Але все це пусте, бо в Аксікка есей явно ліпший.

— Тільки не втягуй мене знову в цю історію. Я дискваліфікований і не годжуся у Верховні. В мене хвора спина.

— Ашно Мудрий мав хвору спину і став одним із найвидатніших емулійських Верховних.

— От іще! Мій есей — маячня божевільного, і вам це відомо.

В’юнок переміщувався поруч Цуп.

— Мати махнула на людство рукою. Я це відчуваю. Їй стало байдуже. Тепер, коли Його більше немає…

— Ця суперечка нам не до лиця, — долинув владний жіночий голос. — Треба голосувати. Люди чекають.

— Оберімо когось із тих дурнів у парку.

— Їхні есеї були просто жахливі. Лише поглянь, що понаписувала Пандрі у своєму.

— Йой… Мені… Половини слів я навіть не розумію, але на позір вони таки нецензурні.

Почуте зрештою привернуло увагу крадійки, і вона підвела очі на стіл угорі. Майстерна лайка? «Ну ж бо, зачитайте кілька прикладів», — подумала Цуп.

— Нічого не поробиш — доведеться обирати з-поміж них, — заперечив уже знайомий жіночий голос, який звучав дуже владно. — Кадасікси й Зірки, ситуація безпрецедентна. Що нам робити, коли стати Верховним не хоче ніхто?

Ніхто не хоче стати Верховним? Це що ж, уся країна раптом набралася розуму? Цуп повзла далі. Багатство здавалося привабливим і таке інше — але стояти на чолі стількох людей? Суща мука та й годі.

— Певне, варто обрати найгіршу заявку, — запропонував якийсь голос. — За поточних обставин, це буде ознакою найрозумнішого претендента.

— Усього за два місяці вбито шістьох різних монархів, — пролунав іще один голос, новий. — По всьому Сходу вирізають великих князів, релігійних лідерів. А потім за один-єдиний тиждень убивають двох Верховних. Буря забирай! Я вже починаю думати, наче настала чергова Руйнація.

— Еге, Руйнація в особі однієї людини. Допоможи Єзір тому, кого ми оберемо, бо це смертний вирок.

— Ми й так надто довго відкладали. Ці тижні очікування без Верховного зашкодили Азіру. Оберімо з цього стосу найгіршу заявку — та й по всьому.

— А що, як ми оберемо того, хто невдавано недолугий? Адже дбати про королівство — наш обов’язок, хай на який ризик наражається наш обранець.

— Але обираючи з-поміж себе найліпших, ми прирікаємо нашу красу та гордість на смерть від меча… Єзіре допоможи нам! Преосвященний Етіде, тут не завадила б молитва про напучення. Треба, щоб сам Єзір явив нам свою волю. Може, якщо ми зробимо правильний вибір, він захистить таку людину власною рукою.

Цуп доповзла до краю стільниці і глянула на фуршетний столик з іншого боку зали. Як тут усе по-азішському! Скрізь завитки гаптування й такі вишукані килими, що якась бідолашна ткаля, певне, осліпла над ними. Темні кольори й приглушене світло. А на стінах — картини.

«Гм, — подумала дівчинка, — а он із тієї хтось зішкріб обличчя». І хто ж це зіпсував таке чудове полотно з усіма Вісниками в ряд?

Скидалося на те, що фуршету ніхто не торкався. В животі бурчало, але Цуп чекала, щоб увагу всіх присутніх щось відволікло.

І незабаром дочекалася. Відчинилися двері. Певне, вартові прийшли доповісти про впійманого злодія, Ґокса. Доведеться їй пізніше визволити бідолаху.

Але просто тепер настав час попоїсти. Так само стоячи навколішках, Цуп ринула вперед і, спрямувавши диво-здібності на Плин у ногах, ковзнула підлогою і схопилася за ніжку фуршетного столика. Сила інерції плавно крутнула її довкола цієї «осі» й загнала під стіл. Крадійка пригнулася, прихована скатертиною від людей по центру кімнати, й позбулася Плину в ногах.

Чудово. Цуп сягнула рукою вгору і, схопивши зі столика булку з начинкою, відкусила шматок і завмерла.

Чому всі присутні раптом затихли? Дівчинка ризикнула визирнути з-за стільниці.

Він був тут.

Той рослявий азіш із білою плямою на щоці, схожою на півмісяць. У чорному форменому сюртуку з двома рядами срібних ґудзиків на грудях, з-під якого прозирав тугий сріблястий комірець сорочки, та в цупких рукавицях із розтрубами, які сягали до середини передпліч.

З мертвими очима. Втілення самого Морока.

«О, ні».

— Що це означає?!

Голос належав візирці в модному тепер просторому мундирі з широченними рукавами. Візерунок її головного убору ефектно контрастував із сюртучним.

— Я тут, щоб затримати злодійку, — відповів Морок.

— Ви усвідомлюєте, де перебуваєте? Та як ви смієте переривати…

— Я маю всі потрібні документи, — мовив Морок.

Він говорив цілком беземоційно — жодного роздратування через грубий окрик, жодної пихи або зверхності. Анічогісінько. За ним увійшов один із поплічників у чорному зі сріблятим, але скромнішому однострої і простягнув своєму начальникові акуратний стосик паперів.

— Констеблю, документи — це добре, — відказала візирка. — Але тепер не час для…

Цуп кинулася тікати.

Інстинкти зрештою притлумили подив, і крадійка помчала, перестрибуючи кушетку, до задніх дверей. А поруч неї смужкою спішив В’юнок.

Вона зубами відірвала шматок булки — без їжі їй було не обійтися. За тими дверима мала бути спальня, а в спальні — вікно. Дівчинка розчахнула двері й кинулася в пройму.

З темряви по той бік дверей на неї хтось замахнувся.

Дубець зацідив їй у груди. Хруснули ребра. Цуп охнула й повалилася долілиць на підлогу.

А з темряви опочивальні виступив іще один поплічник Морока.

— Спрогнозувати можна навіть хаотичне, якщо до пуття його вивчити, — сказав Морок, і його кроки загупали долом позаду крадійки.

Дівчинка зціпила зуби й згорнулася в клубок на підлозі. «Я не встигла підкріпитися…» Яка ж вона голодна!

Але кілька з’їдених-таки шматків робили свою справу. Всередині з’явилося знайоме відчуття — неначе буря в жилах. Диво-здібності розтікалися тілом. Груди зцілювалися, і біль відступав.

В’юнок закружляв довкола неї, низаючи петлі ліан, які випускали на підлогу листки, — знов і знов. Морок підступив уже близько.

«Тікай!» Вона зірвалася накарачки. Той ухопив її за плече, але дівчинка змогла вирватися й прикликала свої диво-здібності.

Аж тут Морок чимось у неї метнув.

Як виявилося, маленькою твариною, котра скидалася на крєм’ячка, але з крилами — щоправда, зв’язаними, як і лапки. Вона мала дивну мордочку: не крабоподібну, як у крєм’ячка, а радше як у крихітного сокирогончака — зі щелепами, пащею та очима.

Тваринка здавалася хворою, а її мерехтливі очиці були повні болю. І звідки дівчинка це знала?

Істота висмоктала з неї всі диво-здібності. Цуп так і бачила, як вони виливаються — від неї до створіння струмувала блискотлива білизна́. А те, роззявивши пащу, впивало її.

Цуп раптом відчула сильну втому та страшенний голод.

Морок передав істоту одному з підручних, який посадив її в чорну торбу, а відтак сховав до кишені. Дівчинка була певна, що візири — які обурено з’юрмилися коло столу — нічого не бачили: Морок стояв до них спиною, а двоє його поплічників застували цю картину з боків.

— Не підпускайте її до сфер, — звелів Морок. — Не можна дозволяти, щоб вона Інвестувала енергію в себе.

Цуп охопила паніка: вона відчула такий жах, якого не знала вже багато років — аж відколи залишила Ралл-Елорім. Дівчинка борсалася, виривалася й кусала Морока за руку, але той навіть звуку не видобув. Він ривком підвів її на ноги й передав помічникові, який заламав їй руки за спину — так сильно, що вона аж охнула від болю.

Ні. Вона звільниться! Її так просто не взяти! Вбитий горем В’юнок і далі снував на підлозі кола. Як на Спустошувача, він був непоганий.

Морок обернувся до візирів:

— Я вас більше не потривожу.

— Господарко! — вигукнув В’юнок. — Погляньте!

На підлозі лежала напівз’їдена булка: коли дубець уперіщив, крадійка її зронила. «Спустошувач» кинувся до знахідки, але тільки й зміг, що трішки поворухнути її. Цуп борсалася, силкуючись вирватися, однак без бурі всередині вона була просто дитина, яку тримає вимуштруваний солдат.

— Констеблю, характер вашого вторгнення викликає в мене сильне занепокоєння, — сказала головна візирка, перебираючи стіс документів, які зронив Морок. — Ваші папери в порядку, і я бачу, що ви навіть додали клопотання — котре вдовольнили арбітри — про обшук палацу з метою виявлення цієї обірванки. Але вона, поза сумнівом, не варта того, щоб турбувати священний конклав. Звичайнісінька злодійка.

— Правосуддя не може чекати, — відказав на це Морок. Абсолютно спокійно. — А ця злодійка — далеко не «звичайнісінька». З вашого дозволу, ми звільнимо вас від своєї присутності.

Хоча Морокові, здавалося, було байдуже, дають йому цей «дозвіл» чи ні. Він рушив до дверей, а його поплічник поволік затриману слідом за ним. Цуп дотяглася до булки ногою, але тільки й змогла, що відшпурнути її ще далі — під довгий стіл біля членів конклаву.

— Це ухвала смертного вироку, — здивовано сказала візирка, підносячи перед очі останній аркуш у стосі. — Ви стратите дитину? За саму лише крадіжку?

Її стратять? «Ні. Ні!»

— Обтяжену проникненням до палацу Верховного та перешкоджанням сесії священного конклаву, — озвався Морок від дверей.

Він зустрівся з жінкою очима. Та спершу витримувала його погляд, але потім знітилася.

— Я… — забелькотіла вона. — А, так… е-е… звісно, констеблю.

Морок, відвернувшись, відчинив двері. Візирка сперлася одною рукою об стіл, а другою взялася за голову.

Посіпака поволік Цуп до пройми.

— Господарко! — вигукнув В’юнок, звиваючись поблизу. — Ой… ой, біда. Із цим чоловіком щось не так! Щось дуже-дуже негаразд. Вам варто залучити свої здібності.

— Я намагаюся, — прохекала крадійка.

— Ви дозволили собі надто охлянути, — промовив «Спустошувач», — і це погано. Бо завжди зуживали весь запас… Замало тілесного жиру… Можливо, річ у цьому. Я не знаю, як це влаштовано!

Затримавшись коло виходу, Морок глянув на люстри з осяйними самоцвітами й дзеркалами, які низько звисали в коридорі за дверима, і, здійнявши руку, зробив наказовий жест. Його поплічник — не той, який утримував Цуп — пройшов у коридор і, розшукавши шнури, за допомогою яких регулювали їхню висоту, підтягнув світильники вище.

Дівчинка силкувалася прикликати свої диво-здібності. Ну ж бо, хоч крапельку — багато їй не треба.

Але в тілі відчувалася знемога. Виснаженість. Вона й справді зловживала диво-здібностями. Її паніка й відчай чимраз наростали, але Цуп не здавалася.

Помічник у коридорі закріпив світильники аж під стелею, а неподалік очільниця візирів перевела погляд із Морока на Цуп.

— Благаю, допоможіть… — беззвучно промовила та.

Візирка буцімто несамохіть штовхнула стіл, який вдарив у лікоть чоловіка, що утримував дівчинку. Той вилаявся, розтискаючи забиту руку.

А крадійка, вириваючись із його хвату, кинулася на підлогу й поповзла вперед, під стіл.

Але конвоїр схопив її за щиколотки.

— Що це було? — запитав Морок холодно-беземоційним тоном.

— Я послизнулася, — відказала візирка.

— Глядіть мені.

— Це що, погроза? Я вам непідвладна, констеблю.

— Мені всі підвладні.

Його тон і досі не виказував жодних емоцій.

Цуп, відбрикуючись, борсалася під столом. Мороків посіпака тихо вилаявся й, виволікши дівчинку за щиколотки, ривком поставив її на ноги. Його ж господар із непроникним обличчям спостерігав за процесом.

З напівз’їденою булкою в зубах вона зустрілася з ним поглядом і, не відводячи очей, хутко жувала й ковтала.

Цього разу Морок таки виказав емоцію — спантеличення.

— То все це було заради булки? — спитав він.

Цуп не відповіла.

«Ну ж бо…»

Її провели коридором, а відтак звернули за ріг. Один із підручних біг попереду, цілеспрямовано виймаючи сфери з настінних світильників. Вони що, також злодії? Але ні — після того, як дівчинка пройшла, поплічник метнувся назад і повернув заряди на місце.

«Ну ж бо…»

Коли вони проминали палацового вартового у великому коридорі, що тягнувся за вужчим, солдат зауважив щось у вигляді Морока — певне, зсукану в азішських кольорах мотузяну пов’язку в того на плечі — й віддав йому честь.

— Констеблю, сер! Ви впіймали ще одну злодюжку?

Морок зупинився, й охоронець відчинив перед ним двері поряд із собою. Всередині, між двох вартових, сидів на стільці зсутулений Ґокс.

— То без спільників таки не обійшлося! — вигукнув один із вартових і ляснув хлопця по обличчю.

Позаду Цуп охнув В’юнок:

— А це вже однозначно зайве!

«Ну ж бо…»

— Вас це не стосується, — сказав до охоронців Морок, чекаючи, доки один із його поплічників здійснить ті самі дивні маніпуляції із самоцвітами.

Нащо вони клопоталися виймати їх, щоб потім повернути?

Всередині дівчинки щось ворухнулося — немовби вихорець, який віщує буревій.

Морок різко звів на неї очі.

— Щось не…

Диво-здібності повернулися.

Кожна частина її тіла, крім ступнів і долонь, стала ковзкою, Плинною. Цуп смикнула рукою, і та вислизнула з пальців конвоїра, кинулась уперед, упала навколішки й просковзнула під п’ястком Морока, що потягнувся до неї.

В’юнок, тріумфально скрикнувши, метнувся до господарки, а та заходилася молотити кінцівками по підлозі — немов пливучи — і з кожним змахом рук гнала себе вперед. Цуп стриміла палацовим коридором, і коліна ковзали по підлозі не гірше від змащених.

Її поза була не надто статечна, але статечність вона залишить багатіям, які мали час вигадувати ігри й бавитися в них одне з одним.

Дівчинка миттю неабияк розігналася й стриміла так швидко, що «не впоралася з керуванням»: послабивши диво-здібності, Цуп спробувала скочити на ноги, але натомість врізалася в стіну, якою закінчувався коридор, і повалилася, розкинувши руки-ноги.

Але оговталася й широко всміхнулася. Цього разу все пройшло куди ліпше, ніж під час кількох останніх спроб. Особливо бентежною стала найперша: Плину було стільки, що крадійці не вдавалося навіть утриматись навколішках.

— Цуп! — вигукнув В’юнок. — Ззаду!

Та озирнулася вглиб коридору. Вона могла заприсягтися: Морок ледь помітно сяяв і, поза сумнівом, біг надто швидко.

Він теж мав диво-здібності!

— Так нечесно! — крикнула Цуп.

Зірвавшись на ноги, крадійка кинулася в бічний коридорчик — той, куди прокрадалася з Ґоксом. У тілі знову починала відчуватися втома. На одній булці далеко не заїдеш.

Вона щодуху помчала службовим ходом, і випадкова служниця, звереснувши, відскочила, немовби побачила пацюка. Із заносом звернувши за ріг коридору, дівчинка побігла на пахощі і ввірвалася в кухню.

Цуп понеслася крізь людську товкотнечу всередині. А за мить двері позад неї розчахнулися. Морок.

Не звертаючи уваги на переляканих кухарів, крадійка вискочила на довгу стільницю й завдяки Плину в ногах поїхала нею боком, зчиняючи гуркіт мисками й сковородами, котрі летіли додолу. Досягши протилежного кінця, Цуп зіскочила, а Морок тим часом, стискаючи високо занесеного Сколкозбройця, проштовхувався між кухонної обслуги, яка збилася в купу.

Він не лаявся. Хоча який же чоловік не лається, дратуючись? Лайка дає відчуття твоєї справжності.

Проте Морок, звісно, не був справжньою людиною. Чого-чого, а цього Цуп була певна.

Схопивши з паркої тарелі сосиску, вона рвонула в коридор для прислуги. Дівчинка жувала на бігу, а В’юнок вився по стіні поруч неї, залишаючи смугу темно-зелених ліан.

— Куди ми? — спитав «Спустошувач».

— Подалі звідси.

Позаду розчахнулися двері. Крадійка завернула за ріг, де застала зненацька стайничого, але завдяки диво-здібностям притислася до стіни вузенького коридорчика й легко прослизнула повз нього.

— На кого я перетворився? — бідкався В’юнок. — Краду по ночах, тікаю від чудовиськ. А був садівником. Чудовим садівником! Помилуватися кристалами, які я вирощував зі свідомостей вашого світу, сходилися хоч Криптики, хоч спрени честі. А тепер таке! На кого я перетворився?

— На скиглія, — прохекала Цуп.

— Нісенітниця.

— А, то ти завжди таким був?

Дівчинка озирнулася через плече. Морок запросто штовхнув стайничого додолу й перескочив через нього, майже не сповільнивши бігу.

Цуп домчала до дверей і, врізавшись у них плечем, знову вискочила в розкішний коридор.

Щоб вирватися з палацу, вона мала розшукати вікно. Бо досі втікачка просто описала коло й знову повернулася в крило поблизу покоїв Верховного. Інтуїтивно обравши напрямок, Цуп побігла туди, але на її шляху з-за рогу раптом з’явився один із Морокових поплічників — також Сколкозбройний. От не фартить!

Крадійка повернула в протилежний бік і ледве проскочила повз Морока, який саме вийшов із коридору для слуг. Вона увернулася від його Сколкозбройця тільки тому, що підпірнула під удар і, ставши Плинною, сковзнула по підлозі. Але цього разу звелася на ноги, не спотикаючись. Що ж, і то добре.

— Хто вони такі? — поцікавився В’юнок, тримаючись поруч неї.

Цуп тільки хмикнула.

— Чому вони так вами переймаються? І що то за мечі? Бо з ними щось не те…

— Це Сколкозбройці, — пояснила Цуп. — Кожен такий клинок вартує цілого королівства. Їх створено, щоб знищувати Спустошувачів…

І в переслідувачів їх було аж два. Здуріти можна.

«Їх створено, щоб знищувати Спустошувачів…»

— Річ у тобі! — крикнула дівчинка на бігу. — Вони прийшли по тебе!

— Ну що ви? Звісно, ні!

— Так, так. Але не бійся. Ти мій, і я тебе їм не віддам.

— Яка зворушлива відданість! І неабияка неповага, — відказав на це В’юнок. — Але вони прийшли не по…

Аж раптом у коридорі попереду з’явився другий із Морокових посіпак. У заручниках у нього був Ґокс.

До горла підлітка був приставлений ніж.

Крадійка різко спинилася. А хлопчина, котрий влип по самі вуха, розрюмсався.

— Ані руш, — промовив чоловік, — бо я порішу його.

— Жалюгідний покидьок із брудними прийомами, — кинула Цуп і сплюнула вбік.

Ззаду загупали кроки Морока, до якого долучився інший підручний. Її оточили. Власне, вхід до покоїв Верховного був просто попереду, хоча тепер візири з преосвященними висипали в коридор і шварготіли між собою на підвищених тонах.

Ґокс плакав. Бідолашний дурник.

Що ж, такі речі ніколи не закінчуються добре. Цуп нутром відчувала — вона, власне, завжди покладалася на чуття — що ворог блефує. Він законник і не піде на холоднокровне вбивство заручника. Крадійка рвонула вперед.

І Мороків поплічник перерізав Ґоксові горло.

На одяг хлопця ринула багряна кров. Убивця відпустив його й відсахнувся, неначе злякавшись того, що накоїв.

Цуп заціпеніла. Він не міг… Він не…

Морок схопив її ззаду.

— Погана робота, — беземоційним тоном сказав він підручному, але дівчинка його заледве чула. «Стільки крові». — Тебе покарають.

— Але ж я мав утілити свою погрозу в життя… — виправдовувався поплічник.

— Ти не зібрав потрібних паперів, що узаконили б убивство в цьому королівстві, — відказав на це Морок.

— А хіба ми не стоїмо над їхніми законами?

Морок аж випустив Цуп і, підійшовши, вмазав посіпаці ляпаса.

— Без закону не залишиться нічого. Ти коритимешся їхнім правилам і визнаватимеш норми їхнього правосуддя. Закон — це все, що в нас є. Єдина безсумнівна річ у цьому світі.

Цуп прикипіла поглядом до хлопця на порозі смерті, який затискав руками шию, наче силкуючись зупинити кровотечу. Ці його сльози…

Ззаду підходив інший поплічник Морока.

— Тікайте! — вигукнув В’юнок.

Цуп здригнулася.

— Тікайте!

І вона кинулася бігти.

Проскочила повз Морока й проштовхалася крізь візирів, які зойкали і охали з побаченої смерті. Влетівши в покої Верховного, вона сковзнула через стіл, схопила з таці ще одну булку, метнулася в спальню і за мить була за вікном.

— Уверх, — сказала дівчинка В’юнкові, а відтак запхала в рот булку.

«Спустошувач» поплівся вгору по стіні, й Цуп, обливаючись потом, подерлася вище. А за мить із вікна під нею вистрибнув один із Морокових людей.

Поблискуючи в темряві Сколкозбройцем, що віддзеркалював зоряне світло, він метався припалацовою територією, роззираючись на всі боки в пошуках Цуп, але вгору не глянув.

Тож злодійка благополучно досягла купола і сховалася серед тіней. Сіла навпочіпки, обхопивши руками коліна, й відчула озноб.

— Ви його заледве знали, — сказав В’юнок. — Але горюєте.

Дівчинка кивнула.

— Ви бачили багато смертей, і мені це відомо. Хіба ви до них не звикли? — спитав він.

Та похитала головою.

Внизу Мороків поплічник віддалявся, чимраз розширюючи радіус пошуків. Цуп була вільна. Вона мала лише перетнути купол, зісковзнути по стіні з протилежного боку і зникнути.

А що то за рух на мурі, яким обнесено припалацову територію? Так, ті рухомі тіні — люди. То решта злодіїв перелазили на той бік, щоб зникнути в темряві. Як вона й очікувала, Гукін покинув племінника.

Хто оплаче Ґокса? Ніхто. Його забудуть, викреслять із пам’яті.

Цуп розімкнула руки й поповзла випуклою цибулиною даху до вікна, крізь яке допіру проникла в палац. Ліани з насіння, на відміну від В’юнкових, були досі живі. Вікно заросло ними, й вітер погойдував їхнє листя.

«Рятуйся! — волали інстинкти. — Тікай!»

— Недавно ти говорив про якусь Ре… — прошепотіла Цуп.

— Регенерацію, — підказав В’юнок. — Кожен зв’язок дає змогу повелівати двома Сплесками. Ви маєте вплив на ріст.

— А я можу застосувати його, щоб урятувати Ґокса?

— Якби ви мали ліпшу підготовку… тоді так. А наразі, сумніваюся. Ви не дуже сильна й не надто вправна, а він, мабуть, уже мертвий.

Цуп торкнулася одної з ліан.

— Чому вам небайдуже? — спитав В’юнок знову.

У його тоні лунала цікавість. Не докір, а намагання зрозуміти.

— Бо комусь має бути небайдуже.

Цього разу Цуп — хай що вона відчувала нутром — вчинила навпаки і, залізши крізь вікно, стрілою перетнула кімнату.

В горішній коридор. На сходи. Вона навіть не збігла, а зіскочила ними, пролетівши більшість дистанції. У двері. Ліворуч. По коридору. Знову ліворуч.

У багато декорованому коридорі юрмилися люди. Змішавшись із людською товкотнечею, крадійка пробралася наперед. Диво-здібності для цього не знадобилися — Цуп прослизала там, де натовп був менш щільний, аж відколи почала ходити.

Ґокс лежав у калюжі крові, яка темніла на розкішному килимі, а довкола нього стишено перемовлялися охоронці й візири.

Цуп підповзла до хлопця, чиє тіло ще не охололо, але кров, здавалося, спинилась. Ґоксові очі були заплющені.

— Надто пізно? — шепнула дівчинка.

— Не знаю, — відказав В’юнок, звиваючись поруч неї.

— Що мені робити?

— Я… Господарко, я не певен. Перехід у ваше царство дався мені важко й, попри вжиті застережні заходи, залишив прогалини в пам’яті. Я…

Цуп поклала Ґокса на спину, обличчям до неба. Їй справді мало бути байдуже до цього хлопця. Вони заледве встигли познайомитися, й він повівся по-дурному. Вона ж казала йому повертатися нагору.

Але в цьому була вся Цуп. Інакше вона не могла.

«Я маю пам’ятати про забутих».

Цуп нахилилася над Ґоксом і, торкаючись його чола своїм, зробила видих. Із її вуст злетіло не знати що — пасмо осяйного світла — й зависло перед губами хлопчини.

«Ну ж бо…»

Хмаринка прийшла в рух і всоталася в Ґокса крізь рот.

На плече Цуп лягла чиясь рука й відтягнула її від хлопчини. Дівчинка обм’якла, відчуваючи раптову знемогу — таку, що навіть триматися на ногах було важко.

— Пішли, — сказав Морок і поволік її подалі від натовпу.

Ґокс ворухнувся, й візири, охнувши, зосередили всю увагу на хлопцеві, а той, застогнавши, підвівся в положення сидячи.

— Схоже, що ти — Вістретанцівниця, — зронив він, ведучи її коридором, доки гамірка юрба прилинула до Ґокса. Цуп спотикалася, але чоловік не давав їй упасти. — А я все гадав: до якого ж із двох орденів ти належиш?

— Це диво! — вигукнув хтось із візирів.

— Єзір явив нам знак! — сказав якийсь преосвященний.

— Вістретанцівниця? — перепитала дівчинка. — Я не знаю, що це означає…

— Вістретанцівники були колись славетним орденом, — пояснив Морок, ведучи її коридором. Увага кожного була прикута до Ґокса, й на них ніхто не дивився. — Ти дієш наосліп, а вони були сама краса та грація. Їм було до снаги промчати на швидкості найтоншим канатом, перетанцьовувати з даху на дах і нестися полем бою, наче стрічка на вітрі.

— Звучить… дивовижно.

— Ще б пак. Шкода, що вічна зашореність заважала їм правильно оцінити порівняльну важливість речей. Здається, ти теж маєш їхню натуру й стала одною з них.

— Я ненавмисне, — відказала Цуп.

— Знаю.

— Чому… навіщо ви полюєте на мене?

— В ім’я правосуддя.

— Але ж злочинців — сила-силенна, — заперечила дівчинка. Кожне слово доводилося вимучувати. Говорити було важко. І навіть думати. Яка ж вона змучена! — Ви… могли б ловити вбивць, ватажків кримінального світу. Але обрали мене. Чому?

— Вони, мабуть, огидні, але це не дилетанти, що займаються мистецтвами, які здатні повернути у цей світ Руйнацію. — Від його слів віяло крижаним холодом. — Таких, як ти, потрібно зупинити.

Цуп заціпеніла. Вона силкувалася прикликати диво-здібності, але досі зужила весь заряд. А потім, певне, навіть більше од того.

Морок розвернув затриману й штовхнув її до стінки. Дівчинка не встояла на ногах і, скулившись, осіла додолу. В’юнок не відставав від господарки, снуючи суцвіття повзучих ліан.

Чоловік опустився навколішки позаду крадійки й виставив руку.

— Я врятувала хлопчика, — мовила Цуп. — Хіба це поганий вчинок?

— Хороший, поганий… Це не має значення, — відказав Морок.

У його руку вклався Сколкозброєць.

— Вам просто байдуже, еге ж?

— Так, байдуже, — підтвердив той.

— А даремно, — через силу заперечила Цуп. — Вам варто… варто спробувати. Свого часу я прагнула стати такою, як ви. Але в мене не вийшло. Це було… наче й не жити…

Морок заніс Зброю.

Цуп зажмурилася.

— Її помилувано!

Хват Морока, який стискав її за плече, поміцнішав.

Почуваючись цілковито спустошеною — немовби її схопили за ноги й вичавили зсередини геть усе — Цуп примусила свої очі розплющитися. Поруч них, заледве втримавшись на ногах, спинився засапаний Ґокс, а позаду приспівали й преосвященні з візирами.

У скривавленому одязі та з виряченими очима, Ґокс тицяв Морокові під носа аркуш паперу, який стискав у руці.

— Констеблю, я помилував цю дівчинку. Відпустіть її!

— Та хто ти такий, щоб милувати? — спитав Морок.

— Я Верховний Акасікс, — заявив хлопець. — Правитель Азіру!

— Це сміховинно.

— По слову Кадасіксів, — підтвердив один із преосвященних.

— Вісників? — здивувався Морок. — Вони нічого не говорили. Ви помиляєтесь.

— За нього проголосував конклав, — утрутився якийсь візир. — Цей юнак подав найкращу заявку.

— Яку ще заявку? Він злодій! — відказав на це Морок.

— Він явив нам диво Регенерації, — промовив один зі старших преосвященних. — Був мертвий, але повернувся до життя. Якої ж іще заявки нам хотіти?

— Це знак, — сказала головна візирка. — Ми маємо Верховного, здатного пережити напад Того, хто весь білий. Хвала Єзіру, Кадасіксові королів, нехай владарює його мудрість! Цей підліток — Верховний і завжди ним був. А ми лише тепер це збагнули, й благаємо прощення за те, що не розгледіли правду раніше.

— Як було завжди і як буде знову, — докинув старший преосвященний. — Відступіться, констеблю. Ви отримали наказ.

Морок пильно глянув на Цуп.

Крадійка стомлено всміхнулася, показуючи зуби. Так цьому катові й треба.

Сколкозброєць щез, перетворившись на імлу. Морока пошили в дурні, але йому, здавалося, було байдуже. Ні лайки, ні хоч би примружених очей. Він підвівся, підтягнув рукавиці з розтрубами — спершу одну, тоді другу — і сказав:

— Хвала Єзірові, Віснику королів, нехай владарює його мудрість. Якщо він таки припинить розпускати шмарклі.

І Морок, уклонившись новому Верховному, рішучим кроком залишив палац.

— Хтось знає ім’я цього констебля? — спитав один із візирів. — Відколи це ми стали роздавати правоохоронцям дозволи на Сколкозбройці?

Ґокс опустився навколішки поруч Цуп.

— То ти тепер аж цілий імператор, — сказала дівчинка, заплющуючи очі й відкидаючись на стінку.

— Еге. І досі не збагну, як це сталося. Я начебто явив якесь диво.

— Ну ти даєш! — мовила Цуп. — А можна, я з’їм твою вечерю?