Слова Променистого ордену

84. Той, хто рятує

Підтвердивши припущення Шаллан, кам’яна брила сковзнула всередину, являючи вхід до будівлі, куди століттями ніхто не заходив — ба навіть оком не кидав. Ренарін відступив від прорубаного отвору, даючи дівчині пройти наперед. Зсередини потягнуло застояним, затхлим повітрям.

Княжич відіслав Сколкозбройця й, полегшено зітхнувши (чого б це?), розслаблено сперся на зовнішню стіну будівлі. Шаллан ступила крок до входу, але мостонавідники прослизнули поперед неї, щоб спершу перевірити, наскільки це безпечно. Вони здійняли сапфірові ліхтарі…

…Й освітили дивні дива.

У дівчини перехопило подих. Велике округле приміщення було гідне хоч палацу, хоч храму. Стіну й підлогу вкривала сліпуча, різнобарвна мозаїка з величними сценами — лицарями в обладунках, які стояли під небесами, що клубочилися червоним і синім, та представниками всіх суспільних станів, зображеними в найрізноманітнішому антуражі. Все це було викладене з кольорових камінців усіх можливих різновидів — справжній шедевр, який зібрав в одному приміщенні цілий світ.

Побоюючись пошкодити портал, Шаллан попросила княжича завдати удару туди, де, як вона сподівалася, зберігся натяк на двері — і, схоже, не помилилася. Ввійшовши досередини, вона запетляла доріжкою, що звивалася округлим приміщенням, мовчки рахуючи мозаїчні сегменти на підлозі. Їх було десять — як-от десять лицарських орденів, десять королівств і десять народів. Аж раптом, між сегментами, котрі символізували перше та десяте королівства, показалася й вужча одинадцята секція — із зображенням високої башти. Урітіру.

Портал — вона таки знайшла його. А ця мозаїка! Яка краса. Від неї перехоплювало подих.

Але наразі часу на замилування не було. Велика мозаїка на підлозі завивалася довкола центру приміщення, але меч кожного з лицарів указував на ту саму частину стіни — тож дівчина рушила в тому напрямку. Скидалося на те, неначе все, що там було, чудово збереглося — навіть настінні бра, які, здавалося, досі містили потьмянілі самоцвіти.

На стіні виявився вставлений у камінь металевий диск. Зі сталі чи що? Попри довгу занедбаність, він не поіржавів і навіть не потемнів.

— Незабаром почнеться… — оголосив Ренарін із протилежного боку приміщення, і його тихий голос розлігся луною, відбиваючись від склепіння.

Буря забирай, цей хлопчина лякав її — а надто на додачу до завивання шквального вітру й шуму дощу, який періщив по плато знадвору.

З’явилися Її Світлість Інадара з кількома науковицями та подвижниками — вступивши в приміщення, новоприбулі заохали й кинулися оглядати мозаїку, перемовляючись між собою.

Але Шаллан роздивлялася дивний диск у стіні, який мав подобу десятикутної зірки з тонким прорізом точно по центру. «Тут мали порядкувати Променисті, — майнуло в гадці. — А що було лише в Променистих і ні в кого, крім них?» Чималенько всього, але форма того отвору в металі навела її на досить імовірне пояснення, чому відчиняти Присяжну браму могли тільки вони.

— Ренаріне, підійдіть сюди, — попросила дівчина.

Юнак погупав сабатонами в її напрямку.

— Шаллан, часу обмаль, — попередив Фрактал. — Вони прикликали Вічновій. Але це ще не все… з протилежного боку насувається і якась інша стихія. Може, великобуря?

— Стоїть Ридання, — сказала Шаллан, дивлячись на спрена, який жолобив стіну біля сталевого диска. — О цій порі великобур не буває.

— Але якась усе одно гряде. Шаллан, вони налетять одна на одну. Дві бурі зітнуться прямо тут.

— А ці бурі, бува, не розрядять одна одну?

— Вони посилять одна одну, — заперечив Фрактал, — наче дві хвилі, що стикаються гребенями, входячи в резонанс… Це породить такий ураган, якого ще не бачив світ. Він крушитиме камінь і може обрушити самі тутешні плато. Буде кепсько — дуже й дуже кепсько.

Шаллан поглянула на Інадару, яка підійшла й зупинилася коло неї.

— А ви що думаєте?

— Ваша Світлосте, я вже не знаю, що й думати, — промовила жінка. — Ви мали рацію щодо Присяжної брами. І я… я більше не відчуваю себе компетентною судити, що правильне, а що хибне.

— Треба, щоб армії перемістилися на це плато, — сказала Шаллан. — Бо навіть у разі перемоги над паршенді вони будуть приречені, якщо ми не доможемося, щоб портал працював.

— Це взагалі не схоже на портал, — зауважила Інадара. — Що він нам дасть? Відчинить прохід у стіні?

— Не знаю, — відказала дівчина і глянула на Ренаріна. — Прикличте-но Сколкозбройця.

Той зробив, як просили, й поморщився, коли Зброя з’явилася. Шаллан тицьнула пальцем у проріз: інтуїція підказувала, що той схожий на замкову щілину.

— Спробуйте подряпати Зброєю цей метал. Але надзвичайно обережно — адже ми не хочемо зруйнувати портал, якщо я помиляюся.

Ренарін підступив до стіни й акуратно, притримуючи лезо лівицею — згори, при самому вістрі — помістив його кінчик на метал коло замкової щілини. Але Зброя його не взяла. Княжич гмикнув і спробував натиснути трішки сильніше, але метал не піддавався.

— Цей диск зроблено з того самого матеріалу, — збуджено промовила Шаллан. — А форма отвору така, що меч теоретично міг би влізти. Ану спробуйте просунути лезо всередину — але дуже повільно.

Холін спробував, і коли вістря проникло в шпарину, її форма цілковито змінилася — метал потік, припасовуючись до Сколкозбройця. Спрацювало! А щойно Зброя стала на місце, як усі вони повернули голови, роззираючись — але на позір усе залишилося, як було.

— І що, є якийсь результат? — спитав Ренарін.

— Його не може не бути, — відказала Шаллан.

Вони, певне, «відімкнули двері» — але як їм «повернути дверну ручку»?

— Нам знадобиться допомога Її Світлості Навані, — повела далі дівчина. — А найважливіше те, що ми маємо зібрати всіх тут. Солдати, мостонавідники — гайда! Біжіть і перекажіть ясновельможному Далінарові зібрати армії на цьому плато. Скажіть, що коли він цього не зробить, вони будуть приречені. А ми з вами, вчені го́лови (що їх одна — добре, а багато — ліпше), спробуємо збагнути, як працює ця буреклята штукенція.

***

Адолін танцював у ритмі стихії, обмінюючись ударами з Ешонай. Суперниця була майстриня фехтувати, але її стійки були йому незнайомі. Паршендійка робила обманні рухи й — то відступаючи, то наступаючи — промацувала його оборону, носячись крізь бурю, наче тріскотлива блискавиця.

Княжич і собі не відставав — тіснив її, розмахуючи Сколкозбройцем. Дуель. Перемогти на дуелі — таке йому було до снаги, навіть б’ючись серед бурі й проти чудовиська. Він насідав на суперницю, женучи її полем бою ближче до того місця, де його армія перетнула плато, щоб вступити в зіткнення з ворогом.

Маніпулювати нею було складно. Адолін зустрічався з Ешонай лише двічі, але в нього було таке враження, що її бойовий стиль говорив сам за себе. Від неї так і віяло жагою крові, потягом до вбивства, Запалом. Сам княжич його не відчував, але інтуїтивно вловлював у ній.

Довкола нього билися в оточенні чи розбігалися під натиском алеті вороги. Холін проминув паршендійця, якого солдати звалили додолу, а коли той спробував відповзти, випустили йому кишки. Плато заливали дощівка та кров, а до грому домішувалися нестямні зойки.

До грому. Далекого грому на заході. Княжич поглянув у тому напрямку й замало не розгубив концентрації — бо навіч узрів, як, спалахуючи червоним, розростається велетенський вихор із вітру й дощу.

Ешонай завдала удару, й Адолін, обернувшись, парирував її клинок передпліччям. Та секція його Збруї була вже ослаблена, і з тріщин засочилося Буресвітло. Зате княжич, підступивши впритул й одноруч замахнувшись мечем, вгатив паршендійку в бік. Нагородою йому стало хрипіння, але суперниця не зігнулася навпіл — ба навіть не відсахнулася — а, занісши правицю, знову обрушила Сколкозбройця на його передпліччя.

Збруя вибухнула світними бризками розплавленого металу. Буря забирай! Адолін відсмикнув руку й, вимушено знявши латну рукавицю — яка тепер, без контакту з рештою обладунку, зробилася заважкою — зронив її. Непокриту шкіру стало обдувати вітром — страхітливо сильним.

«Ще трішки», — майнуло в голові, й Адолін, попри втрачену секцію Збруї, не відступив. Схопивши Зброю обома руками — однією «броньованою», а другою голою, — він кинувся вперед і провів серію ударів, перейшовши з Вітростійки (годі з нього її замашної величі!) у Вогнестійку — не лише заради її моці, а й доносячи до суперниці те, що саме хоче всім цим сказати.

Ешонай, заричавши, вимушено відступила.

— Тобі кінець, винищувачу, бо сьогодні не твій день, — зачувся з-під шолома її голос. — Сьогодні твоя жорстокість обернеться проти тебе. Сьогодні занепад перекинеться з мого народу на твій.

«Ще трішки».

Адолін напосів на неї, фонтануючи випадами, а потім, ослабивши натиск, розкрився. Паршендійка негайно ж купилася на цю хитрість і, розмахнувшись, завдала удару по його шолому, що й так уже сочився Буресвітлом. Еге, Запал заволодів нею до решти. Він надавав їй сили та енергії, але й штовхав на безрозсудні вчинки, застуючи очі на те, що коїлося довкола.

Отримавши удар по голові, Адолін заточився. А Ешонай, тріумфуючи, розсміялася й знову занесла меча.

Та княжич ринув уперед і врізався плечем та головою їй у груди. Його шолом, не витримавши сили зіткнення, розлетівся — але гамбіт спрацював.

Бо Ешонай не бачила, як близько вони опинилися до прірви.

Зіштовхнувши суперницю з краю плато, Адолін уловив її паніку й почув зойк, із яким вона полетіла в темну безодню.

На жаль, шолом, бризнувши друзками, на мить засліпив Холіна. Він заточився, а коли поставив ногу, то відчув під нею порожнечу й, накренившись, повалився в неї.

Якусь нескінченну мить княжич відчував лише паніку й шок, і доки збагнув, що не падає, спливла ціла вічність. В очах прояснилося, й Адолін побачив розверзнуту пащу провалля, яку звідусіль запинала завіса дощу. А відтак озирнувся через плече.

Там виявилися двоє мостонавідників, які встигли спіймати його за латну спідницю й силкувалися відтягти від провалля. Натужно крекчучи, вони не випускали з рук слизький метал, а ногами щосили впиралися в камені, щоб не полетіти слідом за княжичем.

Аж тут неначе з-під землі з’явилися інші солдати й приспіли на допомогу. Обхопивши Адоліна за пояс і плечі, вони спільними зусиллями відтягли його з краю безодні туди, де Холін, відновивши рівновагу, зміг самостійно позадкувати від прірви.

Солдати вибухнули тріумфальними криками, а княжич, стомлено засміявшись, обернувся до охоронців, Шрамма та Дрегі, і сказав:

— Гадаю, даремно я нервувався, чи зможете ви триматися коло мене…

— Пусте, — кинув Шрамм.

— Атож, піднімати світлооких товстунів — це як раз плюнути, — докинув Дрегі. — А ви спробуйте-но якось на дозвіллі підняти моста…

Адолін широко всміхнувся й витер мокре обличчя рукою, яка залишилася без рукавиці.

— Погляньте, чи вдасться вам розшукати шматок мого шолома чи поруча. Коли маєш із чого вирощувати заміну, регенерація обладунку відбувається швидше. І будьте ласкаві — рукавицю теж підберіть.

Мостонавідники кивнули. На небі збиралися червоні блискавиці, а темний дощовий вихор ширився й розростався. От так-так… схоже, добра це аж ніяк не віщувало.

Адолін мав ліпше зорієнтуватися в загальній картині баталії, тож кинувся мостом на центральне плато. Де його батько? Як там справи в Аладара з Ройоном? Чи повернулася вже з експедиції Шаллан?

Здавалося, що на центральному плато панував хаос. Вітер, посилюючись, шматував або й завалював намети. Зусібіч метушилися люди. Зауваживши чиюсь постать у цупкому плащі, яка цілеспрямовано крокувала крізь дощ, княжич стримав її за руку, коли вона проходила повз: у нього ж бо виникло враження, наче ця людина знає, що робить.

— Де мій батько? — спитав він. — І які накази тобі велено передати?

Каптур плаща спав, і чоловік звернув до Адоліна очі, які здавалися трішечки завеликими й занадто округлими. Лиса голова. Тонкий, просторий одяг під плащем.

Убивця в білому.

***

Моаш ступив крок уперед, проте Сколкозбройця не прикликав.

Каладін завдав удару ратищем, але марно — всі сили, які зоставалися, пішли на те, щоб бодай триматися на ногах. Вістря відскочило від Моашевого шолома, й колишній мостонавідник ударом кулака розтрощив його древко на друзки.

Капітан, заточившись, застиг, але Моаш із ним не закінчив: він підступив іще на крок і вгатив його «броньованим» кулаком у живіт.

Каладін охнув і зігнувся навпіл. Усередині не залишилося живого місця. Від неймовірної сили удару його ребра тріснули, мов хмизини. Забризкуючи Моашів обладунок, він закашлявся кров’ю і застогнав. А той, розтиснувши кулака, відступив.

Охоронець повалився на холодну кам’яну підлогу, трясучись усім тілом. У нього було таке відчуття, наче очі от-от повилазять з орбіт, і він тремтливо скулився, тримаючись за роздроблену грудну клітку.

— От буря, удар вийшов надто сильний, — Моашів голос долинав наче здалеку.

— Ти вчинив, як мав. — А це сказав уже Ґрейвз.

«Ох… Прародителю бур… як же боляче…»

— І що тепер? — спитав Моаш.

— Покінчимо з цим. Уб’ємо короля Сколкозбройцем і сподіватимемось, що його смерть усе одно скидатиметься на роботу вбивці. От тільки з кривавими слідами вийшло негаразд — у декого можуть виникнути запитання. Ану дай-но я позрізаю ці дошки, щоб складалося враження, наче шин, як і минулого разу, проник через стіну.

Холодне повітря. Дощ.

І крик? Аж ген удалині? Знайомий голос…

— Сил? — шепнув Каладін скривавленими вустами. — Сил?

Жодної відповіді.

— Я біг… доки не вичерпав усього себе… — прошепотів Каладін. — І тепер… перегонам кінець.

Важить життя, а не смерть.

— Я це зроблю — візьму цей тягар на себе. — Знову Ґрейвз.

— Таке право належить мені! — Голос Моаша.

Каладін закліпав очима, і його погляд навівся на короля, який лежав непритомний одразу за ним. Елгокар іще дихав.

«Я захищатиму тих, хто не в змозі захистити себе сам».

Лише тепер він остаточно збагнув, чому не зміг учинити інакше. Капітан перекотився й звівся навколішки. Моаш і Ґрейвз сперечалися.

— Я маю його захищати, — прошепотів Каладін.

Чому?

— Бо якщо я захищатиму… — Він закашлявся. — Якщо я захищатиму… лише тих, хто мені до вподоби, це означатиме, що мені байдуже до слушності моїх учинків.

У такому разі він дбав би лише про те, як буде зручніше для нього.

Такими діями він захищав би себе, а не інших.

Тамуючи нелюдський біль, Каладін натужно підняв одну ногу, здорову, й — через силу, кашляючи кров’ю та заточуючись — звівся навстоячки між Елгокаром і вбивцями. Його тремтливі пальці намацали на поясі і — з третьої спроби — витягли з піхов ножа. В очах, затуманюючи зір, повиступали сльози болю, але Каладін таки розгледів, як обидва Сколкозбройні обернулися до нього.

Моаш повільно підняв забрало. У виразі його обличчя прозирало приголомшення.

— Прародителю бур… Келе, та як же ти тримаєшся на ногах?

Тепер усе ставало на місця.

Ось чому він повернувся. Річ була в Тіені, в Далінарові, у правильності вчинків — а насамперед у тому, щоб захищати людей.

Ось яким він прагнув бути.

Каладін відвів назад одну ногу (торкнувшись п’яткою короля) й, ставши в бойову стійку, здійняв перед собою п’ястка із затиснутим у ньому ножем. Рука ходила ходором, наче дах у грозу — але він глянув Моашеві просто у вічі.

Важить сила, а не слабкість.

— Вам. Його. Не. Отримати.

— Моаше, покінчи з ним, — звелів Ґрейвз.

— Буря забирай — навіщо? — кинув той. — Ти поглянь на нього. Ну який же він боєць?

Каладін відчував цілковите знесилення. Але він принаймні підвівся.

Все. Його шлях добігав кінця.

Знову зачувся той крик — тепер неначе наблизившись.

— Він мій! — мовив жіночий голосок. — Я заявляю своє право на нього.

— ВІН ПОРУШИВ ОБІТНИЦЮ.

— Він забагато знає, — сказав до Моаша Ґрейвз. — І зрадить нас, якщо переживе цей день. Моаше, ти й сам розумієш, що я кажу правду. Вбий його.

Ніж вислизнув із Каладінового хвату й брязнув додолу, бо пальці, ослабнувши, не змогли його втримати, а рука безсило обвисла. Він приголомшено втупився в зронену зброю.

— Мені байдуже.

— ЧЕРЕЗ НЬОГО ТИ ЗАГИНЕШ.

— Вибач, Келе, — зронив Моаш, підступаючи. — Я мав би зробити це швидко й одразу.

— Слова, Каладіне. — Це був голос Сил. — Ти маєш проректи Слова.

— Я ЗАБОРОНЯЮ.

— ТВОЯ ВОЛЯ НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ! — крикнула Сил. — ЯКЩО ВІН ПРОРЕЧЕ СЛОВА, ТОБІ МЕНЕ НЕ СТРИМАТИ. СЛОВА, КАЛАДІНЕ! ПРОКАЖИ ЇХ!

— Я захищатиму навіть тих, кого ненавиджу, — шепнув Каладін скривавленими губами, — якщо так буде правильно.

У Моашевих руках з’явивилася Зброя.

Далекий гуркіт. Розкот грому.

— СЛОВА ПРИЙНЯТІ, — неохоче мовив Прародитель бур.

— Каладіне! — гукнув голос Сил. — Витягни руку!

Вона запурхала довкола нього, раптом ставши видимою — осяйною стрічкою.

— Мені несила… — змучено видобув той.

— Витягни руку!

Каладін простягнув тремтливого п’ястка. Моаш завагався, зволікаючи.

З отвору в стіні повіяв вітер, і Сил, як нерідко бувало, перетворилась зі світної стрічки на імлу — сріблясту імлу, яка, розростаючись, згущувалася перед Каладіном і вкладалася йому в руку.

З неї матеріалізувався Сколкозброєць — осяйний та блискучий — на чиєму лезі світилися яскравим блакитним світлом звивисті візерунки.

Каладін хапнув повітря, наче щойно прокинувшись із глибокого сну. Настінні бра по всьому коридору замиготіли й погасли.

На мить запанувала темрява.

А потім Каладін вибухнув Світлом.

Воно вирвалося з його тіла, освітивши пітьму, наче розпечене до білого сонце. Збліднувши з лиця у тому сліпучому сяйві, Моаш здійняв руку, затуляючи очі, й позадкував.

Біль розсіявся, немовби вранішній туман спекотного дня, і Каладін міцніше стиснув осяйного Сколкозбройця, поряд якого Ґрейвзів і Моашів здавалися примітивними. По всьому коридору одна за одною розчахувалися віконниці, а крізь вікнини шумно вривався вітер. Підлога позад Каладіна схопилася інеєм, який — дедалі ширячись у напрямку від нього — утворив на своєму тлі ґліф, що дуже скидався на крила.

Ґрейвз звереснув і, поспішаючи вшитися, впав, а Моаш позадкував, витріщаючись на Каладіна.

— Променисті лицарі повернулися, — спокійно сказав той.

— Надто пізно! — крикнув Ґрейвз.

Капітан насупився й кинув погляд на короля.

— Діаграма провіщала, що так буде, — побивався Ґрейвз, метушливо відповзаючи вглиб коридору. — А ми випустили, зовсім випустили це з уваги! Занадто зосередилися на тому, щоб розділити тебе й Далінара, але не подумали, що такими діями можемо спровокувати твоє перетворення!

Моаш перевів погляд із нього на Каладіна. А потім, дзенькнувши Збруєю, обернувся й, кинувшись утікати, зник у глибині коридору.

«Каладіне, — озвався у свідомості голос Сил. — Коїться щось дуже недобре. Я відчуваю це у вітрах».

Ґрейвз зайшовся істеричним реготом.

— Розділити мене й Далінара? — прошепотів Каладін. — Навіщо це їм?

Він обернувся і глянув на схід.

— Тільки не це…