Слова Променистого ордену

І-11. Нові ритми

Вибираючись на шпиль у центрі Нарака, Ешонай махала рукою, намагаючись відігнати крихітного спрена, що танцював довкола її голови. Його кометоподібне тільце відкидало кружальця світла. От паразит. І чому він не дасть їй спокою?

А може, йому несила залишатися осторонь? Адже вона зрештою спізнавала щось неймовірно нове, небачене вже багато століть. Буремну подобу. Справжню подобу сили.

Подобу, яка походила від богів.

Ешонай піднімалася сходами, подзенькуючи сабатонами Сколкозбруї. Відчуття було чудове.

Вона пробула в новій подобі вже п’ятнадцять днів. П’ятнадцять днів прослухування нових ритмів. Спочатку вона налаштовувалась на них часто, але декого це стало дуже дратувати, й Ешонай відступила, примусивши себе, розмовляючи, вдаватися до знайомих, колишніх.

Це було важко — адже старі ритми здавалися такими нудними. А з нових, чиї назви вона хтозна-як збагнула інтуїтивно, до неї майже чутно промовляли приховані в них голоси, які давали поради. Якби всі ці віки її народ отримував такі настанови, то, поза сумнівом, не скотився б так сильно.

Вона піднялася на верхівку шпиля, де на неї чекали решта членів П’ятірки. Там знову була і її сестра Венлі, також у новомодній подобі — з червоними очима й шипастими захисними пластинами — водночас піддатливій і загрозливій. Сьогоднішнє засідання мало пройти зовсім не так, як попереднє. Ешонай перебрала в голові нові ритми, щоб ретельно їх уникати. Бо решта до них поки не готові.

Командувачка сіла й охнула.

Цей ритм! Він лунав… наче крики її власного голосу. Зойки болю. Що це було? Вона струснула головою й виявила, що, розхвилювавшись, інстинктивно схопилася рукою за серце. Ешонай відняла п’ястка від грудей, і з нього випурхнув той схожий на комету спрен.

Вона налаштувалася на Ритм роздратування. Решта П’ятірки глянули на неї, посхилявши голови набік, а дехто навіть замугикав у Ритмі цікавості. Чому командувачка так поводиться?

Скреготнувши Збруєю об камінь, Ешонай вмостилася зручніше. Так близько до затишшя — яке люди називали Риданням — великобурі рідшали, і це створювало невеличку перешкоду в її зáдумі, щоб кожен слухач прибрав буремну подобу. Від часу її власної трансформації стихія налітала всього раз. Тоді-то й трансформувалися Венлі та її вчені, а також дві сотні солдатів, яких обрала командувачка. Не офіцери — тільки рядові. Причому з тих, які точно коритимуться.

До наступної великобурі залишалися лічені дні, й Венлі збирала спренів. Вона підготувала їх уже тисячі. Час наставав.

Ешонай придивлялася до решти членів П’ятірки. Сьогодні з чистого неба лилося біле сонячне світло і на легкому бризі підлітали кілька спренів вітру — але, наблизившись, спинялися і спурхували в протилежний бік.

— Нащо ви скли́кали сьогоднішнє засідання? — зажадала Ешонай у присутніх.

— Ти все торочиш про якийсь план, — промовив Давім, зчепивши перед собою свої широкі руки робітника. — Розказуєш про нього всім і кожному. Хіба ти не мала спершу винести його на розгляд П’ятірки?

— Вибачте, — сказала вона, — я просто захопилася. А втім, гадаю, що тепер ми маємо стати Шісткою.

— Рішення ще не ухвалене, — парирував Абронай — тілистий слабак. Його шлюбна подоба виклика́ла в Ешонай огиду. — Все відбувається надто швидко.

— Бо нам і треба поспішати, — заперечила командувачка в Ритмі рішучості. — Всього за дві великобурі настає затишшя. Ти ж знаєш, що повідомляють вивідувачі: люди планують генеральний наступ на Нарак.

— Шкода, що твої перемовини з ними пройшли так невдало, — зауважив Абронай у Ритмі розважливості.

— Їм закортіло повідомити мене про заплановані руйнування, — збрехала Ешонай. — Вони захотіли позловтішатися — ось єдина причина нашої зустрічі.

— Ми маємо підготуватися до бою з ними, — сказав Давім у Ритмі занепокоєння.

Ешонай розсміялася. Цей вияв емоційності був грубуватий, зате щирий.

— До бою? Ти що, не слухав? Я можу прикликати великобурю.

— Якщо тобі допоможуть, — зауважила Чіві в Ритмі цікавості. Спритниця. Ще одна подоба слабаків. Варто очистити від неї свої лави. — Ти казала, що самотужки не впораєшся. То скільки ж помічників тобі треба? Невже нинішніх двох сотень не вистачить?

— Ні, цього й близько не досить, — заперечила Ешонай. — У мене таке відчуття, що збільшення носіїв цієї подоби збільшує і наші шанси на успіх. А тому я пропоную нам трансформуватися.

— Так, але скільком із нас? — спитала Чіві.

— Усім.

Давім замугикав було в Ритмі зчудування — гадаючи, що це, певне, жарт. Але решта сиділи мовчки, і його мугикання стихло.

— Нам випаде один-єдиний шанс, — сказала командувачка у Ритмі рішучості. — Люди виступлять із військових таборів усі разом, однією великою армією, щоб скористатися періодом затишшя й досягти Нарака. На плато, не маючи укриття, вони будуть цілковито беззахисні — і своєчасна великобуря їх знищить.

— Насправді ми навіть до пуття не знаємо, чи до снаги тобі її прикликати, — заперечив Абронай у Ритмі сумніву.

— Саме тому нам і потрібно якнайбільше носіїв буремної подоби, — відказала Ешонай. — Якщо ми змарнуємо цю нагоду, наші діти співатимуть нам пісень у Ритмі прокляття — якщо, звичайно, доживуть і встигнуть їх скласти. Це наш єдиний шанс. Уявіть собі десять ворожих армій, відрізаних на плато, де їх крушить і побиває стихія, якої ті нізащо не очікували! Тимчасом як нам, у буремній подобі, боятися нічого. Якщо хтось із ворогів і вціліє, ми легко їх знищимо.

— Звучить спокусливо, — визнав Давім.

— Не до душі мені вигляд тих, хто прибрав цю подобу, — не здавалася Чіві. — А також те, як гучно її вимагають. Двох сотень «буремних» має вистачити.

— Ешонай, — запитав Давім, — а яке відчуття в цій подобі?

Його запитання було глибше, ніж здавалося з формулювання. Кожна подоба якось змінювала особистість того, хто її прибирав. У воєнній слухач ставав агресивнішим, у шлюбній — легко відволікався, спритна стимулювала зосередженість, а робоча — слухняність.

Ешонай налаштувалася на Ритм примирення.

Ні. Ось коли лементував той голос. І як вона цього не зауважила, не один тиждень пробувши в буремній подобі?

— Я сповнена життя, — оголосила вона у Ритмі торжества. — Я відчуваю силу, відчуваю міць. Відчуваю зв’язок зі світом, який мала б спізнати ще хтозна-коли. Давіме, я наче змінила тупу подобу на іншу — ось масштаби цього вдосконалення. Лише з позицій нинішньої могутності я усвідомлюю, що ще ніколи не жила повним життям.

Командувачка здійняла руку і стисла її в кулак, відчуваючи, як із напруженням м’язів плечем пробігає енергія — хоча під Збруєю цього було не побачити.

— Червоні очі, — прошепотів Абронай. — Невже ми дожилися до такого?

— Рішення ще не ухвалене, — заперечила Чіві. — Може, варто, щоб нову подобу спершу оцінили ми вчотирьох і вже потім сказали, як бути решті? — Венлі розтулила рота, збираючись щось сказати, але та, не слухаючи, махнула на неї рукою. — Тобі вже давали слово, Венлі, і ми знаємо, до чого ти прагнеш.

— На жаль, чекати нам нíколи, — промовила Ешонай. — Якщо ми хочемо, щоб алеті потрапили в пастку, нам знадобиться час для всенародної трансформації, доки ворог не виступить на пошуки Нарака.

— Я ладен спробувати, — сказав Абронай. — Може, варто запропонувати нашому народові масову трансформацію?

— Ні, — втрутилася Зулн у Ритмі примирення.

Ця членкиня П’ятірки сиділа зсутулена, втупившись у підлогу перед собою. Вона майже незмінно мовчала.

Ешонай налаштувалася на Ритм невдоволення:

— Що ти сказала?

— Ні, — повторила Зулн. — Це неправильно.

— Я волів би, щоб наше рішення було одностайне, — промовив Давім. — Зулн, чом би тобі не дослу́хатися до голосу розуму?

— Це неправильно, — стояла на своєму тупачка.

— Вона тупа, — кинула Ешонай. — Не зважаймо на неї.

Давім замугикав у Ритмі занепокоєння:

— Ешонай, Зулн представляє минуле. Не говори про неї такого.

— Минуле пішло в небуття.

Абронай завторував Давімові, налаштувавшись на той самий Ритм:

— Мабуть, нам варто подумати ще. Ешонай, ти… говориш не так, як колись. Я не усвідомлював усієї серйозності змін у тобі.

Командувачка налаштувалася на Ритм люті — один із новонабутих. Вона тамувала цю пісню в собі, але та просто рвалася з неї. Ну й перестрахувальники, ну й слабаки! Через них її народ загине.

— Зберімося сьогодні на повторне засідання, а доти поміркуймо, — промовив Давім. — Ешонай, якщо ти не проти, я б тим часом побесідував з тобою наодинці.

— Так, звісно.

Присутні повставали зі своїх місць на вершині вежі. Решта членів П’ятірки по одному спускалися, а командувачка підступила до краю шпиля й поглянула вниз. Він був надто високий, щоб зістрибнути — навіть у Збруї. Але як же їй кортіло спробувати!

Скидалося на те, що в очікуванні на рішення ареопагу довкола підніжжя вежі зібралося все населення міста. Протягом тижнів, які минули від трансформації Ешонай, розмови про те, що сталося з нею — а потім і з рештою — вселили в мешканців суміш тривоги й надії. Багато хто приходив до командувачки благати такої подоби й собі — бо розумів, які перспективи це відкриває.

— Вони не погодяться, — озвалася ззаду Венлі, коли решта спустилися. Вона сказала це в Ритмі злості — одному з новонабутих. — Ешонай, ти говорила з ними надто агресивно.

— Давім на нашому боці, — заперечила сестра в Ритмі впевненості. — Та й Чіві можна переконати.

— Цього не досить. Якщо П’ятірка не дійде консенсусу…

— Не хвилюйся.

— Наш народ має прибрати цю подобу, — промовила Венлі. — Ешонай, це неминуче.

Та мимоволі налаштувалася на нову версію Ритму зчудування… Насмішка, ось що це було.

Ешонай обернулася до сестри.

— Ти все знала, еге ж? Тобі було достеменно відомо, на кого перетворить мене ця подоба. Ти знала це ще до того, як прибрала її сама.

— Я… так.

Ешонай схопила Венлі за барки й, притягнувши за мантію, не давала сестрі вирватись. У Сколкозбруї це було легко, хоча Венлі пручалася сильніше, ніж мала б, а її руками та обличчям пробіг невеличкий спалах червоної блискавки. Командувачка не звикла, щоб її вчена сестра була така сильна.

— Ти могла нас знищити, — сказала Ешонай. — Що, якби ця подоба наробила нам біди?

Крики. В її голові. Венлі всміхнулася.

— Як ти її відкрила? — зажадала відповіді Ешонай. — У піснях про неї не співають. За цим стоїть щось іще.

Венлі мовчала. А відтак глянула сестрі у вічі й промугикала в Ритмі впевненості:

— Ми маємо забезпечити, щоб П’ятірка ухвалила цей план. Якщо ми прагнемо вижити й перемогти ворогів, то маємо прибрати цю подобу — всі поголовно. Ми зобов’язані прикликати цю бурю. Ешонай, вона… чекала. Чекала і ярилася.

— Про це я подбаю, — пообіцяла сестра, відпускаючи Венлі. — А ти зможеш назбирати досить спренів, щоб трансформувати всіх слухачів?

— Мій персонал працює над цим останні три тижні. За дві заключні великобурі перед затишшям ми будемо готові трансформувати тисячі й тисячі.

— Добре.

Ешонай рушила сходами донизу.

— Сестро? — окликнула її Венлі. — Ти щось затіваєш — але що? Як ти збираєшся переконати П’ятірку?

Та мовчки спускалася сходами. Збруя додавала стільки сили й рівноваги, що триматися за поручень — запобіжний ланцюг — їй було ні до чого. Досягнувши підніжжя, де промовляли до натовпу решта членів П’ятірки, вона спинилася недалеко від них і, височіючи над юрбою, набрала повні груди повітря.

А відтак якомога гучніше оголосила:

— За два дні я поведу всіх охочих під бурю, де вони отримають нову подобу.

Натовп принишк, мугикання стихло.

— П’ятірка відмовляє вам у цьому праві, — проревіла Ешонай, — бо не хоче, щоб ви мали цю подобу сили. Вони налякані, мов крєм’ячки, які ховаються в розщелинах. Але заборонити вам — не в їхній владі! Право обирати для себе подобу має кожен слухач.

Вона здійняла руки вгору й, мугикаючи в Ритмі рішучості, прикликала бурю.

Крихітну — просто струминку, як порівняти з тим, що чекало попереду. Буря ярилася між долонями ураганом і блискавкою. Мініатюрна стихія в пригорщі — світло, шал і смерч. Цю енергію не використовували вже багато століть, а тому — наче перегачена ріка — вона нетерпляче чекала на вивільнення.

Буря сильнішала, смикаючи її одяг і кружляючи вихором, спалахувала червоними блискавицями, клубочилася темною імлою. Але зрештою стихла. По всьому натовпу зачувся спів у Ритмі благоговіння — не мугикання, а повноцінні пісні. Юрбу захльостували емоції.

— За допомогою цієї сили ми знищимо алеті й захистимо наш народ, — заявила командувачка. — Я бачу ваш відчай. Чую ваш спів у Ритмі скорботи. Але все може стати інакше! Рушайте зі мною під бурю. Долучитися до мене — ваше право, ваш обов’язок.

Зі сходів позаду в Ритмі напруги замугикала Венлі:

— Ешонай, так ти розколеш наші лави. Це надто різко, надто несподівано!

— Це спрацює, — відказала Ешонай у Ритмі впевненості. — Ти не знаєш їх так добре, як я.

Знизу на неї люто позиркували решта членів П’ятірки — з таким виглядом, наче їх зрадили — хоча які пісні вони співали, Ешонай не чула.

Вона пройшла до підніжжя шпиля й проштовхалася крізь юрбу, де до неї долучалися солдати в буремній подобі. Слухачі давали їй дорогу, нерідко мугикаючи в Ритмі занепокоєння. Більшість присутніх були трударі або спритники. Воно й не дивно — адже воєнна подоба робила тебе надто прагматичним, щоб стояти й витріщатися.

Разом зі своїми буремними воїнами Ешонай залишила центральну площу міста. Венлі ув’язалася за ними, але сестра на неї не зважала. Зрештою командувачка підійшла до казарм із підвітряного боку Нарака — великої групи будівель, зведених так, щоб утворювати монолітне солдатське поселення. Ночувати там від воїнів не вимагали, але багато хто саме так і чинив.

На військовому плацу за одне плато звідти кипіла діяльність: було чути, як солдати відточують свої навички або, ймовірніше, муштрують новотрансформованих рекрутів. А другий підрозділ (у кількості ста двадцяти восьми бійців) пильнував, чи не висуваються на серединні плато люди. Рівнини прочісували бойові тандеми розвідників: командувачка відрядила їх на це завдання невдовзі після набуття нової подоби, бо вже тоді розуміла потребу змінити перебіг цієї кампанії. Ешонай хотіла мати кожну дещицю можливих відомостей про алеті та їхню поточну тактику.

Наразі її військо не зважатиме на хризаліди: вона більше не марнуватиме солдатів на ці жалюгідні забавки — не тоді, коли кожен слухач під її орудою (хоч вичоловічений, хоч вижіночений) утілював потенціал буремної подоби.

Але решта підрозділів були зібрані тут. Їхня загальна кількість становила сімнадцять тисяч бійців — по-своєму потужна армія, хоча й малочисельна, як порівняти з давніми часами. Командувачка здійняла кулак, і підрозділ, укомплектований слухачами в буремній подобі, кинув клич до загального збору. Рекрути відклали зброю й побігли до них, із казарм повиходили інші, і за короткий час довкола Ешонай зібралося все військо.

— Час завершити цю битву з алеті, — гучно оголосила командувачка. — Хто з вас ладен піти за мною, щоб покласти їй край?

Юрбою прокотилося мугикання в Ритмі рішучості. Ешонай не чула, щоб хоч один із присутніх налаштувався на Ритм сумніву. От і чудово.

— Кожному охочому долучитися доведеться прибрати буремну подобу, — гукнула командувачка, і її слова розійшлися лавами.

Знову мугикання в Ритмі рішучості.

— Я пишаюся вами, — промовила Ешонай, — але накажу Буремній дивізії зробити обхід, щоб кожен особисто підтвердив свою згоду на трансформацію. Якщо хтось із присутніх не бажає трансформуватися, мені стане відомо про кожен такий випадок. Це ваше право й ваше рішення — примушувати я нікого не стану — але мені треба знати.

Вона глянула на буремноподобних, і ті, віддавши їй честь, розійшлися, пересуваючись бойовими тандемами. Ешонай відійшла і, склавши руки на грудях, дивилася, як вони почергово обходять кожен підрозділ. У голові лунали нові ритми, але вона трималася подалі від Ритму примирення з його дивними зойками. Опиратися своїй новонабутій подобі не випадало: очі богів стежили за нею надто пильно.

Неподалік зібрався гурт солдатів, чиї обличчя під затверділими панцирами мали знайомий вигляд, а в бородах чоловіків пишалися шматочки вплетених самоцвітів. Її власний підрозділ — колишні друзі.

Ешонай не могла до пуття пояснити, чому не залучила їх для першої ж трансформації, а назбирала натомість дві сотні бійців із різних підрозділів. Їй були потрібні слухняні, але не надто розумні солдати.

А Т’юд і її колишні підлеглі… вони знали командувачку надто добре. І ставили б запитання.

Незабаром їй доповіли, що з-поміж сімнадцятитисячного війська лише жменька слухачів відмовилася від потрібної трансформації. «Відмовників» зібрали на плацу.

Доки командувачка розмірковувала над наступним кроком, підійшов Т’юд — високий та з міцними кінцівками. Крім двотижневого перебування в шлюбній подобі (разом із Байлою), він завжди носив воєнну й тепер замугикав у Ритмі рішучості — за його допомогою вояки демонстрували готовність виконувати накази.

— Ешонай, мене це непокоїть, — сказав Т’юд. — Невже трансформуватися потрібно аж стільком із нас?

— Якщо не трансформуємося, — відповіла вона, — ми покійники. Люди нас знищать.

Той так само замугикав у Ритмі рішучості — демонструючи, що вірить почутому — але в очах у нього, схоже, прозирало зовсім інше.

Повернувся Мелу, один із буремноподобних і, віддавши честь, доповів:

— Генерале, підрахунок завершено.

— Чудово, — промовила Ешонай. — Перекажи у війська, що те саме треба зробити з кожним містянином.

— З кожним? — охнув Т’юд у Ритмі занепокоєння.

— У нас обмаль часу, — пояснила командувачка. — Через свою бездіяльність ми можемо змарнувати нагоду виступити проти людей. Залишається ще дві великобурі, й мені треба, щоб, доки вони налетять, кожен доброволець у місті підготувався прибрати буремну подобу. Ну а хто не схоче… що ж, це їхнє право. Але таких потрібно зібрати докупи, щоб не заплутували загальну картину.

— Слухаю, генерале, — відчеканив Мелу.

— Стрій тримайте щільний, як у розвідці, — сказала Ешонай, указуючи на міські райони. — Обходьте вулиці й рахуйте кожного містянина. Щоб було швидше, залучіть і звичайні підрозділи. Пояснюйте простим слухачам, наче ми намагаємося з’ясувати, скільки сил зможемо виставити на битву, яка насувається. А солдати нехай поводяться лагідно і співають у Ритмі примирення. Охочих трансформуватися збирайте в центрі, а тих, хто не згоден, присилайте сюди. І то під конвоєм — щоб не заблукали.

Доки Мелу передавав її слова і відряджав загони виконувати наказ, Т’юд повернувся до свого підрозділу, а до командувачки підступила Венлі.

Інспектування подоб проводили що пів року: встановлювали їхню кількість і перевіряли, чи немає перекосу. Вряди-годи доводилося шукати охочих стати шлюбувальниками або трударями. Але найчастіше бракувало вояків.

Тож солдатам таке заняття було знайоме, й вони залюбки взялися виконувати отримані розпорядження. Після багатьох років війни бійці звикли чинити, як велено. Багато з них потерпали від тієї ж депресії, що й цивільні — просто в армійців вона виявляла себе в кровожерності: вони просто рвалися в бій і, певне, кинулися б за наказом командувачки навіть у лобову атаку на бівуак удесятеро численніших людей-ворогів.

«П’ятірка, вважай, розв’язала мені руки, — подумала Ешонай, а з міста тим часом потяглися перші незгодні, яких конвоювали солдати. — Я багато років мала абсолютну владу над нашими арміями, й кожного слухача, у якому жеврів хоч натяк на войовничість, віддавали в солдати — мені».

Трударі скоряться: така їхня натура. Багато спритників, які ще не трансформувалися, орієнтуються на Венлі — адже більшість із них сподівається стати вченими. Шлюбувальникам буде байдуже, а нечисленні тупаки — надто безмозкі, щоб опиратися.

Тож місто у неї в кишені.

— Шкода, але доведеться їх убити, — промовила Венлі, спостерігаючи, як збирали докупи незгодних, що перелякано тулилися одне до одного, попри лагідні співи солдатів. — Твої люди з цим упораються?

— Ні, — відповіла Ешонай, хитаючи головою. — Якби ми втнули таке просто зараз, багато хто опирався б. Тож доведеться зачекати, доки всі мої солдати трансформуються. Тоді вони не стануть сперечатися.

— Яка розхлябаність! — кинула Венлі в Ритмі злості. — А я гадала, вони віддані тобі…

— Не смій ставити під сумнів моїх рішень! — гиркнула Ешонай. — Містом керую я, а не ти.

Сестра принишкла, але так само мугикала в Ритмі злості. Венлі ще спробує перехопити в неї владу. Неприємне відкриття — як і те, наскільки сильно сама Ешонай хотіла її зберегти. Це було на неї не схоже. Зовсім не схоже.

«Я взагалі сама не своя. В мене таке відчуття…»

У свідомості забушували нові ритми, й думки Ешонай звернулися до гурту солдатів, що саме підволік якогось крикуна. То був Абронай, член П’ятірки. Вона мала б здогадатися, що з ним будуть проблеми: він надто легко зносив шлюбну подобу, не відволікаючись раз по раз на стороннє.

«Трансформувати Аброная було б небезпечно, — подумала Ешонай. — У нього надто добре самовладання».

Буремноподобні підтягли його до командувачки, і той закричав їй просто в обличчя:

— Це нечувано! Слухачами керують постанови П’ятірки, а не воля однієї особи! Хіба ви не бачите, що ця нова подоба заполоняє її?! Ви всі збожеволіли! Або… або й гірше…

Це було неприємно близько до істини.

— Відведіть його до таких самих, як він, — наказала Ешонай, махнувши рукою в бік групи незгодних. — А що з рештою членів П’ятірки?

— Вони погодилися, — відповів Мелу. — Подекуди неохоче, але зголосилися.

— Приведіть сюди, до незгодних, ще й Зулн. У тому, що треба зробити, на неї не можна покластися.

Вояк без зайвих запитань поволік Аброная туди, де на великому плато, яке утворювало тренувальний майданчик, зібрали, певне, з тисячу «відмовників» — незначну й тому прийнятну кількість.

— Ешонай… — Цей спів пролунав у Ритмі занепокоєння. Командувачка обернулася й побачила перед собою Т’юда. — Не подобається мені те, що ми робимо.

От халепа! Вона так і знала, що з ним будуть проблеми. Ешонай узяла колишнього підлеглого за плече і відвела його осторонь. Під акомпанемент каміння, що скреготіло під сабатонами, у голові крутилися новонадбані ритми. А щойно вони опинилися наодинці — досить далеко від Венлі та решти — Ешонай розвернула Т’юда до себе і глянула йому просто у вічі.

— Кажи все як є, — промовила вона в Ритмі роздратування, який обрала для нього з-поміж звичних, колишніх.

— Ешонай, — тихенько почав Т’юд, — це неправильно. Ти й сама знаєш, що так не годиться. Я погодився на трансформацію — як і кожен солдат — але це неправильно.

— Ти заперечуєш, що нам у цій війні потрібна нова тактика? — запитала командувачка в Ритмі рішучості. — Т’юде, нас повільно винищують…

— Змінити тактику справді потрібно, — погодився той. — Але це… Ешонай, з тобою щось не так.

— Ні, Т’юде, я вже не перший місяць подумувала про щось на кшталт цього. Мені просто потрібен був привід для таких радикальних заходів.

— Ти планувала заколот?

— Не заколот, а зміну курсу. Ми приречені, якщо не переглянемо своїх підходів! Єдиним, на що я сподівалася, були дослідження Венлі, які тільки й дали, що цю подобу. Що ж, я маю ризикнути і скористатися з неї — востаннє спробувати врятувати наш народ. Але П’ятірка намагалася завадити мені. Я на власні вуха чула, як ти сам нарікав, що вона лише базікає замість того, щоб діяти.

Т’юд замугикав у Ритмі розважливості, але командувачка знала його досить добре, щоб уловити фальш цього наспіву. Сильні долі тактів були надто виразні, надто чіткі.

«Ще трішечки — і я б його переконала, — подумала Ешонай. — Це все через мої червоні очі. Я вселила в нього та ще в декого зі свого підрозділу забагато страху перед богами».

Хай як це неприємно, а їй, певне, доведеться стратити його та інших давніх друзів.

— Бачу, що ти зостався при своїй думці, — сказала командувачка.

— Просто… Не знаю, Ешонай… Враження це справляє погане…

— Договоримо пізніше, — запропонувала та. — Бо зараз мені нíколи.

— А що буде з ними? — спитав Т’юд, кивнувши в бік «відмовників». — Це страх як нагадує облаву на інакодумців. Ешонай… ти в курсі, що до їхніх лав потрапила й твоя рідна мати?

Вона здригнулася й побачила, як двоє буремноподобних підводять до гурту «відмовників» її стару матір. Солдати навіть не спитали в Ешонай, як їм бути в такій ситуації. На що це вказувало: на готовність коритися й сліпо виконувати накази — чи на побоювання, що материна відмова трансформуватися ослабить рішучість командувачки?

Їй було чути, як мати, йдучи під конвоєм, співає одну зі старовинних пісень.

— Чом би тобі не наглянути за ними? — запропонувала Т’юдові Ешонай. — Візьми із собою солдатів, яким довіряєш. Я приставляю до «відмовників» власний підрозділ, а тебе призначаю очільником. Адже так без твоєї згоди з ними точно нічого не трапиться.

Той повагався, а відтак кивнув і замугикав у Ритмі розважливості — цього разу невдавано. Ешонай відпустила його, і той потрюхав до Байли та ще кількох колишніх безпосередніх підлеглих командувачки.

«Т’юде, Т’юде, бідолашний легковіре… — думала Ешонай, доки той перебирав командування над охороною незгодних. — Дякую, що ти долучився до них добровільно».

— Усе пройшло гладко, — мовила Венлі до Ешонай, коли та повернулася. — Ти зможеш утримати місто в покорі до самої трансформації?

— Запросто, — відповіла сестра, киваючи на військових, які підійшли, щоб відрапортувати. — Аби потрібних спренів не забракло.

— Не забракне — про це я подбаю, — відказала Венлі в Ритмі вдоволення.

Ешонай заслухала рапорти. Усіх згодних зібрали в центрі міста. Настав час звернутися до них із промовою й задурити їм голови заздалегідь підготованою брехнею. Мовляв, щойно розберемося з людьми, як П’ятірку буде поновлено, тож немає причин хвилюватися. Мовляв, усе йде просто чудово.

Оточена солдатами в новій подобі, командувачка вступила до міста, яке тепер належало їй. Для більшого ефекту вона навіть прикликала Сколкозбройця — останнього з тих, що належали її народові — і поклала його на плече.

Прямуючи до центру міста, Ешонай проминала ветхі будівлі й халупи, зведені з карапакса. І як це убозтво витримувало великобурі? Її народ вартий ліпшого, і з поверненням богів слухачі його матимуть!

На жаль, командувачці довелося зачекати, доки присутніх підготують до її промови. Тисяч із двадцять невоєнних подоб, яких зібрали докупи, утворювали неабияке видовище: як поглянути, то населення міста і близько не здавалося крихітним. Проте це була всього лише дещиця від їхньої первинної кількості.

Солдати розсаджували присутніх і готували глашатаїв, які мали доносити її слова до тих, кому через відстань буде не чути. А Ешонай, чекаючи, слухала рапорти про містян. На її подив, більшість незгодних становили робочі подоби, хоча трударі мали бути слухняні. А втім, чимало з них були підстаркуваті й не брали участі у війні з алетійцями. Ще б пак: адже не вони безсило дивилися, як убивають їхніх товаришів.

Командувачка зачекала біля підніжжя колони, доки все підготують, і вже було рушила сходами, щоб почати промову, але спинилася, зауваживши, що до неї біжить Вараніс — один із її лейтенантів, котрий пройшов відбір на буремну подобу.

Ешонай зненацька стривожилася й налаштувалася на Ритм руйнування.

— Генерале, — гукнув Вараніс у Ритмі занепокоєння. — Вони втекли!

— Хто?

— Ті, кого ви наказали тримати окремо — незгодні на трансформацію. Вони повтікали!

— То наздоженіть їх, — відказала Ешонай у Ритмі злості. — Далеко їм не втекти. Трударям не перестрибнути проваль, тож далі мостів утікачі не дістануться.

— Генерале! Вони зрізали один із настилів і, скориставшись мотузками, спустилися в прірву, а там повтікали розколинами.

— В такому разі вони все одно що покійники, — відповіла Ешонай. — За два дні гряне буря. Вона застигне їх у проваллях і там перетопить. Не зважайте на них.

— А куди дивилися вартові? Чому не пильнували затриманих? — спитала Венлі в Ритмі злості, проштовхуючись нагору, до Ешонай.

— Охорона драпонула з ними, — пояснив Вараніс. — Генерале, її очолював Т’юд…

— Ет, байдуже, — відказала командувачка. — Можеш іти.

І лейтенант ретирувався.

— Ти не здивована, — сказала Венлі в Ритмі руйнування. — Хто ці охоронці, які добровільно дали в’язням утекти? Ешонай, що ти накоїла?

— Не смій мені перечити.

— Я…

— Не пнись на моє місце, — просичала Ешонай, хапаючи Венлі за горло латною рукавицею.

— Уб’єш мене — і всьому кінець, — парирувала та без найменшого остраху в голосі. — Народ нізащо не піде за жінкою, яка у всіх на очах вбила рідну сестру. А до того ж лише я можу надати спренів, які потрібні для такої трансформації.

Ешонай замугикала в Ритмі насмішки, але відпустила суперницю.

— На мене чекає промова.

І вона, відвернувшись від Венлі, піднялася сходами, щоб звернутися до народу.