Слова Променистого ордену

27. Вигадки, щоб відволіктися

Шаллан не хотіла повертатися до будинку. Тут, у садах, не кричали одне на одного. Тут панував мир.

На жаль, цей мир був несправжній — мир акуратно висадженої сланцекірки та культурних ліан. Вигадка, покликана розважати й відволікати. Дівчинці чимраз більше кортіло втекти й побувати в краях, де рослини не підстригають, ретельно надаючи їм потрібної форми, а люди не ступають так, наче бояться спричинити каменепад. Податися геть від тутешнього крику.

Спустившись із височин, садами пронісся прохолодний гірський вітерець, і ліани полохливо сахнулися. Шаллан сиділа подалі від квітників і чхання, котре вони виклика́ли, і натомість роздивлялася фрагмент цупкої сланцекірки. Крєм’ячок, якого вона малювала, обернувся на вітер і засмикав велетенськими вусиками, а потім знову нахилився й зажував сланцекірку. Вони бували хтозна-скількох видів. Чи намагався хтось злічити їх усіх до єдиного?

На щастя, її батько мав посібника з малювання — одну з праць Дандоса Маслоклятвеного — і Шаллан користувалася ним, поклавши розгорнутим коло себе.

Зсередини маєтку, що стояв неподалік, долинув галас. Рука художниці заціпеніла, й поперек ескізу ліг непрошений штрих. Дівчинка глибоко зітхнула і спробувала знову взятися до малювання, але чергова порція криків зіпсувала їй настрій, тож вона відклала олівця.

Останній стос ватманів, що його привіз брат, майже закінчився. Геларан повертався несподівано, але завжди ненадовго, й коли він бував удома, вони з батьком уникали один одного.

А де її брат пропадав решту часу, ніхто в маєтку не знав.

Шаллан задивилася на чистий аркуш і забула про час — із нею таке інколи траплялося. А коли підвела очі, небо темніло. От-от мав розпочатися батьків бенкет. Тепер вони бували регулярно.

Шаллан зібрала речі в портфель, зняла капелюха від сонця й пішла до маєтку. Висока й імпозантна, та споруда була втіленням веденського ідеалу. Осібно розташований і міцний, будинок височів, пануючи над місцевістю. Маленькі віконця та прямокутні брили, поцяцьковані темним лишайником. У книжках такі маєтки дехто називав «душею Я-Кеведу» — віддалені вотчини, де кожен ясновельможний сам собі пан. Шаллан гадала, що автори тих книжок романтизували життя в глушині. Хіба вони коли-небудь бували в такому маєтку? Хіба відчували всю силу сільської нудьги на собі? Ні, вони просто фантазували, оточені вигодами багатонаціонального мегаполісу.

Зайшовши до будинку, Шаллан звернула на сходи й побралася нагору, до своїх покоїв. Батько захоче, щоб вона приодяглася перед бенкетом і мала привабливий вигляд. Сиділа мовчки в новій сукні і не втручалася в розмову. Він ніколи цього не казав, але донька підозрювала, що йому було шкода, коли та знову заговорила.

Її батько, певне, волів би, щоб вона залишалася нездатною розповісти про побачене. В голові зробилося порожньо, й дівчинка спинилася в коридорі.

— Шаллан?

Здригнувшись, вона виявила на сходах позаду себе Вана Юшу, свого четвертого брата. Скільки вона простояла тут, витріщаючись на стіну? От-от почнеться бенкет!

Сюртук на Юшу був розстебнутий і висів косо, волосся сплутане, а щоки розпашіли від вина. Запонки й камербанд кудись зникли — а то були чудові речі, оздоблені осяйними самоцвітами. Певне, програв.

— Чому батько допіру кричав? — спитала сестра. — Ти був тут?

— Ні, але я чув, — відказав він, пригладжуючи рукою волосся. — Балат знову влаштував пожежу. Замало не спалив флігеля буреклятої челяді.

Юшу пропхався повз неї, а потім перечепився й ухопився за балясину, щоб не впасти.

Батькові не сподобається, що наймолодший син з’явиться на бенкет у такому вигляді. Тож крику ще прибуде.

— Буреклятий ідіот, — промовив Юшу, коли Шаллан допомогла йому випростатись. — Балат геть здурів. Залишки глузду в цій родині зберіг тільки я. Адже ти знову витріщалася на стіну, чи не так?

Сестра промовчала.

— Для тебе він припас нову сукню, — говорив Юшу, коли та проводила його до кімнати. — А для мене самі тільки прокльони. От покидьок. Його улюбленцем був Геларан, а ми не повдавалися в нього, тож йому до нас байдуже. Хоча Геларана ніколи немає вдома! Він зрадив батька — замало не вбив його. Але для того й досі важить тільки Геларан…

Вони пройшли повз батькові покої. Там саме прибирали, й важкі вагобрубкові двері стояли прочинені, відкриваючи дівчинці огляд на дальню стіну.

А ще на осяйний сейф.

Той був прихований за картиною із зображенням шторму на морі, але це не могло приглушити його потужного білого світла. Крізь полотно прозирали обриси сейфу, що палав, неначе вогнем. Шаллан спіткнулася й зупинилася.

— На що ти витріщаєшся? — спитав Юшу, тримаючись за балясину.

— На світло.

— Яке ще світло?

— За картиною.

Той нахилився вперед і примружився.

— Дівко, що ти в Покоїв верзеш? У тебе й справді негаразд із головою — скажеш, ні? Відколи побачила, як він убив матір?

І Юшу, лаючись собі під ніс, відсторонився від неї.

— У цій родині тільки я й не збожеволів. Єдиний, хто ще при своєму розумі…

Шаллан задивилася на світло. Там чаїлося чудовисько.

Там ховалася материна душа.