Слова Променистого ордену

8. Ножами в спину й військами на полі бою

Знайомо скреготнувши деревиною, настил став на місце. Синхронно загупали ноги в чоботях: спершу глухо — по каменю, а відтак лунко — по дереву. Далекі крики розвідників, які подали сигнал: усе чисто.

Далінарові були знайомі звуки, що супроводжували вилазку на плато. Колись він жадав цих шумів і мучився від нетерплячки в перервах між ними, прагнучи стинати паршенді своїм Сколкозбройцем і здобувати багатство та славу.

Цим-бо стремів прикрити свою ганьбу: він валявся, перепившись до знетями, доки його брат зійшовся у двобої з найманим убивцею.

Антураж таких вилазок був однаковий: голі, посічені ерозією останці (переважно того самого невеселого кольору, що й кам’яна порода під ними), лише вряди-годи перемежовані скупченнями нерозкритих скелебруньок. Хоча й ті, як випливало вже з назви, можна було переплутати з каменями. Звідти, де ти стояв, і до самого обрію нічого іншого не було, а все людське, принесене із собою, маліло на тлі неозорості тих рівнин із їхніми смертельними прірвами.

З роками ця діяльність стала механічною: марші під палючим сонцем — білим, наче розплавлена криця, — й переправи через одне провалля за іншим. Зрештою вилазки на плато зробилися не чимось палко очікуваним, а прикрим обов’язком. Почасти в ім’я Ґавілара та слави, але головно через те, що крім них — а отже й сутичок із ворогами — іншого годящого заняття тут не було.

Вилазки на плато несли запахи великої німоти: розпечений камінь, засохлий крєм і залітні, нетутешні вітри.

Останнім часом Далінар починав ненавидіти такі марш-кидки — фривольне марнотратство життів, яке не мало нічого спільного з Пактом помсти, а хіба із жадобою. Чимало яхонтосердець з’являлося на ближніх плато, куди зручніше було діставатися, проте апетити алеті не вдовольнялися ними, і ті рвалися далі — на вилазки, які ставали недешево.

На плато попереду вели битву вояки Аладара, одного з великих князів. Його армія прибула раніше за Далінарову, й бій розгортався за знайомим сценарієм: люди проти паршенді, змішання передніх лав і потуги кожного з військ відкинути інше. Люди могли виставити куди більше бійців, ніж паршенді, проте ті швидше добувалися на плато й миттю брали їх під контроль.

Тіла мостонавідників, які всівали прилеглий працдарм — й що ближче до прірви, то щільніше, — красномовно свідчили про небезпеку наступу на ворога, який устиг зайняти позиції. Від Далінара не сховалися похмурі вирази на обличчях його охоронців, коли вони побачили трупи загиблих. Як і більшість великих князів, Аладар поділяв Садеасове бачення мостонавідних вилазок: стрімких, жорстоких атак, де жива сила виступала як витратний матеріал. Так було не завжди: раніше мости переносили закуті в обладунки солдати, проте успішність нової практики породила наслідувачів.

Щоб годувати цього молоха, військові табори потребували постійного напливу дешевих невільників, а це множило ряди работоргівців і розбійників, які рискали Нічийними пагорбами й гендлювали живим товаром. «І їм теж треба буде покласти край», — відзначив подумки Далінар.

Сам Аладар у битві участі не брав, а влаштував командний центр на прилеглому плато. Холін вказав на штандарт, який полоскався на вітрі, й один із його громіздких гужових мостів викотився на позицію. Такі колісні настили на чаловій тязі мали силу-силенну шестерень, важелів і кулачків, але прикривали обслугу. А ще були страшенно повільні. Далінар дисципліновано й терпляче чекав, доки храпові механізми опустять моста, навівши його над прірвою, що відділяла їх від плато, де майоріло Аладарове знамено.

Щойно встановлений настил було зафіксовано, ним пробігли князеві охоронці на чолі з темноокими лейтенантами Каладіна. Далінар обіцяв капітанові, що його людям не доведеться брати участі в битвах, окрім як захищаючи свого покровителя. Коли ті опинилися на протилежному боці, князь пришпорив Баского й, перетнувши провалля, виїхав на Аладарове командне плато. Сидячи на спині жеребця, Далінар почувався незвично легким — адже на ньому не було Сколкозбруї. Хоча за всі роки, відколи він її здобув, Холін ані разу не вирушав на поле битви без неї.

Проте сьогодні він вибрався не те щоб на справжній бій. Позаду нього розвівався особистий штандарт Адоліна, і саме той вів основні сили їхнього війська на плато, де вже билися Аладарові люди. Далінар не віддавав жодних наказів щодо того, як саме здійснити атаку. Його син мав добру підготовку й цілком міг перебрати командування на себе — звісно, маючи під боком генерала Хала за воєнного радника.

Так, відтепер на чолі армії стоятиме Адолін.

А його батько змінюватиме світ.

Далінар підскакав до Аладарового штабного намету. Від часів оголошення прокламації, яка вимагала від армій взаємодіяти, це була перша вилазка. І вже той факт, що, відповідно до наказу, на призначене плато прибув Аладар — а не Ройон, хоча йому було найближче — сам собою став перемогою. Не бозна-якою, але Далінар радів і такій.

Аладар спостерігав за битвою з невеличкого павільйону, встановленого на вбезпеченій височині, що відкривала огляд на сусіднє плато. Кращого місця для командного пункту годі було й шукати. Аладар належав до Сколкозбройних, проте на час битви зазвичай позичав Зброю та Збрую комусь зі своїх офіцерів, воліючи натомість скеровувати армію з тилу. Вмілий Сколкозбройний міг подумки наказати мечу не перетворюватися на імлу, коли він його випустить, і водночас — у разі гострої необхідності — прикликати Сколкозбройця назад, від чого той зник би з рук офіцера і за десять ударів серця з’явився у його власних. Тож позичка такого клинка потребувала неабиякої обопільної довіри.

Далінар спішився. Баский, князівський кінь, невдоволено зиркнув на конюха, який хотів прийняти його в господаря, й останній поплескав ришадіума по шиї.

— Він і сам дасть собі раду, синку, — промовив до чоловіка Холін.

Більшість простих-смертних конюхів усе одно не знала, як поратися коло ришадіумів.

Супроводжуваний охоронцями-мостонавідниками, Далінар приєднався до Аладара, який стояв на крайці плато, спостерігаючи за битвою, що точилася внизу перед ним. Тендінтної статури й лисий як коліно, той мав смаглявішу шкіру, ніж більшість алеті. Руки він тримав за спиною, а вбраний був підкреслено традиційно — в схожу на спідницю військову такаму. І хоча поверх неї Аладар накинув сучасного кітеля, проте його крій не створював дисонансу.

Далінар зроду не бачив такого фасону: його ж бо візаві мав іще й тоненькі вусики, а під нижньою губою відростив пучок щетини, що також ішло врозріз із загальноприйнятими смаками. Аладар був досить могутній і знаменитий, щоб дозволити собі культивувати власний стиль, і то нерідко стаючи законодавцем моди.

— Далінаре, — сказав той, кивнувши Холінові, — а я гадав, що ти більше не братимеш безпосередньої участі в таких вилазках.

— Я й не беру, — відказав Далінар, кивнувши в бік синового штандарту, де ринули колісними настилами солдати, долучаючись до битви.

Плато було досить невеличке, й багатьом Аладаровим людям довелося відступити, даючи тим дорогу, — на позір із неприхованою охотою.

— Сьогодні ти замало не зазнав поразки, — зауважив Далінар. — Добре хоч допомога приспіла.

Адже внизу його війська саме вишикувалися в лави й почали тіснити паршенді.

— Можливо, — відказав співрозмовник, — проте в минулому я що три сутички здобував одну перемогу. Маючи підтримку, я, звісно, виходитиму переможцем частіше, але й віддаватиму половину здобутого. І це в тому разі, якщо король узагалі вділить мені хоч якихось трофеїв. Тож у довгостроковій перспективі я навряд чи щось виграю.

— Зате таким чином ти втратиш менше людей, — заперечив на це Далінар. — А сукупної воєнної здобичі в нас прибуде. Честь алетійської армії….

— От тільки не треба про честь, Далінаре. Я не заплачу нею своїм воякам і не оборонюся від решти великих князів, які так і хочуть перегризти мені горлянку. Твій план сприяє слабакам і підрізає крила найуспішнішим полководцям.

— То честь для тебе нічого не варта? Гаразд, — гиркнув на того Холін. — Але ти все одно виконуватимеш накази, бо така королівська воля. Це єдине, що тобі треба знати. І тільки спробуй виявити непокору.

— А то що? — поцікавився князь.

— Спитай у Єнева.

Аладар здригнувся, неначе від ляпаса. Десять років тому великий князь Єнев відмовився визнавати об’єднаний Алеткар. За Ґавіларовим наказом, Садеас викликав того на дуель. І вбив.

— Погрожуєш? — запитав Аладар.

— Так. — Далінар обернувся й поглянув тому просто у вічі. — Годі з мене вмовлянь і прохань, Аладаре. Непокора Елгокару означатиме насмішку над пам’яттю мого брата й над тим, за що він боровся. Алеткар буде монолітним.

— От кумедія, — відповів на це Аладар. — Добре, що ти згадав про Ґавілара: адже той об’єднав королівство не честю, а ножами в спину й військами на полі бою — стинаючи голову кожному, хто опирався. То старі часи повертаються? Щось не надто це схоже на благі слова з тієї твоєї хваленої книжки.

Холін заскреготів зубами, відвернувся й став демонстративно спостерігати за битвою. Його першим порухом було сказати Аладарові, що такий тон порушує субординацію, й добряче вишпетити свого підлеглого. Вчинити з ним, як із недисциплінованим новобранцем.

Але що, якби Аладар просто не став його слухати? Як би він примусив того до покори? На це в нього не стало б військової моці.

Далінар відчув роздратування — радше собою, ніж Аладаром. Він вирушив на цю вилазку не воювати, а проводити перемовини. Переконувати. Навані мала рацію: щоб урятувати це королівство, потрібно дещо більше, ніж грубі слова й військові накази. Його мали не боятися, а визнати авторитетом і лідером.

Але як цього домогтися, буря його забирай?! За все життя він спромагався переконувати інших тільки тоді, коли робив це з мечем у руці або з піднесеним під носа кулаком — мовляв, понюхай, чим пахне. Це Ґавілар завжди знаходив потрібні слова — такі, що спонукали людей дослухá́тися.

Далінарові не було діла до дипломатичних вивертів.

«Половина хлопців, які б’ються на тому плато, певне, гадала, що їй немає жодного діла до солдатської служби, — шепнув йому внутрішній голос. — Дати маху в цьому починанні — завелика розкіш для тебе. Не скигли, а змінюйся».

— Ворог надто сильно насідає, — сказав Аладар своїм генералам, — бо прагне зіштовхнути нас у прірву. Скомандуйте нашим трішки податися, щоб позбавити паршенді позиційної переваги, і тоді ми зможемо їх оточити.

Штабісти закивали, а один заходився вигукувати накази.

Далінар, примруживши очі, оцінив ситуацію і тихо промовив:

— Не треба.

Генерали припинили віддавати розпорядження, а їхній великий князь глянув на Далінара.

— Паршенді готуються відступити, — пояснив він Аладарові.

— Виходячи з того, як вони діють, такого не скажеш.

— Їм потрібен простір для маневру, — наполягав Холін, проаналізувавши вир битви, що кипіла внизу. — Яхонтосерце вони майже дістали. Тож іще трохи нас потіснять, а потім стрімко відступлять до хризаліди, щоб виграти час і зрештою видобути свій трофей. А тобі варто цьому завадити.

Паршенді ринули вперед.

— Я підкорився наказу вирушити на цю вилазку, — сказав Аладар, — проте, за твоїми ж правилами, останнє слово в тактичних питаннях — за мною.

— Я лише висловив зауваження, — відповів Далінар. — Сьогодні я навіть власною армією не командую. Чини як знаєш — я не втручатимуся.

Аладар обміркував його слова й півголосом вилаявся.

— Припустімо, що Далінар має рацію. Накажіть людям приготуватися до ворожого відступу й виставте вперед ударний загін: нехай захопить та втримує хризаліду — адже досі її мали б майже розбити.

Генерали внесли корективи в тактику бою, й вістові побігли розносити їхні накази. Стоячи пліч-о-пліч, обидва великі князі спостерігали, як паршенді сунули вперед, і над полем битви розносилися оті їхні співи.

Аж раптом ворог відійшов, як завжди шанобливо переступаючи через трупи. Готові до такого повороту подій, люди кинулися його переслідувати. Під проводом Адоліна в осяйній Збруї, ударний загін, що перебував у резерві, прорвав стрій паршенді та пробився до хризаліди. У пролом ринули свіжі сили, відтісняючи неприятеля на фланги та обертаючи його відхід на тактичну поразку.

За лічені хвилини паршенді полишили плато й, поперестрибувавши провалля, врятувалися втечею.

— Поглинь тебе Геєна! — буркнув собі під ніс Аладар. — Ненавиджу цю твою прозорливість.

Далінар примружив очі, зауваживши, що дехто з утікачів затримався на плато неподалік від оспорюваного й не поспішав услід за основними силами, які продовжували форсований відступ.

Холін махнув одному з Аладарових слуг, щоб той подав йому підзорну трубу, а відтак здійняв її й навів на ту групу відсталих. На краю плато вдалині хтось стояв — якась постать у блискучому обладунку.

«Паршендійський Сколкозбройний, — промайнуло в голові. — Той, що зітнувся зі мною на Вежі. І замало не вбив».

Далінар мало що пам’ятав про ту зустріч: адже під кінець він був напівпритомний від побоїв. Чому їхній Сколкозбройний не брав участі в сьогоднішній сутичці? Адже це дозволяло «випатрати» хризаліду швидше.

Князь відчув, як тривожно тягне всередині. Один-єдиний факт — отой спостерігач-Сколкозбройний — докорінно змінив його бачення ситуації. Далінар гадав, наче правильно розуміє поточні події, але тепер йому спало на думку, що ворожа тактика не така прозора, як він собі уявляв.

— Що, дехто з них і досі там? — спитав Аладар. — Веде спостереження?

Холін кивнув, опускаючи оптику.

— А раніше — на твоїй пам’яті — вони так чинили?

Далінар похитав головою.

Аладар на хвильку замислився, а відтак наказав своїм людям на плато не втрачати пильності й виставити дозорців — щоб паршенді, повернувшись, не застали їх зненацька. А потім, обернувшись до Далінара, неохоче докинув:

— Дякую. Твоя порада допомогла.

— Коли дійшло до тактики, ти поклався на мене, — мовив Далінар, і собі обертаючись. — То чом би не спробувати довіритися мені й тоді, коли йдеться про благо нашого королівства?

Аладар вивчав його поглядом. Позаду них торжествували перемогу солдати й видобував яхонтосерце з хризаліди Адолін. Дозорці, роззосередившись, пильнували повернення ворога, але паршенді ніде не було.

— Якби ж то я міг, Далінаре… — відповів зрештою він. — Але річ не в тобі. Все впирається в решту великих князів. Тобі я, мабуть, зміг би довіритися, проте їм не повірю ніколи. Ти просиш мене піти на завеликий ризик. Решта вчинять зі мною так само, як Садеас із тобою — на Вежі.

— А якщо я приверну їх на свій бік? Якщо доведу тобі, що вони варті довіри? Якщо зміню природу цього королівства й перебіг цієї війни? Тоді ти підеш за мною?

— Ні, — відказав Аладар. — Вибачай.

На цих словах він розвернувся й повелів, щоб привели його коня.

Повернення пройшло вкрай неприємно. Попри спільну перемогу, Аладар тримався на віддалі. І як же так виходило, що Далінар досягав успіху в стількох починаннях, проте ніяк не міг переконати людей на кшталт нього? І що означала ця зміна бойової тактики паршендійців? Чому вони не залучали свого Сколкозбройного? Занадто боялися втратити Сколки?

А коли великий князь повернувся зрештою до свого бункера у військовому таборі — подбавши попередньо про солдатів і відправивши Елгокарові рапорт — то виявив, що на нього чекає несподіваний лист.

Він послав по Навані, щоб та прочитала йому, що там сказано. А сам чекав навстоячки в особистому кабінеті, вдивляючись у стіну, що на ній пишалися були ті дивні ґліфи. Відтоді їх стерли піском, а подряпини приховали, проте світліша пляма на камені, здавалося, шепотіла: «Шістдесят два дні».

Шістдесят два дні, щоб розібратися, як бути. Точніше, вже шістдесят. Небагато часу, коли йдеться про те, щоб урятувати королівство, підготувавшись до найстрашнішого. Подвижники затаврували б те пророцтво як, у кращому разі, чийсь жарт, а в гіршому — як блюзнірство. Провіщати майбутнє було заборонено. Мовляв, то все від лукавого — від Спустошувачів. Навіть азартні ігри викликали підозру: адже вони спонукали людей намагатися вгадувати наперед.

Але Далінар вірив тим словам. Бо підозрював, що їх залишила його власна рука.

З’явилася Навані, яка пробігла листа очима, а відтак прочитала написане вголос. То виявилося послання від давнього друга, який незабаром мав прибути на Розколоті рівнини й, можливо, підказати вирішення Далінарових проблем.