Слова Променистого ордену

74. Долаючи бурю

Каладін схопився за руку Шаллан.

Згори летіли валуни й, розколюючись від ударів об плато, рикошетили довкола уламками. Ревів ураган. Внизу, прибуваючи, вирувала вода. Каладін чіплявся за Шаллан, але їхні мокрі руки стали вислизати одна з одної.

Аж раптом — у несподіваному сплеску — її хват поміцнішав, і вона з неочікуваною для тендітної дівчини силою потягла капітана до себе. Відштовхнувшись неушкодженою ногою, той натужно здолав решту відстані й долучився до рятувальниці у її кам’яному сховищі.

Видовбана ніша заледве сягала трьох-чотирьох футів завглибшки й була навіть тіснішою, ніж розщілина, у якій вони допіру ховалися, — але виходила, на щастя, на захід. Тож хоча крижаний вітер, кружляючи, і обдавав їх водою, основний удар бурі приймало на себе плато.

Захеканий Каладін привалився до стінки сховища. Ушкоджена нога боліла, як не знати що. Шаллан притислася до капітана, зігріваючи, і той, обхопивши її руками, тримався за неї не менш міцно, ніж вона за нього. Так вони й сиділи, зсутулившись і притулившись до каменю ніші, верхня частина якої торкалася Каладінової голови.

Плато ходило ходором, здригаючись, мов перелякана людина. Видно було зовсім мало: непроглядну пітьму розколювали лише спалахи блискавок. А шум! Розкоти грому лунали наче самі собою — незалежно від залпів блискавок — а вода ревіла, мов розлючений звір. Спалахи вгорі виривали з темряви спінений, нуртівний і шалений потік, який нісся проваллям.

Геєно вогненна! Зливовий паводок впритул підступав до їхнього сховка — за лічені миті рівень води піднявся на добрих п’ятдесят футів. У каламутній дощівці було повно гілляччя, зламаної рослинності й вирваних із корінням ліан.

— А де сфера? — спитав Каладін, сидячи в темряві. — Та, якою ви собі присвічували?

— Була, та загула, — гукнула Шаллан, перекриваючи ревіння стихії. — Певне, зронила, ловлячи тебе за руку!

— Я не…

Він затнувся від страхітливого гуркоту грому, супроводжуваного засліпливим спалахом блискавки. Шаллан міцніше притулилася до охоронця, вчепившись пальцями в його плече. Яскраве світло залишило в Каладінових очах післяобраз.

Буря забирай! Він ладен був заприсягтися, що той післяобраз складався в обличчя — страхітливо перекошене та з роззявленим ротом. Наступний спалах мерехтливо освітив потік, і стало видно, що повз їхній сховок течією несло хтозна-скільки десятків трупів — людей упереміш із паршенді — чиї мертві очі (а в багатьох випадках лише порожні очниці) були звернені в небо.

Дощівка ринула сильніше й, перехлюпнувши до сховку, на кілька дюймів затопила підлогу. Мертва вода. А потім знову повисла темрява, як у підземній печері. Тільки Каладін, Шаллан і мерці.

— Це найпотойбічніша річ, яку я будь-коли бачила, — шепнула йому дівчина біля самого вуха.

— У бурю коїться багато дивного.

— З досвіду знаєш?

— Одного разу Садеас влаштував мені «суд» — вивісив під бурю, де я мав загинути, — пояснив Каладін.

Стихія мала здерти з нього шкіру, відділити плоть від кісток. Дощ, який пронизував, мов ніж, розпечені до білого блискавки.

І манісінька — теж біла — постать, чиї виставлені вперед рученята немовби веліли бурі розступитися перед ним. Крихітна й тендітна, хоч по-своєму не слабша за вітри.

«Сил… що я з тобою зробив?»

— Мені б почути цю історію, — зронила Шаллан.

— Колись розповім.

Їх знову захлеснуло водою, й вони — на мить ставши плавучими — немовби зненацька полегшали. Течія смикнула їх із несподіваною силою, наче прагнула потягти за собою. Шаллан звереснула, а Каладін панічно вчепився за камінь обабіч від себе. Потік відступив, але шум його плину не стишився. І вони знову забилися вглиб укриття.

Згори полилося світло — надто рівне як на спалахи блискавиць. На плато виднілося якесь сяйво — рухоме. За потоком води, що стікала згори, застуючи їхній прихисток суцільною пеленою, його було важко розгледіти. Але Каладін був ладен заприсягтися, що нагорі крокувала гігантська постать — осяйна й нелюдська — в супроводі іншої, небаченого вигляду та лискучої. Вони воістину «долали бурю» — крок за кроком — доки те сяйво не зникло з очей.

— Будь ласка, розкажи, — попросила Шаллан. — Я конче маю чути щось іще, крім цього.

Каладін здригнувся, але кивнув. Так, звук людського голосу — це допоможе.

— Усе почалося з того, що Амарам мене зрадив, — приглушено мовив він — так тихо, що дівчина, притиснувшись до нього, ледве чула. — І затаврував як раба, бо я знав, який він насправді: зажадавши Сколкозбройця, Амарам убив моїх людей. Та Зброя важила для нього більше, ніж власні солдати, більше, ніж честь…

І повів далі — про часи свого рабства й про спроби втекти. Про людей, які загинули, довірившись йому. Ця ще нікому не повідана історія так і рвалася з нього. Адже кому він мав її оповідати? Четвертому мосту, який великою мірою спізнав її на собі?

Розповів про невільницький фургон і про Твлаква (зачувши це ім’я Шаллан охнула — воно, певно, було їй знайоме). Про внутрішнє заніміння, про… порожнечу. Про те, як подумував накласти на себе руки, але ніяк не міг повірити, що самогубство варте зусиль.

А потім про Четвертий міст. Про Сил він не згадав — наразі це було занадто болісно — а перейшов до мостонавідних вилазок із їхнім жахіттям, до смертей і до рішення, яке ухвалив.

Їх омивали потоки дощу, які задувало в сховище, й Каладін був ладен заприсягтися, що звідкись лунає спів. Повз укриття проносилися якісь дивні спрени — червоні, фіолетові, схожі на блискавку. Чи не їх і бачила Сил?

Він очікував від Шаллан запитань, але та мовчки слухала, не поставивши жодного. Не докучала, розпитуючи про деталі, й не торохтіла, перебиваючи оповідь. Скидалося на те, що вона вміла слухати.

І Каладін — от дивина! — довів аж до кінця, до останньої мостонавідної вилазки й урятування великого князя Холіна. Виклав усе, що накипіло на серці. Про бій зі Сколкозбройним паршендійцем і про сутичку з Адоліном, який уперто не хотів відступити, і про те, як власноруч утримував війстя моста.

А коли закінчив, обоє помовчали, зігріваючи одне одного й задивившись на підсвічений блискавицями потік дощівки, який нісся майже на відстані витягнутої руки.

— А я вбила рідного батька, — прошепотіла Шаллан.

Охоронець глянув на дівчину й у спалаху блискавки — там, де вона поклала голову йому на груди, — побачив її зведені на нього очі з краплями вологи на повіках. Вони обвивали одне одного руками, й Каладін подумав, що останньою жінкою, яка ось так горнулася до нього, була Тара.

— Мій батько був нестримною, гнівливою людиною, — промовила Шаллан. — Убивцею. А я його любила. І задушила, коли той лежав паралізований на підлозі й дивився на мене. Я батьковбивця…

Капітан не підхльостував її запитаннями, хоча прагнув почути пояснення. Мав почути пояснення.

На щастя, та сама́ повела далі, розповідаючи про дитинство й жахіття, яких зазнала. Каладін гадав, що гіршого життя, ніж він, не проживав ніхто — але в його минулому була-таки одна річ, яку він мав і, може, замало цінував — це люблячі батьки. Рошон перетворив Гартстоун на Геєну, але принаймні Каладін завжди міг покластися на батька та матір.

І що б то він робив, якби його тато був достоту як той знавіснілий, жорстокий деспот, про якого розповідала Шаллан? Якби на очах у нього загинула мама? І якби замість Тіена «світлячком» для родини мав стати він сам?

Каладін зачудовано слухав. Буря забирай! І як ця дівчина змогла не зламатися — в сенсі, по-справжньому? Вона казала так про себе, а проте була не більше зламана, ніж спис із зазубленим вістрям — не менш гострим, ніж будь-яке інше. Особисто він навіть любив, щоб штих мав одну-дві зазублини й потерте долонями древко. Наконечник, який побував у битві, був… ліпший за новий. Адже ти знав, що ним боронили життя — а той витримав і не зламався. Такі сліди були ознаками надійності.

А коли дівчина з гнівом у голосі згадала про Геларанову смерть, Каладіна продерло морозом.

Її брат загинув в Алеткарі. Від рук Амарама.

«Буря забирай… То, виходить, це я його вбив? — майнуло в свідомості. — Її коханого брата?»

Він розповідав про це чи ні?

Ні. Ні, він не згадував, що звалив Сколкозбройного — лише як Амарам убив його людей, щоб забрати собі жаданого Сколкозбройця, не залишивши свідків. Адже з роками звик згадувати про той випадок, не уточнюючи, що переміг Сколкозбройного — бо вже за перші кілька місяців рабства на власній шкірі відчув: розводитися про таке — небезпечно. І, сам того не усвідомивши, не відступив від один раз засвоєної звички навіть тут.

Та чи не здогадалася вона? Чи не збагнула, що не Амарам, а Каладін насправді вбив того Сколкозбройного? Шаллан, здавалося, не пов’язала одне з іншим, бо вела далі, оповідаючи про той пізній вечір — також великобуряний — коли спочатку отруїла, а потім убила власного батька.

Всемогутній, що над нами! А ця дівчина сильніша, ніж будь-коли бував сам Каладін.

— Тож ми вирішили, — вела далі Шаллан, знову поклавши голову йому на груди, — що я розшукаю Ясну, бо вона… Розумієш, вона мала Душезаклинач.

— Хотіли з’ясувати, чи не зможе та полагодити вашого?

— Це було б надто розважливо. — Капітан не бачив, але хтозна-як розчув, що дівчина насупилась сама на себе. — А мій план — наївний і дурний — полягав у підміні свого фабріала на Яснин, робочий, який дозволив би братам дістати грошей.

— І доти ви ніколи не бували далі власних земель?

— Ні, не бувала.

— Але вирушили обікрасти одну з найрозумніших жінок у цілому світі?

— Е-е… так. Не забувай, що мій план був «наївний і дурний». Хай там як, а Ясна про все дізналася. Але, на щастя, я її зацікавила, й вона погодилася взяти мене під опіку. Це їй спало на думку видати мене за Адоліна, щоб, доки я навчатимусь, мої брати були в безпеці.

— Он як, — кинув Каладін. Знадвору спалахнула блискавка, вітри, здавалося, задули ще сильніше, і йому довелося підвищити голос, хоча Шаллан була зовсім близько. — Щедро як на ту, кого замало не обікрали.

— Гадаю, наставниця розгледіла в мені дещо таке…

Безгоміння.

Каладін закліпав очима. Шаллан не було. На мить він запанікував, шукаючи її довкола себе, але зрештою збагнув, що нога перестала боліти, а в голові — попри шок, крововтрату й можливу гіпотермію — несподівано прояснилося.

«А, — збагнув юнак. — Починається…»

Каладін зробив глибокий вдих і, підвівшись, виступив із темряви до війстя ніші. Потік унизу завмер, немовби його скуло кригою, а отвір їхнього сховища — який Шаллан зробила занизьким, щоб стояти на повен зріст — тепер наче роздався.

Він визирнув назовні й там зустрівся поглядом з обличчям — безкраїм, як вічність.

— Прародителю бур, — промовив Каладін.

Дехто називав його Єзерезе-Вісником, але це якось не пасувало до того, що чув про Вісників капітан. А може, Прародитель бур був кимось на кшталт спрена? Чи бога? Те лице тяглося до нескінченності, але, попри всю безмежну широчінь, Каладін охоплював його поглядом.

Вітри вщухли, й чути стало навіть власне серцебиття.

— ДИТЯ ЧЕСТІ-ГОНОРА.

Цього разу обличчя заговорило до нього. А минулого разу — в епіцентрі бурі — мовчало, промовляючи тільки в снах.

Каладін глянув осторонь, знову перевіряючи, чи не видно Шаллан, проте хай що становила собою ця візія, а веденки в ній не було.

— Вона одна з них, чи не так? — спитав він. — Промениста лицарка чи принаймні Приборкувачка сплесків. Ось що відбулося під час битви з прірводемоном! Ось як вона пережила падіння! Ситуацію щоразу рятував не я — це все вона.

Прародитель бур загуркотів.

— Сил, — зронив Каладін, переводячи погляд назад на обличчя. Плато попереду зникло — залишилися тільки він і лице. Капітан мав поставити це запитання, нехай і болісне. Не міг не поставити. — Що я з нею зробив?

— ТИ ВБИВ ЇЇ.

Від голосу Прародителя бур усе заходило ходором. Чи радше… враження було таке, наче плато й Каладінове тіло, здригаючись, і творили той звук.

— Ні, — прошепотів охоронець. — Ні!

— ОДНОГО РАЗУ ТАК УЖЕ СТАЛОСЯ, — сказав Прародитель бур, і Каладін вловив у його тоні людську емоцію — гнів. — ЛЮДЯМ НЕ МОЖНА ДОВІРЯТИ, ДИТЯ ТАНАВАСТА. ТИ ВІДІБРАВ ЇЇ В МЕНЕ. МОЮ УЛЮБЛЕНКУ.

Його обличчя наче відступало, розпливаючись.

— Прошу, скажи: як мені це виправити?! Що я можу зробити?! — закричав Каладін.

— ЇЇ ЗЛАМАНО, Й ЦЬОГО НЕ ВИПРАВИТИ. ТИ ТАКИЙ САМИЙ, ЯК І ТВОЇ ПОПЕРЕДНИКИ, ЩО ВБИЛИ СТІЛЬКОХ ТИХ, КОГО Я ЛЮБЛЮ. ПРОЩАВАЙ, ДИТЯ ГОНОРА. ТИ БІЛЬШЕ НЕ КАТАТИМЕШСЯ НА МОЇХ ВІТРАХ.

— Ні, я…

Знову грянула буря, й Каладін повалився назад у нішу, охнувши від раптового нападу болю та холоду.

— Подих Келека! — вигукнула Шаллан. — Що це було?

— Що, бачили обличчя? — спитав капітан.

— Еге. Таке величезне… Я бачила зорі — міріади зірок — які тяглися до нескінченності…

— Це був Прародитель бур, — стомлено пояснив він.

Каладін сягнув рукою під себе, де зненацька зблиснуло сяйво. То була сфера, яку зронила Шаллан — вона вичахла й потьмяніла, а тепер її заряд поновився.

— Ну й дива, — шепнула художниця. — Я маю замалювати побачене.

— У таку зливу? Щасти вам, — відказав охоронець.

Немовби на підтвердження цих слів, їх обдало новою хвилею — водяним вихором, що крутився в проваллі й час від часу, з поривами вітру, залітав до них. Тож ті сиділи у воді, яка сягала кількох дюймів, зате цього разу не загрожувала потягти їх за собою.

— Бідні мої малюнки, — мовила Шаллан, захищеною рукою притискаючи до грудей портфеля, а вільною тримаючись за Каладіна — бо за що ж іще вона мала триматися? — Він водонепроникний, але… не знаю, чи означає це «протибуряний».

Капітан хмикнув, вдивляючись у потік, який нісся повз них. Була в його плині якась гіпнотична закономірність, явлена в нуртуванні поламаної рослинності й листя — бо трупів уже не траплялося. Перед їхнім укриттям плав дибився, наче долаючи якусь перешкоду на дні. «Там туша прірводемона», — збагнув Каладін. Таку масу було не зрушити навіть паводку.

Запанувала мовчанка. Тепер, при світлі, потреба в спілкуванні минула, й хоча охоронець подумував спитати в Шаллан прямо, чи та вона, за кого він чимраз однозначніше її мав — але поки мовчав. Нехай-но вони виберуться звідси — тоді й трапиться нагода.

А поки що хотілося поміркувати — хоча він усе одно радів присутності цієї дівчини, яку та виявляла різними способами, притискаючись до нього в мокрій і дедалі подертішій сукні.

Хоча розмова з Прародителем бур відволікала від пікантніших думок.

Сил. Невже він справді… вбив її? Адже вона, здається, допіру плакала, хіба ні?

Він спробував — знічев’я, просто для експерименту — всотати заряд Буресвітла на очах у Шаллан, щоб оцінити її реакцію. Але, звісно, нічого не вийшло.

Буря потроху вщухала, й паводок помалу спадав. Дощ стишився до рівня звичайної зливи, і вода, відступаючи, стала збігати в протилежному напрямку — достоту так, як Каладін завжди гадав, але ще ніколи не бачив. Тепер опади змістилися на захід від Рівнин, тож уся дощівка повернула на схід, і потік — так само нуртуючи, але вже набагато млявіше — позадкував туди, звідки прийшов.

Із плину прозирнув труп прірводемона, і зрештою паводок спав: потік перетворився на струмочок, а злива — на мжичку. Краплини, які падали з плато нагорі, були куди більші й масивніші, ніж ті, що летіли з неба.

Каладін ворухнувся, ладнаючись злазити, але раптом збагнув, що Шаллан, пригорнувшись до нього, заснула й тихенько похропує.

— З усіх людей тільки ти, певне, й здатна заснути, перечікуючи великобурю надворі, — прошепотів Каладін.

Йому було незручно, але він усвідомив, що насправді не хоче спускатися вниз на своїй скалічілій нозі. Бо знемігся, а слова Прародителя бур щодо Сил залишили відчуття гнітючої чорноти. Тож він дозволив собі впасти в заціпеніння й заснув.