Слова Променистого ордену

44. Одна з форм справедливості

Каладін ніколи не почувався таким неприємно помітним, як на тренувальному майданчику для світлооких, де решта вояків були високородні.

Далінар звелів, щоб удень його бійці носили мундири — і ті підкорилися. Тож у своєму синьому однострої Каладін не мав би впадати в око — але вирізнявся. На решті форма була розкішніша — чудові кітелі з яскравими ґудзиками по боках, та ще й зі вправленими в них самоцвітами. Дехто натомість прикрашав мундири шитвом. У моду також входили барвисті шийні хустини.

Щойно Каладін і його люди зайшли у внутрішній дворик, світлоокі зміряли їх поглядами. Хай яку шану виявляли мостонавідникам звичайні солдати — і хай як навіть ці офіцери поважали великого князя та його рішення — а їхні пози випромінювали ворожість.

«Тобі тут не раді, — так і промовляли погляди присутніх. — Кожен має знати своє місце. А ти займаєш чуже. Чал у бенкетній залі та й годі».

— Дозвольте відлучитися на тренування, сер? — звернувся до капітана Ренарін, убраний у форму Четвертого мосту.

Каладін кивнув. Без княжича решті охоронців стало спокійніше. Капітан показав місця трьох спостережних постів, і троє мостонавідників побігли ставати на чати. А Моаш, Тефт і Йак зосталися з ним.

Командир підвів їх до Загеля, який стояв у глибині висипаного піском дворика. Решта подвижників були зайняті — носили воду, рушники чи тренувальну зброю світлооким дуелянтам, але Загель накреслив на піску коло й кидав у нього кольорові камінці.

— Я приймаю твою пропозицію, — промовив Каладін, підступивши до мечеборця. — І привів повчитися ще трьох своїх людей.

— Я не пропонував навчати чотирьох, — заперечив Загель.

— Знаю.

Подвижник хмикнув.

— Пробіжіть підтюпцем сорок кіл довкола цієї будівлі, а тоді повертайтеся. Але в темпі, щоб ця гра не встигла мені набриднути.

Каладін зробив різкий жест, і вся їхня четвірка рвонула з місця.

— Заждіть, — гукнув Загель.

Скрипнувши піском під чобітьми, капітан зупинився.

— Я просто перевіряв вашу готовність коритися, — промовив майстер-мечеборець, кинувши камінець у накреслене коло й задоволено хмикнувши. А зрештою обернувся до них: — Загартовувати вас, гадаю, не треба. Гай-гай, хлопче, — я ще ніколи не бачив, щоб у когось аж так розпашілися вуха.

— У мене… розпашілися вуха?.. — не зрозумів Каладін.

— А поглинь цю мову Геєна! Я маю на увазі, що ти рвешся самоствердитися — показати, на що здатен у бою. Це означає, що ти лихий на весь світ.

— Невже нам можна за це дорікнути? — втрутився Моаш.

— Гадаю, не можна. Але, хлопці: якщо я вас тренуватиму, ваші розпашілі вуха не повинні мені заважати. Ви маєте слухати й робити, що сказано.

— Згода, майстре Загелю, — відповів Каладін.

— Не називайте мене майстром, — сказав той і тицьнув великим пальцем собі за плече — у бік Ренаріна, якому кілька подвижників допомагали надягти Сколкозбрую. — Це для нього я майстер. А для вас, хлопці, — просто зацікавлена сторона, яка прагне допомогти вам зберегти життя моїх друзів. Чекайте тут — я скоро повернуся.

І мечеборець рушив до Ренаріна. Йак підняв один із кольорових камінців, які кидав Загель, але той, не обертаючись, промовив:

— І не чіпайте моїх камінців!

Мостонавідник аж підскочив, і камінчик полетів на місце.

Відкинувшись на одну з колон, що підпирали звис даху, Каладін дивився, як Загель інструктує княжича. Сил спурхнула донизу й заходилася вивчати камінці, намагаючись збагнути, що в них особливого. На її личку проступала цікавість.

Невдовзі по тому повз них пройшли Ренарін із наставником: той вочевидь хотів, щоб княжич поснідав. Каладін усміхнувся, дивлячись, як подвижники квапливо несуть стола, куверта й важкого стільця, здатного витримати вагу Сколкозбруї. Вони навіть скатертину знайшли. Залишивши приголомшеного Ренаріна сидіти в громіздкому обладунку й, піднявши забрало, дивитися на повноцінний сніданок і незграбно втримувану виделку, Загель рушив назад.

— Ти вчиш його тонкому поводженню з новонабутою силою? — спитав Каладін, коли подвижник проходив повз нього.

— Сколкозбруя — могутня штука, — промовив Загель, не обертаючись до капітана. — Оволодіти нею — це не лише проламувати стіни й зістрибувати з дахів.

— То коли ми…

— Чекайте, — кинув той і пішов.

Каладін зиркнув на Тефта.

— Мені він до вподоби, — зронив лейтенант, знизавши плечима.

Йак захихотів.

— Це тому, що він майже такий само буркотун, як і ти.

— Я не буркотун, — огризнувся Тефт. — У мене просто низький поріг чутливості, коли йдеться про дурість.

Зрештою мечеборець підтюпцем побіг назад до них. Мостонавідники, що чекали на нього, враз пожвавішали, а їхні очі розширилися: той ніс Сколкозбройця.

Цього вони й сподівалися: Каладін-бо казав, що їм, бува, дадуть потримати його в руках з навчальною метою. Мостонавідники пожирали Сколкозбройця очима, наче розкішну жінку, що скидає ліву рукавичку.

Підбігши до хлопців, Загель увігнав меча в пісок перед ними й, відпустивши руків’я, махнув їм:

— Гаразд. Беріть пробуйте.

Ті повитріщали очі.

— Подих Келека! — видобув зрештою Тефт. — Невже ти серйозно?

Сил відвернулася від камінців і теж уважно глянула на Зброю.

— На ранок після того, як ваш капітан — поглинь його Геєна! — розбудив мене глупої ночі, я пішов до ясновельможного Далінара та короля і попросив дозволу навчити вас фехтувальних стійок. Носити мечі вам ні до чого, але щоб дати відсіч Сколкозбройному вбивці, ви маєте знати стійки та захисні прийоми від них.

Загель поклав руку на ефес й опустив на нього очі.

— Ясновельможний Далінар дозволив вам потренуватися з одним із королівських Сколкозбройців. Мудрий чоловік.

Він прибрав п’ястка і зробив спонукальний жест. Тефт потягнувся до руків’я, але Моаш ухопився за Зброю першим. Смикнув — засильно, — вирвав її з піску й, заточившись, позадкував. Тефт відскочив.

— Гей, обережніше! — гаркнув той. — Не дурій, бо ще відріжеш собі бурекляту руку.

— Я не дурію, — сказав Моаш, виставивши Зброю вістрям уперед. Біля голови мостонавідника з’явився одинокий спрен слави. — Ця штука важча, ніж я гадав.

— Справді? — спитав Йак. — А всі говорять, що вони легенькі!

— Так кажуть ті, хто звичний до простого меча, — пояснив Загель. — Якби ви все життя вправлялися з обіручним клинком, а потім узяли на позір такий самий, але з удвічі-втричі більшим об’ємом криці, то очікували б, що він буде не легший, а важчий.

Моаш хмикнув, обережно змахуючи Зброєю.

— Коли послухати, що оповідають легенди, то він має бути взагалі невагомий. Я думав, він легесенький, як повів вітерцю. — Він несміло увігнав меча в пісок. — І входить, ріжучи, з більшим опором, ніж я сподівався.

— Гадаю, вся річ у завищених очікуваннях, — видобув Тефт, чухмарячи бороду й махаючи Йакові стати наступним.

Тілистий мостонавідник, смикнувши, вивільнив Сколкозбройця з піску обережніше, ніж товариш.

— Прародителю бур! Ну й дивно тримати в руках таку річ, — кинув він.

— Це всього лише знаряддя, — втрутився Загель. — Так, дорогоцінне — але просто знаряддя. Не забувайте цього.

— Це більше ніж просто знаряддя, — не погодився Йак. — Вибач, але так воно і є. Я б іще, може, змовчав, якби йшлося про звичайний меч, але це… це витвір мистецтва.

Загель роздратовано похитав головою.

— Що таке? — спитав у нього Каладін, а Йак тим часом неохоче передав Зброю Тефтові.

— Низьконародженим заборонено орудувати мечем, — промовив Загель. — Скільки живу, стільки дивуюся: яка дурість! Ніяка це не святиня. Мечі ліпше придаються в одних ситуаціях, але гірше в інших.

— Ти ж подвижник, — зауважив капітан. — Хіба ти не маєш культивувати воринські мистецтва і традиції?

— Якщо ти не помітив, подвижник із мене ще той, — кинув Загель. — Просто мені випало бути неабияким мечеборцем. — Він кивнув на Зброю. — Ну ж бо, твоя черга…

Сил промовисто поглянула на Каладіна.

— Якщо це не вимога, то я пас, — відказав той.

— Що, зовсім не цікаво відчути себе Сколкозбройним?

— Ці штуки повбивали забагато моїх друзів. Тож якщо тобі байдуже, я радше його не торкатимусь.

— Як хочеш, — відказав на це подвижник. — Пропозиція ясновельможного Далінара зводилася до того, щоб ви призвичаїлися до Сколкозбройців. Позбулися трепету перед ними. Адже в половині випадків від них гинуть, бо витріщаються на те, від чого треба ухилятися.

— Еге ж, — тихо підтвердив капітан. — Я бачив, як це буває. Ти ліпше замахнися ним на мене — я ж маю звикати до випадів Сколкозбройця.

— Так, звісно. Тільки захисне покриття принесу.

— Не треба, Загелю, — зупинив його Каладін. — Я маю боятися.

Той якусь хвильку повдивлявся в капітана, а потім, кивнувши, підійшов до Моаша, щоб узяти в нього меча — той саме заходився махати ним уже по другому колу.

Сил пурхнула повз майстра-мечеборця й, обігнувши голови людей, які її не бачили, опустилася Каладінові на плече.

— Дякую, — зронила вона.

Загель повернувся й став у стійку світлооких. Капітан розпізнав у ній одну з дуельних, але не знав, яку саме. Подвижник підступив і змахнув Зброєю.

Паніка.

Каладін не зміг її притлумити. Він миттю побачив смерть Даллета, якому Сколкозброєць пройшов крізь голову. Побачив, як підозріло срібляста поверхня клинка віддзеркалила обличчя з випаленими очима.

Лезо пройшло за кілька дюймів від нього. Загель ступив кров уперед і знову плавно заніс Сколкозбройця. Цього разу він би дістав — тож атакованому довелося позадкувати.

Буря забирай! А ці чудовиська справжні красені!

Майстер зробив наступний випад — і Каладін мусив відскочити осторонь, щоб увернутися. «Загелю, це ти вже перестарався», — подумалось йому. Він знову ухилився від удару, а відтак краєчком ока зауважив якусь тінь. Капітан обернувся й зіткнувся лице-в-лице з Адоліном Холіном.

Їхні очі зустрілися. Каладін чекав на саркастичне зауваження. Адолін перевів погляд на Загеля зі Сколкозбройцем — а потім знову на капітана. Зрештою княжич ледь помітно кивнув і, обернувшись, рушив до Ренаріна.

Пояснення було просте: Убивця в білому взяв гору над обома. І готуватися до бою з ним було нітрохи не смішно.

«Це ще не означає, наче він перестав бути зіпсутим вітрогоном», — подумав Каладін, обертаючись назад до Загеля, який махнув рукою іншому подвижникові і саме віддавав йому Зброю.

— Я маю йти до княжича Ренаріна, — мовив Загель. — Він не може цілий день сидіти сам, доки я тренуватиму таких дурнів, як ви. Івіс тим часом покаже вам кілька спарингових рухів, і нехай кожен із вас — як щойно Каладін — постане перед Сколкозбройцем. Звикайте до такої картини, й ви не заціпенієте, коли все відбуватиметься насправжки.

Капітан і його люди закивали. Лише коли майстер відбіг, Каладін зауважив, що Івіс — то жінка. Попри подвижництво, на ній була рукавичка, а отже мішкувате вбрання й поголена голова, які камуфлювали очевидніші ознаки, не вповні приховували її стать.

Жінка з мечем. Дивне видовище. Хоча, звісна річ, не дивніше, ніж темноокі зі Сколкозбройцем.

Івіс роздала їм палиці, чиї баланс і вага пристойно імітували параметри справжньої Зброї — себто тією мірою, якою дитячий малюнок крейдою «пристойно імітує» людину. А відтак провела з ними кілька звичайних вправ і показала десять Сколкостійок.

Каладін прагнув убивати світлооких, відколи вперше торкнувся списа, і з плином років — до тавра на лобі — навчився робите це досить добре. Але впольовані на полі битви ясновельможні були не бозна-які фехтувальники. Більшість тих, хто справді вмів орудувати мечем, подалася на Розколоті рівнини. Тож стійки були для нього в новинку.

Але він потроху помічав і розумів. Знаючи стійки, можна було передбачити наступний «хід» суперника. І то скористатися цим міг не конче мечеборець (Каладін-бо так само вважав, що клинок — занадто груба зброя)…

А десь за годину капітан відклав тренувальну палицю й підійшов до бочки з водою. Йому та його людям напитися не підносили ні подвижники, ні паршмени. Нічого — він не якийсь там розпещений багатій. Каладін сперся на бочку і, зачерпнувши собі ківш води, відчув глибоко у м’язах приємну знемогу — свідчення того, що він не просто гаяв час.

Він окинув поглядом тренувальний майданчик, шукаючи Адоліна та Ренаріна. Охороняти їх була не його черга: першого пильнували Март і Ет, а другого — троє бійців, яких капітан розставив на пости раніше. Але не перевірити, як там княжичі, він не міг. Бо якщо тут щось трапиться…

На тренувальному майданчику була дівчина. Не подвижниця, а справжня світлоока — та, рудоволоса. Вона щойно забрела у дворик і тепер роззиралася довкола.

Юнак не тримав на неї зла за ту історію з чобітьми — просто типовий приклад, який показував: для світлооких люди на кшталт Каладіна — іграшки. Бавишся, береш у них, що тобі треба, і нітрохи не переймаєшся, коли ці «ігри» залишають їх у куди гіршому становищі.

Таким був Рошон. Таким був Садеас. Така сама й ця дівчина. Вона не зла — їй просто байдуже.

«Певне, до пари князеняті», — майнуло в гадці. Йак із Тефтом також підбігли напитися, але Моаш, зосередившись на фехтувальних стійках, не полишав тренування.

— Непогана, — кинув Йак, простеживши за капітановим поглядом.

— Непогана в чому? — спитав Каладін, намагаючись збагнути, що ж робила та дівчина.

— Непогана на вигляд, — відказав той, сміючись. — Буря забирай, капітане! Ти інколи справляєш таке враження, наче думаєш лише про одне — хто має заступати на пост наступним.

Поблизу енергійно кивнула Сил.

— Вона світлоока, — заперечив Каладін.

— То й що? — спитав Йак, поплескавши його по плечі. — Хіба світлоока не може бути приваблива?

— Ні.

Коротко і ясно.

— Дивний ти, командире, — зронив Йак.

Зрештою Івіс крикнула їм із Тефтом, щоб не байдикували, а поверталися до роботи — але Каладіна не погукала. Складалося таке враження, що чимало подвижників боялися капітана.

Йак побіг назад, а Тефт на мить затримався й кивком указав на Шаллан.

— Гадаєш, нам варто остерігатися її? Іноземка, про яку нам дуже мало що відомо, — і раптом заявляється сюди, щоб стати Адоліновою нареченою. Ліпшої підісланої вбивці годі й шукати.

— Геєно вогненна! — видобув Каладін. — А я про це й не подумав… Молодчина, Тефте.

Лейтенант скромно стенув плечима й повернувся на тренування.

Каладін гадав, що ця дівчина — опортуністка, але що, як насправді вона — підіслана вбивця? Прихопивши тренувального «меча», капітан побрів до неї, проминувши Ренаріна, який затреновував ті самі стійки, що й мостонавідники.

Дорогою до Каладіна, брязкаючи Збруєю, долучився старший із княжичів.

— Що вона тут робить? — запитав охоронець.

— Певне, прийшла подивитися на мої тренувальні двобої, — відказав Адолін. — Мені зазвичай доводиться вишпурювати їх копняками.

— Їх… це кого?

— Ну, ти ж розумієш — дівчат, які хочуть повитріщатися на мої поєдинки. Я б не проти, та якщо їх не ганяти, вони щоразу запруджуватимуть усенький майданчик. І проводити двобої стане просто нíде.

Каладін звів на нього брову.

— Що? — запитав Адолін. — Мостонавідничку, а подивитися твої поєдинки жінки хіба не приходять? Наполовину беззубі темноокі панночки, які бояться приймати ванну?..

Відвівши очі від княжича, капітан підібгав вуста. «Наступного разу, — подумав він, — я не боронитиму його від убивці».

Якусь мить похихотівши, Холін різко урвав сміх і повів далі:

— А втім, зважаючи на наші стосунки, вона, певне, має поважнішу причину бути тут, ніж решта. Але її все одно доведеться спровадити. Не можна подавати поганого прикладу.

— Ви справді дозволите, щоб це відбулося? — спитав Каладін. — Я про заручини з незнайомкою?

Адолін знизав закутими в лати плечима.

— У мене завжди буває так, що спершу все йде просто чудово, а потім… розвалюється. Я так і не зміг збагнути, в чому даю маху. От і подумав: може, якщо підійти до справи офіційніше…

Княжич раптом насупився — неначе згадавши, з ким розмовляє — і швидше погупав далі, залишаючи Каладіна позаду. Він підійшов до Шаллан, але та — мугикаючи під ніс — пройшла просто повз нього, не вдостоївши поглядом. Уже здійнявши руку та розтуливши рота, щоб заговорити, Адолін обернувся їй услід і побачив: дівчина прямує вглиб дворика, не зводячи очей із Налл — подвижниці, яка завідує тренувальним майданчиком, — і складає тій шанобливий уклін.

Холін спохмурнів і, кинувшись навздогін своїй нареченій (ну, майже), проминув Каладіна, який глумливо посміхнувся.

— Прийшла повитріщатися на вас — ну-ну… І вочевидь геть утратила голову, — кинув мостонавідник.

— Стули пельку, — гаркнув Адолін.

Капітан неквапом рушив за княжичем і коли дійшов до Шаллан та подвижниці, в жінок уже зав’язалася бесіда.

— …візуальна картотека цього спорядження, сестро Налл, не витримує жодної критики, — говорила рудоволоса, простягаючи тій якусь начебто папку в шкіряній палітурці. — Нам потрібні нові замальовки. Більшість часу я працюватиму писаркою в ясновельможного Себаріала, але протягом свого перебування на Розколотих рівнинах хотіла б реалізувати й кілька власних проєктів. Тож — із вашого благословення — я воліла б перейти до справи.

— У вас дивовижний хист, — промовила Налл, гортаючи сторінки. — Ваше Покликання — мистецтво?

— Природнича історія, сестро Налл, але в цій галузі моїх досліджень замальовки теж дуже важливі.

— Ще б пак: саме так і має бути. — Подвижниця перегорнула останню сторінку. — Благословляю вас, дитино. Скажіть, до якої конгрегації ви належите?

— Е-е… із цим питанням у мене деякі труднощі, — промовила дівчина, беручи назад свій етюдник. — О, Адоліне! А я вас і не помітила. Овва — але й велетень же ви у цьому обладунку!

— Ви дозволяєте їй залишитися? — спитав княжич у Налл.

— Ця панна хоче доповнити королівський реєстр Зброї та Збруї новими малюнками, — пояснила подвижниця. — Як на мене, це мудро. Наразі монарша картотека Сколків містить багато грубих ескізів, але мало докладних зображень.

— І ви захочете, щоб я вам позував? — спитав Адолін, обертаючись до Шаллан.

— Власне, замальовки вашої Збруї досить докладні, — відказала художниця, — завдяки вашій матері. Тож я спочатку зосереджуся на королівських Зброї та Збруї — їх-бо ще ніхто не завдав собі клопоту замалювати детально.

— Тільки не плутайтесь у фехтувальників під ногами, дитино, — промовила Налл.

Тут її хтось погукав, і подвижниця відійшла.

— Послухайте, — сказав Адолін, обертаючись до Шаллан. — Я бачу, куди ви пнетеся…

— Пнися не пнися, а мої п’ять футів шість дюймів[4] так і зостануться при мені, — відказала дівчина. — І вищою я, підозрюю, довіку не стану. Гай-гай…

— П’ять футів… — буркнув Адолін, насупившись.

— Так, — підтвердила вона, окидаючи поглядом тренувальний майданчик. — Я гадала, що висока, а відтак приїхала сюди. Ви, алетійці, — справжні довгані, еге ж? Гадаю, кожен із вас на добрих два дюйми вищий, ніж пересічний веден.

— Ідеться не про це… — набурмосився княжич. — Визнайте: ви тут, щоб подивитися на мій спаринг. А замальовки — просто привід.

— Гм. А дехто зависокої думки про себе. Гадаю, це все через королівську кров — достоту як і любов до дивних головних уборів та обезголовлювання. А-а, наш доблесний капітан охорони. Посильний от-от доправить ваші чоботи в казарму.

Каладін здригнувся, усвідомивши, що рудоволоса звертається до нього.

— Справді?

— Я лише звеліла замінити підошви, — сказала Шаллан. — Адже вони були страшенно незручні.

— А мені було до вподоби, як щільно вони обхоплюють ногу!

— Значить, у вас не ноги, а каменюки.

Вона кинула погляд на його ступні та здійняла брову.

— Стривайте-но, — втрутився Адолін, насупившись іще більше. — Ви носили чоботи мостонавідничка? Яким же це чином?

— Дуже незграбним і на три пари шкарпеток, — відказала Шаллан і легенько поплескала княжича по закутому в обладунок плечі. — Адоліне, якщо ви справді хочете свій портрет, то не треба вдавати ревнощі — я вас залюбки намалюю. І, до речі, я так само хочу на обіцяну прогулянку. Ох, який екземпляр! Перепрошую.

І дівчина пішла туди, де Ренарін отримував від Загеля удари по Збруї — подвижник, певне, привчав молодшого княжича до цього відчуття. Її зелена сукня та руде волосся яскравими мазками виділялися на тлі піщаного майданчика. Каладін пильно дивився їй услід, розмірковуючи, якою мірою їй можна довіряти. Мабуть, навеликою.

— Нестерпна жінка, — проричав Адолін і зиркнув на капітана. — І годі хтиво коситися на її ар’єргард, мостонавідничку.

— По-перше, не хтиво. А по-друге — вам що за біда? Ви ж тільки-но сказали, що вона нестерпна…

— Еге ж, — промовив той, обертаючись на Шаллан із широкою усмішкою. — Вона мене, вважай, відшила — хіба ні?

— Гадаю, так.

— От я й кажу: нестерпна, — підсумував Адолін, хоча, здавалося, мав на увазі зовсім інше.

Його усмішка поширшала, і він рушив за дівчиною, крокуючи з усією граційністю, яку — попри позірну громіздкість — давала Збруя.

Каладін похитав головою. Ох уже ці світлоокі зі своїми іграми. І як він дожився до того, що мусить проводити стільки часу в їхньому товаристві? Капітан повернувся до бочки й набрав собі ще ківш води. А невдовзі шурхіт тренувального меча об пісок сповістив, що до нього долучається Моаш.

Каладін подав йому ковша, і лейтенант удячно кивнув. А Тефт і Йак по черзі ухилялися від Сколкозбройця.

— Вона тебе відпустила? — спитав командир, кивнувши на наставницю.

Моаш знизав плечима, жадібно хлебчучи воду.

— Я не спасував.

Капітан схвально кивнув.

— Але й корисною штукою ми тут займаємося — і до того ж важливою, — сказав Моаш. — Після наших тренувань у прірвах я гадав, що вчитися мені більше нічому. А тепер побачив ціну тому, що вмію.

Каладін, кивнувши, схрестив руки на грудях. Адолін показував Ренарінові кілька дуельних стійок, Загель схвально хитав головою, а Шаллан примостилася їх малювати. Чи не було все це приводом підібратися ближче, щоб, дочекавшись слушної миті, штрикнути «нареченого» ножем у живіт?

Він, певне, мислить, наче параноїк — але така в нього служба. Тож начальник охорони наглядав за старшим княжичем, який розвернувся і почав тренувальний двобій із Загелем, наочно демонструючи братові, як використовують кожну з показаних стійок.

Фехтував княжич управно — цього в Адоліна не забереш. Як, до речі, і в його спаринг-партнера.

— Це все король, — промовив Моаш. — Мою родину стратили за королівським наказом.

Каладінові знадобилася якась мить, щоб збагнути, про що він говорить. Тим, кого Моаш прагнув убити, із ким він прагнув сквитатися, був король?

Капітана аж підкинуло — немовби від удару. Він ошелешено обернувся до підлеглого.

— Ми з Четвертого мосту, — повів далі Моаш — дивлячись убік, але незрозуміло на що саме. Він знову випив води. — І тримаємося разом. Ти маєш знати… чому я такий. Єдиною родиною, яку я мав, були дідусь-бабуся — батьки померли, коли я був іще малий. Мене виростили Ана й Да. А король… убив їх.

— Як це сталося? — тихенько спитав Каладін, перевіривши, чи немає поблизу подвижників, які можуть підслухати.

— Мене не було вдома, — промовив Моаш, — я працював караванником у тутешній пустизні. Ана й Да належали до другого нану — для темнооких це неабихто, еге ж? Вони мали власну крамницю й були срібних справ майстри. Я не пішов їхніми стопами — любив подорожувати. Мені не сиділося не місці.

Ну й от: один холінарський світлоокий мав дві-три точки, де торгували виробами зі срібла — зокрема й навпроти майстерні дідуся та бабусі, — і йому була не до душі конкуренція. Це було за рік чи близько того до смерті попереднього короля, Ґавілара. Той відбув на Розколоті рівнини, а правити королівством залишив Елгокара, який — так уже склалося — водив дружбу зі світлооким, що конкурував із моєю родиною.

Тож принц зробив другові послугу: за Елгокаровим наказом Ану й Да схопили за якимось надуманим звинуваченням. Як громадяни другого нану мої дідусь і бабуся мали право вимагати суду перед колегією магістратів. Гадаю, Елкогара здивувало, що зовсім наплювати на закон не вийде. Пославшись на брак часу, він кинув Ану й Да до в’язниці — чекати, доки можна буде розпочати слухання. — Моаш знову зачерпнув із бочки ківш води. — Там вони за кілька місяців і померли, чекаючи, доки Елгокар дасть хід їхнім паперам.

— Це не те саме, що й убивство.

Моаш глянув Каладінові у вічі.

— Ти гадаєш, що кинути сімдесятип’ятирічне подружжя в палацову темницю — це не смертний вирок для нього?

— Гадаю… що ж, гадаю, ти маєш рацію.

Моаш рвучко кивнув і жбурнув ковша в бочку.

— Елгокар знав, що вони там помруть і слухання перед колегією магістратів, яке виявить його корумпованість, так і не розпочнеться. Той покидьок звів їх зі світу — вбив, щоб усе було шито-крито. Коли наш караван повернувся додому, я застав порожній будинок, а сусіди розказали, що моя родина вже два місяці на тому світі.

— І тепер ти намагаєшся вбити короля Елгокара, — тихенько сказав Каладін, відчуваючи, як на цих словах його продирає мороз.

Почути їх ніхто не міг — усі були надто далеко, а типові для тренувальних майданчиків дзенькіт зброї та крики заглушали їхню розмову. Але ця фраза, здавалося, так і повисла в повітрі — гучна, ніби поклик сурми.

Моаш заціпенів, але очей не відводив.

— Того вечора ти обставив усе так, наче балконні перила підрíзали Сколкозбройцем? — спитав Каладін.

Лейтенант міцно схопив його за лікоть і озирнувся.

— Не варто говорити про це тут.

— Прародителю бур! Моаше, нас же найняли захищати цього чоловіка! — прошипів капітан, лише щойно осягнувши всю глибину тодішнього інциденту.

— Наше завдання, — заперечив той, — уберегти живим великого князя. Проти цього я не заперечую: для світлоокого він начебто непогана людина. Буря забирай, та якби на троні був Далінар, це пішло б королівству на користь! Тільки не кажи, що не згоден.

— Але вбивство короля…

— Не тут, — просичав Моаш крізь зціплені зуби.

— Я не можу просто зам’яти цей інцидент. П’ясток Налана! Мені доведеться повідомити…

— І ти це зробиш? — спитав Моаш. — Викажеш члена Четвертого мосту?

Командир і підлеглий уп’ялися один в одного очима.

— От Геєна! Ні, я не викажу. — Каладін відвів погляд. — Принаймні коли ти пообіцяєш, що такого більше не трапиться. Таїти злість на короля — це пів біди, але ж не можна просто взяти й… ну, ти зрозумів…

— А як іще я можу з ним сквитатися? — тихенько зажадав Моаш, який досі наблизився до капітана впритул. — Якого правосуддя сподіватися людині на кшталт мене, коли йдеться про короля? Скажи мені, Каладіне?

«Тільки не це».

— Я поки що облишу свої спроби, — промовив зрештою лейтенант, — якщо ти погодишся де з ким зустрітися.

— З ким? — запитав Каладін, знову переводячи погляд на Моаша.

— План замаху був не мій. До змови причетні й інші. Все, що я мав зробити, — це скинути їм мотузку. І я хочу, щоб ти вислухав їх…

— Моаше…

— …послухав, що вони тобі скажуть, — повторив лейтенант, міцніше стискаючи його лікоть. — Келе, просто послухав і все. Якщо ти не погодишся з тим, що почуєш, — я відступлюся. Прошу тебе…

— Обіцяєш не намагатися зашкодити королю, доки не відбудеться зустріч?

— Присягаюся пам’яттю дідуся та бабусі.

Каладін зітхнув, але кивнув:

— Гаразд.

Моаш помітно заспокоївся. Він теж кивнув, підняв свій тренувальний «меч» і кинувся назад — іще трохи повправлятися зі Зброєю. А Каладін зітхнув і — обертаючись, щоб узяти і свого «клинка» — лице-в-лице зіткнувся із Сил, яка зависла в повітрі позаду нього. Її крихітні оченята розширилися, а кулачки впиралися в боки.

— Що це ти щойно зробив? — зажадала пояснень спрен. — Бо я розчула тільки останню частину.

— Моаш таки причетний, — шепнув Каладін. — Сил, я маю розмотати весь цей клубок. Якщо короля намагаються вбити, моє завдання — розслідувати, хто саме.

— А-а. — Спрен спохмурніла. — Я щось відчула — щось іще. — Вона похитала головою. — Каладіне, це небезпечно. Треба йти до Далінара.

— Я обіцяв Моашеві, — заперечив той і, присівши, скинув чоботи та шкарпетки. — Та й не можу піти до великого князя, доки не дізнаюся більше.

Каладін узяв свого начебто «Сколкозбройця» і ступив на тренувальний майданчик. Сил осяйною стрічкою полетіла за ним. Пісок холодив босі ноги. Капітан хотів відчувати його.

Він став у Вітростійку і відпрацював кілька ударів, які показала їм Івіс. Кілька світлооких, що стояли неподалік, заштурхали один одного ліктями, кивками вказуючи на Каладіна. Якийсь із них тихенько щось промовив, і решта засміялися — хоча дехто так само супився. Бачити темноокого з бодай тренувальною Зброєю не видавалося їм чимось смішним.

«Я тут по праву, — думав капітан, махаючи мечем і не зважаючи на них. — Я переміг Сколкозбройного. Моє місце на цьому майданчику».

Чому простолюддя не заохочували до таких тренувань? Темнооких минулого, які здобули Сколкозбройця, прославляли в піснях і легендах. Евода Віховстановлювача, Ланаціна, Ранінора Польовика — їх шанували. Але коли йшлося про темнооких сучасників… їм, скажімо так, веліли пам’ятати своє місце. І не зариватися.

Але в чому була мета воринської церкви? Або подвижників, Покликань і мистецтв? У вдосконаленні, поліпшенні. То чому ж людям на кшталт нього не годилося мріяти про величне? Кінці з кінцями не сходилися. Суспільні й релігійні норми кардинально суперечили одні одним.

В Ідилічних покоях уславлять солдатів. Але без хліборобів тим нічого буде їсти — тож обробляти ріллю також має бути почесно.

Вдосконалюйся у своєму життєвому Покликанні. Але знай міру, бо опинишся за ґратами.

Не помишляй про помсту королю, який звелів убити твоїх дідуся та бабусю. Але мстися паршенді за вбивство того, кого ти навіть ніколи не бачив.

Каладін припинив розмахувати «мечем» — він спітнів, але вдоволення не відчував. Хоч бій, хоч тренування мали відбуватися інакше — тільки він і зброя, злиті воєдино, а не всі ці проблеми, що рояться в голові.

— Сил, — сказав він, пробуючи не рубати, а колоти, — ти спрен честі. Чи означає це, що ти можеш сказати, який учинок — правильний?

— Ще б пак, — відказала та.

Сил зависла неподалік у дівочій подобі, спустивши ніжки з невидимого карнизу. На тренуваннях вона часто пурхала довкола Каладіна стрічкою — але не тепер.

— Те, що Моаш намагався вбити короля, — неправильно?

— Звісно.

— Чому?

— Бо вбивати не можна.

— А як же паршенді, яких я вбивав?

— Про це ми вже говорили. Ти не мав вибору.

— А що, коли один із них був Приборкувач сплесків? — спитав Каладін. — Із власним спреном честі?

— Паршенді не можуть ставати Приборк…

— А ти уяви, наче можуть, — перебив Каладін і, забурчавши, спробував провести ще один випад. Але робив щось не так. — Гадаю, все, до чого прагнуть нинішні паршенді, — це вціліти. Буря забирай! Тих, хто причетний до Ґавіларової загибелі, може давно не бути серед живих — зрештою, їхніх старійшин стратили ще в Алеткарі. От і поясни мені: коли простий паршендієць стинається зі мною, захищаючи своїх, — то що скаже на це його спрен честі? Що він чинить правильно?

— Я… — Сил похнюпилась. Вона ненавиділа такі запитання. — Ет, байдуже. Ти сказав, що більше не вбиватимеш паршенді.

— А як бути з Амарамом? Його можна вбити?

— Хіба це справедливість? — запитала Сил.

— Одна з форм справедливості.

— Тут є різниця.

— Яка? — зажадав пояснення Каладін, проводячи випад.

Буря забирай! Чому ця дурнувата «Зброя» не слухається?

— Така, що ці думки тебе змінюють, — тихенько промовила Сил. — Викривлюють твою суть. Каладіне, ти захисник, а не вбивця.

— Захищаючи, доводиться вбивати, — огризнувся той. — Буря забирай! Ти стаєш не меншою занудою, ніж мій батько.

Він перепробував іще кілька стійок, доки Івіс зрештою не підійшла й не внесла корективи. Наставниця засміялася з його роздратування, коли Каладін знову взяв «меча» не так, як треба.

— Ви сподівалися опанувати все за один день?

А чого ж — сподівався. Завдяки довгим і наполегливим тренуванням він майстерно орудував списом. От і подумав, що, може, все клац — і стане на місця.

Не вийшло. Але капітан не припиняв — відпрацьовував випади, підкидав ногами холодний пісок і крутився між світлооких, які проводили спаринги, тренуючи власні прийоми. Зрештою повз нього пробрів Загель.

— Так тримати, — кинув подвижник, навіть не глянувши на його успіхи.

— А я гадав, ти тренуватимеш мене особисто, — гукнув Каладін йому вслід.

— Забагато роботи, — гукнув у відповідь мечеборець, виймаючи з якогось начебто клунка, що лежав біля одної з колон, фляжку з невідомою рідиною.

Інший подвижник висипав там купку власних кольорових камінців, і Загель набурмосився.

Каладін підбіг до нього.

— Я бачив, як Далінар Холін — голіруч і без Збруї — перехопив у повітрі Сколкозбройця, затиснувши між долонями.

Загель фиркнув.

— То старий Далінар провів «останній хлопок»? Молодчина.

— А мене навчиш?

— Це дурний прийом, — кинув Загель, — який інколи спрацьовує тільки тому, що більшість Сколкозбройних зрештою припиняє вкладати в удар таку саму силу, як і орудуючи звичайним мечем. Але зазвичай не спрацьовує — і тоді ти покійник. Зосередься ліпше на тому, що справді стане в пригоді.

Каладін кивнув.

— І ти так легко відчепишся? — здивувався подвижник.

— Твої аргументи переконливі, — відказав капітан. — Міцна солдатська логіка. Звучить розважливо.

— Гм. Може, з тебе зрештою ще й будуть люди. — Загель відпив із фляжки. — А тепер повертайся на тренування.