Слова Променистого ордену

83. Часова ілюзія

Шаллан зійшла з мосту на безлюдне плато.

Під дощем, який глушив звуки битви, довколишня місцевість здавалася навіть самітнішою. Лише сутінкова темрява й шелест дощу, наче приглушений шепіт.

Плато вивищувалося над більшістю інших, і дівчині, якщо роззирнутися, було видно весь центр Осідища Бур. Колони, що їх крємові відкладення біля підніж перетворили на сталагміти. Будівлі, що, обрісши кам’яною кіркою, стали курганами — як-от поховані під снігом колоди. На тлі затягнутого дощовим напівмороком обрію, домалювати намічені обриси прадавнього поселення мала уява.

Воно ховалося за особливою — часовою — ілюзією.

Решта прибулих перетинали настил слідом за Шаллан. Щоб дістатися на це віддалене плато, вони обійшли поле битви, де воював Аладар, і прослизнули повз алетійські позиції. Потрапити сюди вдалося нескоро: у пошуках годящого місця, де можна було навести міст через прірву, обслузі довелося видиратися на схил прилеглого плато.

— На чому ґрунтується ваша впевненість, що це саме тут? — спитав Ренарін, коли, дзенькнувши Збруєю, спустився на плато до дівчини.

Шаллан не знехтувала парасолькою, але молодший княжич стояв із шоломом під пахвою й не зважав на дощівку, яка стікала йому по обличчю. Хіба він не носить окулярів? Останнім часом Шаллан рідко бачила, щоб той одягав їх.

— На аномальності цього місця, — відказала вона.

— Не надто логічний умовивід, — мовила Інадара, долучаючись до дівчини з княжичем, доки солдати з мостонавідниками переходили на порожнє плато. — Такий портал має бути прихований, а не впадати в око як природна аномалія.

— Присяжну браму не маскували, — заперечила Шаллан. — Хоча річ навіть не в цьому: плато кругле.

— Плато такої форми є багато.

— Такої, та не такої, — стояла на своєму Шаллан. Вона покрокувала вперед і на власні очі переконалася, яку неправильну… чи радше надто правильну форму те мало. — Я видивлялася якесь підвищення на плато, не розуміючи масштабу того, що шукала. Бо одним великим підвищенням було все тутешнє плато, на якому й стояла Присяжна брама.

Хіба ви не бачите, що інші плато сформувалися внаслідок певного катаклізму. Їхні крайки ламані, позублені — а в цього ні. Бо це плато було таким іще до того, як Рівнини розкололися. На старовинних мапах воно випинається, наче гігантський п’єдестал, тож зосталося незмінним і після того катаклізму.

— Так… — кивнув Ренарін. — Уявімо собі таріль із витравленим колом у центрі… якщо під дією певної сили таріль розіб’ється, то лінії розломів, імовірно, проляжуть по найзношеніших місцях…

— …Залишивши вам купу уламків, які матимуть неправильну форму, та круглу середину, — підхопила Шаллан.

— Можливо, — припустила Інадара. — Але мені видається дивним, що таку важливу з тактичного погляду річ залишали для всезагального огляду.

— Присяжна брама була символом, — пояснила їй дівчина, простуючи далі. — Воринське Право вільного пересування, надане кожному громадянинові відповідного рангу, ґрунтується на декларації Вісників про відкриття всіх кордонів. Тож якщо вам треба спорудити символ єдності — портал, що сполучатиме всі Срібні королівства — то де йому місце? У потайній кімнаті, під замком? Чи на підвищенні, яке здіймається над містом? Браму розташували тут, бо нею пишалися.

Вони крокували вперед — крізь вітер і дощ. Довкола відчувалася якась «намоленість», і, щиро кажучи, Шаллан не сумнівалася, що має рацію, почасти й через це.

— Мммм, — тихенько прогудів Фрактал. — Вони здіймають бурю.

— Спрени спустошення? — шепнула Шаллан.

— Ті, у яких сформовано зв’язок. Вони насилають бурю.

Зрозуміло. Її завдання було невідкладне, й дівчина не мала часу, щоб зупинитися і обміркувати почуте. Вона зібралася було віддати розпорядження розпочинати пошуки, але спинилася, зауваживши, що княжич із відсутнім виразом в очах удивляється в обрій на заході.

— Княжичу Ренаріне? — звернулася до нього Шаллан.

— Не з того боку, — шепнув він. — Вітер дме не з того боку — з заходу на схід… Ох, Усемогутній, що над нами. Це жахливо.

Шаллан простежила за його поглядом, але нічого не побачила.

— То Вічновій — не вигадка, — промовив Ренарін.

— Про що ви? — спитала дівчина, відчуваючи, що від тону Ренарінових слів її продирає мороз.

— Я… — Той глянув на неї і стер з очей вологу (адже латна рукавиця висіла на поясі). — Я мав би бути поруч батька. Мав би стати в стрій. От тільки користі від мене, як…

Просто чудово. Ренарін як не лякає, то скиглить.

— Ну, батько звелів вам допомагати мені — тож опануйте себе. Увага всім! Починаймо пошуки.

— А що ми шукаємо, сестрице? — спитав один із мостонавідників, на прізвисько Скеля.

«Сестрице… — відзначила про себе Шаллан. — Симпатичненько». Це він через її руде волосся.

— Сама не знаю, — відказала вона. — Будь-що дивне й незвичне.

Вони розділилися й роззосередилися по плато. Крім Інадари, Шаллан узяла в експедицію невеличку групу вчених і подвижників — зокрема й одного з Далінарових буревартівників — тож тепер відрядила пошукові команди (у складі кількох учених жінок чи мужів, одного мостонавідника й одного солдата) в усіх можливих напрямках.

Ренарін і більшість мостонавідників наполягли, що залишаться з нею. Нарікати дівчині не випадало — адже йшлося про зону воєнних дій. Шаллан проминула кам’яний виступ, що входив до складу великого кола, яке свого часу, певне, було невисокою декоративною огорожею. Який вигляд мало це місце колись? Вона малювала його в уяві, жалкуючи, що не може зобразити на папері — адже це точно посприяло б візуалізації.

Де міг бути портал? Найімовірніше, в центрі. Тож саме туди вона й подалася. І виявила там великий кам’яний курган.

— І це все? — запитав Скеля. — Камінь, камінь, а тоді знову камінь?

— Саме його я й сподівалася знайти, — відказала Шаллан. — Будь-що, залишене просто неба, зазнало вивітрювання або опинилося поховане під крємом. Тож якщо нам і судилося знайти щось корисне, то тільки всередині.

— Всередині? — перепитав хтось із мостонавідників. — Всередині чого?

— Будівель, — пояснила дівчина, обмацуючи стінки кургану, доки не відчула під пальцями якусь аномалію. А відтак обернулася до Холіна: — Княжичу Ренаріне, ви б не вівісектували для мене цю скельну породу?

***

Адолін здійняв у темряві сферу, і на стінку склепіння пролилося світло. Нинішнього Ридання він, провівши стільки часу просто неба, не міг позбутися відчуття, що це дивно, коли по шолому не стукає дощ. Затхле повітря в закритому просторі потроху ставало вологим, але — навіть попри те, що його люди кашляли та човгали ногами — княжич не міг позбутися враження якоїсь могильної тиші: перебуваючи в цьому кам’яному мішку, вони з тим же успіхом могли опинитися за хтозна-скільки миль від битви, яка точилася просто знадвору.

— Сер, а звідки ви знали? Як здогадалися, що цей курган — порожнистий? — поцікавився мостонавідник, Шрамм.

— Бо колись одна розумна дівчина попросила мене розітнути для неї валун, — відказав Адолін.

Рушивши в обхід, вони з хлопцями дісталися протилежного краю великої скельної формації, яка прикривала тил співунів-паршендійців, і княжич кількома поворотами Сколкозбройця проробив отвір у кургані (адже той, як він і сподівався, виявився порожнистим).

Пробираючись запиленим приміщенням, Адолін проминав кості й висохлі на порох уламки, які свого часу могли бути меблями — вони, певне, згнили ще до того, як будівлю запечатало крємом. Що це було — житлова споруда? Чи, може, торгівельна? Бо кімнат усередині таки не бракувало, а на багатьох дверних проймах збереглися іржаві завіси, на яких колись висіли стулки.

Слідом за ним приміщенням проходила тисяча вояків, тримаючи ліхтарі, оснащені великими ограненими самоцвітами — вони були вп’ятеро більші за броами, хоча тепер, коли великобурі не було аж так довго, підводити починали навіть деякі з них.

Провести крізь ці моторошні нетрі тисячу бійців — не те саме, що й жменьку. Але, якщо княжич не зовсім утратив орієнтацію, вони от-от мали, перетнувши будівлю, підійти до стіни, яка виходила одразу в тил паршенді. Кілька солдатів розвідали ближні кімнати й, повернувшись, підтвердили, що все правильно — споруда добігала кінця. Аж ось Адолін побачив силуети вікнин, запечатані крємом, який хтозна-скільки років просочувався крізь отвори й, стікаючи по стіні, осідав на підлозі.

— Гаразд, — гукнув він командирам рот і їхнім капітанам. — Зберімо в цій кімнаті й у коридорі за нею всіх, кого зможемо. Я проріжу отвір, і щойно шлях буде вільний, як ми маємо ринути назовні й атакувати паршендійських співунів.

Першій роті розділитися і втримувати цей прохід з обох боків. Не дайте відтіснити себе! Я кинуся вперед і спробую відвернути увагу на себе, а решті — вибиратися назовні і якнайшвидше долучатися до атаки.

Бійці кивнули. Адолін зробив глибокий вдих і, опустивши забрало, підступив до стіни. Вони перебували на другому поверсі, але, за його підрахунками, відкладення крєму знадвору мали сягати десь так урівень із ними. А й справді: звідти долинав якийсь приглушений звук — гудіння, що резонувало крізь стіну.

Буря забирай, то паршенді просто за нею! Княжич прикликав Сколкозбройця й, зачекавши, доки ротні скомандують своїм людям приготуватися, з розмаху проробив у мурі кілька довгих прорізів — горизонтальних і вертикальних — а відтак урізався в нього закутим у Збрую плечем.

Стіна, не витримавши, рухнула назовні, розкотившись кам’яними брилами. Знову полило як із відра. Перебуваючи всього за кілька футів від землі, Адолін нетерпляче протиснувся на слизьке від вологи каміння. Просто ліворуч від нього стояв, відвернувшись, поглинений співом паршендійський резерв. Гуркоту битви було майже не чути: він тонув у звуках того нелюдського наспіву, від якого по спині бігли мурашки.

От і чудово. Дощ і спів приховали шум пророблюваного пролому. Туди вже ринули бійці, а княжич прорубав іще один, а потім, розпочавши третій, почув крик — хтось із паршенді його зрештою помітив. То виявилася самиця: в цій новій подобі статеві ознаки ставали помітніші.

Пролетівши коротку відстань, що відділяла його від паршенді, Адолін врізався в їхні лави й замахав смертоносною Зброєю. Додолу повалилися тіла. З випаленими очима. П’ять, тоді десять. Солдати долучилися до Холіна й, повиставлявши списи, кололи ворогів, спиняючи їхній жахливий спів.

Це було до страхітливого легко: неохоче уриваючи пісню, паршенді виходили зі співочого трансу дезорієнтовані й спантеличені — а якщо й опиралися, то поодинці. Стрімкість Адолінової атаки не залишала їм часу прикликати свою дивну іскристу енергію.

Це було все одно що вбивати людей уві сні. Адоліновим Сколкам уже випадало поганитися брудною роботою. Геєно вогненна! Та виходячи на поле бою зі Зброєю-Збруєю проти звичайних людей, іншої тобі й не зробити — ті проти нього були що дітлахи з дрючками. Але тут усе було навіть гірше. Вороги часто приходили до тями перед самим тим, як Адолін їх стинав — кліпали очима й хитали головами, прочумуючись, лише щоб лице в лице зіткнутися під зливою зі Сколкозбройним, який убиває їхніх товаришів. І доки княжич звалював додолу труп за трупом, у свідомості настирливо зринали ці нажахані погляди.

Куди подівся Запал, який зазвичай штовхав його не припиняти бійні? Без нього тут було не обійтися, але Адолін натомість відчував лише огиду. Стоячи серед поля свіжих трупів і вдихаючи їдучий дим, що курився під дощем із випалюваних очей, княжич затремтів від огиди і зронив Сколкозбройця, який одразу щез, перетворившись на імлу.

Аж раптом щось урізалося в нього ззаду.

Він заточився, спіткнувшись об труп, але, втримавшись на ногах, обернувся. Від удару Сколкозбройцем нагрудником розповзлася павутина осяйних тріщин. Парирувавши передпліччям наступний випад, княжич позадкував і став у бойову стійку.

Перед ним, стікаючи дощівкою, височіла вона. Як це ж її? Ешонай.

Холін широко всміхнувся під опущеним забралом. Сколкозбройна? Таке йому було до снаги — чесний двобій. Він здійняв руки, в одній із яких на ходу матеріалізувалася з імли його Зброя, і з розмаху парирував випад суперниці.

«Дякую», — пронеслася думка.

***

Скачучи на Баскому настилом, який вів із плато, де бився Ройон, Далінар затискав дурну, випадкову рану, що кривавила на плечі. Він мав би зауважити того списа, але надто зосередився на червоних блискавках і швидких переміщеннях бойових тандемів паршенді.

«Правда в тому, що ти вже старий», — зізнався собі подумки князь, зісковзнувши з коня, щоб лікарка могла оглянути рану. Може, не за кількістю прожитих років — адже йому йшов усього шостий десяток — але за солдатськими мірками точно. Без допомоги Сколкозбруї він робився загайним і кволим. Убивати — забава для молоді вже тому, що старечу голову стинають першою.

Проклятий дощ усе посилювався, й Далінар заховався під одним із павільйонів Навані. Вогонь лучників не дозволяв паршенді шарпати Ройонових оточенців, які відходили через плато. За допомогою стрільців Холін успішно врятував принаймні половину з них — але все північне плато було втрачено. Під Далінарів захист мостом переправився Ройон у супроводі капітана Хала — генеральського сина, який був у батьковій Збруї і стискав у руці Телебову Зброю (на щастя, підібравши її після того, як попередній володільник пав у бою).

А от тіло та Збрую довелося покинути. Не ліпше було й те, що спів паршенді тривав із неослабною силою. Попри врятованих солдатів, їх спіткала жахлива поразка.

Далінар відстебнув нагрудник і, роздратовано фиркнувши, опустився на стілець, який звеліла принести лікарка. Він терпів її маніпуляції, хоч і знав, що його рана не така вже й страшна. Так, серйозна — бо для вояка на полі бою інших не буває, а надто якщо вони заважають правиці орудувати мечем — але від такої не помреш.

— Буря забирай! — сказала лікарка. — Великий князю, та у вас тут шрам на шрамі. Скільки разів вас уже ранили в праве плече?

— Не пам’ятаю.

— Та як же ця рука вас досі слухається?

— Я її треную й розробляю.

— Але ж анатомію не обдуриш… — шепнула та, округливши очі. — Ну, тобто… буря забирай…

— Просто зашийте рану та й по всьому, — кинув Холін. — Так, знаю: на поле бою мені сьогодні не можна й перенапружувати руку ви забороняєте. Я вже наслухався таких рекомендацій…

Почати варто з того, що даремно він туди поткнувся. Хоч і зарікся брати участь у битвах, збираючись стати не воєначальником, а політиком.

Але вряди-годи таки мав являти Чорношипа. Цього потребували його люди. Та що там — буря забирай! — цього потребував і він сам. Бо інакше…

До павільйону влетіла Навані.

«Ну все, пиши пропало». Князь зітхнув, а жінка рушила до нього, проминаючи встановлений у павільйоні фабріал, який сяяв на невеличкій підставці, збираючи довколишню дощівку в мерехтливий сферичний контейнер, звідки та по двох металевих стержнях обабіч від пристрою зливалася додолу й, витікаючи з павільйону, збігала в провалля.

Далінар підвів на жінку очі, похмуро очікуючи, що отримає прочухана — наче «молодий» солдат, який забув гострильного бруска. Але вона натомість обійняла його з неушкодженого боку й пригорнула до себе.

— То нагінки не буде? — спитав Далінар.

— Ми на війні, — прошепотіла Навані. — Та ще й програє́мо, еге ж?

Далінар зиркнув на лучників, чиї запаси стріл вичерпувалися, й півголосом, щоб ті не почули, погодився з такою оцінкою. Лікарка звела на нього очі, а потім знову потупилася, зашиваючи рану.

— Ти вирушив на битву, коли був там потрібен, — сказала Навані. — Врятував життя великого князя і його вояків. То чого ж тобі очікувати від мене нагінки?

— Бо в цьому вся ти.

Він здійняв здорову руку й провів нею по волоссю жінки.

— Адолін здобув перемогу, — сказала Навані. — Паршенді на тому плато зазнали розгромної поразки й розбіглися. Аладар тримається, а Ройона спіткала невдача — проте загалом битва триває на рівних. То чому ж ми її програє́мо? Я відчуваю це із виразу твого обличчя, але розумом ніяк не збагну…

— Бо нічия для нас означає поразку, — відказав Далінар, усім єством відчуваючи, як там, далеко на заході, щось назріває. — Якщо паршенді доспівають ту пісню, то — коли вірити Рлайну — все буде скінчено.

Лікарка якнайретельніше обробила рану й, наклавши пов’язку, дозволила пацієнтові надягти сорочку та кітель, які мали додатково фіксувати її. А князь, одягнувшись, підвівся, щоб піти до штабного намету й дізнатися від генерала Хала, як розвивається ситуація. Але йому завадив Ройон.

— Далінаре! — Рослявий і лисуватий, той увірвався до павільйону й, підлетівши до нього, схопив за руку. Поранену. Холін поморщився. — Там буреклята кривава лазня! Ми покійники. Буря забирай, ми покійники!

Неподалік переминалися з ноги на ногу лучники, що вистріляли весь боєзапас. А на плато по той бік провалля зібралося море червоних очей, які світилися, наче жарини в темряві.

Далінарові тільки й кортіло, що вліпити Ройонові ляпаса, але з великим князем так не поводяться — навіть якщо в того істерика. І він натомість виволік панікера надвір, де злива — яка досі розійшлася до повноцінної бурі — обдала його непросохлий мундир свіжою крижаною дощівкою.

— Тримай себе в руках, ясновельможний, — суворо промовив Холін. — Мій син, на своєму плато, здобув перемогу. Тож усе не так погано, як здається.

— Мені шкода, що все так закінчується, — промовив Усемогутній.

Буря забирай! Відштовхнувши від себе Ройона, Далінар вийшов на середину плато й здійняв очі в небо.

— Озвися! Дай знати, якщо ти мене чуєш!

— Я тебе чую.

Ну нарешті — хоч якийсь прогрес.

— Ти Всемогутній?

— Дитя Честі-Гонора, я ж уже казав тобі, що ні.

— А хто ж ти?

— Я ТОЙ, ХТО НЕСЕ СВІТЛО Й ТЕМРЯВУ.

Тепер голос залунав якось розкотисто, немовби озиваючись луною.

— Прародитель бур… — збагнув Далінар. — Ти Вісник?

— НІ.

— То, може, спрен? Чи бог?

— І ТОЙ, І ТОЙ.

— Навіщо ти промовляєш до мене? — гукнув у небеса Далінар. — Що відбувається?

— ВОНИ ПРИКЛИКАЮТЬ БУРЮ. СМЕРТОНОСНУ. МОЮ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.

— Як нам спинити її?

— ЇЇ НЕ СПИНИТИ.

— Але ж має бути якийсь вихід!

— Я ПРИШЛЮ ВАМ БУРЮ ОЧИЩЕННЯ, ЯКА ПОНЕСЕ ГЕТЬ ВАШІ ТРУПИ. БІЛЬШОГО МЕНІ НЕ ЗРОБИТИ.

— Ні! Не смій полишати нас!

— ТИ ВИСУВАЄШ ВИМОГИ ДО МЕНЕ, ВАШОГО БОГА?

— Ти мені не бог і ніколи не був моїм богом! Ти примара, обман!

Удалині загуркотів зловісний грім, а дощ сильніше хльоснув князя по обличчю.

— МЕНЕ КЛИЧУТЬ. Я МАЮ ЙТИ. ДОНЬКА НЕ СЛУХАЄТЬСЯ. ДИТЯ ГОНОРА, ВИДІНЬ У ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ. НА ЦЬОМУ КІНЕЦЬ. ПРОЩАВАЙ.

— Прародителю бур! Вихід має бути! Я тут не загину! — закричав Далінар.

Мовчання. Навіть грім не гримнув. Довкола князя зібралися люди — солдати, писарки, вістові, Ройон із Навані. Перелякані люди.

— Не полишай нас. — Холінів голос осікся. — Благаю…

***

Моаш ступив уперед. Його забрало було підняте, й на обличчі читався біль.

— Каладіне?

— Моаше, мені довелося зробити вибір, який дасть мені спати ночами, — стомлено сказав Каладін, заступаючи собою короля, який лежав без свідомості.

Рана на нозі відкрилася, й довкола капітанового чобота стояла калюжа крові. Голова йшла обертом, і він, щоб не впасти, спирався на ратище.

— Ти ж казав, що йому можна довіряти, — лунко мовив Ґрейвз із-під шолома, обертаючись до Моаша. — Ти поручився за нього!

— Бо так і є: Каладін — надійна людина, — відказав новоспечений світлоокий.

У безлюдному коридорі палацу не було нікого, крім їхньої трійці (четвірки, коли рахувати з королем).

Сумно гинути в такому місці, де немає вітру.

— Він просто трішки заплутався, — промовив Моаш, виступаючи наперед. — Але це нічого — все в силі. Ти ж нікому не сказав ні слова — правда, Каладіне?

«Впізнаю цей коридор, — майнуло в капітановій свідомості. — Саме тут ми билися з Убивцею в білому». Ліворуч тяглася низка вікон, але через мжичку їх зачинили віконницями. Так — онде те місце. Він помітив забрану під дошки діру, яку вбивця прорубав у стіні — саме звідти Каладін випав у темряву.

Аж ось він знову тут. Глибокий вдих — і Каладін, якомога стійкіше тримаючись на здоровій кінцівці, здійняв списа, наставивши вістря на Моаша.

Буря забирай! Як же болить поранена нога!

— Келе, короля поранено, — сказав Моаш. — Ми прийшли сюди по кривавому сліду. Він, уважай, уже покійник.

«…По кривавому сліду». Каладін закліпав затуманеними очима. Ну звісно ж. У нього загальмувалося мислення — він мав би допетрати.

Моаш спинився за кілька футів від Каладіна — якраз перед зоною досяжності його списа.

— Келе, що ти зібрався робити? Напасти на бойового товариша? Адже я з Четвертого мосту!

— Ти вийшов із його складу тієї самої миті, коли зрадив своєму обов’язку, — прошепотів командир.

— А ти ні?

— І я такий самий, — погодився той, відчуваючи, як занудило коло серця. — Але я намагаюся повернути все, як було.

Моаш ступив іще крок, але охоронець наставив списа прямо другові в обличчя, і той спинився, заспокійливо здійнявши руку в латній рукавиці.

Ґрейвз рушив уперед, але спільник махнув йому відійти — а відтак обернувся до капітана.

— Келе, чого ти сподіваєшся цим досягти? Ставши на нашому шляху, ти й сам загинеш, і короля не врятуєш. Хочеш висловити мені своє фе? Чудово. Ти намагався. Але стикнувшись із переважними силами, був змушений відступити, уникаючи непотрібної крові. Ну ж бо — опусти списа.

Каладін озирнувся через плече. Король іще дихав.

Моашів обладунок дзенькнув, і капітан, обернувшись, знову виставив ратище. Буря забирай! У голові аж сіпало від болю.

— Келе, я не жартую, — мовив Моаш.

— А то що — нападеш на мене? Свого капітана? Свого друга? — спитав той.

— Не перекладай із хворої голови на здорову.

— А чом би й ні? Що для тебе важливіше — я чи дріб’язкова мстивість?

— Дріб’язкова?! Каладіне, та він убив їх! — гаркнув Моаш. — Ця жалюгідна пародія на короля звела зі світу єдину рідню, яку я будь-коли мав.

— Знаю.

— То чому ж захищаєш його?

— Бо не він був у тому винен.

— Що за…

— Не він був у тому винен, — повторив Каладін. — Але навіть якби й так, я все одно не відступився б. Ми з тобою маємо бути вищі від цього, бо йдеться… Ні, до пуття мені цього не пояснити. Але повір моєму слову, Моаше, — облиш цю справу. Король іще не бачив ні тебе, ні Ґрейвза. Ми підемо до Далінара, і я подбаю, щоб по заслугах отримав істинний винуватець, Рошон, — ось хто насправді стояв за смертями твоїх дідуся та бабусі.

Але ми з тобою, Моаше, не станемо такими, як він — убивцями з темного коридору, які вкорочують віку п’яному, бо він їм огидний, але брешуть собі, наче так буде ліпше для королівства. Якщо я вбиватиму людину, то робитиму це серед білого дня й тільки тому, що не матиму іншого виходу.

Моаш вагався, і Ґрейвз, дзенькаючи обладунком, підступив до нього — але той застережно виставив руку. А відтак глянув Каладінові у вічі й похитав головою.

— Вибач, Келе. Тепер уже пізно.

— Я не дозволю вам цього зробити. Я не відступлюся.

— Гадаю, що так буде навіть ліпше.

Моаш опустив забрало, і щойно те сіло на місце, як боковини шолома затягнуло імлою.