Слова Променистого ордену

51. Спадкоємці

Наступного дня з іще непросохлим після ранкової ванни волоссям Адолін натягував чоботи. Аж не вірилося, як багато можуть важити тепла вода й трішки часу на роздуми. Княжич ухвалив два рішення.

Він більше не хвилюватиметься через ненормальність батькової поведінки під час візій. Видіння, наказ відродити Променисте лицарство, підготовка до катастрофи, що могла настати (або й ні) — всі ці речі йшли єдиним комплектом. А оскільки Адолін уже переконався, що його батько не збожеволів, то подальші хвилювання були марні.

Проте друге рішення могло коштувати йому неприємностей. Княжич вийшов зі своїх покоїв у вітальню, де Далінар — в оточенні Навані, генерала Хала, Тешав і капітана Каладіна — уже вибудовував плани. На вході вартував Ренарін у формі Четвертого мосту (гай-гай!) — попри Адолінові наполягання, молодший брат не відступив від свого рішення.

— Нам знову знадобляться мостонавідні команди, — говорив Далінар. — У разі, коли щось піде не так, нам, бува, доведеться швидко відступити.

— Сер, я підготую П’ятий і Дванадцятий мости, — промовив Каладін. — Вони, схоже, скучили за своїми настилами й теревенять про вилазки на плато з ностальгією.

— Хіба то не були криваві бані? — здивувалася Навані.

— Так точно, Ваша Світлосте, — відказав капітан, — але солдати — дивний народ. Спільно перенесені злигодні згуртовують їх. Ці люди нізащо не хотіли б повернутися в минуле, але й досі вважають себе мостонавідниками.

Генерал Хал, який стояв неподалік, із розумінням кивнув, проте Навані так само здавалася спантеличеною.

— Я займу позицію ось тут, — показав Далінар, здіймаючи руку до мапи Рівнин. — І доки я чекатиму, можна провести розвідку плато, на якому призначено зустріч. Там вочевидь є кілька дивних геологічних формацій.

— Звучить непогано, — промовила Її Світлість Тешав.

— Еге ж, — погодився Адолін, приєднуючись до гурту, — за винятком одного нюансу. Батьку, тебе там не буде…

— Адоліне, — протягнув Далінар страдницьким тоном, — я знаю, що, на твою думку, це аж надто небезпечно, але…

— Бо це й справді надто небезпечно, — заперечив княжич. — Убивця досі живий — а останнього разу він напав того самого дня, коли до табору приходив посланець від паршенді. І от сьогодні в нас зустріч із ворогом на Рівнинах! Батьку, тобі ніяк не можна йти.

— Я мушу, — відказав старший Холін. — Адоліне, це може покласти край війні. А що, як ми отримаємо відповідь — чому паршенді взагалі напали? Я нізащо не відмовлюся від такої можливості.

— А я тобі цього й не пропоную, — мовив Адолін. — Ми просто зробимо все трішечки інакше.

— Як? — запитав Далінар, примруживши очі.

— З однією поправкою, — сказав княжич. — Я піду замість тебе.

— Це неможливо, — заперечив Далінар. — Я не ризикуватиму сином заради…

— Батьку! — гримнув той. — Це не обговорюється!

У вітальні повисла тиша. Князь відвів руку від мапи. Син випнув підборіддя і глянув батькові у вічі. Буря забирай! Не погодитися з Далінаром Холіном було важкувато. Чи усвідомлював великий князь свою впливовість — те, як він попихав людьми самою лише силою очікування?

Ніхто йому не перечив. Далінар робив, що хотів. На щастя, його нинішня мета була шляхетна, але багато в чому князь залишався тією самою людиною, що й двадцять років тому, коли він підкорив королівство — Чорношипом, який отримував, що лише заманеться.

Але не сьогодні.

— Ти надто важливий, — наполягав Адолін, — і тобі цього не спростувати. Не спростувати, що твої видіння життєво важливі. Не спростувати, що твоя смерть означала б розвал Алеткару. Не спростувати, що жодна душа в цій вітальні не має аж такого значення, як ти.

Далінар глибоко й повільно зітхнув.

— Це неправильно. Королівство має бути досить сильним, щоб пережити втрату однієї людини — хай хто ця людина.

— Але поки що картина інакша, — відказав княжич. — І щоб вона стала такою, як ти хочеш, Алеткар потребує тебе. А це означає, що ти маєш дозволити нам ризикувати за тебе. Вибач, батьку, але вряди-годи доведеться делегувати повноваження іншим. Проблеми можна вирішувати не лише особисто.

— Сер, він має рацію, — втрутився Каладін. — Вам і справді не варто ризикувати собою, вирушаючи на Рівнини. Не тоді, коли є інший варіант.

— Не бачу, в чому він полягає, — спокійним тоном заперечив Далінар.

— Зате я бачу, — відказав Адолін. — Мені б тільки позичити Ренарінову Збрую.

***

Як на Адолінове враження, найдивніше в цьому досвіді було не те, що на ньому старі батькові лати. Попри зовнішні стилістичні відмінності, комплекти Збруї підганялися однаково. Обладунок припасувався й за короткий час після того, як його надягли, сидів, наче на княжича зроблений.

Не дивно було й скакати попереду війська під Далінаровим штандартом, що розвівався над головою — Адолін уже шість тижнів водив його в бій самостійно.

Ні, найдивніше було їхати на батьковому коні.

Баский, великий чорний кінь, — корпулентніший і приземкуватіший, ніж Адолінів жеребець Чистокровний — мав вигляд бойового скакуна, навіть як порівняти з іншими ришадіумами. Княжич ніколи не чував, щоб той возив когось чужого — щодо цього ришадіуми були норовисті. Великий князь довго вмовляв коня, доки Баский дозволив Адолінові бодай потриматися за вуздечку — вже не кажучи про те, щоб сісти верхи.

Зрештою це спрацювало, але княжич нізащо не наважився б поскакати на ньому в бій: він був майже певен, що Баский його скинув би й помчав захищати свого господаря, Далінара. Дивно було сидіти не на Чистокровному. Він усе чекав, що кінь інакше рухатиметься й повертатиме голову не тоді, коли треба. А коли Адолін поплескав Баского по шиї, кінська грива не знати чого здалася йому незнайомою на дотик. Княжич і його ришадіум були не просто верхівець зі скакуном — їдучи не на своєму коні, Адолін відчував дивний сум.

Ет, дурниці. Треба зосередитися. Їхня процесія наближалася до обумовленого плато з великим, незвичної форми пагорком майже по центру. Від алетійського боку Рівнин туди було близько, але княжич іще ніколи не висувався так далеко на південь. Вислані вперед розвідники дійшли висновку, що прірводемонів тут водиться більше, але хризалід не буває. Це, певне, такі собі мисливські угіддя — а от заляльковуватися вони повзуть кудись-інде…

Паршенді ще не було. Коли розвідка доповіла, що все чисто, Адолін погнав Баского переносним мостом. У Збруї було парко: пори року, здавалося, зрештою поклали собі просуватися в бік весни або й раннього літа.

Княжич добувся до пагорка в центрі плато — справді дивного. Він об’їхав його, зауважуючи форму й виступи, які стирчали тут і там, майже як…

«Це прірводемон», — збагнув Холін, проминаючи «морду» — виїмчасту ділянку, яка точно нагадувала довбешку тієї тварюки. Може, статуя? Ні, це природне утворення. Не одне століття тому тут сконав прірводемон, чию тушу не знесло бурею, і та повільно обростала крємом.

Результат вийшов моторошний: крєм, попристававши до панцира, відтворив його форму, немовби посмертний зліпок, і пагорок став здаватися кам’яною істотою, наче в прадавніх переказах про Спустошувачів.

Адолін здригнувся й погнав скакуна від скам’янілого трупа в бік іншого краю плато. А незабаром почув сигнали дозорців — підступали паршенді. Княжич зосередився, готовий у разі потреби прикли́кати Сколкозбройця. Позаду вишикувався мостонавідницький загін у складі десяти бійців, зокрема й уже баченого паршмена. Капітан Каладін про всяк випадок залишився з Далінаром у таборі.

Адолінові загрожувала більша небезпека. Якась частина княжичевого єства хотіла, щоб той шин напав сьогодні, давши йому шанс повторно спробувати щастя. З-поміж усіх дуелей, котрі Холін сподівався провести в майбутньому, саме ця — проти вбивці його дядька — обіцяла стати найважливішою. Навіть сквитатися із Садеасом було другорядною справою.

З прилеглого плато, граційно перескочивши провалля, застрибнув на призначене гурт із двох сотень паршенді — але вбивці поміж них не було. Адолінові охоронці заворушилися, подзенькуючи обладунками й опускаючи списи. Зустрічі людей та паршенді вже багато років супроводжувало неодмінне кровопролиття.

— Гаразд, — промовив Адолін, не піднімаючи забрала. — Давайте сюди мою писарку.

Її Світлість Інадару пронесли крізь лави в паланкіні. Навані Далінар залишив при собі — буцімто як порадницю, але водночас, певне, щоб уберегти.

— Гайда, — сказав княжич і погнав Баского вперед.

Плато вони перетинали тільки вдвох — сам Адолін і Її Світлість Інадара, яка вийшла з паланкіна й рушила пішки. То була стара висхла матрона з коротко стриженим задля зручності сивим волоссям. Сказати про неї «шкіра та кості» означало б применшити її худорбу, але розум вона мала гострий і сумніватися в ній як у писарці підстав не було.

Відділившись від паршендійських шеренг, Сколкозбройний рушив уперед сам-один — спокійно та впевнено. Такого не налякаєш!

Адолін спішився і, пройшовши решту відстані поруч писарки, спинився за кілька футів від свого візаві. Довкола були тільки їхня трійця, кам’яна пустизна й витріщені очі скаменілого прірводемона ліворуч від них.

— Я Ешонай, — промовила паршендійка. — Пам’ятаєш мене?

— Ні, — відказав Адолін, силкуючись понизити голос, щоб той нагадував ба́тьків.

Він сподівався, що вкупі з шоломом цього вистачить, щоб обдурити перемовницю — а перед ним була таки жінка! — бо звідки ж їй докладно знати Далінарів тембр?

— Не дивно, — мовила Ешонай. — За часів нашої першої зустрічі я була ще молода й не мала впливу. Таку й запам’ятовувати не варто.

Адолін очікував, що її вимова буде співоча — адже таке про паршенді подейкували. Але насправді вийшло геть інакше. Слова Сколкозбройної були ритмізовані — вона ж бо виділяла їх акцентами й паузами, а також змінювала тони — проте все це нагадувало радше речитатив, аніж пісню.

Діставши телестиль і планшет, Інадара почала стенографувати почуте.

— Що відбувається? — зажадала пояснення Ешонай.

— Як ти й просила, я прийшов один, — відказав княжич, намагаючись імітувати владну інтонацію Далінара. — Але я записуватиму все сказане й транслюватиму нашу розмову своїм генералам.

Ешонай не підняла свого забрала — тож Адолін отримав зручний привід не підняти й свого. Крізь оглядові щілини вони вп’ялися одне в одного очима. Наразі все йшло не так добре, як сподівався старший Холін, але десь так, як уявляв собі молодший.

— Ми прибули сюди, — промовив Адолін, озвучуючи фразу, якою радив розпочати зустріч його батько, — щоб обговорити умови вашої капітуляції.

Ешонай засміялася.

— Річ зовсім не в цьому.

— А в чому ж тоді? — запитав Адолін. — Ти прагнула зустрітися зі мною. Навіщо?

— Відколи я розмовляла з твоїм сином, Чорношипе, сталися зміни. Важливі зміни.

— Які саме?

— Тобі їх навіть не уявити, — промовила паршендійка.

Адолін зволікав — начебто розмірковуючи, але насправді даючи Інадарі час зв’язатися з військовими таборами. А та, нахилившись до нього, шепнула, яку репліку прислали для княжича Далінар із Навані.

— Ми стомилися від цієї війни, паршендійко, — озвучив написане Адолін. — Ваші лави рідіють, і нам це відомо. Уклавши перемир’я, ми обоє виграємо.

— Ми не такі ослаблені, як ви гадаєте, — заперечила Ешонай.

Адолін насупився. Під час минулої розмови вона здавалася палкою й закличною — а тепер була холодна й зневажлива. Невже це нормально? А втім, вона паршендійка. Її емоції можуть відрізнятися від людських.

Інадара знову зашепотіла до княжича.

— Чого ти хочеш? — запитав Адолін, озвучуючи отримані від батька слова. — Як домогтися миру?

— Мир буде тоді, Чорношипе, коли один із нас загине. Я прийшла сюди побачити тебе на власні очі й попередити. Правила цієї кампанії щойно змінилися. Сутички за яхонтосерця втратили значення.

Втратили значення? Адоліна кинуло в піт. «Звучить так, наче вони не в безвиході, а весь цей час вели власну гру». Невже алеті могли так глибоко помилятися щодо всього?

Паршендійка розвернулася, збираючись піти.

Ні! Щоб стільки зусиль, покладених на цю зустріч, — і завершилися пшиком? Буря забирай!

— Зажди! — гукнув княжич, ступаючи крок уперед. — Скажи: чому? Чому ми не можемо домовитися?

Та озирнулася.

— Ти справді хочеш покласти цьому край?

— Так. Прошу тебе. Я прагну миру. За будь-яку ціну.

— Значить, тобі доведеться нас знищити.

— Але чому? — допитувався Адолін. — Чому багато років тому ви вбили короля Ґавілара? Чому порушили договір?

— Короля Ґавілара? — перепитала Ешонай, немовби розмірковуючи над цим іменем. — Не треба було йому того вечора розкривати нам свої плани. Бідолашний дурник, він не знав. І похвалився, гадаючи, що ми зрадіємо поверненню наших богів.

Похитавши головою, паршендійка знову розвернулася й побігла пріч, подзенькуючи обладунком.

Адолін відступився, почуваючись безсилим. Якби тут був його батько, чи досяг би той більшого? Інадара й досі писала, пересилаючи щойно сказане Далінарові.

Зрештою від князя прийшла відповідь: «Повертайся до табору. Ти нічого не міг удіяти, як не зміг би на твоєму місці і я сам. Вона вочевидь уже ухвалила рішення».

Зворотний шлях минув у невеселих роздумах. А коли за кілька годин Адолін зрештою добувся до табору, то застав батька за нарадою з Навані, генералом Халом, Тешав і командирами чотирьох армійських батальйонів.

Усі присутні зосереджено вивчали отриману від Інадари стенограму, а слуги-паршмени тихо розносили фрукти й вино. Телеб — у Збруї, яку княжич виборов у поєдинку з Ераннівом — спостерігав за ними, стоячи осторонь. Його забрало було підняте, а за спиною висів Сколкомолот. Колись такі, як він, правили Алеткаром. Яка була його думка про всі ці події? Зазвичай той тримав її при собі.

Адолін зайшов до кімнати і стягнув із себе батькового — чи то пак Ренарінового — шолома.

— Треба було відпустити тебе, — сказав княжич. — Пастки не було, а ти, можливо, таки зміг би вправити їй мізки.

— Цей народ убив мого брата того самого вечора, коли підписав із ним мирний договір, — відказав Далінар, вивчаючи мапи, розкладені на столі. — Схоже, що відтоді вони анітрохи не змінилися. Ти чудово впорався, сину, — ми дізналися все, що нам треба.

— Справді? — спитав Адолін і, тримаючи шолома під пахвою, підійшов до стола.

— Так. — Великий князь підвів на нього очі. — Ми знаємо, що хай там як, а на мир вони не погодяться. Моє сумління чисте.

Адолін окинув поглядом розкладені мапи.

— Що це таке? — спитав він, зауваживши символи, якими позначали переміщення військ. Вони щоразу вказували вглиб Розколотих рівнин.

— План наступу, — півголосом відповів батько. — Паршенді не хочуть домовлятися з нами й затівають дещо серйозне — таке, що змінить перебіг війни. Настав час дати генеральний бій і покінчити з цією кампанією — так чи інак.

— Прародителю бур, — видобув княжич. — А що як ми потрапимо в оточення?

— Ми виступимо всіма силами, — промовив Далінар. — Залучимо все наше військо, армії стількох великих князів, скільки їх погодиться долучитися, й Душезаклиначів, щоб забезпечували нас провіантом. Такого величезного з’єднання паршенді не зуміють оточити, а навіть коли й так, — нічого страшного. Ми зможемо вистояти.

— Виступити можна одразу перед Риданням — після останньої великобурі, — сказала Навані, проставляючи на полях мапи якісь цифри. — Нинішній рік — переступний, Світлий: дощити дощитиме, але бурі не налітатимуть тижнями й не застигнуть нас на Рівнинах.

Так-то воно так, але їхні сили опиняться там, відрізані від усього світу, за лічені дні від дати, яка з’являлася на стінах і підлозі… По спині княжича забігали мурашки.

— Нам треба перехопити ініціативу, — тихо сказав Далінар, вивчаючи мапи, — й зірвати їхні плани, доки не закінчиться зворотний відлік. — Князь підвів очі на Адоліна. — Мені потрібно, щоб ти більше бився на дуелях. Здобувай для мене Сколки, сину.

— Завтра в мене поєдинок з Елітом, — оголосив Адолін. — А далі намічена наступна мішень.

— От і добре. Для успіху на Рівнинах знадобляться Сколкозбройні, а також лояльність якомога більшої кількості великих князів, які були б ладні виступити зі мною. Зосередься на дуелях зі Сколкозбройними, які орієнтуються на Садеаса, — громи їх з усією помпою, на яку тільки здатен. А я пройдуся по великих князях, які зберігають нейтралітет, і нагадаю їм про обітницю виконувати Пакт помсти. Якщо ми відберемо Сколки в Садеасових посіпак і за допомогою здобутих трофеїв покладемо край цій війні, то явимо вагомий доказ на користь того, про що я завжди казав: шлях до величі Алеткару лежить через єдність.

Адолін кивнув.

— Буде зроблено.