49. Спостерігаючи, як змінюється світ

Прядильники світла невипадково охоплювали багато митців, зокрема письменників, музикантів, графіків, живописців і скульпторів. З огляду на спільний для цього ордену темперамент, історії про їхні дивовижні та різноманітні мнемонічні здібності, можливо, перебільшені.

«Слова Променистого ордену», розділ 21, с. 10




Шаллан вийшла з екіпажа на каретному дворі Посадського торжища, і її провели до сходів, пророблених у кам’яному узгір’ї. Вона піднялася ними й боязко ступила на терасу, висічену в схилі пагорка, де за численними металевими столиками попивали вино й теревенили світлоокі стиляги.

З такої висоти військові табори були мов на долоні, але огляд відкривався в бік Першопочатку — на схід. Така неприродність розташування тераси породжувала відчуття незахищеності. Шаллан звикла, що сади, балкони та патіо завжди були з підвітряного боку. Так, звісно: в очікуванні на стихію завсідники тут навряд чи збиралися, але відчуття все одно було дивне.

Підійшовши до відвідувачки, мажордом у чорно-білому склав їй уклін, звертаючись до тої «Ваша Світлосте Давар» — відрекомендуватися сама вона не встигла. Доведеться звикнути, що в Алеткарі вона легко впадає в око. Вирушаючи за служником, який повів її поміж столиків, Шаллан відправила охоронців відпочивати в більше приміщення, висічене в камені далі праворуч. Воно мало надійний дах і повноцінні стіни, щоб його можна було повністю ізолювати, перетворивши на таку собі кордегардію, де вартові могли зачекати, доки господарі їх покличуть.

Дівчина привертала погляди інших відвідувачів. Що ж — от і добре. Вона тут, щоб перевернути їхній світ із ніг на голову. Що більше про неї говоритимуть, то ви́щатимуть її шанси — коли дійде до діла — переконати їх дослу́хатися до своєї думки щодо паршменів. Тих у таборі було безліч, і то куди не поткнися — навіть у цій розкішній винарні. Шаллан зауважила: в кутку троє паршменів переставляли пляшки зі стелажів під стіною у ящики. Монотонність їхніх рухів справляла враження невблаганної.

Ще кілька кроків підвели дівчину до мармурової балюстради на самому краю тераси — з безперешкодним видом прямо на схід — де за окремим столиком сидів Адолін. Біля стіни неподалік стояли двоє людей із Далінарової особистої охорони: княжич вочевидь був завеликим цабе, щоб відсилати його охоронців до кордегардії.

Адолін гортав журнал — надто великоформатний, щоб його могли сплутати з жіночою книжкою. Шаллан бачила такі видання з мапами баталій, моделями обладунків або зразками архітектури. Але в цьому вона здивовано зауважила ґліфи — посторінкові пояснювальні написи, які зробила жіноча рука. Йшлося про моду Ліафору й Азіру.

Адолін мав вигляд не меншого красеня, ніж раніше. А може, й більшого — адже тепер той тримався майже зовсім невимушено. Але їй він голови не задурить. Мета цього побачення для неї — альянс із Домом Холін, який допоможе її братам і забезпечить ресурси, щоб викрити Спустошувачів і відкрити Урітіру.

Шаллан не могла дозволити собі виявів слабкості. Вона мала контролювати ситуацію, не запобігати в княжича ласки й не…

Забачивши наречену, Адолін згорнув журнал і підвівся, широко всміхаючись.

«Ох, буря забирай! Ця його усмішка…»

— Ваша Світлосте Шаллан, — промовив княжич, простягаючи їй руку. — Як вам ведеться в таборі Себаріала?

— Дякую, добре, — відказала вона, всміхнувшись.

Від вигляду тієї кучми неслухняного волосся їй так і кортіло запустити в неї пальці. «Наші діти матимуть найдивніше волосся у всьому Рошарі, — подумала дівчина. — Золотаво-чорні пасма батька-алетійця, мою рудизну, а ще…»

Невже вона справді думає про дітей? Так зарання? От дурне дівчисько!

— Він дуже ласкавий до мене, — додала Шаллан, силкуючись трішечки заспокоїтися й опанувати себе.

— Певне, тому, що ви його родичка, — сказав Адолін, допомагаючи їй сісти й підсовуючи стільця. Княжич зробив це сам, без допомоги мажордома. Шаллан не сподівалася такого жесту від аристократа. — Себаріал відчуває, що діватися йому нікуди… А взагалі про таких кажуть «скільки вб’єш, стільки в’їдеш»…

— Гадаю, він може вас здивувати, — зауважила дівчина.

— О, він уже не раз доводив це на ділі!

— Справді? Коли?

— Ну, — промовив Адолін, сідаючи за столик, — одного разу під час наради за участю короля він… е-е… видав непристойний і громоподібний звук… — Княжич усміхнувся й, нібито ніяковіючи, знизав плечима — але не спаленів, як, певне, спаленіла б на його місці Шаллан. — Це рахується?

— Навряд. Знаючи дядечка Себаріала як облупленого, сумніваюся, що така поведінка з його боку дивує — цього радше очікуєш.

Адолін закинув голову й засміявся:

— Гадаю, ви маєте рацію. Як в око влучили.

Він здавався таким упевненим у собі — але не бундючним, як-от колись її батько. Дівчині, власне, спало на думку, що батькову манеру триматися породжувала не впевненість, а її відсутність.

Княжич справляв враження чоловіка, який поводиться абсолютно невимушено і з такими, як сам, і з ширшим оточенням. Махнувши служниці в чорно-білому принести карту вин, Адолін усміхнувся їй — хоча та була темноока — і його усмішки виявилося досить, щоб вишколена мажордомка зашарілася.

І такого світського лева Шаллан зібралася захомутати? Буря забирай! Та намагаючись пошити в дурні ватажка Примарокровних, вона відчувала в собі більше снаги! «Поводься як належить, — промовила до себе подумки дівчина. — Адолін обертається серед “вершків” королівства й упадає коло найвитонченіших великосвітських панянок. Він очікує, що й ти така са́ма».

— Гаразд, — зронив княжич, гортаючи карту вин, де записи були зроблені ґліфами, — то ми маємо одружитися.

— Я б пом’якшила формулювання Вашої Ясновельможності, — заперечила Шаллан, ретельно добираючи слова. — Ми не те щоб маємо одружитися. Ваша кузина Ясна просто запропонувала нам поміркувати над такою перспективою, а ваша тітонька, схоже, погодилася з її думкою.

— Допоможи Всемогутній тому чоловікові, чиє майбутнє взялися влаштовувати його родички, — зітхнув Адолін. — Самій їй, звісно, можна дівувати хоч би й на четвертому десятку, та коли я не маю нареченої у двадцять три — це вже серйозно. Махровий сексизм — скажете, ні?

— Ясна ж хотіла одружити й мене, — заперечила дівчина, — а тому я не назвала б це сексизмом. Радше… яснізмом? — Вона позволікала. — Ясніанством? Теж ні. От халепа! Словом, принцеса вважала, що це питання потребує проЯснення…

— Ну, не знаю, — кинув Адолін, перевертаючи прейскурант догори ногами, щоб і Шаллан могла ознайомитися. — Як гадаєте, що нам замовити?

— Буря забирай! — охнула та. — То всі ці вина відрізняються?

— Атож, — підтвердив Адолін і, по-змовницькому нахилившись ближче, докинув: — Хоча мені, щиро кажучи, байдуже. Це Ренарін знається на різниці між ними: як заведе, то цілу лекцію прочитає — аби тільки слухали. А я замовляю якийсь мудрований сорт, але насправді обираю за кольором. — Він скривився. — Формально кажучи, ми на війні, тож я, про всяк випадок, не питиму нічого аж надто п’янкого. Дурня це, звісно — адже вилазок на плато сьогодні не буде.

— Ви певні? Я гадала, вони відбуваються непрогнозовано.

— Так, але сьогодні черга інших таборів. Хоча перед великобурею їх так і так майже ніколи не проводять.

Княжич відкинувся на стільці й, проглянувши винну карту, вказав на одне з вин і підморгнув офіціантці.

Шаллан похолола.

— Стривайте-но. «Перед великобурею»?..

— Еге ж, — підтвердив той, кинувши погляд у куток, на годинник. Себаріал якось казав, що вони тут почастішали. — Стихія може налетіти будь-якої миті. А ви не знали?

Шаллан аж похлинулася й, поглянувши на схід, де пролягли розколини Рівнин, подумала: «Без паніки! Поводься елегантно!» — хоча якійсь первісній частині її єства кортіло натомість кинутися геть і сховатися. Дівчині раптом здалося, наче вона відчуває зниження атмосферного тиску — немовби саме повітря намагалося втекти. А то, бува, не буря починається он там, удалині? Пусте, привиділося. Але вона все одно мружилася, придивляючись.

— Я не мала часу зазирнути в Себаріалові метеорологічні таблиці, — вичавила із себе Шаллан.

Хоча, знаючи князя, ті, певне, були хтозна-колишні.

— Он воно що, — кинув Адолін. — А я все думаю, чого ви не питаєте, що це за місце. От і вирішив, що вам про нього вже розповідали.

Теж мені «місце» — відкритий балкон, що звернений на схід. Тепер їй стало здаватися, неначе світлоокі, попиваючи вино, сидять як на голках і чогось чекають. Куди практичнішим Шаллан видалося інше «місце» — простора кордегардія з міцними дверима.

— Ми тут у ролі глядачів? — прошепотіла дівчина.

— Це нова «фішка», — пояснив княжич. — Сенс вочевидь у тому, щоб сидіти тут, аж доки буря не наблизиться впритул, а потім миттю заховатися в приміщенні. Я не один тиждень поривався завітати, але тільки щойно переконав своїх «няньок», що нічого тут зі мною не станеться. — Остання фраза пролунала дещо роздратовано. — Якщо хочете, можемо перебратися в безпечне місце просто зараз.

— Ні, — відхилила пропозицію Шаллан, примусивши себе розтиснути пальці, що відчайдушно хапалися за стільницю. — Зі мною все гаразд.

— Ви бліда.

— Для мене це природно.

— Через те, що ви веденка?

— Через те, що я тепер увесь час на межі паніки. А ось і наше вино!

«Спокійно», — повторила вона подумки сама до себе, свідомо не дивлячись на схід.

Служниця принесла їм дві чаші іскристого синього вина, й Адолін, узявши одну з них, оглянув її вміст на світло, понюхав, пригубив і, задоволено кивнувши, відпустив подавальницю. Наостанок він усміхнувся їй, а коли жінка пішла, провів поглядом її стегна.

Шаллан звела на нього брову, але той, здавалося, сам не помітив, що зробив щось не те. А тому, знову обернувшись до нареченої, повторно нахилився ближче:

— Я знаю, що, куштуючи вино, його збовтують, споліскують ним рота й таке інше, — шепнув княжич, — але ніхто так і не зумів пояснити мені, що саме я маю розсмакувати.

— Може, чи не плавають у ньому мошки?

— Ну ні — таке мій новий дегустатор помітив би.

Він усміхнувся, але дівчина збагнула, що той, мабуть, не жартує — адже до охоронців саме підійшов потеревенити якийсь худий чоловік у цивільному. Вочевидь дегустатор.

Шаллан пригубила вино. Гм, смачне — злегенька солодкувате й трішечки пряне. Хоча наразі їй було не до таких нюансів — адже буря…

«Припини, — сказала собі дівчина, всміхаючись Адолінові. Вона мала зробити так, щоб ця зустріч залишила в нього приємне враження. — Переведи розмову на нього». Таке радили в одній із книжок, яку пригадала Шаллан.

— До речі, про вилазки на плато, — зронила вона. — А звідки ви знаєте, коли на них вирушати?

— Га? О, в нас є розвідники, — пояснив Адолін, відкинувшись на стільці. — Вони чатують на спостережних вежах з велетенськими підзорними трубами, видивляючись, чи немає на одному з плато, куди можна відносно швидко дістатися, хризаліди.

— Я чула, що ви здобули чимало яхонтосердець.

— Тепер про це, мабуть, не варто… Батько хоче, щоб здобуття цих трофеїв перестало бути змагальним.

Княжич очікувально глянув на співрозмовницю.

— Але ж говорити про минулі перемоги вам не заборонено, — заперечила Шаллан, відчуваючи, що саме такої репліки від неї й чекають.

— Гадаю, ні, — погодився Адолін. — Кілька місяців тому під час одної вилазки я, вважайте, самотужки захопив хризаліду. Бачте, яка штука: зазвичай ми з батьком першими перестрибуємо через прірви, щоб розчистити шлях для мостів.

— Але ж це небезпечно?! — охнула Шаллан і, старанно граючи відведену їй роль, зробила великі очі.

— Так — але ми Сколкозбройні. Всемогутній дарував нам силу й міць. Це неабияка відповідальність, і ми зобов’язані користатися з цього дару, щоб захистити своїх людей. Переправляючись першими й особисто ведучи за собою, ми зберігаємо сотні життів. Це й робить нас воєначальниками.

Княжич змовк.

— Який ви хоробрий, — промовила дівчина, сподіваючись, що в її голосі лунає захоплений придих.

— Що ж, так і має бути. І це справді небезпечно. Того дня, коли ми спробували захопити плацдарм, паршенді відтіснили нас один від одного аж надто далеко. Батько був змушений відступити, а ще отримав удар по нозі, через що, коли він приземлився на іншому боці, його нагомілковик — так називають захисну пластину на нозі — тріснув. Тож знову перескочити до мене він не міг і став чекати, доки над проваллям наведуть моста — а я залишився один.

Адолін знову змовк — у цьому місці Шаллан, певне, мала запитати, що ж сталося далі.

— А що, як вам припече справити велику нужду? — запитала вона натомість.

— Тож я розташувався спиною до прірви й роздавав удари мечем, намагаючись… Стривайте, що ви сказали?

— Я про велику нужду, — повторила Шаллан. — Ось ви на полі бою, весь закутий у броню, немовби краб у панцирі. А що, коли вам саме трапиться відчути поклик природи?

— Я… е-е… — Княжич насупився. — Жінки такого в мене ще ніколи не питали.

— Нехай живе оригінальність! — відказала Шаллан, паленіючи.

Ясна була б невдоволена. Невже не можна було бодай цього разу притримати язика за зубами? Вона перевела розмову на приємну Адолінові тему, і все йшло якнайкраще — аж на́ тобі.

— Ну, — неквапливо мовив княжич, — кожна битва триває з неоднаковою інтенсивністю, а на передньому краї відбувається постійна ротація. Часто на кожні п’ять хвилин, проведені в бою, припадає стільки ж для відпочинку. Коли Сколкозбройного виводять у тил, його обладунок перевіряють, шукаючи тріщини, дають йому попити й поїсти, а також допомагають… із тим, про що ви щойно згадали. Це невдала тема для розмови, Ваша Світлосте. Ми про таке зазвичай не говоримо.

— І саме тому це вдала тема для розмови, — заперечила дівчина. — Про війни, Сколкозбройних та славетні січі я можу прочитати і в офіційних зведеннях. А от брудних деталей хронікери не записують.

— Що ж, вони таки брудні, — скривився Адолін і пригубив вино. — У Збруї неможливо… повірити не можу, що вимовляю це вголос… у ній неможливо підтертися, тож Сколкозбройний потребує сторонньої допомоги. Я від такого почуваюся, мов немовля. А до того ж на це подекуди просто немає часу…

— І?

Той примружив очі, придивляючись до співрозмовниці.

— Що таке?

— Хочу впевнитися, чи переді мною, бува, не Дотепник у перуці. Такі жарти — в його стилі.

— Я не жартую, — заперечила дівчина. — Мені просто цікаво.

Шаллан не брехала: вона справді про це розмірковувала. Певне, навіть забагато, коли зважити на предмет роздумів.

— Що ж, — промовив Адолін, — якщо вам конче треба знати, то стара максима навчає: на полі бою ліпше осоромитися, ніж позбутися життя. Ніщо не має відвертати вашу увагу від битви.

— А тому…

— А тому, так — я, Адолін Холін, кузен короля й наступник свого батька на князівському престолі — срав під себе, не скидаючи Збруї. Таке траплялося зі мною тричі, й щоразу свідомо. — Він вихилив рештки вина. — Ви дуже дивна панночка.

— Якщо ви забули, — зауважила Шаллан, — то не я почала сьогоднішню розмову з жарту про метеоризм Себаріала.

— Гадаю, ваша правда. — Княжич усміхнувся. — Наш діалог пішов не зовсім за сценарієм, еге ж?

— А це погано?

— Ні, — промовив Адолін, і його усмішка поширшала. — Так навіть цікавіше. Знаєте, скільки разів я розповідав ту історію про врятовану вилазку?

— Не маю сумніву, що ви трималися як справжній герой.

— Було діло.

— Хоча ті бідолахи, які відмивають вашу Збрую, потребують чи не більшого героїзму.

Адолін розреготався, і ця його емоція вперше здалася дівчині не продиктованою нормами етикету, а щирою. Він гупнув кулаком по столу, махнув принести їм іще вина, стер з ока сльозинку й так усміхнувся до співрозмовниці, що та замало не зашарілася знову.

«Стривай-но, — подумала Шаллан. — Невже спрацювало?» Вона ж мала поводитися делікатно й жіночно, а не розпитувати, на що схоже відчуття, коли ти справив велику нужду без відриву від бою.

— Гаразд, — промовив княжич, беручи принесене вино. Цього разу на офіціантку він навіть не глянув. — Які ще брудні таємниці ви хотіли б дізнатися? Адже перекази та офіційні зведення замовчують масу речей, а секретів від вас у мене більше немає.

— Хризаліди… На що вони схожі? — зацікавлено спитала Шаллан.

Адолін почухав потилицю.

— То он про що ви хочете почути? А я гадав, вам закортить дізнатися, чи натирає обладунок тіло…

Дівчина взяла портфель, дістала звідти аркуш паперу, поклала його на стіл і заходилася малювати.

— Наскільки я змогла з’ясувати, ґрунтовного дослідження прірводемонів не проводив іще ніхто. Все, що в нас є, це кілька недолугих замальовок мертвих особин, де анатомії, вважайте, не показано. У прірводемонів, певне, цікавенний життєвий цикл. Тутешні провалля, де вони з’являються, занадто бідні їжею, щоб підтримувати існування таких великих тварин. Їхнє оселище, найімовірніше, деінде, і це означає, що сюди вони, мігруючи, сповзаються заляльковуватись. Чи бачили ви коли-небудь їхній молодняк, який іще не перетворився на хризаліди?

— Ні, — відказав Адолін і підсунувся ближче, обігнувши стільницю. — Заляльковування відбувається здебільшого вночі — а хризаліду стає видно тільки вранці. Вони мімікрують під колір каменю, а тому їх складно розгледіти. Це змушує мене думати, що паршенді, мабуть, шпигують за нами — адже зрештою за відповідні плато дуже часто доводиться битися. Це може означати, що за нашими зборами стежать, а напрямок висування підказує ворогам, де знайти хризаліду. Ми маємо фору, але вони швидше долають Рівнини, й, таким чином, обидва війська прибувають майже водночас…

Він змовк і схилив голову, щоб ліпше роздивитися, що намалювала дівчина.

— Буря забирай! Шаллан, це майстерна робота…

— Дякую.

— Ні, я серйозно.

Вона нашвидкуруч накидала кілька видів хризалід, описаних у книжках, і сяк-так зобразила поряд кожної людину, даючи уявлення про їхні розміри. Вийшло не надто майстерно — адже малюнки було зроблено поспіхом. Але Адолін здавався щиро враженим.

— Форма й структура хризалід могли б допомогти нам класифікувати прірводемонів — зарахувати їх до відповідної родини тваринного царства.

— Їхні лялечки найбільше схожі ось на цю, — промовив Адолін, підсовуючись іще ближче та вказуючи на один із малюнків. — А на дотик вони тверді наче камінь. Ніщо, крім Сколкозбройця, їх, вважайте, не бере. Щоб розбити хризаліду молотами, треба хтозна-скільки часу.

— Гм, — видобула Шаллан і позначила відповідний малюнок. — Ви певні?

— Ще б пак. На вигляд вони саме такі. А чому ви питаєте?

— Це хризаліда ю-неріга, — пояснила дівчина. — Морського великопанцирника, який водиться коло берегів Марабетії. Я чула, наче тамтешні мешканці згодовують їм злочинців.

— Отакої.

— Це може бути просто збіг, несправжня подібність. Адже ю-неріг — водний вид. На суші вони тільки заляльковуються. Тож гіпотеза про їхню спорідненість із прірводемонами здається непереконливою…

— Як скажете, — зронив княжич, пригубивши вино.

— Це, певне, важливо, — зауважила Шаллан.

— Так, я знаю. Для науки. Тітка Навані без угаву торочить на такі теми.

— Не тільки — це може мати й практичніше значення, — сказала вона. — Скільки приблизно лялечок винищують щомісяця ваші армії разом із паршенді?

Адолін знизав плечима.

— Гадаю, по одній що три дні — плюс-мінус. Тож маємо… щось із п’ятнадцять на місяць?

— Отож-бо. Збагнули, про що я?

— Е-е… — Адолін похитав головою. — Вибачте, але ні. Від мене тільки й користі, що прохромити когось мечем.

Шаллан усміхнулася.

— От іще! Ви довели на ділі, що вмієте вибирати вино.

— Та я ж обрав його, вважайте, навмання.

— Але воно смачне, — стояла на своєму дівчина. — Тож ваша методологія пройшла перевірку практикою. Так само й тут: не знаючи всіх фактів, ви не розумієте наслідків. Загалом великопанцирники повільно розмножуються й повільно ростуть. Це пов’язано з тим, що більшість екосистем здатні забезпечити виживання лише дуже невеликої популяції хижаків, які перебувають на вершині харчового ланцюжка.

— Ну, деякі слова мені знайомі.

Співрозмовниця здійняла на княжича брову. Щоб роздивитися її малюнок, він підсунувся зовсім близько, і до Шаллан долинав легкий запах одеколону — свіжий деревний аромат. «Ой, леле…»

— Гаразд, гаразд, — промовив Адолін, хихикнувши й так само роздивляючись її малюнки. — Я не такий тугодум, як хочу здаватися. Мені ясно, до чого ви хилите. Гадаєте, ми справді переб’ємо їх аж стільки, що це породить проблему? Ну, тобто, на них полювали не одне покоління, але ці тварини й досі не перевелися…

— Адоліне, цього разу йдеться про лови в промислових масштабах. Ви систематично знищуєте їхній молодняк. Останнім часом хризалід, бува, не поменшало?

— Є таке діло, — неохоче визнав княжич. — Ми гадаємо, що, може, зараз не сезон.

— Хтозна. Але може бути й так, що після п’яти років промислу їхня популяція стала скорочуватись. Природних ворогів тварини на кшталт прірводемонів здебільшого не мають. А тому раптова втрата півтори сотні чи більше особин щороку може стати для них катастрофою.

Адолін насупився.

— Здобуті яхонтосерця годують табірне населення. Без постійного притоку нових самоцвітів годящого розміру Душезаклиначі зрештою зуживуть наявні, і наші армії залишаться без постачання.

— Я не пропоную припинити полювання, — сказала дівчина, заливаючись барвою.

Захист довкілля був тепер не на часі — нагальними проблемами були Урітіру й паршмени. Але в кожному разі все впиралося в потребу завоювати Адолінову довіру: якщо Шаллан надасть реальну допомогу з прірводемонами, княжич, бува, дослухається і до революційніших пропозицій.

— Мені йдеться лише про те, що це питання варто обміркувати й дослідити, — повела далі Шаллан. — А що, як прірводемонів легше розводити, вирощуючи їхній молодняк, як-от люди вирощують чалів? І добувати не по три яхонтосерця на тиждень, а культивувати їх сотнями?

— Це було б непогано, — замислено сказав Адолін. — А що вам для цього потрібно?

— Ну, я говорила не про це… чи радше… — Вона змовкла, а відтак твердо промовила: — Мені треба побувати на Розколотих рівнинах. Щоб спробувати зрозуміти, як розводити прірводемонів, я маю побачити неушкоджену хризаліду, а також, дуже бажано, його дорослу особину та — в ідеалі — отримати для досліджень упіймане дитинча.

— Це просто коротенький перелік неможливих речей.

— Ну, ви ж самі запитали.

— Я, може, й зміг би влаштувати вам екскурсію на Рівнини, — промовив княжич. — Батько якось обіцяв показати Ясні мертвого прірводемона — певне, звозивши її на місце після закінчення ловів. Але показати хризаліду… біля табору вони рідко з’являються. Це означало б, що ви маєте перебувати в небезпечній близькості від території паршенді.

— Не маю сумніву, що ви здатні захистити мене.

Той очікувально глянув на співрозмовницю.

— Що таке? — спитала Шаллан.

— Чекаю на «сіль» цього жарту.

— Я серйозно, — заперечила та. — Якщо там будете ви, паршенді, звісно, не наважаться наблизитися.

Княжич усміхнувся.

— Я маю на увазі, що один тільки сморід… — почала було дівчина.

— Мені, підозрюю, довіку не відмитися від враження, яке справила на вас моя розповідь.

— Ще б пак, — підтвердила Шаллан. — Вона була відверта, докладна й цікава. А я не дозволяю таким враженням стиратися з пам’яті. І не забуваю таких оповідачів.

Його усмішка поширшала. Буря забирай, ну й очі в нього!

«Обережніше, — сказала собі дівчина. — Обережніше! Кабсал причарував тебе надто легко. Не повторюй тодішньої помилки».

— Подивимося, що тут можна вдіяти, — пообіцяв Адолін. — Найближчим часом проблема з паршенді може відпасти.

— Справді?

Той кивнув.

— Широкому загалові це невідомо, але великі князі про це знають. Завтра мій батько зустрічається з представниками паршендійського керівництва, і це може зрештою стати початком мирних перемовин.

— Це ж чудово!

— Так, але я не надто сподіваюся на успіх, — зізнався княжич. — Адже той убивця… Словом, побачимо, що принесе завтрашній день. Хоча мені доведеться займатися цим без відриву від… інших завдань, які доручив мені батько.

— Від дуелей, — здогадалася Шаллан, нахиляючись ближче. — Адоліне, що тут відбувається?

Той зволікав із відповіддю.

— Хай що нині коїться в таборах, — тихесенько пояснила дівчина, — Ясна про це нічого не знала. Тож я почуваюся жалюгідно некомпетентною в місцевій політиці. Адоліне, я так зрозуміла, що ваш батько та великий князь Садеас посварилися. Король змінив характер вилазок на плато, а ще на кожному кроці подейкують, наче ви знову б’єтеся на дуелях. Хоча висновуючи з того, що мені вдалося з’ясувати, ви ніколи й не припиняли поєдинків.

— Змінилася суть, — сказав княжич. — Тепер я б’юся на дуелях, щоб перемагати.

— А раніше?

— А раніше бився, щоб карати. — Він роззирнувся довкола, а відтак зустрівся поглядом із Шаллан. — Усе почалося з того, що моєму батькові стали являтися видіння…

Адолін повів далі, і з його вуст полилася дивовижна історія, куди докладніша, ніж сподівалася дівчина. Оповідь про зраду й надію. Про візії минулого. Про монолітний Алеткар, готовий вистояти проти бурі, яка насувалася.

Шаллан не знала, що й думати, але зрозуміла: Адолінові відомо про чутки, котрі ходять таборами — от він і розповідає, як усе було. Вона, звісно, чула про Далінарові напади й здогадалася про вчинок Садеаса. А коли княжич сповістив, що його батько хоче відродити Променисте лицарство, її продер мороз. Дівчина роззирнулася, шукаючи Фрактала, який мав бути десь поряд, але не знайшла його.

Суть вислуханої історії — принаймні в Адоліновому викладі — зводилася до зради з боку Садеаса. Коли княжич розповідав, як їх покинули на Рівнинах в оточенні ворогів, його очі потемніли, а в обличчя кинулася кров. А коли заговорив про те, як їх урятувала команда упосліджених мостонавідників, то здавався збентеженим.

«Він, власне, сповідається мені», — подумала Шаллан, відчуваючи внутрішнє збудження. Слухаючи Адолінову розповідь, вона поклала правицю на його передпліччя, і цей невинний жест, здавалося, спонукав княжича до продовження: той-бо тихенько пояснив, у чому полягає Далінарів план. Дівчина сумнівалася, чи варто йому було ділитися з нею такими речами — адже вони заледве знали одне одного — але виговорившись, княжич наче скинув із плечей тягар і трохи заспокоївся.

— На цьому, гадаю, і все, — сказав Адолін. — Тепер я маю залишити решту без Сколкозбройців — вирвати в неї жала, посоромити її. Але не знаю, чи спрацює ця тактика.

— А чому ж їй не спрацювати? — мовила Шаллан.

— На поєдинки зі мною погоджується дрібнота, — пояснив княжич, стиснувши руку в кулак. — Якщо я повиграю в них забагато трофеїв, мої справжні мішені — великі князі — злякаються й відмовляться битися. Мені потрібні серйозніші супротивники. Хоча ні — мені потрібен поєдинок із Садеасом: я маю втрамбувати в камінь оту його вишкірену мармизу й повернути батькову Зброю. Але він надто слизький і нізащо не погодиться прийняти мій виклик.

Шаллан охопило відчайдушне бажання чимось зарадити — бодай якось допомогти. Вона відчула, що тане під пильним поглядом Адолінових занепокоєних і пристрасних очей.

«Не забувай Кабсала…» — нагадала собі дівчина.

Нинішній залицяльник, щоправда, навряд чи спробує вкоротити їй віку — але це не означало, що в його присутності її мізки могли перетворюватися на рагу. Шаллан кашлянула, прочищаючи горло, й, відірвавши очі від княжича, опустила погляд на малюнок.

— От халепа, — зронила вона. — Я зіпсувала вам настрій. Мистецтво фліртувати мені не дається.

— Розкажіть комусь іншому… — парирував Адолін, беручи її руку в свою.

Приховуючи, що її вже вкотре заливає барва, Шаллан опустила голову й заходилася порпатися в портфелі.

— Вам варто дізнатися, над чим працювала ваша кузина незадовго до смерті, — промовила дівчина.

— Над черговим томом біографії свого батька?

— Ні, — відказала Шаллан, виймаючи аркуш паперу. — Адоліне, Ясна гадала, що Спустошувачі от-от повернуться.

— Що? — насупився той. — Вона навіть у Всемогутнього не вірила. То чого б це їй вірити у Спустошувачів?

— Вона мала докази, — пояснила співрозмовниця, постукуючи пальцем по аркушу. — Чимало їх, боюся, на дні океану, але деякі з її записів таки збереглися й… Адоліне, яка ваша думка: чи дуже важко переконати великих князів позбутися своїх паршменів?

— Позбутися… кого?

— Чи дуже важко переконати широкий загал відмовитися від рабської праці паршменів? Відіслати їх кудись або… — Буря забирай! Тут тільки геноциду бракувало. Але ж вони — Спустошувачі. — …Або звільнити чи ще щось таке. Словом, очистити від них військові табори.

— Чи дуже це важко? — перепитав княжич. — Якщо з ходу, я сказав би, що неможливо. А якщо подумавши, то абсолютно неможливо. Навіщо нам узагалі таке робити?

— Ясна вважала, що вони, ймовірно, пов’язані зі Спустошувачами та їхнім поверненням.

Приголомшений Адолін похитав головою:

— Шаллан, ми заледве домоглися, щоб великі князі вели війну, як годиться. А якщо мій батько чи король зажадають, щоб усі позбулися паршменів… Буря забирай! Та королівство розпадеться за мить!

Значить, принцеса мала рацію і в цьому питанні. Не дивно. Шаллан було цікаво перевірити, як сильно опиратиметься такій пропозиції сам Адолін. А той добре приклався до вина — на позір цілковито ошелешений.

Що ж, час відступитися: побачення пройшло дуже добре, і не варто закінчувати його на мінорній ноті.

— Я лише повторюю за Ясною, — пояснила дівчина, — але, як на мене, Її Світлості Навані ліпше судити про важливість принцесиної пропозиції. Кому як не їй, знаючи власну дочку, розібратися в її записах?

Княжич кивнув.

— Так — зверніться до неї.

Шаллан постукала по аркушу пальцями.

— Я намагалася. Але вона була не надто люб’язна.

— Тітка Навані інколи буває безапеляційною.

— Річ не в тім, — промовила Шаллан, розглядаючи написане на тому аркуші. То була відповідь Навані на лист із проханням аудієнції, щоб побесідувати про дослідження її доньки. — Вона не хоче зустрічатися зі мною і, здається, не бажає визнавати самого мого існування.

Адолін зітхнув.

— Вона відмовляється вірити — я про те, що сталося з Ясною. А ви, так чи інак, нагадуєте їй про правду. Дайте їй час. Вона має зжитися зі своїм горем.

— Адоліне, я не певна, що це може зачекати.

— Я поговорю з нею, гаразд? — запропонував допомогу княжич.

— Це було б чудово! — зраділа дівчина. — Ви просто ясочка.

Той усміхнувся.

— Пусте. Ну, тобто, якщо вже ми, так би мовити, «без п’яти хвилин майже заручені, а там, гляди, й одружені», то нам, певне, варто зважати на інтереси партнера. — Княжич помовчав. — Але нікому більше не кажіть про цю ідею з паршменами, бо така річ не пройде непоміченою.

Та неуважливо кивнула й усвідомила, що витріщається на нього. Настане день, коли Шаллан зможе поцілувати ці вуста. Вона наперед уявляла собі, як це станеться.

Очі Аш! А який він приємний у спілкуванні — вона не сподівалася такого від аристократа! До прибуття на Розколоті рівнини дівчина ще ніколи не зустрічала таких високородних осіб, однак усі знайомі їй люди порівнянного статусу незмінно бували бундючними й навіть сердитими.

Але не Адолін. Буря забирай, у неї запросто може виникнути сильна залежність від його товариства!

Шаллан якусь мить не зважала, що присутні на терасі заворушилися. Але відтак багато хто почав підводитися, дивлячись на схід.

А, так — великобуря.

Глянувши в бік Першопочатку, дівчина відчула сплеск тривоги. Знявся вітер і погнав терасою тріпотливе листя і сміття. Внизу, на Посадському торжищі, встигли спакувати товари, згорнути намети, зняти навіси й позачиняти віконниці. Всі до єдиного військові табори зібралися з духом і завмерли в очікуванні.

Склавши речі в портфель, Шаллан підвелася й, підійшовши до краю тераси, сперлася п’ястком правиці на кам’яний парапет. Адолін долучився до неї. Позаду залунало перешіптування — за ними збиралися люди. Шаллан почула скрегіт заліза об камінь — то паршмени прибирали столи та стільці: ховаючи їх від стихії й водночас звільняючи шлях, яким світлоокі мали евакуюватися в безпечне місце.

Червонуватий горизонт побагровів, наче розгнівана людина, якій в обличчя кинулася кров. Вчепившись у парапет, дівчина спостерігала за трансформацією цілого світу. Втягувалися ліани, закривалися скелебруньки. Ховалася по нірках трава. Хтозна-як, але вони все розуміли. І знали, що зараз буде.

Повітря зробилося прохолодним і вільглим, а передбуряні шквали, війнувши в обличчя Шаллан, зібрали її волосся в такий собі «кінський хвіст» на потилиці. Внизу, просто на північ від них, у військових таборах звалювали на купу сміття та відходи, щоб стихія понесла їх геть. У цивілізованих краях таке забороняли, бо вітер міг занести непотріб у сусіднє містечко. Але тут сусідів не було.

Обрій потемнів іще більше. У декого на терасі не витримували нерви, й такі легкодухи тікали в безпечне місце, але більшість, затамувавши подих, стояла й дивилася. Над головою крихітними осяйними річечками пурхали спрени вітру. Не відриваючи очей від східного боку неба, Шаллан узяла Адоліна під руку. Збігло ще кілька хвилин — і Шаллан нарешті побачила те, що хотіла.

Буряну стіну.

Величезне полотнище води та уламків, гнане перед стихією. Подекуди крізь нього проблискувало якесь світло позаду, виявляючи всередині порухи й тіні — наче кістки в опроміненій руці, в товщі тієї руйнівної стіни щось було.

Хоча буряна стіна була ще далеко, більшість глядачів повтікала. За лічені миті на терасі зосталася всього жменька людей — зокрема й Адолін та Шаллан. Дівчина зачаровано спостерігала за наближенням стихії. Це тривало довше, ніж вона очікувала: буря летіла зі страхітливою швидкістю, але була така величезна, що її ставало помітно ген іздалеку.

Вона поглинала Розколоті рівнини — плато за плато. І незабаром, насуваючись і ревучи, замаячила перед військовими таборами.

— Нам треба йти, — промовив зрештою княжич, але Шаллан все одно що не чула.

Життя. Буря містила щось живе — такого ще не зображував жоден художник і не описувала жодна дослідниця.

— Шаллан!

Адолін потягнув її в бік кордегардії, але дівчина, вчепившись правицею за парапет, не рушила з місця. Захищеною рукою вона тримала портфель, притискаючи його до грудей. Щось загуділо. Фрактал.

Вона ніколи не була так близько від великобурі. Навіть за лічені дюйми від неї — коли їх розділяла тільки віконниця — до стихії насправді було значно далі. Спостерігаючи, як на військові табори опускається її темрява…

«Я маю це намалювати».

— Шаллан! — вигукнув княжич, силкуючись відтягти її від парапету. — Хутчіш, бо двері в кордегардію зачинять!

Художниця, здригнувшись, усвідомила, що на терасі зосталися тільки вони. Дозволивши Адолінові зрушити себе з місця, вона прожогом перетнула спорожніле патіо й заскочила за княжичем до кордегардії, де було напхом напхано світлопанства з переляком в очах. Одразу за нею заскочили Адолінові охоронці, і кілька паршменів зачинили міцні двері. Гупнув, ставши на місце, засув, відгороджуючи присутніх від неба та залишаючи їм тільки й світла, що від сфер на стінах.

Шаллан почала рахувати. Ось він, перший удар стихії — вона так і відчула її прихід. За ним стояло щось більше, ніж грюкіт у двері й розкоти далекого грому.

— Шість секунд, — сказала дівчина.

— Що? — не зрозумів Адолін.

Він сказав це півголосом, а решта присутніх перемовлялися пошепки.

— Між миттю, коли слуги зачинили двері, та приходом великобурі пройшло шість секунд. Ми могли б побути знадвору рівно на стільки ж довше.

Адолін глянув на свою супутницю, не вірячи тому, що чує.

— Тільки-но усвідомивши, навіщо ми на цій терасі, ви здавалися нажаханою.

— Так і було.

— А тепер шкодуєте, що не зосталися там до останньої можливої миті?

— Е-е… так, — зізналася та, заливаючись барвою.

— Не знаю, що про вас і думати. — Княжич не зводив із неї очей. — Ви не схожа на жодну з моїх попередніх знайомих.

— Це все моя жіноча загадковість.

Той звів брову.

— Так кажуть, коли почуваються неабиякими дивачками, — пояснила Шаллан. — Але демонструвати розуміння цього факту вважають неввічливим. То що, ми просто… чекатимемо тут?

— У цій комірчині? — здивовано кинув Адолін. — Ми світлоокі, а не худоба. — І княжич жестом указав туди, де кілька слуг устигли відчинити двері, що вели вглиб гори. — Там дві вітальні. Одна чоловіча, друга жіноча.

Шаллан кивнула. Під час великобур представники різних статей інколи розходилися по окремих кімнатах, де правили теревені. Скидалося на те, що в цій винарні також шанували відповідну традицію. А ще там, певне, подаватимуть закуски. Дівчина рушила в бік дамської вітальні, але княжич стримав її за руку й промовив:

— Я подивлюся, чи не вийде влаштувати вам екскурсію на Рівнини. Амарам казав, що прагне дослідити їх ґрунтовніше, ніж під час вилазок на плато. Здається, завтра вони з батьком розмовлятимуть про це за вечерею, тож я спитаю, чи не можна взяти й вас. А також проведу роботу з тіткою Навані. Може, поговоримо про результати моїх старань на бенкеті наступного тижня?

— А наступного тижня буде бенкет?

— Наступного тижня завжди буває бенкет, — відказав княжич. — Треба лише з’ясувати, хто його влаштовує. Я дам вам знати.

Шаллан усміхнулася, й вони розійшлися. «До наступного тижня ще надто далеко, — подумала дівчина. — Доведеться знайти зручний привід побачитися з Адоліном раніше».

Невже вона справді пообіцяла, що допоможе з розведенням прірводемонів? З таким дефіцитом часу, як у неї, тільки додаткового клопоту бракувало! А втім, до жіночої вітальні вона заходила з відчуттям, що день таки вдався. Її охоронцям там було не місце, і ті чекали в передпокої.

Шаллан прогулювалася жіночою вітальнею, добре освітленою самоцвітами в кубках — ограненими, але не оправленими в сфери. Недешевий декор.

Відчуття підказувало дівчині, що їхня з Адоліном розмова розчарувала б хоч Тин, хоч Ясну, якби обидві її наставниці були тут. Перша вважала б, що маніпулювати княжичем треба активніше, а друга вимагала б від Шаллан тримати себе в руках і стежити за язиком.

Хоча скидалося на те, що Адолінові вона до вподоби й такою. А тому Шаллан так і кортіло закричати від радості.

Але позирки жінок довкола неї розвіяли це відчуття — дехто відвертався від дівчини, а дехто, підібгавши губи, змірював її скептичними поглядами. Крутячи амури з найзавиднішим парубком королівства, популярності не здобудеш — а надто коли ти ще й іноземка.

Проте Шаллан було байдуже: вона тут не для того, щоб заводити подруг — їй треба лише знайти Урітіру й розкрити його таємниці. А здобуття довіри княжича — неабиякий крок у потрібному напрямку.

І дівчина вирішила нагородити себе — досхочу наїстися солодощів і ще раз поміркувати над тим, як проникнути в маєток ясновельможного Амарама.



Загрузка...