Слова Променистого ордену

54. Урок для Вейл

Шаллан вийшла з карети під дрібненький дощик. На ній були білий сюртук і штани її темноокої іпостасі, яка звалася Вейл. На криси капелюха сіяла мжичка. Після дуелі Шаллан надто довго розмовляла з Адоліном і мусила поквапитися, щоб устигнути на цю зустріч, яка мала відбутися на Нічийних пагорбах за добру годину їзди від військового табору.

Але вона таки встигла, нехай і впритул — і замаскуватися, і прибути на місце. Дівчина рушила вперед, дослухаючись, як по каменю довкола неї барабанять крапельки дощу. Вона завжди любила такі опади. Молодші сестри великобур, вони несли життя без буремного шалу. З появою води навіть пустельні буреземлі на захід від військових таборів розквітали. Тутешні скелебруньки не цвіли, як ті, що вдома, — але розкривалися й випускали яскраво-зелене гудиння. Травинки спрагло виповзали з нірок і категорично не бажали ховатися, доки на них замало не наступали. Деякі тростини вкривалися квітами, щоб приманювати крєм’ячків, які, ласуючи пелюстками, водночас терлися об їхні спори, а потім запилювали інші рослини, породжуючи до життя нове покоління.

Вдома гудиння було б куди більше — аж стільки, що пройти, не спотикаючись, ставало складно. Без мачете в тамтешній лісистій місцевості було не ступити й кілька кроків. А тут рослинність буяла барвами, не стаючи на заваді.

Шаллан усміхнулася довколишньому різнобарв’ю, дрібненькому дощику й прекрасній флорі. Трішки промокнути здавалося помірною ціною за мелодійні звуки дощових краплинок, свіже та чисте повітря й чарівне небо, повне хмар, які демонстрували всі відтінки сірого.

Дівчина йшла з непромокальним портфелем під пахвою, велівши найманому екіпажу з візником чекати на її повернення (для сьогоднішної поїздки вона не могла скористатися Себаріаловою каретою). Тяглом були не коні, а паршмени, але претензій вони не виклика́ли, й поїздка вийшла швидшою, ніж на чалах.

Орієнтуючись за мапою, яку їй телестилеграфували, Шаллан ішла до схилу пагорба попереду, взута у зручну пару міцних і надійних чобіт. Носити речі Тин і досі було незвично, але нарікати не випадало: сюртук із капелюхом захищали від дощу, а чоботи не ковзали слизьким каменем.

Вона обійшла пагорб і побачила, що з іншого боку він зазнав ерозії — скельна формація тріснула та обвалилася невеличким каменепадом. По краях корінної породи було чітко видно пласти затверділого крєму, і це означало, що тріщина — свіжа. Бо інакше ті смуги давно приховав би той-таки крєм.

Унаслідок цього там утворилася така собі улоговинка, повна розколин і пасм, які залишила, розкришившись, порода. Там позастрягали спори та стебла, що летіли за вітром, і це, своєю чергою, породило буяння життя. Рослини знаходили опору і йшли в ріст де завгодно — аби прихисток від вітру.

Сплутана зелень розросталася безладно — це був не справжній захищений лейт, де влаштовувалися жити надовго, а тимчасове укриття, якого мало стати щонайбільше на кілька років. Але доти рослини жадібно розвивалися, подекуди одна поверх іншої — пускаючи пагони, квітуючи, гойдаючись, звиваючись, буяючи. Словом, дика природа в усій красі.

За винятком, звісно, шатра.

Його нап’яли над чотирма особами, які сиділи в кріслах — надто розкішних, як на такий антураж — і перекушували, гріючись від жарівні, що стояла по центру відкритого з боків накриття. Підходячи, Шаллан залишила собі Спогади про їхні обличчя, щоб пізніше намалювати — як-от першу компанію побачених Примарокровних. Двоє з присутніх були їй знайомі, а ще двоє — ні. Моторошної жінки в масці, здавалося, не було.

Мрейз гордо височів на повен зріст, уважно оглядаючи свою духову трубку. Коли Шаллан ступила під навіс, він навіть не підвів очей.

— Люблю опановувати екзотичне озброєння, — мовив мрейз. — Дивацтво, звісно, але інтуїція підказує, що це недаремно. Якщо хочеш пізнати певний народ — вивчай його зброю. Спосіб убивати собі подібних промовистіше свідчить про відповідну культуру, ніж будь-яке етнографічне дослідження.

Він здійняв трубку на Шаллан, і та застигла на місці. А потім розвернувся до розколини й дмухнув, пославши дротик у зарості.

Дівчина підступила ближче. Заряд пришпилив до однієї з рослин крєм’ячка. Маленька багатонога істота билася в корчах, силкуючись звільнитися, хоча, звісно, пряме попадання дротика мало стати летальним.

— Це духова трубка паршенді, — зауважив стрілець. — Як гадаєш, мала живорізко: що це дає для їхнього розуміння?

— Велику здобич нею не вполювати, — відказала Шаллан. — І це логічно: як мені відомо, з великої дичини тут водяться лише прірводемони, але паршенді, подейкують, поклонялися їм як богам.

Вона мала сумніви, чи це дійсно так. У ранніх донесеннях (Шаллан докладно ознайомилася з ними на вимогу Ясни) припускали, що паршендійські боги — прірводемони. Але насправді певності в цьому питанні не було.

— З неї, мабуть, убивали дрібну дичину, — повела далі дівчина. — А отже, полювали заради їжі, а не для розваги.

— Чому ти так гадаєш? — спитав мрейз.

— Ті, хто полює заради слави, добувають велику здобич, так звані «трофеї», — відказала Шаллан. — А духова трубка — це зброя людини, яка просто хоче прогодувати родину.

— А що, як із неї вбивали собі подібних?

— На війні від неї було б мало користі, — заперечила дівчина. — Я б сказала, в неї надто мала дальність, а до того ж паршенді мають луки. Нею могли б користуватися для вбивств, але я б дуже здивувалася, дізнавшись, що так і було.

— І чого ж це? — поцікавився мрейз.

Це якась перевірка.

— Ну, — відказала Шаллан, — більшість примітивних народів — сілнасенські тубільці, решійці, бігуни з ірійських рівнин — не знають поняття навмисного вбивства. Як мені відомо, битви їм узагалі ні до чого. Мисливці надто цінні, тож «війна» в цих культурах передбачає багато крику та нахвалянь, але мало смертей. Не схоже, щоб у суспільстві демонстративного типу були наймані вбивці.

А втім, одного паршенді таки підіслали. Проти алеті.

Мрейз пильно вивчав її своїми непроникними очима, обережно тримаючи в пальцях духову трубку.

— Та-а-ак, — промовив він зрештою. — То цього разу Тин узяла в помічниці вчену? Як дивно.

Шаллан зашарілася. Їй спало на думку, що дівчина, якою вона ставала, покриваючи капелюхом темне волосся, була не роллю, не сторонньою людиною, а іпостассю її власної особистості.

І в цьому крилася небезпека.

— То що? — спитав мрейз, виймаючи з кишені сорочки ще один дротик. — Яке виправдання переказує нам Тин сьогодні?

— Виправдання? — не зрозуміла Шаллан.

— За провал дорученої місії, — сказав мрейз, заряджаючи дротик у трубку.

Провал? Дівчину кинуло в холодний піт, від якого защипало на лобі. Але ж вона пильнувала, чи не станеться в Амарамовому маєтку чогось незвичайного! Сьогодні вранці вона повернулася туди під личиною робітниці (ось справжня причина спізнення на Адолінів поєдинок), щоб послухати, чи не подейкуватимуть про чужого, який проник у будинок, чи про раптову підозріливість господаря. Але все було тихо.

Що ж, Амарам, певне, тримав свої підозри при собі. То всі її спроби приховати проникнення були марні? Дивуватися тут, певне, було нічому, але вона все одно здивувалася.

— Мені… — почала Шаллан.

— Я вже починаю сумніватися, чи справді Тин хвора, — промовив мрейз, здіймаючи трубку і стріляючи в зарості ще одним дротиком. — Щоб навіть не спробувати виконати дорученого завдання…

— Навіть не спробувати? — перепитала спантеличена дівчина.

— А, то ось яка в неї відмовка? — кинув мрейз. — Вона, мовляв, спробувала, але нічого не вийшло? За Амарамовим будинком наглядають мої люди. Якби вона справді…

Аж тут він змовк, бо Шаллан струснула портфель від води, акуратно відкрила його і вийняла аркуш паперу — зображення кімнати з мапами на стінах, яку Амарам тримав на замку. Деякі деталі довелося подати здогадно — там було темно, і єдина сфера не надто розвіяла морок — але художниця вирішила, що вона недалека від істини.

Мрейз узяв малюнок і, здійнявши його перед очі, уважно вивчав, а дівчина тим часом нервово обливалася потом.

— Мої вітання. Мене рідко пошивають у дурні, — сказав зрештою мрейз.

Це погано чи добре?

— Тин не має такого хисту, — повів далі той, не відриваючи погляду від малюнка. — Ти бачила цю кімнату на власні очі?

— Тин не просто так обрала в помічниці вчену. Мої вміння доповнюють її власні.

Мрейз опустив аркуша.

— Дивина. Може, твоя господарка й неперевершена злодійка, але її вибір спільниць незмінно свідчить про необізнаність.

Його витончена манера говорити різко контрастувала з пошрамованим обличчям, викривленою губою й загрубілими руками. На слух він здавався людиною, яка день при дні насолоджувалася класичною музикою, потягуючи вино, а на вигляд — костоломом, який і сам не раз бував на місці тих, кому робив таку ласку.

— Шкода, що ці мапи не надто деталізовані, — зауважив Примарокровний, знову придивляючись до зображення.

Шаллан слухняно видобула решту п’ять малюнків, які приготувала для нього. Чотири з них були докладними зображеннями мап, що висіли на стінах, а п’ятий — збільшеною замальовкою Амарамових записів. Ті щоразу були нечитабельні — просто звивисті лінії. Художниця зробила так навмисне — адже здатності відтворити по пам’яті такі точні деталі від неї ніхто не очікував, хоча це й було їй цілком до снаги.

Дівчина вирішила приховати, який вигляд має скоропис. Вона поклала собі завоювати довіру Примарокровних, дізнатися від них усе, що тільки зможе, але допомагати їм не більше, ніж доведеться.

Мрейз передав духову трубку комусь обіч себе. То виявилася вже знайома Шаллан низенька жіночка в масці, яка тримала підстреленого крєм’ячка та мертву норку з дротиком у шиї. Хоча ні — одна з лапок посмикувалась. Їй просто забило памороки. То дротик чимось отруєний?

Шаллан здригнулася. Та де ж ховалася ця жінка? Її темні незмигні очі впиналися в дівчину, а решту обличчя приховувала підфарбована панцирна маска. Тепер духова трубка була в неї.

— Неймовірно, — озвався мрейз, розглядаючи малюнки Шаллан. — Але як ви ввійшли? Адже за вікнами стежили.

То он як учинила б Тин — залізла б крізь вікно глупої ночі? Такому вона її не навчала — лише акцентам і мистецтву перевтілення. Шахрайка, певне, зауважила, що Шаллан — яка інколи спотикалася на рівному місці — не виявить великого хисту до злодійщини з елементами акробатики.

— Майстерні зображення, — сказав мрейз, підходячи до столу й розкладаючи на ньому малюнки. — Це, безумовно, тріумф. Справжні шедеври.

Куди подівся той холодний, небезпечний чоловік, який постав перед нею під час першої зустрічі? Оживши від емоцій, він схилився над столом, по одному роздивляючись малюнки — і навіть лупу вийняв, щоб розгледіти деталі.

Шаллан мала багато запитань, яких не ставила. Що затіває Амарам? Чи знає мрейз, як той здобув Сколкозбройця? Як він… убив Геларана Давара? Від такої думки їй навіть тепер перехопило подих, хоча певна частина її єства перестала чекати на братове повернення ще багато років тому.

Але це не скасовувало дивного відчуття глибокої ненависті до людини на ймення Мерідас Амарам.

— Що ж, — сказав мрейз, — проходь, дитино, сідай. Це ти сама намалювала?

— Так, — відповіла Шаллан, притлумлюючи емоції.

Її щойно назвали «дитиною»? Але ж у цій іпостасі вона навмисне додала собі віку, зробивши обличчя кутастішим. То як же їй бути? Почати домальовувати сивину?

Дівчина сіла за стіл. Поруч з’явилася та жінка в масці, тримаючи чашу та чайник, у якому щось парувало. Шаллан несміло кивнула й отримала частування — порцію підігрітого помаранчевого вина з прянощами. Хвилюватися, що туди підмішали отруту, певне, не випадало — ці люди могли вбити її будь-якої миті — й вона пригубила питво. Решта присутніх півголосом перемовлялися, але Шаллан не могла розібрати ні слова. В неї було відчуття, що їй влаштували оглядини.

— Я скопіювала для вас частину написаного, — сказала Шаллан, витягнувши сторінку з кількома рядками тексту — тими, які навмисне вирішила показати. Інформації вони містили небагато, але могли розговорити мрейза на цю тему. — Часу в нас було обмаль, тож я переписала всього кілька рядків.

— Ти провела там хтозна-скільки, малюючи, а тексту переписала так мало? — запитав її мрейз.

— О, ні — замальовки я зробила по пам’яті, — відказала та.

Примарокровний, ледь помітно роззявивши рота, підвів очі на дівчину, і на його обличчі промайнуло щире здивування, яке, проте, швидко змінила звична для нього врівноважена впевненість.

«Мабуть, не варто було зізнаватися в цьому…» — збагнула Шаллан. Скільки людей могли так добре малювати по пам’яті? Вона, бува, не виявляла цього вміння перед публікою у військових таборах?

Здається, ні. Тепер доведеться їй тримати в таємниці цю грань свого хисту, бо інакше Примарокровні проведуть паралель між Шаллан, світлоокою панною, і Вейл, темноокою аферисткою. От буря забирай!

Що ж, помилки були неминучі, а ця принаймні не загрожувала життю. Імовірно.

— Джине, — гаркнув мрейз.

З одного з крісел підвівся золотоволосий чоловік у розхристаній на грудях широкій мантії.

— Глянь-но на нього, — мовив мрейз до Шаллан.

Та зоставила собі Спогад.

— Джине, залиш нас. А ти, Вейл, намалюй його.

Дівчина не мала вибору, окрім як підкоритися. Джин, буркочучи, вийшов під дощ, а Шаллан почала малювати. Художниця створила повноцінний портрет, не лише зобразивши обличчя та плечі, а й намітивши тло — зокрема валуни на задньому плані. Через нервовість вийшло не так гарно, як могло б, але мрейз затуркотав над малюнком, наче гордий татусь. Закінчивши, вона дістала лак — зображення вуглиною потребувало фіксації — але мрейз вихопив аркуш із її пальців.

— Неймовірно, — сказав він, підносячи малюнок перед очі. — У Тин ти марнуєш свій хист. Але з текстом такого не повторити?

— Ні, — збрехала Шаллан.

— Шкода. Але все одно дивовижно. Фантастика! Треба знайти спосіб скористатися з цього — так, неодмінно. — Він глянув на дівчину. — Дитино, до чого ти прагнеш? Якщо ти доведеш свою надійність, я міг би знайти тобі місце в нашій організації…

«Так!»

— Я не погодилася б прийти замість Тин, якби не хотіла такої нагоди.

Мрейз примружив на неї очі.

— Ти вбила її, чи не так?

«Ох, буря забирай!» Шаллан, звісна річ, негайно спаленіла.

— Е-е…

— Ха! — вигукнув мрейз. — Тин зрештою знайшла собі аж надто здібну помічницю. Це ж треба! Після всього її самовдоволеного хизування вона загинула від рук тієї, з кого думала зробити посіпаку.

— Сер, — промовила Шаллан, — я не… тобто, я ненавмисне. То був самозахист.

— Це, певне, ціла історія, — сказав мрейз, усміхаючись, — недоброю посмішкою. — Але запам’ятай: у нас такі дії не заборонені, але їх і не схвалюють. Якщо підлеглі вважатимуть, що основний спосіб вислужитись — це полювати на своїх командирів, організація зробиться некерованою.

— Так, сер.

— Але твоя наставниця не належала до нашої організації. Тин мала себе за мисливицю, але насправді весь час була здобиччю. Якщо ти прагнеш долучитися до нас, то маєш розуміти: ми не схожі на інших, із якими ти, мабуть, знайома. У нас серйозніша мета, і ми… прикриваємо одне одного.

— Так, сер.

— То хто ти насправді? — спитав мрейз, махнувши служниці принести трубку назад. — Га, Вейл, — хто ти така?

— Та, хто прагне стати причетною до того, що відбувається, — відказала Шаллан. — До чогось важливішого, ніж обкрадання випадкових світлооких або махінації заради розкішного вихідного.

— Значить, пополюємо, — тихо промовив мрейз із широкою усмішкою. І, відвернувшись від дівчини, пройшов назад до краю навісу. — Чекай подальших інструкцій. Виконай поставлене завдання. А там буде видно.

«Значить, пополюємо…»

Про яке «полювання» йшлося? Від його слів Шаллан продер мороз.

Чи може вона йти, було й цього разу не вповні зрозуміло, але дівчина застібнула портфель і зібралася вирушати, мимохідь глянувши на решту Примарокровних у кріслах. Вирази їхніх крижаних облич лякали.

Шаллан вийшла з-під шатра й побачила, що дощ припинився. Крокуючи геть, вона відчувала — її спину буравлять погляди. «Ці люди розуміють, що я можу впізнати кожного з них і, в разі вимоги, надати їхні точні портрети», — збагнула дівчина.

Такому вони не зрадіють. Мрейз чітко пояснив їй, що Примарокровні зазвичай не вбивають своїх, але водночас недвозначно натякнув: Шаллан для них наразі не своя. Він наголосив на цьому, наче даючи дозвіл тим, хто його слухає.

П’ясток Талата! У що ж вона влізла?

«Пізно схаменулася», — подумала дівчина, обходячи пагорб. Її екіпаж стояв попереду, а візник сидів на даху — спиною до Шаллан. Вона стривожено озирнулася через плече. «Хвоста» поки що не було — ну, чи вона його принаймні не бачила.

— Фрактале, за мною стежать?

— Ммм. Тільки я. А люди ні.

Валун. Шаллан зобразила його на малюнку для мрейза. Без довгих роздумів — діючи інстинктивно й неабияк панікуючи — вона видихнула Буресвітло і надала йому подоби того валуна.

А відтак миттю сховалася в ньому.

Всередині було темно. Вона згорнулася клубочком і сиділа, підтягнувши ноги до грудей. Їй було соромно за себе. Решта мрейзових співробітників — досвідчених, спритних і вправних — мабуть, не робили таких дурниць. Буря забирай! По-перше, їй, певне, взагалі немає від чого ховатися.

Але Шаллан усе одно сиділа у валуні. Той вираз в очах решти Примарокровних… те, як розмовляв із нею мрейз…

Ліпше виявити надлишкову обережність, ніж наївність. Шаллан стомилася від тих, хто гадав, наче вона неспроможна подбати про себе.

— Фрактале, — шепнула дівчина, — повзи до візника й перекажи йому точнісінько моїм голосом: «Я сіла в екіпаж непомітно, і маю вийти так само. Не дивися на мене. Їдь назад до міста, зупинися біля таборів і чекай, рахуючи до десяти. Я вийду, а ти не дивися. Ти отримав щедру платню — зокрема й за конфіденційність».

Спрен загудів і вирушив до візника. За мить запряжений паршменами екіпаж загримотів, від’їжджаючи, а незабаром йому вслід зацокотіли копита, хоча доти коней дівчина не зауважила.

Шаллан напружено чекала. Чи збагне хтось із Примарокровних, що цього валуна тут не було? Чи повернуться вони на її пошуки, побачивши, що біля військового табору з екіпажа ніхто не виходив?

А раптом ніякої погоні немає? Може, в неї просто параноя? Тривало болісне очікування. Знову пішов дощ. Чи не демаскує він, бува, її ілюзію? Намальований камінь був уже мокрий, тож сухістю валун себе не викаже — але висновуючи з того, як на художницю падав дощ, він вочевидь проходив крізь намальований образ.

«Треба знайти спосіб визирати назовні, доки я так ховаюся», — подумала дівчина. Може, шпарини для очей? Чи вдасться їй проробити їх усередині своєї ілюзії? Вона, мабуть…

Голоси.

— Треба дізнатися, скільки йому відомо, — сказав голос мрейза. — Передай ці папери нашому панові Тайдакару. Ми підійшли впритул — однак скидається на те, що й Рестаресові друзяки не відстають.

Чийсь скреготливий голос відповів, але Шаллан нічого не розібрала.

— Ні, щодо нього я спокійний. Старий дурень сіє хаос, але він не опортуніст і не рветься до влади. Сховався у своєму жалюгідному місті, слухає пісні і гадає, що впливає на події у світі. Йому невтямки, він не мисливець. А от субчик у Тукарі — геть інша річ. Я навіть сумніваюся, чи про людину йдеться. А коли й так, то однозначно не з тутешнього виду…

Мрейз повів далі, але вони відійшли, і Шаллан більше нічого не чула. А незабаром до неї знову долинув тупіт копит.

Дівчина чекала, а її сюртук і штани просякали водою. Стискаючи портфеля між грудьми й колінами, вона хапала дрижаки і зціплювала зуби, щоб не клацати ними від холоду. Останнім часом потепліло, але цієї миті, сидячи під дощем, відчуття було інше. Вона чекала, доки не занив хребет і не зсудомило м’язи. Чекала, доки камінь зрештою не щез, розсіявшись люмінесцентним димом.

Шаллан здригнулася. Що таке?

«Буресвітло», — збагнула дівчина, розминаючи ноги, й перевірила капшук, що лежав у кишені. Підтримуючи ілюзію валуна, вона несвідомо осушила всі сфери.

Час не стояв на місці — близився вечір, і небо темніло. Простенька ілюзія на кшталт валуна не забирала багато Світла, а її підтримання не вимагало свідомих мисленнєвих зусиль. Гаразд, тепер їй це відомо.

А ще вона вкотре довела власну дурість, не переймаючись тим, скільки заряду в неї лишається. Шаллан зітхнула і звелася на невірні ноги, які протестували проти раптового руху. Зробивши глибокий вдих, вона закрокувала назад і визирнула з-за пагорба. Шатра вже не було, а з ним і будь-яких слідів Примарокровних.

— Це, певне, означає, що назад я піду пішки, — промовила Шаллан, розвертаючись у бік таборів.

— А ти очікувала чогось іншого? — зі щирою цікавістю спитав Фрактал у неї на сюртуку.

— Ні, — відказала дівчина. — Я просто розмовляю сама із собою.

— Ммм. Ні, ти розмовляєш зі мною.

Дівчина крокувала по вечірньому холодку. Щоправда, не по тій смертельній холоднечі, якої зазнала на півдні. Так, некомфортно — але не більше. Якби вона не змокла, то, попри сутінки, атмосфера була б радше приємна. Щоб скоротати час, Шаллан тренувала акценти: вона говорила, а Фрактал повторював їй сказане, точно відтворюючи інтонацію й тембр. Така можливість послухати власний голос надзвичайно допомагала.

Алетійську вимову вона засвоїла — тут сумнівів не було. От і добре, бо Вейл видавала себе за алеті. Щоправда, це було неважко: алетійська така близька до веденської, що вони, вважай, взаємозрозумілі.

Рогоїдський акцент також виходив цілком непогано — розмовляючи хоч алетійською, хоч веденською. Шаллан оволодівала ним дедалі ліпше й, на пораду Тин, робила його легшим. Бавський акцент у неї був годящий (на матеріалі хоч веденської, хоч алетійської), тож більшість зворотного шляху вона вправлялася в гердазійському, переходячи з одної мови на іншу. Вимова Палони правила за переконливий приклад, а Фрактал міг повторити її фрази алетійською, і це допомагало затреновувати їх.

— Треба навчити тебе говорити синхронно з моїми ілюзіями, — сказала Шаллан.

— Ліпше, щоб вони самі заговорили, — відповів Фрактал.

— А це можливо?

— Чому ні?

— Тому що… ну, я використовую Світло, щоб отримати оптичну ілюзію — все логічно. Але ж звук у їхньому створенні не задіяний.

— Це Сплеск, — пояснив Фрактал. — І звук — його частина. Ммм… Вони споріднені й дуже подібні. Це можна зробити.

— Як?

— Мммм. Якось.

— Ти дуже допоміг.

— Радий це чути… — Спрен затнувся. — Ти збрехала?

— Еге.

Сунувши захищену руку в кишеню — яка теж була мокра — Шаллан крокувала далі крізь латки трави, що ховалася перед нею. На пагорбах удалині виднілися плантації поліпів — там вирощували лавісове зерно — хоча хліборобів о цій годині дівчина не побачила.

Добре хоч дощ припинився. Шаллан не перестала любити таку погоду, але раніше їй не спадало на думку, якою неприємною може бути довга прогулянка під дощем. І…

А це що таке?

Вона застигла на місці. На землі попереду темніла купа чогось чорного. Дівчина несміло підійшла й відчула запах диму. Чи радше вільглого гару — як-от коли табірне багаття заливають водою.

Її екіпаж. Як тепер було видно, частково згорілий. Полум’я палало недовго — дощ загасив його. Візок, певне, підпалили зсередини, де той був сухий.

Це однозначно був той самий екіпаж, який вона найняла: Шаллан упізнала прикметні колеса. Дівчина сторожко підступила ближче. Що ж, недаремно хвилювалася. І добре, що не поїхала в ньому. Але її щось гризло…

«Візник!»

Побоюючись найгіршого, вона побігла вперед. Так, біля зламаного екіпажа лежав, витріщаючись у небо, труп. Йому перерізали горло. А поруч валялися купою мертві паршмени.

Затиснувши рота рукою, Шаллан осіла на мокре каміння. Їй було зле.

— Ох… Усемогутній, що над нами…

— Ммм… — загудів Фрактал, не знати як примудрившись надати цьому звуку похмурості.

— Вони загинули через мене, — прошепотіла Шаллан.

— Не ти їх убила.

— Я, — заперечила дівчина. — Так само непевне, як і власноруч тримаючи умовного ножа. Я розуміла, куди вирушаю. А візник не усвідомлював небезпеки.

І паршмени так само. Що вона до них відчувала? Так, вони Спустошувачі, але те, що з ними зробили, не могло не виклика́ти відрази.

«Довівши Яснину теорію, ти спровокуєш дещо набагато гірше», — зауважила частина її єства.

Побачивши, що мрейз захоплений її мистецтвом, художниця на мить замало не вподобала його. Що ж, ліпше їй запам’ятати вбивства, які санкціонував той чоловік. Можливо, горло візникові перерíзав і не він, одначе мрейз фактично дав добро, щоб решта по змозі усунули дівчину.

Вони спалили екіпаж, щоб здавалося, наче це робота розбійників — але ж хіба розбійники підходили так близько до Розколотих рівнин?

«Бідолаха», — подумала дівчина, глянувши на візника. Але якби не найманий екіпаж, вона б не змогла заховатися, пустивши погоню по хибному сліду. Буря забирай! Чи могла вона влаштувати все так, щоб ніхто не загинув? А може, це було нездійсненно?

Зрештою Шаллан примусила себе підвестися й понуро рушити далі, щоб повернутись у військові табори.