Слова Променистого ордену

31. Затишшя перед бурею

Каладін підвів загін змучених, вимотаних бійців до казарми Четвертого мосту, де їх — за його таємним розпорядженням — зустріли схвальними вигуками й привітальними окриками. Вже звечоріло, і знайомий запах рагу був чи не найпринаднішою річчю, яку міг уявити собі командир.

Капітан відступив, пропускаючи сорок бійців, які важко прогупали повз нього. Вони не входили до складу Четвертого мосту, але цього вечора їх уважали за рівню. Отримуючи миски з рагу, новоприбулі підводили похнюплені голови, а на їхніх обличчях з’являлися усмішки. Скеля запитав одного із солдатів, як пройшло патрулювання, і хоча Каладін не розібрав його відповіді, зате регіт, яким вибухнув рогоїд, розчув чітко.

Командир усміхнувся й, привалившись до стіни казарми, схрестив руки на грудях. А відтак несподівано для себе виявив, що вдивляється в небеса. Сонце ще не вповні заховалося за обрій, але в потемнілому небі — довкола Талнового Шраму — почали з’являтися зірки. Просто над горизонтом висіла Сльоза — куди яскравіша від решти — названа так за єдиною сльозою, яку начебто зронила Рея. Деякі зорі рухалися (ще б пак: адже йшлося про спренів зірок), але було в цьому вечорі щось незвичне. Каладін глибоко вдихнув. Повітря здавалося якимось застояним…

— Сер?

Капітан обернувся. Один із мостонавідників, серйозний чоловік із коротким темним волоссям і вольовими рисами обличчя, не долучився до решти коло чану з рагу. Каладін пригадав його ім’я…

— Ти Пітт, чи не так? — запитав командир.

— Так точно, сер, — відповів той. — Сімнадцятий міст.

— Чого тобі?

— Я просто…

Чоловік кинув погляд на принадне багаття, де члени Четвертого мосту сміялися й теревенили з тими, хто повернувся з патрулювання. Неподалік на стіні казарми хтось вивісив кілька комплектів прикметних лат — панцирних шоломів і нагрудників, прикріплених до шкіряних мостонавідницьких жилетів. Досі їх змінило аналогічне спорядження з чудової сталі. Каладінові стало цікаво, хто розвісив там обладунки старого зразка. Він навіть не знав, що хтось із обслуги забрав їх: то були додаткові комплекти, які робив для них Лейтен, припасаючи в проваллях іще перед звільненням.

— Сер, — промовив Пітт, — я лише хочу перепросити…

— За що?

— Ще за часів нашої служби в мостонавідниках… — Пітт схопився за голову. — Буря забирай — звучить, неначе в іншому житті. Тоді я був нездатен ясно мислити… Усе наче в тумані, але я пам’ятаю, що зрадів, коли замість моєї команди на вилазку відправили вашу. Пригадую, я сподівався, що у вас нічого не вийде — адже ви наважувалися ходити з високо піднесеною головою… Я…

— Усе гаразд, Пітте, — заспокоїв його Каладін. — Ти ні в чому не винен. Це все Садеас…

— Мабуть, так, сер. — На Піттовому обличчі проступив відсторонений вираз. — Він добряче поламав нам психіку, еге ж?

— Ще б пак.

— Але виявляється, людей можна перекувати. Хто б міг подумати? — Пітт озирнувся через плече. — То я маю зробити те саме з рештою хлопців із Сімнадцятого мосту, еге ж?

— Так. Щоправда, не без Тефтової допомоги — але сподівання в нас саме такі, — відказав Каладін. — Як гадаєш, упораєшся?

— Мені просто треба буде вдавати вас, сер, — промовив Пітт і, всміхнувшись, відійшов до решти і взяв собі миску рагу.

Ці сорок молодців незабаром будуть готові стати сержантами власних мостонавідних команд. Їхня трансформація відбулася швидше, ніж він сподівався. «Тефте, ти просто диво! — подумав капітан. — У тебе вийшло».

Гаразд, але куди він подівся? Тефт вирушив із ними в патруль, а тепер кудись зник. Каладін озирнувся через плече, але того не було. Може, пішов вибірково перевірити, як справи в решти мостонавідних команд? Зате командир зауважив, що Скеля кишнув на якогось довготелесого чоловіка в подвижницькій мантії.

— Хто то був? — спитав Каладін, коли рогоїд проходив повз нього.

— Той субчик? — перепитав інтендант. — Отирається тут з альбомом. Хоче малювати мостонавідників. Ха! А все тому, що ми — знаменитості.

Каладін насупився: дивна поведінка як для подвижника. А втім, усі подвижники були до певної міри чударні. Відпустивши Скелю до свого рагу, командир відійшов від багаття, насолоджуючись спокоєм.

Тут, у таборі, стояла така тиша — наче все затамувало подих.

— Патрулювання, схоже, спрацювало, — промовив Сиґзіл, підійшовши до Каладіна. — Ці хлопці стали іншими.

— Чудасія та й годі: от що можуть зробити з бійцями кілька днів марширування в спільному строю, — сказав той. — Ти не бачив Тефта?

— Ні, сер, — відповів Сиґзіл. І кивнув у бік вогнища: — Вам би взяти собі порцію рагу. Бо сьогодні часу на теревені в нас обмаль.

— Великобуря… — збагнув Каладін.

Здавалося, що від останньої минуло надто мало днів, але ті не завжди траплялися регулярно — принаймні не з такою постійністю, як він собі уявляв. Щоби спрогнозувати їхнє настання, буревартівники мусили вдаватися до складних математичних обчислень (а його батькові ці підрахунки правили за хобі).

Певне, са́ме наближення великобурі Каладін і зауважив. Він що, почав раптом провіщати погоду за тим, що вечір якийсь надто… не такий?

«Не вигадуй», — сказав собі Каладін. Струснувши із себе втому після довгих поїздки та маршу, він підійшов по рагу. Перекусити треба було швидко: він-бо хотів долучитися до людей, які охоронятимуть Далінара Холіна й короля протягом бурі.

Капітан почав наповнювати миску, а ті, хто був із ним у патрулі, привітали його схвальними вигуками.

***

Трясучись на козлах фургона, Шаллан провела рукою по сидінню поруч себе, де лежала сфера, й, затиснувши її в долоні, підмінила іншою.

Тин здійняла брову.

— Я чула, як вона клацнула.

— Суху твою сіть! А я гадала, що вийшло, — сказала Шаллан.

— Суху твою сіть?

— Це лайка, — пояснила дівчина, зашарівшись. — Я чула її від матросів.

— Шаллан, ти бодай приблизно уявляєш, що це означає?

— Ну… це щось пов’язане з риболовлею… — промовила та. — Мабуть, сіті пересохли? Вони сухі, бо їх давно не закидали… і це погано?

Тин широко всміхнулася.

— Люба, я щосили намагатимуся тебе зіпсувати. Але доти прошу: уникай матроських висловів. Будь ласка.

— Гаразд. — Шаллан знову провела рукою й підмінила сфери. — Цього разу не клацнуло. Ти чула? Чи, точніше, не чула? Я зробила це безшумно!

— Молодчина, — похвалила Тин, дістаючи пучку якоїсь схожої на мох речовини. Жінка стала розтирати її в пальцях, і Шаллан здалося, наче з моху здіймався димок. — Ти робиш успіхи. І ще: гадаю, нам треба придумати, як можна скористатися з твого хисту до малювання.

Дівчина уже приблизно уявляла, як саме той міг стати в пригоді: дезертирів, які просили в неї портрети, знову побільшало.

— А над акцентами працюєш? — запитала Тин.

Від розтирання моху її очі заблищали.

— Аякже, добродійко, — відказала Шаллан із тайленським акцентом.

— Це добре. До перевдягання перейдемо, коли матимемо більше ресурсів. Я перша сміятимуся з виразу твого обличчя, коли тобі доведеться вийти на люди, не покривши захищеної руки.

Шаллан умить притиснула лівицю до грудей.

— Що-що?!

— Я попереджала тебе, що буде нелегко, — сказала Тин, облудно посміхаючись. — На захід від Марата всі жінки ходять із непокритими руками. Якщо ти збиратимешся в ті краї, то муситимеш чинити так само, щоб не впадати в око.

— Це неподобство! — заперечила дівчина, заливаючись несамовитою барвою.

— Шаллан, це всього-на-всього рука, — промовила Тин. — Буря забирай! Які ж ви, воринці, святенники. Лівиця має достоту такий самий вигляд, як і правиця.

— У багатьох жінок груди не більші від чоловічих, — огризнулася та. — Але це не означає, наче вони можуть показатися на людях без сорочки, як чоловіки!

— Насправді на Решійських островах та подекуди в Ірі жінки часто ходять з оголеним бюстом — адже там спекотно. І всім до того байдуже. Мені й самій це до вподоби.

Шаллан затулила обличчя руками — одною покритою, а другою голою — щоб приховати, яке воно спаленіле.

— Ти просто провокуєш мене.

— Так, — погодилася жінка, посміюючись. — І це та дівчина, яка пошила в дурні цілу банду дезертирів і стала на чолі каравану?

— Для цього мені не треба було сновигати голяка!

— Твоє щастя, — відказала Тин. — І ти ще й досі маєш себе за досвідчену та світську особу? Ти ж паленієш просто від згадки про те, щоб оголити захищену руку. Хіба ти не розумієш, як важко тобі буде провернути будь-яку плідну аферу?

Шаллан глибоко зітхнула.

— Гадаю, ти маєш рацію.

— Показати оголену руку — не важче від решти речей, які тобі треба буде робити, ні на шквал, ні на легкий вітерець, — промовила Тин із відстороненим виразом на обличчі. — Я…

— Що-що? — не зрозуміла дівчина.

Тин похитала головою.

— Поговоримо про це пізніше. Там військових таборів іще не видно?

Шаллан звелася навстоячки на сидінні й затулила очі від сонця, що сідало на заході. На півночі виднілася імла. Небо застувала темрява сотень — ні, тисяч — багать. Від побаченого перехопило подих.

— Ми на місці.

— Оголошуй привал на ночівлю, — промовила Тин, не змінюючи розслабленої пози.

— На око туди всього-на-всього кілька годин їзди, — зауважила дівчина. — Ми могли б прискоритися, щоб…

— …прибути туди поночі й усе одно шукати, де отаборитися, — докінчила за неї співрозмовниця. — Повір мені: ліпше прибути вранці, свіжими.

Шаллан опустилася на козли й погукала караванника — юнака, який ішов босоніж поруч фургона. Ну й страхітливі мозолі він, певне, мав! Пішки не ходили тільки старші з-поміж них.

— Спитай у пана Макоба, якої він думки про те, щоб зупинитися тут на ночівлю, — звеліла юнакові Шаллан.

Той кивнув і побіг уздовж валки, обганяючи тихохідних чалів.

— Ти не довіряєш моїй оцінці? — запитала Тин здивованим, але веселим тоном.

— Пан Макоб не любить, коли йому вказують, що робити, — пояснила Шаллан. — Якщо стати тут на ночівлю — розумно, він, певне, сам запропонує такий крок. Здається, керувати в такий спосіб ліпше.

Тин заплющила очі і звернула обличчя до неба. Вона й досі тримала одну руку піднятою, відсторонено розтираючи в пальцях той мох.

— До речі, сьогодні ввечері в мене, мабуть, буде деяка інформація для тебе.

— Про що?

— Про твою батьківщину.

На цих словах жінка частково розплющила одне око. Попри її ліниву позу, з-під повік прозирала цікавість.

— Добре, — тільки й видобула Шаллан.

Вона старалася не говорити зайвого про домівку або про своє тамтешнє життя — як не розповідала своїй супутниці і про плавання та про те, що її корабель затонув. Що менше Тин знала про минуле Шаллан, то нижчала ймовірність, що вона здогадається, ким насправді була її учениця.

«Тин сама винна в поспішності своїх висновків щодо мене, — подумала дівчина. — А до того ж, хіба вона не навчає мене видавати себе за інших? Нíчого мені соромитися перед нею своєї брехні. Ця жінка бреше всім і кожному».

Від такої думки дівчина здригнулася. Тин мала рацію: Шаллан таки була наївна. Вона не могла не почуватися винною, навіть коли брехала неприхованій аферистці!

— Я очікувала від тебе більшого, — зауважила Тин і заплющила око. — Зважаючи на всі обставини.

Ці слова заінтригували Шаллан, і вона мимоволі засовалася на сидінні.

— Які «всі обставини»?

— То ти не знаєш? — відказала жінка. — Так я й гадала.

— Тин, я багато чого не знаю, — роздратовано промовила дівчина. — Не знаю, як виготовляють фургони, не знаю іріалійської мови і вже точно не знаю, як зробити так, щоб ти мене не дратувала. Хоча я намагалася збагнути й одне, й друге, й третє.

Тин усміхнулася, але очей не розплющила.

— Загинув веденський король.

— Ганаванар? Загинув? — Шаллан зроду не бачила не те що короля, а навіть їхнього великого князя. Вона була далека від політики й виявила, що доля монархії її не обходить. — То престол успадкує його син?

— Успадкував би — якби також не загинув. Як і шестеро великих князів Я-Кеведу.

Дівчина охнула.

— Кажуть, це робота Вбивці в білому — шина, який убив алетійського короля шість років тому, — тихенько промовила Тин, так само не розплющуючи очей.

Зробивши над собою зусилля, Шаллан поборола збентеження. Її брати — чи все з ними гаразд?

— Шестеро великих князів? А хто саме?

Ця інформація могла підказати, як поживає їхнє князівство.

— Точно не знаю, — відказала Тин. — Ял Мала та Евінор стовідсотково мертві, а з ними, певне, й Абріал. Одні загинули до нападу, інші в процесі — але напевне мені невідомо. Нині з Веденара складно отримати хоч якусь достовірну інформацію.

— А Валам? Він досі живий? — поцікавилась дівчина.

Валам стояв на чолі її рідного князівства.

— У повідомленнях зазначали, що він веде війну за престол. Сьогодні ввечері мої інформатори телестилеграфують мені. Можливо, я ще матиму для тебе звістку.

Шаллан відкинулася на сидінні. Король загинув? Війна за престол? Прародителю бур! Як їй дізнатися, що з родиною та маєтком? До столиці від них було далеченько, але якщо війна спалахнула по всій країні, то могла докотитися і до їхньої глушини. Сконтактувати з братами було нелегко: її телестиль затонув разом з «Усолодою вітру».

— Я буду вдячна за будь-яку інформацію, — сказала Шаллан. — Абсолютно за будь-яку.

— Гаразд, побачимо. Я покличу тебе, коли отримаю повідомлення.

Шаллан знову відкинулася на сидінні, переварюючи почуте. «Вона підозрювала, що я нічого не знаю, — але сказала мені тільки тепер». Тин їй подобалася, але не можна було забувати, що та заробляла на прожиття, приховуючи інформацію. Що ще приховувала від неї ця жінка?

Попереду юнак-караванник рушив назад уздовж валки й, дійшовши до фургона Шаллан, розвернувся і закрокував поруч козел.

— Макоб сказав, що ваше запитання мудре і що нам, певне, варто отаборитися тут. Підходи до кожного табору надійно охороняють, і навряд чи нас впустять уночі. А до того ж він сумнівається, чи не застигне нас дорогою сьогоднішня буря.

Осторонь широко всміхнулася Тин — так само тримаючи очі заплющеними.

— Значить, привал, — промовила Шаллан.