Слова Променистого ордену

41. Шрами

Каладін сперся на стінку провалля, а позад нього шикувався Сімнадцятий міст.

Капітан згадав свій страх перед цими проваллями, коли вперше спускався сюди. Тоді він боявся, щоб сильні дощі не спричинили зливових паводків, доки мостонавідники будуть зайняті мародерством. Його трішки дивувало, що Ґаз не знайшов способу «випадково» відрядити Четвертий міст у провалля в один із тих днів, коли обіцяли великобурю.

Покарання пішло Каладіновим людям на користь, і вони зробили ці прірви своїми. Він здригнувся від усвідомлення, що, спустившись сюди, почувався більшою мірою вдома, ніж якби повернувся до Гартстоуна й батьків. Це були його провалля.

— Сер, хлопці готові, — доповів Тефт, підступивши до командира.

— Де ти пропадав минулої ночі? — спитав Каладін, дивлячись із розколини на чисте небо вгорі.

— Я був не на службі, сер, — відказав той. — Ходив подивитися, чи не знайду чого цікавого на торжищі. Мені що, звітуватися про кожен свій крок?

— То ти ходив на торжище під час великобурі? — уточнив командир.

— На подих-другий я, мабуть, забув, що треба пильнувати за часом… — промовив Тефт, відводячи погляд.

Каладін хотів дотиснути підлеглого, але той мав право на особисте життя. «Вони більше не мостонавідники, щоб мимоволі проводити весь час один з одним, і знову починають жити по-людськи».

Це заслуговувало заохочення, але й тривожило. Бо як же Каладінові подбати, щоб вони були в безпеці, якщо він не знатиме, де вони?

Капітан обернувся до Сімнадцятого мосту. Ну й різномасте зборисько! Одні були рабами, яких закупили для мостонавідних команд. Інші — злочинцями, хоча в Садеасовому війську в мостонавідники могли запроторити за майже будь-яке правопорушення: невиплату боргів, образу офіцера, бійку.

— Ви, — звернувся до них Каладін, — Сімнадцятий міст, яким командує сержант Пітт. Ви не солдати. Нехай на вас і мундири, але вони вам поки що не пасують. Ви ряджені. Втім, ми це змінимо.

Мостонавідники переминалися й перезиралися. Тефт працював із ними й рештою команд уже не перший тиждень, але вони поки не сприймали себе як солдатів. І доки це триватиме, їхні ратища стримітимуть під казна-якими кутами, а списники, коли до них звертаються, знічев’я роззиратимуться й човгатимуть ногами в строю.

— Ці прірви мої, — промовив Каладін. — І я дозволяю вам тренуватися тут. Сержанте Пітт!

— Так, сер! — відгукнувся той, стаючи струнко.

— Тобі випало робити людей із купки буряних наносів, але я бачив і гірших.

— Мені важко в таке повірити, сер!

— Можеш не сумніватися, — промовив капітан, окидаючи поглядом шеренгу перед собою. — Я був у Четвертому мості. Лейтенанте Тефт, вони ваші. Нехай попітніють.

— Слухаю, сер, — озвався Тефт і заходився вигукувати накази.

А Каладін, прихопивши списа, рушив проваллями далі. Привести у форму всі двадцять команд вийде нескоро, але Тефт принаймні успішно вимуштрував сержантів. Пошліть Вісники, щоб те саме спрацювало й на рядових.

Хотів би він пояснити — бодай самому собі — чому його так непокоїть підготовка цих людей. У Каладіна було таке відчуття, наче він стрімко до чогось прямує. Але до чого саме — не знає. Той напис на стіні… От буря забирай! Через ті ґліфи він увесь на нервах. Тридцять сім днів.

Він пройшов повз Сил, яка вмостилася на вайї рюшоцвіта, що виріс зі стінки. З його наближенням той утягнув гудину й закрився, але спрен, не помітивши, так само сиділа в повітрі.

— Каладіне, до чого ти прагнеш? — запитала вона.

— Вберегти своїх людей живими, — негайно відказав капітан.

— Ні, — заперечила Сил, — до цього ти прагнув.

— Ти хочеш сказати, наче мені байдуже до їхньої безпеки?

Та сковзнула йому на плече, неначе її здув туди різкий порив вітру, й сиділа, мов пані, закинувши ніжку на ніжку, а її спідниця брижилася в такт із його кроками.

— У Четвертому мості ти присвятив їхньому порятунку всього себе, — промовила Сил. — Ну й от — вони врятовані. Ти не можеш метатися, захищаючи їх усіх, наче… е-е… наче…

— Самець-курл, висиджуючи яйця?

— Саме так! — Вона помовчала. — А що таке «курл»?

— Ракоподібне, — пояснив Каладін, — завбільшки десь таке, як невеличкий сокорогончак, а на вигляд наче покруч краба й черепахи.

— Ого-о-о-о… — протягнула Сил. — Хотіла б я на нього поглянути!

— Вони тут не водяться.

Каладін, крокуючи, дивився перед собою, але спрен усе тицяла його в шию, доки той не глянув на неї — а тоді перебільшено закотила очі й промовила:

— Отже, ти не заперечуєш, що твої люди — у відносній безпеці. А це означає, що моє запитання насправді залишилося без відповіді. То до чого ти прагнеш?

Той проминув порослі мохом купи деревини й кісток. На одній із них змішалися спрени гниття та життя — крихітні осяйні порошинки червоного та зеленого, що вилися довкола гудиння, яке — абсурд та й годі — проросло із завалів смерті.

— Я прагну завдати цьому вбивці поразки, — відказав Каладін і сам здивувався, яким жагучим було це бажання.

— Чому?

— Бо моя робота — захищати Далінара.

Сил похитала головою:

— Річ не в тім.

— Що? Гадаєш, ти навчилася аж так майстерно зчитувати наміри людей?

— Не всіх людей. Тільки твої.

Каладін фиркнув і ретельно обійшов по краю якусь темну калюжу. Проходи́ти решту дня в мокрих чоботах було йому ні до чого: хоч і нові, а воду вони пропускали легше, ніж мали б.

— Можливо, я прагну завдати цьому вбивці поразки, бо це все через нього, — сказав капітан. — Якби він не вбив Ґавілара, Тіена не призвали б до війська, а я не вирушив би за ним. Мій брат не загинув би.

— А ти не думаєш, наче Рошон знайшов би інший спосіб поквитатися з твоїм батьком?

Йшлося про градоправителя його рідного містечка — там, в Алеткарі. Здати Тіена в рекрути було з боку Рошона дріб’язковою помстою — способом відплатити Каладіновому батькові-хірургу за те, що медицина виявилася безсилою врятувати сина ясновельможного.

— Він, певне, придумав би щось інше, — визнав Каладін. — Але цей убивця все одно заслуговує смерті.

Решту своїх він почув іще здалеку: їхні голоси, відлунюючи, розлягалися порожнистим дном урвища.

— Я намагаюся пояснити, що ніхто, схоже, не ставить правильних запитань, — долинув голос Сиґзіла з величавим азішським акцентом. — Ми називаємо паршенді дикунами, і кожен твердить, що до зустрічі з алетійською експедицією вони ніколи не стикалися з людьми. Якщо це правда, то якою бурею занесло до них вбивцю-шина? Та ще й не менше ніж Приборкувача сплесків?

Каладін виступив на світло сфер, розкладених сям-там на дні провалля. Відколи він востаннє тут був, його встигли очистити від наносів. Сиґзіл, Скеля й Лопен сиділи на валунах, чекаючи командира.

— Ти хочеш сказати, що насправді Вбивця в білому ніколи не працював на паршенді? — спитав Каладін. — Чи що вони брехали, заявляючи про свою ізольованість?

— Я нічого не хочу сказати, — промовив Сиґзіл, обертаючись до капітана. — Мій наставник учив мене ставити запитання — от я їх і ставлю. У цій історії не сходяться кінці з кінцями. Шини — надзвичайні ксенофоби. Вони рідко полишають свої землі, і ніхто ніколи не бачив, щоб шини ставали найманцями. А тут один із них вештається Рошаром, вбиваючи королів? Сколкозбройцем? Він і тепер працює на паршенді? Якщо так, то чому вони стільки чекали, перш ніж знову нацькувати його на алеті?

— А хіба є різниця, хто його найняв? — спитав Каладін, утягуючи Буресвітло.

— Звісно, що є, — відказав Сиґзіл.

— Чому?

— Бо це запитання, — промовив той таким тоном, неначе образився. — А до того ж з’ясування його справжніх наймачів може дати нам підказку щодо їхньої мети, і ця інформація, бува, допоможе нам завдати йому поразки.

Каладін усміхнувся і спробував збігти вгору стінкою урвища.

Але повалився додолу й, розпластавшись на спині, зітхнув.

Над ним схилилося обличчя Скелі.

— Видовище кумедне, — сказав рогоїд. — Але ти певен, що це взагалі здійсненно?

— Убивця ходив по стелі, — відповів командир.

— А може, він просто робив те саме, що й ми, коли скріплювали предмети за допомогою Буресвітла? — скептично промовив азіш. — Він міг бризнути ним на стелю, а потім підстрибнути й пристати до неї.

— Ні, — заперечив Каладін, випускаючи з вуст Буресвітло. — Він підстрибнув і приземлився на стелю. А потім збіг по стіні й певним чином перемістив нагору княжича Адоліна, який повалився не туди, куди велить земне тяжіння. — Юнак дивився, як Світло, здіймаючись, випаровується. — А зрештою убивця, на додачу до всього… полетів геть.

— Ха! — озвався Лопен зі свого валуна. — Так я і знав. Коли ми в цьому розберемося, король вся Гердазу скаже до мене: «Лопене, ти сяєш, і це вражає. А тут іще й уміння літати. За це я даю тобі дозвіл одружитися з моєю дочкою».

— У короля Гердазу немає дочки, — мовив Сиґзіл.

— Немає? То мені весь час брехали!

— Ти не знаєш складу вашої монаршої родини? — запитав Каладін, підводячись у положення сидячи.

— Ґон, востаннє я був у Гердазі ще немовлям. Тепер в Алеткарі та Я-Кеведі гердазійців не менше, ніж на історичній батьківщині. Креши, викрешувачу, лети, іскро! Я фактично алетієць. Просто не такий високий і буркотливий.

Скеля подав командирові руку й допоміг йому встати. Сил уже давненько сиділа на стінці провалля.

— Ти знаєш, як це працює? — запитав її Каладін.

Спрен похитала головою.

— Але вбивця таки Вітробігун, — промовив той.

— А я тобі знаю? Хтось на кшталт тебе? Можливо… — відказала Сил, знизавши плечима.

Сиґзіл простежив за поглядом капітана.

— Як би я хотів побачити, яке воно, — пробурмотів азіш. — Це було б… Ой, леле! — І відскочив, тицяючи пальцем. — На вигляд воно як маленька людина!

Каладін запитально глянув на Сил.

— Мені він до вподоби, — пояснила та. — Але, Сиґзіле: я «вона», а не «воно» — красно дякую.

— Спрени поділяються за статями й родами? — запитав здивований азіш.

— Звісно, — відказала Сил. — Хоча технічно це, певне, якось пов’язано з людським сприйняттям. Уособлення природних стихій чи ще якась така абракадабра.

— А тобі не прикро, що ти можеш виявитися плодом людського сприйняття? — запитав Каладін.

— А ти — плід своїх батьків. Кого обходить, хто як народився? Я здатна мислити. Це вже непогано.

Пустотливо всміхнувшись, вона спурхнула осяйною стрічкою до Сиґзіла, який сидів на валуні із приголомшеним обличчям. Спинившись просто перед азішем, Сил знову прибрала дівочу подобу й, нахилившись, надала своєму личкові достоту такого самого вигляду, як у нього.

— Ой, леле! — знову скрикнув той, сахаючись, а спрен, захихотівши, повернула собі звичні риси.

Сиґзіл глянув у бік Каладіна.

— Вона розмовляє… Розмовляє, наче справжня людина. — Він схопився рукою за голову. — Коли вірити переказам, таке може бути до снаги Охоронниці ночі… Словом, могутнім, величезним спренам.

— Він назвав мене величезною? — спитала Сил, схиливши голівку набік. — Навіть не знаю, що думати…

— Сиґзіле, — мовив Каладін, — а Вітробігуни могли літати?

Азіш обережно опустився на валун, так само витріщаючись на Сил.

— Я не фахівець із фольклору, — відповів той. — Моя справа — розповідати про різні краї, щоб робити світ меншим, допомагаючи людям порозумітися одне з одним. Мені доводилося чути легенди, в яких мовиться про людей, що танцювали на хмарах — але коли йдеться про такі давні перекази, хто може сказати, де вигадка, а де правда?

— Нам треба в цьому розібратися, — сказав командир. — Убивця точно повернеться.

— То застрибуй назад на стінку, — запропонував рогоїд. — А я спробую не надто сміятися.

Він сів на валун і підняв із землі невеличкого краба, якого уважно оглянув, а потім укинув до рота й заходився жувати.

— Фу! — скривився Сиґзіл.

— Смакота! — промовив Скеля з напханим ротом. — Але посолений і здобрений олією він був би ще ліпший.

Каладін поглянув на стінку, а відтак, заплющивши очі, знову втягнув Буресвітла й відчув, як те б’ється об стінки артерій і вен, намагаючись вирватися. Штовхає його вперед — стрибати, рухатися, діяти.

— То ми виходимо з того, що королівські перила попсував не хто інший, як Убивця в білому? — промовив, звертаючись до решти, Сиґзіл.

— Тю! — видобув Скеля. — Навіщо йому це робити? Він міг убити короля куди простіше.

— Еге, — підтвердив Лопен. — Може, диверсія на балконі — це робота когось із великих князів?

Каладін розплющив очі й поглянув на свою руку — розпрямлену в лікті та притиснуту долонею до гладкої стінки провалля. Зі шкіри здіймалося Буресвітло — його струминки звивалися в повітря, немовби паруючи.

Скеля кивнув.

— Усі князі бажають смерті короля, хоча й не зізнаються. Один із них і послав диверсанта.

— Але як він потрапив на балкон? — поцікавився Сиґзіл. — Щоб підпиляти перила, неминуче потрібен час — адже вони металеві. Якщо тільки… Каладіне, а розріз був дуже гладенький?

Каладін примружився, спостерігаючи, як здіймається Буресвітло. То була первозданна, концентрована міць. Хоча ні, не те слово: не «міць», а сила — як-от Сплески, що керують усесвітом. Це вони змушують вогонь горіти, камені — падати, а світло — сіяти. Ці струминки були такою собі елементарною формою Сплесків.

Він міг скористатися з неї. Скористатися, щоб…

— Келе? — Сиґзілове запитання долинуло, мовби здалеку — наче сторонній шум. — Чи дуже гладенький був розріз на перилах? Його не міг залишити Сколкозброєць?

Голос азіша розтанув. На якусь мить Каладінові здалося, наче він бачить тіні небувалого світу, тіні іншого простору — з далеким небом і сонцем, огорнутим таким собі «коридором» із хмар.

«Це воно».

І він зробив стінку «низом».

Його єдиною опорою зненацька стала рука, й Каладін, крякнувши, долілиць повалився на стінку. Вестибулярний апарат блискавично підлаштувався — от тільки перспектива була чудернацька. Юнак звівся на ноги і виявив, що стоїть на вертикальній поверхні.

Він відійшов на кілька кроків, задкуючи вгору стінкою урвища, яка стала для нього дном, а справжній «низ», де стояли троє мостонавідників, здавався йому прямовисним…

«Так і заплутатися недовго», — проскочило в голові.

— Ух ти! — збуджено гукнув Лопен, зриваючись на ноги. — Еге, а це справді буде весело. Харизматику, ану збіжи нагору!

Каладін повагався, а відтак розвернувся й побіг. Він був неначе в печері, чиїм дном і склепінням стали стінки провалля, які — що ближче до неба — повільно стискалися.

Відчуваючи в собі шал Буресвітла, юнак широко всміхнувся. Сил, сміючись, летіла поруч нього. Що ближче до вершини, то вужчим ставало урвище. Каладін уповільнив біг, а відтак зупинився.

Сил майнула поперед нього й випурхнула з розколини, наче вистрибнувши з війстя печери.

— Гайда сюди! — гукнула спрен — осяйна стрічка — обернувшись до Каладіна. — На плато! На сонячне світло!

— Там розвідники, що видивляються хризалід, — заперечив юнак.

— Усе одно виходь. Годі ховатися, Каладіне. Будь собою.

Внизу тріумфально скрикнули Лопен і Скеля. Каладін задивився в блакитне небо.

— Я маю знати, — шепнув він.

— Знати?

— Ти запитувала, чому я захищаю Далінара. Сил, мені треба знати, чи справді він такий, як здається. Я маю з’ясувати, чи бодай один із них відповідає своїй репутації, і тоді я дізнаюся…

— Дізнаєшся? — запитала вона, прибравши подобу дівчини, яка стояла перед ним на стінці провалля — в імлистій сукні й майже така ж рослява, як її співрозмовник. — Дізнаєшся що?

— Чи не померла честь… чи не загинув гонор… — прошепотів Каладін.

— Небіжчики продовжують себе в живих, — промовила Сил. — І в мені.

Каладін насупився.

— Далінар Холін — хороша людина, — промовила спрен.

— Він водить дружбу з Амарамом. І всередині може виявитися достоту як той.

— Ти сам у це не віриш.

— Сил, я маю знати, — заперечив Каладін, підступивши до неї. Він спробував узяти її за руку, як-от людину — але спрен була занадто нематеріальна, і його п’ясток пройшов крізь неї. — Я не можу просто вірити — мені треба знати. Ти питала, до чого я прагну. Що ж, ось воно: я прагну дізнатися, чи можна довіряти Далінарові. І якщо можна…

Він кивнув у бік денного світла за прірвою.

— І якщо можна, я розповім йому про те, на що здатен. Повірю, що принаймні хтось зі світлооких не спробує позбавити мене всього, що я маю. Як Рошон. Як Амарам. Як Садеас.

— То вся річ у цьому? — запитала Сил.

— Я попереджав тебе, що зламаний.

— Ні. Ти зібрав себе докупи й вигартував наново. З людьми таке буває.

— З іншими так, — відказав Каладін, здіймаючи руку, щоб помацати шрами на лобі. Чому Буресвітло жодного разу не зцілило їх? — Але щодо себе я поки не певен. Однак Далінара Холіна захищатиму всіма засобами. Я дізнаюся, хто він — який він насправді. І тоді, можливо… ми станемо його Променистим лицарством.

— А як бути з Амарамом?

Біль. Тіен.

— Я вб’ю його.

— Каладіне, — промовила Сил, зчепивши руки перед собою, — не дозволяй, щоб це зруйнувало тебе.

— Не зруйнує, — запевнив юнак. Буресвітло в ньому вичахало, тож сюртук і волосся почали обвисати додолу — назад. — Амарам про це вже подбав.

Земне тяжіння вповні повернуло собі втрачені права, й Каладін горілиць повалився донизу — від Сил. Він усотав новий заряд і, знову відчувши в жилах вогонь, крутнувся в повітрі й приземлився на ноги вихором Світла й енергії.

Доки він випростувався, троє підлеглих мить-другу мовчали.

Але зрештою Скеля промовив:

— Ха! А ти дуже швидко спустився донизу. Хоча впасти долілиць було б веселіше. Тож замість овації маєш стримані оплески.

І рогоїд зааплодував — і справді не надто бурхливо. Зате Лопен привітав його тріумфальними вигуками, а Сиґзіл, широко всміхнувшись, кивнув.

Каладін фиркнув і потягнувся до бурдюка.

— Сиґзіле, королівські перила підрізали таки Сколкозбройцем. — Він випив води. — І ні — це зробив не Вбивця в білому. Той замах на Елгокарове життя був надто вже грубий.

Азіш ствердно кивнув.

— Ба більше, — повів далі капітан, — того вечора перила мали підрізати вже після великобурі. Бо інакше вітрюган деформував би їх. Тож наш диверсант — якийсь Сколкозбройний — пробрався на балкон, коли стихія вщухла.

Лопен упіймав бурдюк, який кинув йому командир, і похитав головою.

— Ґон, невже ми маємо повірити, що хтось із табірних Сколкозбройних прокрався через палац і вибрався на балкон непомітно для всіх?

— А не міг він зробити так само, як ти? — спитав Скеля, вказуючи на стінку провалля. — Піднятися нагору?

— Сумніваюся, — відказав Каладін.

— А може, по мотузці? — припустив Сиґзіл.

Решта поглянули на нього.

— Якби я хотів, щоб мій Сколкозбройний проник на балкон, то підкупив би одного зі слуг, щоб той спустив для нього мотузку. — Азіш знизав плечима. — Її туди неважко пронести — скажімо, намотавши на тіло під одягом. Диверсант — можливо, зі спільниками — піднімається по мотузці, підрізає перила, розкришує будівельний розчин і злазить. А потім спільник зрізає мотузку й повертається досередини.

Каладін, позволікавши, кивнув.

— Тож варто з’ясувати, хто виходив після бурі на балкон — і ми знайдемо спільника, — озвався Скеля. — Все дуже просто. Ха! А ти, Сиґзіле, може, й не висотнохворий. Так, так. Хіба трішечки.

Капітан відчув занепокоєння. У проміжку між бурею й замало не падінням короля туди виходив Моаш.

— Я наведу довідки, — промовив Сиґзіл і підвівся.

— Відставити, — негайно заборонив Каладін. — Я сам це зроблю. Нікому ні слова. Побачимо, що мені вдасться з’ясувати.

— Гаразд, — промовив азіш і кивнув на стінку провалля. — Ну що, повторити не хочеш?

— Знову випробування? — зітхнув командир.

— Часу вдосталь, — відказав Сиґзіл. — А до того ж Скеля хоче побачити, чи не гепнешся ти долілиць.

— Ха!

— Гаразд, — погодився Каладін. — Але мені доведеться осушити деякі зі сфер, що правлять нам за світильники. — Він глянув туди, де ті лежали купками на підозріло чистому дні урвища. — До речі, нащо ви розчистили наноси?

— Розчистили? — перепитав азіш.

— Атож, — підтвердив Каладін. — Не треба було тривожити рештки полеглих, навіть якщо вони стали просто скелетами… Адже це…

І змовк, коли Сиґзіл узяв сферу й, піднісши її ближче до стінки провалля, підсвітив те, чого сам він не зауважив — глибокі борозни, зідраний мох і пошкодження на скельній породі.

Прірводемон. Тут пройшов один із гігантських великопанцирників, згрібаючи своєю тушею геть усе, що траплялося на шляху.

— Не думав, що вони підходять так близько до таборів, — сказав Каладін. — Може, про всяк випадок, не варто поки тренувати хлопців тут?

Решта похитали головами — хто ствердно, хто заперечно.

— Його вже немає, — сказав Скеля. — Бо інакше нас би вочевидь давно зжерли. Тож до роботи.

Каладін кивнув і заходився вправлятися, але ті борозни все не йшли йому з думки.

***

За кілька годин по тому стомлену групу колишніх мостонавідників привели назад до казарм. Хоч і змучені на вигляд, бійці Сімнадцятого мосту повернулися з проваль на позір бадьоріші, ніж вирушали туди. А виявивши біля своєї казарми одного зі Скелиних кухарчуків, який готував їм великий казан рагу, вони пожвавішали навіть більше.

Доки Каладін із Тефтом повернулися до власної казарми, стало темно. Там кашоварив інший кухарчук, а сам Скеля — повернувшись трішки раніше за командира — куштував і критично оцінював його кулінарні досягнення. Позаду рогоїда порався Шен, складаючи миски у стоси.

Але щось було не таким, як завжди.

Каладін спинився, не доходячи до світла, яке відкидало багаття, а Тефт застиг позаду нього зі словами:

— Щось тут не так.

— Еге, — погодився капітан.

Він окинув поглядом мостонавідників, які скупчилися по один бік від вогнища — хто сидячи, хто стоячи купками. Їхній сміх був роблений, а пози — напружені. Коли муштруєш вояків, вони починають ставати в бойові стійки щоразу, коли їм некомфортно. Другий бік вогнища був джерелом якоїсь загрози.

Каладін ступив у пляму світла й виявив, що там — звісивши руки вздовж тулуба й похнюпивши голову — сидить якийсь чоловік в ошатному однострої. Ренарін Холін. Дивно було бачити, як він, утупившись у землю, злегенька похитується взад-уперед.

Капітан заспокоївся.

— Ваша Ясновельможносте, — промовив він, підступивши до княжича, — вам чимось допомогти?

Ренарін схопився на ноги й віддав йому честь.

— Сер, я хотів би служити під вашим началом.

Той подумки застогнав.

— Ваша Ясновельможносте, побалакаймо осторонь.

Він узяв княжича за сухорляву руку й відвів від багаття туди, де решта не могли їх почути.

— Сер, — тихенько почав Ренарін, — я хочу…

— Не називайте мене «сер», — прошепотів Каладін. — Ви світлоокий. Буря забирай! Ви — син наймогутнішого чоловіка на сході Рошару.

— Я хочу служити в Четвертому мості, — оголосив Ренарін.

Капітан потер чоло. За час свого рабства — вирішуючи куди складніші проблеми — він устиг забути про головний біль, якого завдає спілкування з високородними світлоокими. Колись він був схильний гадати, наче чув найхимерніші із їхніх сміховинних забаганок. Але скидалося на те, що він помилявся.

— Ви не можете служити в Четвертому мості. Ми — охоронці вашої родини. А ви що робитимете? Охоронятимете самого себе?

— Я не завдам вам клопоту, сер. Я щосили працюватиму над собою.

— Не маю сумніву, Ренаріне. Давайте так: навіщо вам служба в Четвертому мості?

— Мої батько з братом — воїни, — тихенько сказав княжич, спохмурнівши з лиця. — Вони солдати, а я — якщо ви не зауважили — ні.

— Так, у вас щось…

— …зі здоровя’м, — докінчив за нього Ренарін. — Тілесна недуга, хвороба крові.

— Хвороб крові є багато, — зауважив капітан. — Яку саме ви маєте на увазі?

— У мене епілепсія, — промовив Ренарін. — Це означає…

— Так, я знаю, що це означає. Ідіопатична чи симптоматична?

Княжич стояв у темряві, немов заціпенівши.

— Е-е…

— Її спричинило якесь ушкодження мозку, — спитав Каладін, — чи вона раптом з’явилася ні з того ні з сього?

— Вона в мене з дитинства.

— Напади тяжкі?

— Не надто, — швидко відказав Ренарін. — Не такі серйозні, як про них подейкують. Усі гадають, що я падаю додолу і пускаю піну. Хоча насправді в мене просто смикається рука, або я на кілька митей заходжуся в неконтрольованих корчах.

— А свідомості не втрачаєте?

— Ні.

— Схоже на міоклонію, — зауважив Каладін. — Вам давали пожувати гірколист?

— Я… Так. Хоч не знаю, чи він допомагає. Але проблема не лише в судомах. Коли це відбувається, я часто відчуваю сильну слабкість. А надто з одного боку тіла.

— Гм, гадаю, це узгоджується з нападами, — сказав капітан. — А у вас ніколи не бувало стійкого розслаблення м’язів — як-от нездатності всміхатися якоюсь половиною обличчя?

— Ні. Звідки ви знаєте про такі речі? Адже ви солдат?

— Я дещо тямлю в польовій медицині.

— Хіба військові медики лікують епілептиків?

Каладін кашлянув у кулак.

— Що ж, мені ясно, чому вас не пускають у бій. Я бачив тих, у кого поранення виклика́ло аналогічні симптоми, і лікарі їх завжди комісували. Бути непридатним для військової служби не соромно. Ваша Ясновельможносте, не всім бути воїнами.

— Так, звісно, — з гіркотою погодився княжич. — Усі так кажуть — а самі знов і знов вирушають на битву. Подвижники твердять, що неважливих Покликань немає, але чого вони навчають, коли йдеться про прийдешнє життя? Що там точиться велика війна за повернення Ідилічних покоїв, і що найліпших земних воїнів уславлять на небесах.

— Якщо на тому світі справді точиться велика війна, — відказав Каладін, — то я сподіваюся потрапити до Геєни. Принаймні там я, мабуть, зможу бодай трішечки відіспатися. Проте солдатом вам у кожному разі не бути.

— Але я хочу ним стати.

— Ваша Ясновельможносте…

— Я ж не прошу вас доручити мені щось важливе, — не вгавав Ренарін. — Я прийшов сюди, а не в один із решти батальйонів, бо ваші люди переважно зайняті патрулюванням. Особлива небезпека патрулям не загрожує, а мої напади нікому не зашкодять. Але я принаймні побачу й відчую, як воно бути солдатом.

— Мені…

Але той не вгавав. Каладін іще ніколи не чув стільки слів від цього зазвичай тихого юнака.

— Я коритимуся вашим наказам, — запевняв Ренарін. — Ставтеся до мене як до звичайного новобранця. Тут я не княжич і не світлоокий, а пересічний солдат. Прошу вас. Я хочу долучитися до військової служби. Коли Адолін був підлітком, батько відправив його відслужити два місяці списником.

— Справді? — спитав Каладін, щиро дивуючись.

— Батько казав, що кожен офіцер має побути на місці підлеглих, — відповів Ренарін. — Тепер у мене є Сколки. Я воюватиму, хоча ніколи не відчував на собі, як воно бути справжнім солдатом. Гадаю, ближчого знайомства зі службою мені не звести. Будь ласка.

Схрестивши руки на грудях, капітан окинув Ренаріна поглядом. Той здавався знервованим. Дуже знервованим. Руки княжича стислися в кулаки, але коробочки, що її він вертів у пальцях, коли нервувався, було десь не видно. Юнак часто дихав, проте випнув підборіддя й не потуплював очей.

Прихід до Каладіна з таким проханням не знати чому жахав Ренаріна. Але він усе одно не відступив. Хіба можна хотіти від рекрута більшого?

«Невже я справді розмірковую над цим проханням?» Воно здавалося сміховинним. А втім, одним із Каладінових завдань було обороняти Ренаріна. Якщо в капітана вийде сформувати в того надійні навички самозахисту, це може неабияк допомогти юнакові пережити замахи на своє життя.

— Мені, певне, варто звернути вашу увагу на те, — додав княжич, — до чого легше вам буде охороняти мене, якщо я тренуватимуся з вашими людьми. У вас не густо з ресурсами, сер, і зменшення на одну особу переліку тих, хто перебуває під вашим захистом, не може не здатися вам принадним. Я відлучатимуся лише на ті дні, коли вправлятимуся зі Сколками під керівництвом майстра-мечеборця Загеля.

Каладін зітхнув.

— Ви справді хочете побути солдатом?

— Так точно, сер!

— Марш збирати й мити брудні миски з-під рагу! — скомандував капітан, роблячи вказівний жест. — А потім допоможеш Скелі вишкребти казан і прибрати кухарське начиння.

— Слухаю, сер! — озвався Ренарін з ентузіазмом, що його Каладін не чував від жодного новобранця, якому випадав наряд на кухню.

Ощасливлений юнак бігом побіг збирати миски.

Каладін схрестив руки на грудях і привалився до стінки казарми. Його люди не знали, як триматися з Ренаріном, і, не доївши рагу, здавали напівспорожнений посуд, щоб зробити тому приємне. Коли княжич був занадто близько, балачки стихали. А втім, колись мостонавідники нервувалися й поряд Шена, якого зрештою прийняли за свого. Та чи зможуть вони зробити те саме для світлоокого?

Моаш відмовився здавати свою миску Ренарінові й вимив її сам, як і було заведено. А закінчивши, підійшов до Каладіна:

— Ти справді візьмеш його до нас?

— Побалакаю завтра з великим князем, — відказав командир. — Послухаю, що думає про це його батько.

— Мені таке не до вподоби. Четвертий міст, наші вечірні бесіди… Ти ж розумієш, що ці речі мають бути вбезпечені від їхнього брата?

— Еге, — відповів Каладін. — Але він непоганий хлопчина. Гадаю, якщо хтось зі світлооких і може вписатися в наш колектив, то це він.

Моаш обернувся, здійнявши на командира брову.

— Ти, видно, не згоден? — запитав той.

— Келе, він поводиться ненормально. Не так розмовляє, не так поглядає на людей. Він дивний. Хоча байдуже — він світлоокий, і цього має бути досить. Ми не можемо довіряти ясновельможному.

— А нам і не треба, — відказав капітан. — Ми просто наглядатимемо за ним і, мабуть, спробуємо навчити його захищатися.

Моаш, фиркнувши, кивнув, бо, здавалося, вважав це переконливими підставами, щоб дозволити Ренарінові залишитися.

«Ми тут удвох, — подумав Каладін. — Решта надто далеко, щоб почути нашу розмову. Треба спитати…»

Але як добрати слова? «Моаше, ти часом не замішаний у змові проти короля?»

— Ти ще не думав, як нам бути? — спитав той. — Я про Амарама.

— Це мій клопіт.

— Ти з Четвертого мосту, — промовив Моаш, беручи командира за руку. — І твій клопіт — наш клопіт. Адже це він перетворив тебе на раба.

— Якби тільки це, — люто прошепотів Каладін, не зважаючи на Сил, яка жестами намагалася його втихомирити. — Моаше, він убив моїх друзів. Просто перед моїми очима. Він душогуб.

— Значить, треба щось удіяти.

— Треба, — погодився Каладін. — Але що? Гадаєш, мені варто звернутися до вищих властей?

Моаш засміявся.

— А що вони вдіють? Каладіне, ти маєш викликати його на дуель. Розібратися з ним по-чоловічому — один на один. А доки ти цього не зробиш, тебе не полишатиме глибинне, нутряне відчуття якоїсь неправильності.

— Таке враження, наче ти знаєш, про що говориш.

— Еге, — всміхнувся той кутиком вуст. — У моєму минулому є власні Спустошувачі. Можливо, тому я й розумію тебе, а ти, своєю чергою, розумієш мене.

— Тоді що…

— Я не хочу про це говорити, — урвав його лейтенант.

— Ти ж сам тільки-но сказав, що ми обидва з Четвертого мосту, і твої клопоти — це наші клопоти.

«Моаше, що заподіяв Елгокар твоїй родині?»

— Гадаю, твоя правда, — сказав той, відвертаючись, — але… Не сьогодні. Цього вечора я хочу просто відпочити.

— Моаше, ти йдеш? — гукнув Тефт, який стояв неподалік від багаття.

— Зараз! — озвався лейтенант. — А ти, Лопене? Готовий?

Гердазієць, широко всміхаючись, підвівся від вогнища й потягнувся.

— Я — Ексклюзивний Лопен, а це означає, що я повсякчас готовий до чого завгодно. І ти досі мав би про це знати.

Дрегі хмикнув і ледь не впритул пожбурив у Лопена шматком тушкованої довгобульби, який розквасився об гердазійцеве обличчя.

Але той навіть не думав замовкати:

— Як бачите, це нітрохи не застало мене зненацька. Зважте на самовладання, із яким я демонструю ось цей однозначно грубий жест.

Тефт хихикнув, ідучи разом із Пійтом і Сиґзілом туди, де чекав однорукий. Моаш рушив до них, а відтак, затримавшись, запитав:

— Каладіне, ти з нами?

— А куди ви? — поцікавився командир.

— Гуляти, — відказав Моаш, знизавши плечима. — Зазирнемо в кілька генделиків, пограємо в кільця, вип’ємо чого-небудь.

Гуляти. В Садеасовій армії мостонавідники рідко ходили гуляти — принаймні не в дружній компанії. Спочатку вони були надто затуркані, щоб цікавитися будь-чим, крім випивки, яка давала змогу забутися. А пізніше брак коштів і упереджене ставлення з боку широкого загалу солдатів привчили їх триматися осторонь.

Але тепер усе змінилося, й Каладін мимоволі забелькотів:

— Я… мабуть, ліпше залишуся… е-е… мені треба показатися біля вогнищ решти команд…

— Гайда з нами, Келе, — наполягав лейтенант. — Від постійної роботи й чали дохнуть.

— Іншим разом.

— Гаразд.

І Моаш побіг до решти.

Сил облишила танцювати зі спреном вогню й, перепурхнувши від багаття до Каладіна, зависла в повітрі, спостерігаючи, як гурт мостонавідників розчиняється в сутінках.

— Чому ти не пішов із ними? — запитала вона.

— Сил, я більше не зможу жити тим життям, — відказав Каладін. — Я не знав би, куди себе подіти.

— Але ж…

Каладін відійшов і взяв собі миску рагу.