Слова Променистого ордену

50. Неогранені самоцвіти

Тримаючи в руці келих вина, Адолін сидів у кріслі з високою спинкою і слухав, як знадвору бушує стихія. У цьому кам’яному бункері він мав би почуватися в безпеці, але сама природа великобур підривала такі відчуття — хай які обґрунтовані. Княжич зрадів би Риданню, а з ним і кількатижневому припиненню буревіїв.

Повз Адоліна проходив Еліт, і він відсалютував тóму келихом. Зовні, на терасі винарні, княжич його не помітив — але ця зала правила за схованку від бур іще й кільком крамницям на Посадському торжищі.

— Ну що — готовий до поєдинку? — поцікавився Адолін. — Еліте, ти вже змусив мене прочекати цілий тиждень.

Невисокий, лисуватий чоловік допив вино, опустив свою чашу й, не дивлячись на Холіна, сказав:

— Мій кузен планує вбити тебе за дуель зі мною — одразу після того, як уб’є мене за прийнятий виклик. — Еліт зрештою обернувся до княжича. — Та коли я втопчу тебе в пісок арени і здобуду всі Сколки твоєї родини, то стану багатим — а про мого кузена ніхто й не згадає. Чи готовий я до поєдинку? Чекаю не дочекаюся, Адоліне Холін.

— Ти ж сам захотів зачекати, — парирував той.

— Щоб мати більше часу наперед посмакувати те, що я збираюся з тобою зробити, — усміхнувся безкровними вустами Еліт і пішов своєю дорогою.

Ну й моторошний тип. Нічого, Адолін із ним розбереться — їхню дуель призначено через два дні. Але доти грозовою хмарою нависала завтрашня зустріч зі Сколкозбройним паршенді. Що-то буде, якщо вони зрештою домовляться про мир?

Княжич обмірковував цю думку, роздивляючись вино та слухаючи упіввуха, як позаду теревенить із кимось Еліт. Голос його співрозмовника здавався знайомим, еге ж?

Він випростався й озирнувся через плече. Садеас. Скільки той уже пробув там і чому Адолін не зауважив його одразу, щойно зайшовши?

Садеас обернувся до нього зі спокійною усмішкою на обличчі.

«Може, він просто…»

Тримаючи руки за спиною, Садеас підійшов до Холіна. Великий князь був убраний у стильний брунатний сюртук — короткополий та з відкритим коміром — і зелену шийну хустину, прикрашену гаптуванням. У ґудзики на грудях сюртука були вправлені самоцвіти — смарагди, до пари з хустиною.

Буря забирай, сьогодні тільки Садеаса бракувало!

Великий князь сів поруч Адоліна. За спинами обох був камін, що його саме розкочегарював один із паршменів. У залі стояв низький гул нервових балачок. Хай як вишукано декороване приміщення, а коли надворі лютує великобуря, насолоджуватися затишком неможливо.

— Юний Адоліне, — промовив Садеас, — як тобі мій сюртук?

Княжич мовчки пригубив вино — остерігаючись, що не відповідатиме за свої дії. «Мені варто просто встати й піти». Але Холін залишився сидіти. Певній частині його єства кортіло піддатися на цю провокацію — відкинути всі заборони й утнути якусь дурницю. Вбивши цього покидька просто зараз і тут, він, певне, заробив би смертну кару — чи принаймні вигнання. Але такий учинок, певне, був би вартий хоч остракізму, хоч страти.

— Ти завше мав гостре око, коли йдеться про стиль, — повів далі Садеас. — От мені й цікаво дізнатися твою думку. Як на мене, цей сюртук просто чудовий, але я хвилююся, чи короткі поли, бува, не виходять із моди? Які там найновіші ліафорські тенденції?

Розправивши перéд сюртука, князь поводив рукою, демонструючи перстень — такий самий, як ґудзики. Як і на сюртуку, смарагд у каблучці був неогранений і також м’яко сяяв Буресвітлом.

«Неогранені смарагди», — подумав Адолін і глянув Садеасові у вічі. Той усміхнувся й зауважив:

— Ці самоцвіти — нещодавнє надбання. Вони мені так до вподоби.

Він здобув їх на позачерговій вилазці на плато, яку провів разом із Рутаром, випередивши інших великих князів. Садеас повівся, наче за старих часів: хто перший, той і виграв.

— Ненавиджу тебе, — шепнув Адолін.

— І правильно робиш, — відказав князь, відпустивши сюртук, і кивнув у бік Холінових охоронців — колишніх мостонавідників, які стояли неподалік, дивлячись на нього з неприхованою ворожістю. — Як там моя колишня власність — добре служить? Я зауважив, що цей набрід патрулює на тутешньому торжищі. Як на мене, це кумедна практика — от тільки не знаю, чи зможу я коли-небудь до пуття пояснити чому.

— Вони патрулюють заради ліпшого Алеткару, — кинув Адолін.

— Та хіба ж Далінар цього прагне? Мені дивно це чути. Він, звісна річ, розводиться про справедливість, але на ділі стромляє їй палки в колеса — стає на заваді законності.

— Знаю я, Садеасе, до чого ти хилиш, — огризнувся Холін. — Тебе роздратувало, що тобі — Великому князеві інформації — не дали призначити в наш табір власних суддів. Що ж, нехай стане тобі відомо, що батько вирішив дозволити…

— Великий князь… інформації? То ти нічого не чув? Я нещодавно відмовився від цієї посади.

— Що?

— Так, — підтвердив той. — Я ніколи до пуття не пасував для займаного місця. Певне, тому, що я темпераментний, наче Шалаш. Тож нехай Далінарові щастить із пошуком заміни — хоча я чув, наче решта великих князів дійшли згоди, що жоден із нас… не придається для такого призначення.

«Він не визнає королівської влади», — подумав Холін. Буря забирай! Кепські справи. Княжич зціпив зуби й упіймав себе на тому, що виставляє руку вбік, збираючись прикликати Зброю. Ну ні. Адолін прибрав руку. Він знайде спосіб примусити Садеаса вийти на арену для поєдинків. Убити його тепер — хай як цей негідник заслуговує смерті — означало б підірвати закони та правила, над упровадженням яких так тяжко працював Далінар.

Але ж буря забирай!.. Спокуса була сильна.

Садеас знову всміхнувся.

— Адоліне, як ти гадаєш: я погана людина?

— Не те слово, — гаркнув той. — Ти не просто погана людина — ти егоїстичний, обліплений крємом в’юн, який намагається задушити це королівство своєю пухлою, мужлайською рукою.

— Як промовисто, — підсумував Садеас. — А ти усвідомлюєш, що я створив це королівство?

— Ти лише допомагав моїм батькові та дядькові.

— Які тепер однаково небіжчики, — відказав князь. — Нинішній Чорношип не живіший за покійного Ґавілара. А королівством натомість правлять два ідіоти, дві тіні людей, які були мені по-своєму дорогі. — Садеас нахилився ближче й зазирнув Адолінові просто у вічі. — Синку, я не душу цього королівства, а всіма засобами намагаюся зберегти бодай кілька його частин якомога сильнішими — здатними витримати катастрофу, яку готує Алеткару твій батько.

— Не називай мене сином, — прошипів Холін.

— Гаразд, — промовив Садеас, підводячись. — Але скажу тобі одне: я радий, що того дня, на Вежі, ти вцілів. Найближчими місяцями ти станеш чудовим великим князем. У мене таке відчуття, що років за десять — після затяжної громадянської війни між тобою і мною — ми утворимо потужний союз. До того часу ти збагнеш, чому я вчинив так, як учинив.

— Сумніваюся. Я проштрикну тебе мечем іще задовго до того, Садеасе.

Той відсалютував йому келихом і підійшов до іншої компанії світлооких. А змучений княжич протяжно зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Невисокий мостонавідник, який стояв поблизу — той, що з посрібленими скронями — шанобливо кивнув Адолінові.

Зсутулившись і почуваючись виснаженим, Холін просидів там іще довгенько після того, як великобуря вщухла й люди почали розходитися. Нічого, він усе одно полюбляв зачекати, доки дощ остаточно припиниться. Йому ніколи не подобалося, який вигляд мав його мундир, коли намокав.

Зрештою Адолін підвівся, прихопив обох охоронців і вийшов із винарні під сіре небо й на порожнє Посадське торжище. Він уже майже охолов після розмови із Садеасом і все нагадував собі, що доти день складався якнайкраще.

Шаллан і її екіпажа вже, звісна річ, не було. Він міг і сам послати по карету, але, просидівши під замком стільки часу, волів приємно прогулятися на свіжому повітрі — прохолодному, вологому та свіжому після бурі.

Адолін заклав руки в кишені мундира й рушив, обминаючи калюжі, доріжкою, яка перетинала Посадське торжище. Обабіч неї садівники взялися вирощувати живу огорожу з декоративної сланцекірки, але та наразі була всього кілька дюймів заввишки — годяще сланцекіркове пасмо культивували роками.

Двоє мостонавідників — нестерпні типи! — не відставали. Особисто проти них княжич нічого не мав — вони здавалися цілком непоганими хлопцями, а надто коли поряд не було їхнього командира. Просто Адолінові було не до вподоби, що йому нав’язали «няньок». Великобуря полетіла далі на захід, але день був похмурий. Затягнуте хмарами сонце звернуло з полудня й помалу хилилося до далекого обрію. Зустрічних траплялося небагато, тож єдиною компанією Холіна були охоронці — вони та ще сила-силенна крєм’ячків, які повиповзали ласувати рослинами, що всотували воду з калюж.

І чому тутешня флора проводила в мушлях куди більше часу, ніж алеткарська? Шаллан, певне, знала. Адолін усміхнувся, витісняючи думки про Садеаса на периферію свідомості. Вся ця історія із заручинами йшла на лад. А втім, попервах у нього завжди все ладилося, тож княжич стримав свій захват.

Шаллан була неймовірна. Екзотична, дотепна і не просякнута алетійським святенництвом. Розумніша, ніж він, але поруч неї Адолін не почувався дурним — і це був сильний аргумент на її користь.

Торжище зосталося позаду, і княжич, перетнувши пустище за ним, зрештою дійшов до батькового табору. Завчено віддавши йому честь, вартові пропустили князівського сина, і той, затримавшись на табірному базарі, порівняв тамтешні товари з тими, які продавали ближче до Шпиля.

«Що буде з цими ринками, коли війна закінчиться?» — подумав Адолін. А одного дня це таки станеться. Можливо, навіть завтра, після перемовин зі Сколкозбройним паршенді.

Доки тут водяться прірводемони — мисливські трофеї — алеті звідси не підуть, але населення в таборах поменшає, адже так? А чи він справді став свідком того, як королівську столицю перенесли сюди назавжди?

За кілька годин по тому — трохи повештавшись ювелірними ятками в пошуках чогось для Шаллан — Адолін у супроводі охоронців повернувся до батькової резиденції. У таборі доти стемніло, а в княжича розболілися ноги. Позіхаючи й пробираючись коридорами, які нагадували внутрішність грота, він подумав, що, може, час збудувати замість цього напівбункера повноцінний палац? Бути прикладом для підлеглих — це добре, але ж така родина, як у них, має дотримуватися певних стандартів. А надто якщо Розколоті рівнини не втратять колишнього значення. Адже…

Дійшовши до перехрестя, Холін, завагавшись, глянув праворуч. Княжич збирався зазирнути на кухню й перекусити, але в протилежному напрямку, відкидаючи тіні, рухалася група людей. Чувся приглушений шепіт.

— Що тут відбувається? — суворо спитав Адолін, підходячи до їхнього гурту. Охорона рушила за ним. — Бійці, ви щось знайшли?

Узявши списи на плече, ті розвернулися й віддали йому честь. То виявилися мостонавідники з Каладінового загону. Зразу за ними були двері в те крило, де мешкали великий князь та обидва княжичі. Тепер вони стояли відчинені, а на землі лежали розкладені сфери.

Що тут відбувалося? Зазвичай на цьому посту вартували двоє-четверо охоронців. Але щоб восьмеро? І… чому поміж них був паршмен в однострої Четвертого мосту та з ратищем у руках?

— Сер! — озвався довготелесий і рукатий мостонавідник попереду. — Ми просто збиралися перевірити, як справи у великого князя, аж раптом…

Продовження Адолін не почув. Він проштовхався крізь бійців і зрештою побачив, що саме висвітили сфери на підлозі вітальні.

Знову надряпані ґліфи. Адолін опустився навколішки, силкуючись прочитати написане. На жаль, ті не були стилізовані під якісь зрозумілі зображення. Начебто цифри…

— «Тридцять два дні, — підказав один із мостонавідників, невисокий азіш. — Шукай середину».

Геєно вогненна!

— Ви не розголошували побаченого? — спитав княжич.

— Ми лише щойно виявили цей напис, — промовив азіш.

— Вартових в обидва кінці коридору! — наказав Адолін. — І пошліть по мою тітку.

***

Адолін прикли́кав Сколкозбройця, тоді відіслав, тоді знову прикли́кав — він мав таку звичку, коли нервувався. В повітрі з’являлася білувата імла — неначе прокльовувалися невеличкі ліани — й масивний Сколкозброєць, матеріалізуючись із тих пасм, раптово лягав йому в руку.

Княжич стояв у вітальні. Зловісні знаки на підлозі витріщалися на нього, наче кидали йому безмовний виклик. Мостонавідників зоставили за дверима, щоб усе сказане залишилося між Далінаром, Навані та Адоліном. Йому кортіло зрізати ці кляті ґліфи Сколкозбройцем. Батько довів, що не схибнувся, бо, ґрунтуючись на тарабарщині з його видінь, тітка Навані переклала майже цілий манускрипт зорепісенною мовою.

Візії посилав Усемогутній. Усе ставало на свої місця.

Аж раптом на тобі.

— Їх зроблено ножем, — промовила Навані, опустившись навколішки коло ґліфів.

Вітальня була велика й простора: там приймали відвідувачів і проводили збори. А двері в дальньому кінці вели до кабінету й опочивалень.

— Ось цим, — уточнив Далінар, здіймаючи клинок того зразка, який носила на поясі більшість світлооких. — Моїм ножем.

Його пруг затупився, і на ньому досі виднілися часточки каменю з жолобків. Розмір подряпин відповідав параметрам леза. Ножа знайшли прямо перед дверима Далінарового кабінету, де той перечікував великобурю. На самоті. Екіпаж Навані затримався, і та вимушено повернулася до палацу, побоюючись, що дорогою її застигне стихія.

— Його міг узяти хтось інший, — роздратовано сказав Адолін. — Прослизнути в твій кабінет, витягти його з піхов, доки тебе поглинали видіння, вийти сюди й надряпати ці ґліфи…

Батько й тітка глянули на княжича.

— Нерідко найпростіша відповідь буває правильна, — осадила його Навані.

Адолін зітхнув і, відіславши Сколкозбройця, зсутулився в кріслі коло неподобних ґліфів. А Далінар Холін стояв на повен зріст. Власне, він іще ніколи не здавався аж таким високим — руки за спиною, а погляд не на ґліфах, а на східній стіні.

Князь височів, мов стрімчак — валун, якого не зрушити навіть бурям. Він випромінював упевненість — саме те, за що можна було триматися.

— Ти нічого не пам’ятаєш? — спитала в нього Навані, підводячись.

— Ні. — Князь обернувся до сина. — Тепер, гадаю, очевидно, що за всім цим щоразу стояв не хто інший, як я. Але чому це тебе так нервує?

— Мені верне з душі від думки про те, що ти шкрябаєш по підлозі… — відказав, пересмикнувшись, Адолін. — Поглинений видіннями… не при собі…

— Усемогутній уготував мені дивний шлях, — погодився Далінар. — Чому я маю отримувати попередження в такий спосіб? Надряпаними на стіні або на підлозі? Чому не сказати мені всього у видіннях?

— Бо це було б провіщенням, — тихенько мовив Адолін. — Прозріванням майбутнього. А воно — від Спустошувачів.

— Так. — Далінар примружив очі. — «Шукай середину». Навані, яка твоя думка? Йдеться про центр Розколотих рівнин? Які істини там криються?

— Паршенді, звісна річ.

Вони говорили про серце Рівнин, немовби про щось добре знайоме. Хоча там не бувала ще жодна людська душа — тільки паршенді. Для алеті слово «центр» позначало широкі простори недосліджених плато за розвіданими околицями.

— Так-то воно так, — зронив Далінар. — Але де? Може, вони кочують? Може, в серці Рівнин немає ніякого паршендійського міста?

— Кочувати вони могли б, лише маючи Душезаклиначі — але звідки вони в них візьмуться? — відказала Навані. — Як на мене, вони мали спорудити якесь укріплення. Паршенді — не номади, і я не бачу причини, навіщо їм кочувати.

— Якщо замирення таки відбудеться, — замислено промовив князь, — дістатися центру Рівнин було б набагато легше… — Він глянув на Адоліна. — Нехай мостонавідники замажуть ці подряпини крємом, а потім перестелять сюди он той килим…

— Буде зроблено.

— От і добре, — відсторонено сказав Далінар. — А коли закінчиш, іди спати, сину. Завтра важливий день.

Княжич кивнув.

— Батьку, а тобі відомо, що в лавах мостонавідників служить… паршмен?

— Так, — відповів Далінар. — Він у них із самого початку, але його не озброювали, доки я не дозволив.

— Але навіщо ти це зробив?

— Із цікавості, — відповів той і, обернувшись, кивнув на ґліфи на підлозі. — Навані, скажи: якщо ці числа — зворотний відлік до певної дати, то чи прогнозують того дня великобурю?

— «Тридцять два дні»? — спитала жінка. — Ця дата припадає на середину Ридання. Це навіть не кінець календарного року, а за два дні до нього. Не розумію, чим вона важлива.

— Що ж, таке, то таке — це в кожному разі було б надто просто. Гаразд. Впускаймо охоронців і нехай заприсягнуться не розголошувати побаченого. Бо нам лише паніки бракувало.