Слова Променистого ордену

Епілог. Мистецтво й очікування

— Сліпець очікував на епоху завершень, — промовив Дотепник, — споглядаючи красу природи.

Тиша.

— Цей сліпець — я, — зауважив він. — Щоправда, не фізично, а лише духовно. І, коли вдуматися, щойно висловлене міркування насправді дуже проникливе.

Мовчання.

— Мені куди приємніше звертатися до розумних істот, — повів далі Дотепник, — у яких можна викликати захоплення й благоговійну увагу до мого влучного красномовства.

Потворна крабоящірка на сусідньому камені клацнула клішнею, і те клацання виражало заледве не сумнів.

— Так, звісно, маєш рацію, — погодився Дотепник. — Зазвичай моя аудиторія не надто розумна. А втім, твій жарт плаский, тож тю на тебе.

Потворна крабоящірка пробігла каменем, перебираючись на інший бік. Дотепник зітхнув. Час був вечірній, який зазвичай чудово придавався для глибокодумних філософствувань і театральних появ. Але, на жаль, він не мав перед ким філософствувати чи з’являтися — хоч театрально, хоч ні. Неподалік дзюрчала річечка — хоча в тому дивному краї водойми здебільшого висихали. Навсібіч тяглися положисті пагорби, пожолоблені ваді й порослі у видолинках чудернацьким різновидом вересу. Дерев було дуже мало, хоча далі на захід на схилах височин здіймався справжній ліс.

Неподалік скрекотали двійко співунців, і Дотепник, узявши флейту, спробував імітувати їхні трелі. Але виходило неточно. Їхній спів був надто стакатований — такий собі заливистий дріб — мелодійний, але не такого колориту, як у флейти.

А втім, співунці, здавалося, повели з ним такий собі «діалог», відповідаючи на його гру. Хтозна, може, вони й мали якийсь зародковий інтелект. Узяти хоч би тих коней, ришадіумів — вони здивували Дотепника. І той був радий, що на світі залишалися істоти, здатні до таких речей.

А зрештою музи́ка відклав флейту й узявся до філософствування. Потворні крабоящірки зі співунцями були хай якими, але слухачами.

— Мистецтво — глибоко несправедливе, — вирік він.

Один зі співунців так само виводив свої рулади.

— Бачте, яка штука: ми вдаємо, наче мистецтво вічне й незнищенне. Можна сказати, істинне. Мовляв, сутність мистецтва — іманентна й не залежить від нашого сприйняття. Встигаєте за моєю думкою?

Сюрк.

— От і добре. Але якщо мистецтво вічне, значуще й самодостатнє, то чому воно так критично залежить від публіки? Ви ж чули історію про селянина, який завітав до палацу під час Образотворчого фестивалю?

Сюрк.

— О, ви нічого не втратили — вона досить немудра. Початок банальний: опинившись у великому місті, селянин потрапляє в бентежне становище й суто випадково рятує князівну, яку могли затоптати. Скидається на те, що в таких історіях князівни ніколи не дивляться, куди пруться: перш ніж знову виходити на запруджені вулиці, їм, певне, варто звернутися до путнього окуліста й розжитися парою окулярів.

Хай там як, але оскільки ця історія — комічна, то селянина запрошують до палацу, по належну винагороду. Далі йдуть різні дурниці, а закінчується все тим, що бідолашний селюк підтирається у вбиральні одною з найчудовіших картин за всю історію живопису. А вийшовши, виявляє, що світлоокі витріщаються на порожню раму й усіляко вихваляють «шедевр». Слухачі вибухають реготом, а оповідач, уклонившись, сходить зі сцени, доки ніхто не вловив у почутому натяків на конкретних присутніх.

І Дотепник став чекати реакції.

Сюрк?

— Та як же ви не розумієте? Побачивши біля вбиральні картину, селянин вирішив, що вона висить там замість туалетного паперу. А світлоокі, що натрапили у виставковій залі на порожню раму, стали думати, що то шедевр. Можете вважати цю історію дурною — адже так воно, власне, і є — але це не скасовує її правдивості. Зрештою я часто буваю дурень дурнем — але майже завжди кажу щиру правду. Сила звички, знаєте.

Очікування — ось воістину душа мистецтва. Дайте людині більше, ніж вона очікує — і та до скону вихвалятиме вас. Створивши атмосферу очікування й належно підживлюючи її, ви досягнете успіху.

І навпаки: якщо зажити репутації надто хорошого, надто вправного… тоді начувайтеся. Варто комусь тримати в голові кращі зразки, а вам — на гран не дотягнути до його очікувань, і ви несподівано зазнаєте поразки. Ваше мистецтво раптом знецінять. Знайшовши в грязюці одну-єдину монетку, людина хтозна-скільки днів радітиме своєму щастю, але отримавши на крихту меншу спадщину, негайно заявить, що її ошукали.

Дотепник похитав головою й, підвівшись, обтрусив сюртука.

— Дайте мені публіку, яка прийшла розважитися, не чекаючи нічого особливого, — і я для неї вже бог. Ось найправдивіша з відомих мені істин.

Тиша.

— Тут не завадило б краплинку музики — для театрального, скажімо так, ефекту, — мовив чоловік. — Сюди ж бо хтось прямує, і я хочу приготуватися до зустрічі.

Люб’язний співунець знову завів свою руладу. А Дотепник глибоко зітхнув і прибрав відповідної пози — лінивого очікування, напускної обізнаності й нестерпної зарозумілості. Бо ж зрештою, коли вже він зажив відповідної репутації, то чом би й не спробувати дотягнути до неї?

Повітря перед ним замріло, нагріваючись — неначе від розпеченого кола при самій землі. Його окреслила струминка світла, утворивши стіну в п’ять-шість футів заввишки, яка негайно розтанула — власне, то був просто післяобраз дечого осяйного, що блискавично описало те коло.

А по центру, височіючи на повен зріст, з’явилася Ясна Холін.

Її вбрання було подерте, волосся зібране в практичну косу, а обличчя пістрявіло опіками. Колись розкішна сукня перетворилася на лахміття, а з відірваного до колін подолу принцеса пошила собі імпровізовану рукавичку. Цікаво, що при жінці були рюкзак і щось на кшталт шкіряного пояса з газирями, хоча на початку подорожі та навряд чи мала хоч одне, хоч друге.

Протяжно застогнавши, вона глянула в той бік, де стовбичив Дотепник.

Він широко всміхнувся.

А принцеса на млі ока викинула руку, і та, оповившись імлою, вже на ходу стиснула довгого, тонкого меча, якого й приставила до горла Дотепника.

Той звів брову.

— Як ти мене знайшов? — запитала принцеса.

— Ну, ви влаштували по той бік такий переполох, — сказав Дотепник. — Давненько спренам не доводилося мати справу з живою людиною, а надто такою вимогливою, як ви.

Ясна з шипінням видихнула й наблизила Зброю тому до шиї.

— Дотепнику, розповідай усе, що знаєш.

— Ну, мене колись мало не рік живцем перетравлювали у величезному шлунку.

Ясна насупилася.

— Це справді одне з того, що я знаю. Вам варто конкретніше формулювати погрози. — Чоловік потупив очі, а принцеса крутнула зап’ястям із так само наставленим на нього клинком. — Панно Холін, я буду здивований, якщо цей ножичок справді становить для мене хоч найменшу небезпеку. А втім, коли хочете, розмахуйте ним далі — він, мабуть, додає вам значущості у власних очах.

Та уважно глянула на жартуна — і Сколкозброєць щез, перетворившись на імлу. Принцеса опустила руку.

— Я не маю на тебе часу. Насувається буря, жахлива буря, яка поверне Спустошувачів, і тоді…

— Вона вже тут.

— Треба розшукати Урітіру, щоб…

— Уже розшукали.

Та позволікала.

— Променистих лицарів…

— Уже відродили, — перебив Дотепник. — Почасти стараннями вашої підопічної, яка, до речі, рівно на сімдесят сім відсотків популярніша, ніж ви. Я провів опитування.

— Брешеш.

— Гаразд, неофіційне опитування. Але потворна крабоящірка таки поставила вам дуже низькі бали за…

— Я не про це.

— Ясно, в таких речах я не брешу, і вам це відомо. Саме цим я вас так сильно й дратую.

Та уважно глянула на нього, а відтак зітхнула.

— Дотепнику, це лише часточка того, чим ти мене страшенно дратуєш. Можна сказати, крапля в морі.

— Бо ви досить погано мене знаєте.

— Сумніваюся.

— Ні, я серйозно. Бо якби ви знали мене добре, ваше море роздратування перетворилося б на цілий океан. Ет, байдуже. Мені відомо те, що невідомо вам, а ви, бува, справді знаєте деякі речі, про які не відаю я. Тож маємо так звану синергію. І якби ви стримали своє роздратування, ми обоє могли б дещо дізнатися.

Принцеса зміряла його поглядом, а потім, тісно підібгавши вуста, кивнула й рушила прямісінько до найближчого містечка. У вмінні орієнтуватися на незнайомій місцевості цій жінці було не відмовити.

Дотепник закрокував поруч неї.

— Ви в курсі, що до цивілізації нам щонайменше тиждень ходу? Невже вам конче треба було Прикликати потойбічне хтозна-де, щоб опинитися серед цієї глушини?

— Мені довелося замало не рятуватися втечею. І це ще моє щастя, що я тут.

— Ваше щастя? Не знаю, не знаю…

— А що?

— Ясно Холін, по той бік вам, певне, було б ліпше. Бо настала Руйнація, а з нею й кінець цим краям. — Дотепник глянув на принцесу. — Мені шкода.

— Не варто шкодувати, — відказала та. — Спершу побачимо, що саме мені вдасться врятувати. Буря вже грянула? А паршмени трансформувалися?

— І так, і ні, — відповів Дотепник. — Цієї ночі вона має налетіти на Шиновар, а звідти рушити далі. Гадаю, трансформація відбудеться з її появою.

Ясна застигла на місці.

— В минулому все відбувалося не так. У потойбіччі я дещо дізналася.

— Маєте рацію. Цього разу все буде інакше.

Принцеса облизала губи, але загалом зуміла приховати тривогу.

— Якщо все станеться не так, як раніше, то мої відомості можуть бути неправильні, слова спренів закону — неточні, а записи, які я шукаю — безглузді.

Співрозмовник кивнув.

— Покладатися на прадавні писання не можна, — промовила Ясна, — а бог — людська вигадка. Тож сподіватися на небеса не випадає — як, схоже, й на досвід минулого. То звідки ж чекати спасіння?

— Ви така переконана, що Бога немає.

— Всемогутній…

— О, я не про нього, — перебив принцесу Дотепник. — Танаваст був досить непоганим хлопцем — одного разу він пригостив мене випивкою — але не Богом. Ясно, я маю визнати, що симпатизую вашому скепсису — але не поділяю його. Гадаю, ви просто не там шукали Бога.

— То ти, певне, зараз скажеш, де ж його шукати?

— Ви знайдете Його там само, де й порятунок від грядущого лиха, — в людських серцях, — промовив Дотепник.

— Парадокс у тому, — відказала Ясна, — що я, гадаю, навіть ладна з цим погодитись — хоча й з інших причин, аніж ти. А ця прогулянка, здається, буде не така нестерпна, як я побоювалась.

— Мабуть, так, — промовив Дотепник, підводячи очі на зорі. — Хай там як, а кінець світу принаймні настане гарної ночі…