Слова Променистого ордену

66. Буреблагословення

По каменю за Каладіновою «кліткою» зачовгали кроки — хтось із тюремників знову перевіряв, як там в’язень. Але той, так само лежачи на нарах, навіть не ворухнувся й не розплющив очей.

Щоб не підпускати темряву, він почав будувати плани на майбутнє: що зробить, якщо його звільнять? «Не “якщо”, а “коли”», — силоміць налаштовував себе Каладін. Не те щоб він не довіряв Далінарові — але внутрішній голос… внутрішній голос зраджував його, нашіптуючи різні намови.

І перекручував факти. Бо у своєму нинішньому стані Каладін був ладен повірити, що Далінар — брехун, який насправді хоче, щоб капітан так і гнив у в’язниці. Адже з нього, зрештою, жахливий охоронець, який так і не зміг зарадити таємничому зворотному відліку, що з’являвся на стінах, а також не зумів спинити Вбивцю в білому.

Під наклепницькі нашіптування внутрішнього голосу Каладін був ладен повірити, ніби Четвертий міст лише зрадів, що здихався його: мостонавідники, мовляв, погодилися стати охоронцями лише для годиться — щоб зробити командирові приємне — а самі потайки хочуть жити далі й насолоджуватися життям, котре той тільки псує.

Такі намови мали б здатися йому сміховинними — але не здавалися.

Клац!

Каладін, насторожившись, миттю розплющив очі. По нього що, прийшли? І зараз поведуть на страту? Адже так хотів король? Він зірвався на ноги й став у бойову стійку, приготувавшись метнути, мов диском, порожньою мискою з-під обіду.

Наглядач, який стояв одразу за дверима камери, сахнувся і вирячив очі.

— Побий тебе буря, чоловіче! Я гадав, ти спиш, — забелькотів тюремник. — Що ж, ти своє відсидів — король сьогодні підписав помилування. Тебе навіть не позбавили звання чи посади. — Потираючи підборіддя, він відчинив двері. — А ти, певне, щасливчик.

«Щасливчик». Про нього завше таке говорили. Хай там як, а перспектива вийти на волю таки розігнала внутрішню темряву, й Каладін сторожко попрямував до дверей і переступив поріг. А наглядач — світлоокий невисокого дану — позадкував від в’язня, зауваживши:

— А ти не з довірливих, еге ж? Для охоронця це, мабуть, добре.

І жестом запросив Каладіна пройти на вихід першим.

Але той не квапився рушати з місця.

Тож тюремник зрештою зітхнув — гаразд, мовляв, нехай буде по-твоєму — і вийшов із блока в загальний коридор попереду звільненого.

А Каладін подався за ним, із кожним кроком відчуваючи, як повертається назад у часі на день-другий. Темрява залишається під замком. Він не раб, а солдат. Капітан Каладін. Він витримав цих… скільки? Два, три тижні? Це коротке ув’язнення.

Тепер він вільний, і може знову зажити життям охоронця. Але одне… одне таки змінилося.

«Більше я такого нізащо не потерплю — ніколи й ні від кого». Хоч короля, хоч генерала, хоч «ясновельможності», хоч «світлості».

Ліпше смерть.

Проминаючи вікно з підвітряного боку, Каладін зупинився і вдихнув прохолодне, свіже та запашне відкрите повітря. Вікно виходило на табір, але той приземлений, буденний краєвид здавався капітанові величним. Легкий вітерець скуйовдив йому волосся, і він, дозволивши собі всміхнутися, провів рукою по підборіддю. Кількатижнева щетина. Треба буде, щоб Скеля його поголив.

— Ось, його звільнено, — промовив тюремник. — То що, Ваша Високосте, — може, нарешті покінчимо з цим балаганом?

«Ваша Високосте»? Каладін обернувся вглиб коридору, де його конвоїр зупинився біля іншої камери: та була просторіша й виходила безпосередньо в коридор, тимчасом як самого капітана тримали ген у надрах темниці, далеко від вікон.

Провернувши ключа в замку дерев’яних дверей, наглядач відчинив їх — і звідти з’явився Адолін Холін у простому облипчастому однострої. Його обличчя також заросло кількатижневою щетиною, але білявою (нехай і припорошеною чорним). Князівський синок зробив глибокий вдих, а відтак обернувся до Каладіна й кивнув.

— Вас кинули за ґрати? — отетерів капітан. — Та як же це?.. За що?..

Адолін розвернувся до тюремника.

— Мій наказ виконано?

— Ваша Ясновельможносте, вони чекають у приміщенні одразу за цим, — відрапортував наглядач, на позір нервуючись.

Княжич кивнув і рушив у той бік.

А Каладін підійшов до тюремника й, узявши того за плече, запитав:

— Що тут коїться? Король запроторив до в’язниці Далінарового наступника?

— Його Величність тут ні до чого, — відказав наглядач. — Це все ясновельможний Адолін: мовляв, не вийде з тої камери, доки тебе не випустять. Ми й так, і сяк — але ж він княжого роду. То де вже нам у бурі вказувати, що йому робити? Нам його навіть вигнати зась. Тож він замкнувся в камері, а ми не мали вибору, окрім як змиритися.

От тобі й маєш! Каладін кинув погляд на княжича, який повільно йшов коридором, на позір почуваючись куди ліпше, ніж сам капітан. Він вочевидь кілька разів приймав ванну, а його камера була набагато більша й по-своєму затишніша, ніж Каладінова.

Але ж камера — це все одно камера.

«Ось що за шум я чув того дня, на початку ув’язнення, — збагнув капітан. — То Адолін зайшов до “одиночки” й зачинився».

Каладін підбіг до княжича.

— Поясніть…

— Мені здалося неправильним, що тебе сюди запроторили, — відповів той, не дивлячись на співрозмовника.

— Я ж позбавив вас шансу зітнутися із Садеасом.

— Якби не ти, мене б скалічили або вбили, — відказав Адолін, — і мій поєдинок проти Садеаса все одно не відбувся б. — Княжич зупинився й глянув на капітана. — А до того ж ти врятував Ренаріна.

— Така в мене робота, — заперечив Каладін.

— Тоді нам би підвищити тобі платню, мостонавідничку, — промовив княжич. — Бо я навряд чи зустрічав іншу людину, яка зіскочила б, у чому була, на арену, де б’ються шестеро Сколкозбройних.

Каладін насупився.

— Стривайте-но — а чим це від вас пахне? Парфумами? У в’язниці?

— Невже я мав перетворитися на варвара тільки тому, що потрапив за ґрати?

— Буря забирай! А ви зманіжений, — зауважив Каладін, усміхаючись.

— Не зманіжений, а витончений, нахабний селюче, — парирував Адолін. А відтак і сам усміхнувся. — Зате нехай стане тобі відомо, що тут я вимушено мився в холодній воді.

— Бідолашний.

— Ще б пак.

І княжич, позволікавши, простягнув капітанові руку.

А той потиснув її зі словами:

— Вибачте, що зруйнував ваші плани.

— От іще, — фиркнув Адолін. — Їх зруйнував не ти, а король. Гадаєш, Елгокар не міг пустити твої звинувачення повз вуха й діяти, як домовлялися, не даючи Садеасові спам’ятатися? А він — замість, угамувавши натовп, домагатися свого! — влаштував нам істерику. Буря його забирай!

Каладін закліпав очима на такий неповажливий тон, а потім озирнувся на тюремника, який стояв віддалік, вочевидь намагаючись здаватися непомітним.

— Те, що ти сказав про Амарама, — правда? — спитав Адолін.

— Від першого й до останнього слова.

Княжич кивнув.

— Мене завжди цікавило, що саме він приховує…

І рушив далі.

— Заждіть, — гукнув капітан, кидаючись йому навздогін, — то ви мені вірите?

— Мій батько — найліпша людина з усіх, що я знаю, а може, й найліпша з нині живих, — відказав Адолін. — Але навіть він втрачає самовладання, не вільний від суб’єктивності й має проблемне минуле. А от Амарам, схоже, незмінно чинить, як годиться. Коли послухати, що про нього оповідають, то складається враження, що він має мочитися нектаром і сяяти в темряві. А це, як на мене, відгонить людиною, яка надто старається створити собі репутацію.

— Ваш батько каже, що, викликавши його на дуель, я дав маху.

— Атож, — погодився Адолін, дійшовши до дверей у кінці коридору. — Ти, підозрюю, просто не в курсі, що є така річ, як дуельний кодекс. Темноокий не може кинути виклик людині на кшталт Амарама — а тим паче так, як кинув його ти. Збентеживши короля, ти, вважай, наплював на даровані тобі привілеї. — Княжич позволікав. — Хоча, звісно, відсьогодні це не матиме для тебе жодного значення.

Адолін відчинив двері. В невеличкій кімнатці за ними — яка, очевидячки, правила тюремникам за кордегардію — з’юрмилася більшість Четвертого мосту. Відсунувши в куток стола зі стільцями, там удалося звільнити місце для двадцяти з лишком бійців, які одразу відсалютували Каладінові, а за мить їхнє уставне привітання почало переростати в овацію.

Той звук… він остаточно притлумив, а зрештою й розігнав його темряву. Ступивши назустріч своїм людям, командир спіймав себе на тому, що всміхається, потискаючи руки та слухаючи, як Скеля жартує з його бороди. Був там і Ренарін, який одразу долучився до брата й тихенько, але жваво забалакав до нього — нехай і звично крутячи в руках свою коробочку.

Каладін мигцем глянув осторонь. Що то за люди під стіною? Члени Адолінового почту? А втім, хіба то не один із його Збруєносців? Усі вони мали із собою якісь задрапіровані речі. Вступивши до кімнати, княжич гучно сплеснув у долоні, вимагаючи тиші.

— Сталося так, що я здобув не один, а два Сколкозбройці і три нові комплекти Збруї. Тож наразі князівство Холін володіє чвертю всіх алеткарських Сколків, а мене оголосили чемпіоном із дуелей. Що не дивно, позаяк у ніч після нашого поєдинку Реліса відіслали з попутним караваном назад в Алеткар: після розгромної поразки його батько намагався сховати синка від ганьби.

Один повний комплект Сколків відійшов генералові Халу, а ще два я наказав вручити заслуженим світлооким годящих чинів, які воюють у батьковій армії. — Тут Адолін кивнув на драпіровані предмети. — Тож залишається один повний комплект. І мені особисто цікаво перевірити: чи правдиві перекази? Чи посвітліють райдужки темноокого, щойно між ним і його Сколкозбройцем сформується належний зв’язок?

На мить-другу Каладіна захлеснула справжня паніка. Знову — це відбувалося знову.

Збруєносці стягнули драпірування, і з-під нього зблиснув сріблястий меч. По центру двосічного клинка пробігав візерунок — переплетені ліани. А долі, як виявилося, лежав комплект Збруї, пофарбованої в жовтогарячий — трофей, здобутий в одного з переможених завдяки капітанові.

Варто йому взяти ці Сколки, й усе стане інакше. Каладін ураз відчув себе хворим — ледь не калікою. І обернувся до княжича:

— Я можу вчинити з ними, як забажаю?

— Так, бери — вони твої, — кивнув Адолін.

— Були моїми, — заперечив капітан і вказав на одного з членів Четвертого мосту. — Моаше, бери. Тепер ти Сколкозбройний.

Той побілів із лиця. А Каладін був наготові — бо минулого разу… Він смикнувся, коли Адолін ухопив його за плече — але трагедія часів служби в Амарамовій армії не повторилася. Натомість княжич витягнув його в коридор, застережно здійнявши перед мостонавідниками долоню — мовчати, мовляв.

— Секундочку, — скомандував Адолін. — Усім залишатися на місцях. — А відтак, уже тихіше, прошипів до капітана: — Я наділяю тебе Зброєю та Збруєю.

— Дякую, — відказав той. — Моаш чудово дасть їм раду — він тренується в Загеля.

— Я наділив ними не його, а тебе.

— Якщо вони дійсно мої, то я можу чинити з ними, як захочу. А чи вони насправді не мої?

— Та що з тобою? — не вгавав Адолін. — Це ж мрія кожного солдата — хоч темно-, хоч світлоокого. Це що — в пику мені? Чи… кому?..

Княжич здавався цілковито ошелешеним.

— Це нікому не в пику, — тихо й спокійно відказав Каладін. — Адоліне, від такої Зброї загинуло забагато людей, яких я любив. Мені несила навіть глянути на неї — не те що взяти її в руки — не побачивши крові…

— Ти став би світлооким, — зашепотів Адолін. — Навіть якби це не змінило кольору твоїх очей, тебе за нього вважали б. Сколкозбройних автоматично зараховують до четвертого дану. Ти міг би викликати на дуель Амарама. Змінитися могло б усе твоє життя…

— Мені не треба, щоб його змінило перетворення на світлоокого, — відповів на це Каладін. — Я прагну, щоб життя змінилося не тільки в мене — а у всіх таких, як я нинішній. Адоліне, я не стараюся нікого позлити. Просто цей дар не для мене — я не хочу бути Сколкозбройним.

— Той убивця повернеться, й ми обидва це знаємо, — правив своє Адолін. — І я радше волів би, щоб Сколкозбройним, який мене прикриватиме, став саме ти.

— Без Сколків від мене буде більше користі.

Княжич насупився.

— Дозвольте мені віддати ці Сколки Моашеві, — попросив Каладін. — Ви ж бачили на ділі, що я цілком здатен давати собі раду й без них. Якщо Сколкозбройним стане один із моїх найкращих бійців, тоді проти вбивці нас буде не двоє, а троє.

Адолін зазирнув до кімнати, а відтак знову скептично глянув на свого охоронця.

— Ти розумієш, що ти божевільний?

— Хай буде так.

— Гаразд, — промовив княжич і зайшов назад до кордегардії. — Це ти в нас Моаш? Що ж, гадаю, ці Сколки твої. Вітаю. Тепер ти переважаєш за рангом дев’яносто відсотків населення Алеткару. Придумай собі родове ім’я й попроси, щоб тобі дозволили долучитися до одного з Домів під стягом Холінів. Або можеш заснувати власний, коли хочеш.

Моаш запитально глянув на Каладіна й отримав у відповідь ствердний кивок.

Тож рослявий мостонавідник, перетнувши кімнату, простяг руку і торкнувся пальцями Зброї. А провівши ними аж ген до руків’я, схопився за нього й благоговійно здійняв Сколкозбройця. Як і більшість із них, меч був величезний, але Моаш легко втримував його одноруч. Вправлений у головку ефеса геліодор зблиснув спалахом світла.

Лейтенант глянув на решту Четвертого мосту — на море вирячених очей і заціплених вуст — а довкола знялися, кружляючи, принаймні дві дюжини світних сфер, спренів слави.

— Хіба в нього не мають посвітліти очі? — поцікавився Лопен.

— Якщо й так, то, мабуть, лише після того, як між ним і Сколкозбройцем виникне зв’язок — а це займає з тиждень, — відказав Адолін.

— Надягніть на мене обладунок, — звернувся Моаш до Збруєносців — настійно, неначе боявся, що його відберуть.

— Та годі вже! — гукнув Скеля, коли ті взялися до роботи, і його голос розлігся кімнатою, наче розкот залітного грому. — На нас чекає вечірка! Великий капітане Каладін — Буреблагословенний і Бувалий-у-буцегарні — гайда куштувати моє рагу. Ха! Я готував його весь час, доки тебе тримали під замком.

Каладін дозволив своїм людям вивести себе на світло, де чекав цілий натовп солдатів — зокрема й багато мостонавідників з інших команд. Під їхні овації недавній в’язень зауважив Далінара, який чекав осторонь. Адолін підійшов до батька, але той невідривно дивився на капітана. Що означав його погляд? У ньому було стільки задуми… Каладін відвів очі й зосередився на вітаннях мостонавідників, які тисли йому руку й поляскували по плечі.

— То ти, кажеш, наготував рагу за всі дні, які я провів у в’язниці? — перепитав командир у Скелі.

— Ні, — відповів за нього Тефт, почухуючи бороду. — Наш рогоїд — ухопи його буря! — вже хтозна-скільки тижнів не знімає з вогню той самий казан. Не дає нам скуштувати і встає ночами, щоб помішувати…

— Це святкове рагу, — урвав Тефта Скеля, схрещуючи руки на грудях, — і воно має упрівати довгий час.

— Що ж, тоді скуштуймо його, — сказав Каладін. — Бо після тюремних харчів я нізащо не відмовився б від чогось смачнішого.

Мостонавідники зустріли таку пропозицію схвальними вигуками й отарою посунули до казарми. А командир стримав Тефта за плече й запитав:

— Як вони це сприйняли? Я про своє ув’язнення…

— Казали, що візьмуть в’язницю штурмом, — тихенько зізнався той, — але я вибив із них цю дурню. Бо що ж то за солдат, який день-другий не сидів на гауптвахті? Така в нас робота. Тебе ж не понизили у званні — просто трішки дали по руках. І хлопці зрештою розчовпали, що й до чого.

Капітан кивнув.

А лейтенант кинув погляд на решту.

— Вони страшенно злі на того типа, Амарама. А ще їм дуже цікаво, що ж тоді трапилось. Адже бач яка штука: кожен фактик твого минулого незмінно дає їм поживу для балачок…

— Веди їх до казарми, — звелів Каладін, — а я за мить повернуся.

— Тільки не барися, — сказав Тефт, — бо хлопці виглядають тебе вже четвертий тиждень. Тож свято має бути і на їхній вулиці…

— Я миттю — лише скажу Моашеві кілька слів, — пообіцяв командир.

Тефт кивнув і побіг пильнувати, щоб мостонавідницька «отара» не розбрелася, а Каладін повернувся до кордегардії, яка тепер відчутно спорожніла: там зосталися тільки Моаш і Збруєносці. Капітан рушив до них, спостерігаючи, як той стискає в кулак п’ястка в латній рукавиці.

— Келе, мені й досі не віриться, — сказав Моаш, а Збруєносці тим часом надягли на нього нагрудник. — Буря забирай! Цей обладунок вартує більше, ніж деякі королівства!

— Не раджу продавати ці Сколки — принаймні не іноземцям, — застеріг Каладін. — Бо такі речі можуть розцінити як державну зраду.

— Продати? — перепитав Моаш, різко підводячи очі й знову стискаючи п’ястка в кулак. — Та нізащо.

Тут нагрудник сів на місце, і Сколкозбройний широко всміхнувся від нестримної радості.

— Я допоможу йому з рештою, — кинув Каладін Збруєносцям, і ті неохоче вийшли, залишивши їх наодинці.

Допомагаючи лейтенантові припасувати наплічник, капітан зауважив:

— За ґратами я мав багато часу на роздуми.

— Можу собі уявити.

— І за цей час ухвалив кілька рішень, — додав Каладін, а наплічник тим часом сів на місце. — По-перше, твої друзі мають рацію.

Моаш різко обернувся:

— А отже…

— …Перекажи їм, що я пристаю на їхній план, — докінчив замість нього Каладін. — І зроблю, як вони хочуть, щоб допомогти їм… досягти мети.

У кордегардії повисла дивна тиша.

Лейтенант узяв командира за плече.

— Я ж казав їм, що ти передумаєш! — І, кивнувши на Збрую, додав: — Вона також допоможе нам домогтися свого. А щойно справу буде зроблено, так само можна б учинити зі ще одним типом, якому ти кинув виклик…

— Я погодився тільки тому, що так буде ліпше, — відказав капітан. — Для тебе, Моаше, йдеться про особисту помсту — і не намагайся цього заперечити. А от я справді вважаю, що це стане благом для Алеткару. А може, й для цілого світу.

— О, так, я знаю, — сказав той.

Моаш надягнув шолома з піднятим забралом. Він глибоко вдихнув, ступив свій перший крок у Сколкозбруї… і, заточившись, мало не гепнувся, але встояв, схопившись за стіл, який затріщав у нього в руці. Деревина розщепилася.

Мостонавідник витріщив очі на те, що накоїв — а відтак засміявся.

— Та це ж… це геть усе змінює. Дякую тобі, Каладіне. Дякую.

— Покличмо Збруєносців — нехай допоможуть її зняти, — запропонував Каладін.

— Ні. Ти йди на Скелин буреклятий бенкет — а я піду на тренувальний майданчик! І не зніму цієї штуки, доки мої рухи в ній не зробляться природними.

Побачивши, скільки пропрацював над цим Ренарін, капітан запідозрив, що таке тренування могло затягтися надовше, ніж гадав лейтенант. Але не став нічого казати й, мовчки вийшовши під сонячне світло, якусь мить постояв, розкошуючи в його променях — заплющивши очі і звернувши обличчя до неба.

А відтак побіг навздогін Четвертому мосту.