Слова Променистого ордену

6. Жахлива погибель

Шаллан знову сиділа на ящику біля борту, але цього разу з капелюшком на голові, в плащі поверх сукні та з рукавичкою на вільній руці (адже захищена, звісно, ховалася всередині рукава).

Тут, у відкритому океані, холоднеча була неймовірна. За словами капітана, далеко на півдні той, власне кажучи, замерзав. Для неї це звучало майже фантастично — от би поглянути. Холодної зими в Я-Кеведі вона вряди-годи бачила сніг із льодом — але щоб цілий океан? Ну й дивина.

Вона спостерігала за спреном, якого назвала Фрактал, і затягнутою в рукавичку правицею робила нотатки. Зараз той саме піднявся над поверхнею палуби, згорнувшись у клубок чорноти, чиї нескінченні лінії звивалися так, що в неї ніяк не виходило відтворити їх на площині альбомного аркуша, і дівчина натомість вдавалася до словесних описів і супровідних замальовок.

— Їжа, — озвався Фрактал голоском, який неначе гудів, вібруючи, коли той говорив.

— Так, — відказала Шаллан. — Їсти їжу.

Вона взяла на таці поруч себе невеличкий лімаплід і, поклавши його до рота, розжувала та проковтнула.

— «Їсти», — повторив за нею Фрактал. — Ти… класти їжа… в себе.

— Так! Саме так.

Той знову осів додолу, і при зіткненні з корабельною палубою чорнота розчинилася. Фрактал став частиною деревини, від чого та збрижилася, немовби вода. Сковзнувши її дошками, спрен видерся на ящик поруч Шаллан і перемістився до таці з невеличкими зеленими фруктами. В міру того, як він по них проповзав, кожен плід морщився й випинався у формі його візерунка.

— Жахлива! — завібрував із таці його голосок.

— Жахлива?

— Погибель!

— Що? Ні — завдяки їжі ми живемо. Без неї не може жодна істота.

— Жахлива погибель… їсти! — У його тоні бринів страх, і спрен знову перемістився з таці на палубу.

«Фрактал розуміє дедалі складніші думки, — занотувала Шаллан, — і запросто засвоює абстрактні поняття. Раніше він спитав мене: “Чому? Чому ти? Чому бути?” Я витлумачила його запитання як такі, що стосувалися моєї мети, й відповіла: “Щоб з’ясувати істину”, — а той, здавалося, легко збагнув, про що йдеться. Проте водночас йому годі взяти втямки певні прості, повсякденні речі — як-от навіщо люди їдять. Це…».

Вона спинилася на півслові, оскільки папір пожмакався й пішов бганками: то на аркуші з’явився Фрактал, і його крихітні виступи повипинали щойно написані літери.

— Чому це? — запитав спрен.

— Щоб не забути.

— Забути, — повторив той, закріплюючи нове слово.

— Це означає… — «Прародителю бур! Як же пояснити йому, що таке забувати?» — Це означає не пам’ятати, не знати, що ти робив у минулому. Тобто раніше, багато днів тому.

— Забути, — сказав той. — Я… все забути.

— А може, щось таки пам’ятаєш? — запитала Шаллан. — Де ти був раніше?

— Раніше, — відказав Фрактал. — Із ти.

— На кораблі? — спитала вона, занотовуючи.

— Ні. Зелене. Їжа. Їжа не їсти.

— Рослини? — припустила Шаллан.

— Так. Багато рослини, — прогудів той, і дівчині здалося, що вона чує в його вібраціях шум вітру у вітах.

Шаллан охнула й замало не побачила перед собою картину: палуба під ногами перетворилася на немощену стежку, а ящик став кам’яною лавою. Ледь-ледь — не насправжки, а майже. Батькові сади. Й намальований у куряві візерунок…

— Не забути, — промовив Фрактал, наче пошепки.

«Ой, леле! — жахнулася дівчина подумки. — НІ!»

Картина зникла. Хоча насправді її й не було, адже так? Шаллан перелякано охнула, притиснувши до грудей захищену руку. О, ні.

— Гей, панянко! — долинув із-за спини Ялбів голос. — Розкажіть ось новенькому, як було діло в Харбранті!

І досі не вгамувавши шаленого серцебиття, Шаллан, обернувшись, побачила, що той підводить до неї «новенького» — шестифутового здорованя, і то принаймні на п’ять років старшого за себе. Його взяли на борт в Амідлатні — останньому порті: Тозбек вирішив перестрахуватися від можливого недокомплекту команди на заключному відрізку шляху в Новий Натанан.

Ялб опустився навпочіпки біля сидіння Шаллан. З огляду на холод, він, згнітивши серце, надягнув сорочку з подертими рукавами й пов’язав голову чимось на кшталт моряцької хустки, яка прикривала й вуха.

— Ваша Світлосте? — озвався до неї матрос. — Із вами все гаразд? А то на вигляд ви немовби черепаху проковтнули — та ще й разом із панциром.

— Усе добре, — заспокоїла його Шаллан. — То що… Нагадай мені — що ти спитав?

— Правда ж, у Харбранті ми з вами, — промовив Ялб, указуючи великим пальцем за спину, — зустрічалися з королем?

— Ми? — перепитала дівчина. — З Його Величністю зустрічалася я.

— А я був вашим почтом.

— Ти чекав знадвору.

— Байдуже. Головне, що того вечора я був вам за лакея, еге ж?

За лакея? Він просто зробив їй послугу, провівши до палацу.

— Ну… можна й так сказати. Пригадую, що ти склав мені вишуканий уклін.

— От бачиш, — мовив Ялб, підводячись та обертаючись до вищого за себе матроса. — Хіба я не казав про цей уклін?

«Новенький» буркнув щось, погоджуючись із його словами.

— Все, йди мити посуд, — сказав Ялб. Відповіддю йому став насуплений погляд. — От тільки нíчого на мене так зиркати. Повторюю тобі ще раз: за нарядом на камбуз капітан ретельно пильнує. Тож якщо хочеш влитися в нашу команду, виконай його ретельно — а ще ліпше перевиконай. А я вже замовлю за тебе слівце капітанові й решті матросів. Я даю тобі шанс — а ти носом крутиш…

Це, схоже, втихомирило здорованя, який розвернувся й погупав на нижню палубу.

— Присягаюся Пристрастями! Цей тип темний, як дві сфери, виліплені з твані. Ваша Світлосте, мене він непокоїть: адже хтось обов’язково скористається з його недоумства.

— Ялбе, ти знову набивав собі ціну, розповідаючи небилиці? — спитала Шаллан.

— Небилиця з дрібкою правди — це майже бувальщина.

— Вислів «набивати собі ціну» саме на цьому й ґрунтується.

— Слухайте, а що ви тільки-но робили? — запитав у неї Ялб, обертаючись. — Ну, з кольорами?

— З кольорами? — перепитала Шаллан, холонучи.

— Еге — коли палуба стала зеленою, га? Заприсягнуся, що я на власні очі то бачив. Це пов’язано з тим дивним спреном, так?

— Я… намагаюся точно визначити, що це за спрен, — промовила дівчина, спромігшись не виказати, як тремтів її голос. — Розв’язую наукову проблему.

— От і я так подумав, — відказав на це Ялб, хоча отримане пояснення нічого не пояснило.

Матрос привітно махнув їй рукою і швидко пішов.

Шаллан тривожило, що вони бачили Фрактала. Спершу вона намагалася тримати його в таємниці, залишаючись із ним у каюті, але сидіти в чотирьох стінах виявилося надто важко, а спрен не реагував на її прохання не показуватися морякам. Тож протягом чотирьох останніх днів дівчина була змушена явити досліджуваного на всезагальний огляд.

Матросів той, звісно, бентежив, але вони тримали язика за зубами. Того дня корабель готували плисти цілу ніч. Думки про нічне відкрите море непокоїли Шаллан, але такою була ціна подорожі аж ген на край цивілізованого світу. Два дні тому вони навіть мусили перечікувати бурю в прибережній бухті. Ясна з підопічною зійшли на берег, у спеціально утримуване з цією метою укріплення (де заплатили шалені гроші за вхід), а моряки тим часом залишалися на борту.

Порт не порт, але та бухточка принаймні мала буреріз, який давав судну сякий-такий захист. Проте під час наступної великобурі корабель не матиме навіть його: вони знайдуть якусь затоку, де спробують відстоятися на якорі, доки не стихнуть вітри, хоча Тозбек обіцяв, що відправить пасажирок на берег — шукати прихистку в печері.

Шаллан знову обернулася до Фрактала, який тим часом піднявся над палубою. На позір він чимось нагадував візерунок із відблисків, котрий відкидає на стіну кришталевий канделябр — от тільки замість світла була чорнота, а плетиво бліків — тривимірне. Тож… зрештою, мабуть, виходило не так уже й схоже.

— Брехня, — озвався Фрактал. — Брехня від Ялб.

— Так, — зітхнула Шаллан. — Він інколи занадто переконливий — на свою руку…

Спрен тихенько загудів — здавалося, вдоволено.

— Тобі до вподоби брехня? — спитала дослідниця.

— Хороший брехня, — пролунало у відповідь. — Той брехня. Хороший брехня.

— А яка брехня — хороша? — запитала Шаллан, готуючись ретельно занотувати дослівну відповідь спрена.

— Правдивий брехня.

— Фрактале, але ж це взаємовиключні речі.

— Гммм… Світло робити тінь. Правда робити брехня. Гммммм.

«Це спрен брехні, як називала їх наставниця, — записала Шаллан, — хоч таке прізвисько їм вочевидь не до вподоби. Коли я вперше Душезаклинала, якийсь голос зажадав від мене правди. Я й дотепер не розумію, що це означає, а Ясна не квапиться пояснити: вона, схоже, й сама не знає, як бути з тим, що я пережила. Не думаю, що той голос належав Фракталові, але напевне сказати не можу, оскільки він, здається, чимало про себе забув».

Вона зробила ще кілька замальовок Фрактала — як у пласкій, так і в об’ємній подобах. Малювання ж бо дозволяло розслабити психіку. А доки дівчина закінчила, то захотіла процитувати в нотатках кілька напівзабутих уривків зі свого «підручника».

Шаллан пройшла до трапу і спустилася в підпалубне приміщення. Фрактал за нею. Спрен привертав погляди екіпажу. Моряки — народ забобонний, і дехто сприйняв його появу як погану прикмету.

Діставшись каюти Шаллан, Фрактал перемістився на стіну поруч дівчини й невидюче дивився, як та шукала потрібну цитату, де йшлося про спренів, які розмовляють. І то не про якихось там вітрових або річкових, які мали звичку наслідувати людей і робити пустотливі зауваження. Так, вони були на щабель вищі від звичайних спренів, але був серед них іще один різновид, хоч і рідкісний. Там мовилося про спренів, подібних до Фрактала, які в справжньому сенсі спілкувалися з людьми.

«До них вочевидь належить й Охоронниця ночі, — писала Алай, і Шаллан занотувала собі той уривок. — Свідчення про розмови з нею (а вона однозначно жіночої статі, хай що там твердить сільський алетійський фольклор) — численні й надійні. Сповнена рішучості надати науковий звіт із перших рук, Шубалай особисто відвідала Охоронницю ночі й дослівно занотувала почуте від неї…»

Шаллан перейшла до наступної цитати й незчулася, як із головою занурилася в навчання. А за кілька годин по тому згорнула книжку й поклала її на столик біля койки. Сфери в кубку починали тьмяніти і незабаром мали згаснути зовсім: Буресвітловий заряд потребував поновлення. Шаллан удоволено зітхнула й відкинулася на спинку корабельного ліжка, розклавши на підлозі каютки виписки з дюжини різноманітних джерел.

Вона відчувала… полегшення. Брати схвалили її пропозицію повернути полагоджений фабріал і, схоже, збадьорилися від думки, що не все було втрачено. Тепер, маючи новий план порятунку, вони сподівалися ще трохи потягнути час.

Життя Шаллан налагоджувалося. Коли це вона востаннє могла просто сидіти й читати? Не відчуваючи душевної гризоти за свій Дім, не сахаючись необхідності вигадати, як обікрасти Ясну? Вона завжди була нервова за натурою — навіть до тієї низки жахливих подій, що призвела до батькової смерті. Така вже була її доля. Тоді кар’єра справжньої вченої здавалася їй недосяжною. Прародителю бур! Та їй здавалося недосяжним навіть найближче містечко!

Дівчина підвелася й, узявши альбом, погортала замальовки сантида, включно з кількома, зробленими по пам’яті після занурення в океан. Вона хихикнула, згадавши, як видиралася назад на палубу — мокра як хлющ і з широкою усмішкою на обличчі. Вся команда вочевидь вирішила, що Шаллан з’їхала з глузду.

А тепер вона пливла до міста на краю світу, була заручена з могутнім алетійським княжичем і могла просто навчатися. Бачила неймовірні видовища, цілими днями малювала етюди, а ночами прочитувала гори книжок.

Їй велося просто ідеально, і Шаллан не шукала кращого, добувши добра.

Дівчина покопирсалася в кишені, нашитій усередині захищеного рукава, й видобула кілька сфер на заміну потьмянілим у кубку. Але ті, що трапилися їй під руку, були повністю темні — ані проблиску Світла.

Шаллан насупилася. Адже минулої великобурі їх зарядили, поклавши в прив’язаний до щогли кошик. Ті, що в кубку, заряджали дві бурі тому — от вони й вичахали. Але як могли новіші сфери потьмяніти швидше за старі? Таке не вкладалося в голові.

— Мммммммм… — озвався Фрактал зі стіни біля самої її голови. — Брехня.

Шаллан повернула сфери в кишеню, а відтак відчинила двері в тісний міжкаютний прохід і подалася до Ясни. Надане принцесі приміщення зазвичай займали Тозбек із дружиною, але тепер звільнили його (й тіснилися в третій — найменшій — каюті), щоб пасажирка мала кращі умови. Для Ясни люди йшли на такі кроки, навіть якщо вона їх про це не просила.

Шаллан сподівалася позичити в тої декілька сфер. Двері в каюту принцеси стояли прочинені й погойдувалися на завісах у такт хитавиці, доки судно, поскрипуючи, долало свій вечірній маршрут. Наставниця сиділа за столом, і підопічна, зазирнувши всередину, раптом завагалася, чи варто її турбувати.

Адже дівчина зауважила: вдивляючись у розкладені перед собою аркуші, принцеса притискала руку до скроні, її обличчя мало змарнілий вигляд, а в очах стояв зацькований вираз.

Це була не та Ясна Холін, яку звикла бачити підопічна: втома взяла в ній гору над незмінною впевненістю, а врівноваженість поступилася місцем тривозі. Вона почала була щось писати, але всього по кількох словах зупинилася й, відклавши перо, заплющила очі, розтираючи скроні. Довкола її голови з’явився гуртик напівпритомних на вигляд істот, схожих на струминки здійнятої куряви. То були спрени виснаження.

Шаллан відсторонилася, зненацька почуваючись так, неначе застала принцесу за якимось інтимним заняттям — беззахисною перед її непрошеним вторгненням. Дівчина почала скрадатися пріч, аж раптом із підлоги долинуло:

— Правда!

Здригнувшись, Ясна звела голову, і її погляд упав на Шаллан — яка, звісно, страшенно спаленіла.

Наставниця глянула на підлогу, знайшла очима Фрактала, а відтак, немовби знову надягаючи маску, випросталася на стільці, прибираючи належної пози.

— Ти щось хотіла, дитино?

— Я… Мені потрібні сфери… — видобула Шаллан. — Ті, що в моєму капшуку, потьмяніли.

— Ти що, Душезаклинала? — різким тоном вимогла принцеса.

— Я? Ні, Ваша Світлосте. Я ж обіцяла цього не робити.

— Значить, проявилася твоя друга здібність, — промовила Ясна. — Заходь і зачини за собою двері. Треба буде повідомити капітана Тозбека, що ця клямка несправна.

Шаллан ступила досередини й притягла за собою двері, проте запір їх таки не тримав. Вона зробила ще крок уперед, зчепивши руки й почуваючись ніяково.

— Чим ти займалася? — спитала Ясна. — Це, мабуть, було якось пов’язане зі світлом?

— Я, здається, ви́кликала появу рослин, — відказала Шаллан. — А втім, ні — насправді тільки кольору. Один із матросів бачив, як палуба позеленіла, але щойно я перестала думати про рослини, як забарвлення щезло.

— Так… — промовила принцеса.

Прогортавши одну зі своїх книжок, вона знайшла знайому Шаллан ілюстрацію — не менш древню, ніж сам воринізм. Збоку десять з’єднаних рисками сфер утворювали якусь подобу піскового годинника, а дві сфери по центру скидалися на зіниці. Подвійне око Всемогутнього.

— Десять сутностей, — півголосом промовила Ясна, проводячи пальцями по сторінці. — Десять сплесків. Десять орденів. Але чому спрени зрештою вирішили навернути нас до обітниць? І скільки в мене залишається часу? Небагато. Ох, небагато…

— Ваша Світлосте? — не зрозуміла Шаллан.

— До твоєї появи я могла розглядати свої здібності як аномальні і сподіватися, що масове Приборкування сплесків не поновлюється, — пояснила принцеса. — Але тепер я облишила цю надію. Тебе прислали до мене Криптики — тут сумнівів бути не може. Вони ж бо знали: ти потребуватимеш наставництва. А це наводить на обнадійливу думку, що я принаймні була однією з перших.

— Я не розумію.

Ясна звела на Шаллан пильний погляд і глянула тій просто у вічі. Білки́ наставниці були червоні від утоми. До котрої години вона працювала? Щоночі, коли дівчина нарешті вкладалася, з-під дверей принцеси ще поблимувало світло.

— Я й сама, щиро кажучи, не розумію, — відповіла на це Ясна.

— З вами все гаразд? — занепокоїлася підопічна. — З-за дверей мені здалося, наче… у вас якесь горе.

Якщо наставниця й забарилася з відповіддю, то тільки на мить:

— Останнім часом я просто запрацювалася й перевтомилася. — Обернувшись до одної зі скринь, вона дістала звідти темний матер’яний капшук, повний сфер. — Ось, візьми. Раджу весь час тримати сфери при собі — так твої здібності приборкувати Сплески отримають нагоду виявити себе.

— А ви можете навчити мене, як давати їм раду? — запитала Шаллан, беручи капшука.

— Не знаю, — відказала Ясна, — але спробую. Один зі Сплесків на цій діаграмі відомий як Ілюмінація, опанування світла. Я б воліла, щоб ти поки замість Душезаклинання спрямувала зусилля на засвоєння цього Сплеску. Бо Душезаклинати — небезпечне мистецтво, і то тепер навіть загрозливіше, ніж колись.

Шаллан кивнула й підвелася, але вийти все ж не поспішала.

— Ви певна, що з вами все добре?

— Звісно, — запевнила її принцеса якось надто швидко.

Самовладання не зрадило Ясні, й вона тримала себе в руках, але водночас мала помітно змучений вигляд. Маска тріснула, і з-під неї прозирала правда.

«Вона силкується заспокоїти мене, — збагнула Шаллан. — Погладити по голівці й відіслати в ліжечко, наче дитину, що прокинулася від нічного кошмару».

— Ви знервована, — промовила Шаллан, дивлячись Ясні у вічі.

Та відвернулася й посунула книжку, приховуючи щось на столі — там вовтузився крихітний лілово-фіолетовий спрен. Страхокузька. Правда, всього одна, але сам факт…

— Ні… — прошепотіла підопічна. — Не знервована, а нажахана.

Прародителю бур!

— Усе гаразд, Шаллан, — запевнила її наставниця. — Мені просто треба відіспатися. Повертайся до занять.

Але дівчина опустилася на стілець поруч столу принцеси. Ясна знову глянула на неї, й підопічна зауважила, що її маска тріснула ще дужче: в тісно підібганих вустах прозирало роздратування, а в стиснутому усім п’ястком пері — напруження.

— Ви обіцяли, що я зможу прилучитися до ваших таємниць, — сказала Шаллан. — Ясно, якщо вас щось непокоїть…

— Мене тривожить те саме, що й завше, — промовила принцеса, відкидаючись на спинку стільця. — Я боюся не встигнути. Боюся своєї нездатності серйозно зарадити тому, що насувається. Боюся, що намагаюся спинити великобурю, щосили дмухаючи в протилежний бік.

— Спустошувачі… — кинула Шаллан. — Паршмени…

— У минулому, — пояснила принцеса, — Руйнації, тобто пришестю Спустошувачів, як гадають, завжди передувало повернення Вісників, покликаних підготувати людство. Ті вимуштровували Променистих лицарів, чийого полку прибувало на очах.

— Але ми полонили Спустошувачів, перетворивши їх на рабів, — сказала Шаллан. Саме це постулювала її наставниця, і підопічна, ознайомившись із дослідженням Ясни, пристала на таку думку. — То ви гадаєте, наче близиться такий собі бунт — що паршмени виступлять проти нас, як-от колись у минулому.

— Так, — відповіла принцеса, порпаючись у своїх нотатках. — І то зовсім скоро. А те, що ти виявилася Приборкувачкою сплесків, мене насторожує, бо занадто нагадує знайомий сценарій. Але тоді нові лицарі мали наставників, які плекали їхні здібності, спираючись на традицію, що йшла з діда-прадіда. Тимчасом як у нас нема нічогісінько.

— Спустошувачів узято в полон, — заперечила дівчина, зиркнувши на Фрактала, який досі зробився майже невидимим і, причаївшись на підлозі, мовчав. — Паршменам заледве до снаги спілкуватися. То як же вони піднімуть повстання?

На це наставниця простягла їй папірець, котрий нарешті знайшла. То був її власноручний запис слів якоїсь капітанської дружини про вилазку на плато Розколотих рівнин.

— Паршенді, — промовила Ясна, — здатні співати в унісон одне з одним, хай яка відстань їх розділяє. Вони мають якийсь засіб спілкування, чию природу ми не розуміємо. Логічно припустити, що аналогічні здібності притаманні й паршменам. Можливо, їм до снаги підняти повстання, навіть якщо заклику діяти не лунає.

Шаллан знайомилася з повідомленням, повільно киваючи.

— Ясно, ми маємо попередити інших.

— Гадаєш, я не намагалася? — спитала та. — Я писала вченим і правителям по всьому світу. Але більшість відкидають мою «параною». Аргументи, які з ходу переконують тебе, іншим здаються притягнутими за вуха.

Найбільше надій я покладала на подвижників, але їхні очі застує туман, що його напустила Ієрократія. А до того ж мої особисті переконання провокують у них скепсис щодо будь-яких моїх слів. Втішає хіба те, що з дослідженням захотіла ознайомитися моя мати. Ну й ще брат із дядьком можуть у таке повірити — тому ми, власне, й пливемо до них. — Ясна помовчала, зволікаючи. — Хоча Розколоті рівнини цікавлять нас і ще з однієї причини: там можна здобути докази, які переконали б усіх.

— Урітіру, — мовила Шаллан. — Те місто, яке ви шукаєте…

Принцеса знову кинула на неї різкий погляд. Про те прадавнє поселення підопічна спершу довідалася, потайки прочитавши нотатки наставниці.

— Ти й досі надто легко червонієш, якщо тебе загнати на слизьке, — зауважила Ясна.

— Вибачте.

— А ще занадто легко перепрошуєш.

— То мені… е-е… спалахнути обуренням?

Наставниця всміхнулася й, піднісши перед очі зображення Подвійного ока, задивилась на нього.

— Десь на Розколотих рівнинах криється таємниця. Таємниця, пов’язана з Урітіру.

— Але ж ви казали мені, що це місто не там!

— Усе правильно. Але шлях до нього — хтозна? — Жінка підібгала вуста. — За легендою, явити його зможе тільки Променистий лицар.

— На щастя, ми знаємо їх аж двох.

— Повторюю тобі: ні ти, ні я — не Променисті. Здатність відтворювати деякі з їхніх фокусів тут, мабуть, ні до чого. Нам бракує відповідних традицій та знань.

— Йдеться про потенційне зникнення самої цивілізації, адже так? — тихо спитала Шаллан.

Ясна не квапилася з відповіддю.

— Руйнації, — промовила дівчина. — Крім легенд, я знаю про них дуже мало…

— Внаслідок кожної з них людство зазнавало краху. Величні міста лежали в руїнах, промисловість занепадала. Рівень знань і розвитку щоразу знижувався до ледь не доісторичних показників, а відбудова зниклої цивілізації займала багато століть. — Наставниця позволікала й додала: — Хоча я вперто сподіваюся, що такі уявлення помилкові.

— Урітіру, — сказала Шаллан, стараючись не просто ставити запитання, а й прогнозувати ймовірні відповіді логічним шляхом. — За вашими словами, це місто було чимось на кшталт бази чи домівки Променистих лицарів. До розмови з вами я про нього не чула, і це уможливлює припущення, що в науковій літературі згадок про нього обмаль. То може, це одна з тих тем, котрими пройшлася цензура Ієрократії?

— Дуже добре, — похвалила її Ясна. — Хоча, гадаю, Урітіру почали сприймати як легенду навіть доти, а Ієрократія лише погіршила ситуацію.

— А якщо місто існувало до Ієрократії… і якщо шлях до нього був закритий після ренегатства Променистих… тоді воно може містити хроніки, що їх не торкалася рука сучасних учених. Достовірну, неперекручену інформацію про Спустошувачів і Приборкувачів сплесків. — Шаллан стрепенулася. — То ось чому ми взяли курс на Розколоті рівнини!

Переборюючи втому, наставниця всміхнулася:

— А й справді молодчина. Проведений у Паланеумі час був для мене дуже корисний, проте де в чому й розчаровував. Так, я знайшла підтвердження своїм підозрам щодо паршменів, але водночас виявила, що багато матеріалів тамтешнього книгосховища несуть на собі ті самі ознаки фальсифікації, що й інші документи, які я вивчала. Таке «підчищання» історії — вилучення згадок про Урітіру або Променистих на догоду воринському віровченню — страшенно обурює! А дехто ще питає, звідки в мене антиклерикальні настрої! Мені потрібні першоджерела. А до того ж існують перекази — їх я насмілюся взяти на віру — де Урітіру названо священним і вбезпеченим від Спустошувачів. Можливо, я приймаю бажане за дійсне, але я не така фанатична поборниця академізму, щоб відмовлятися від надії на дещо подібне.

— А що робити з паршменами?

— Спробуємо переконати алетійців позбутися їх.

— Це буде нелегко.

— Майже неможливо, — погодилася Ясна, підводячись, і заходилася ховати книги на ніч, спаковуючи їх у водонепроникну скриню. — Адже паршмени — ідеальні раби. Сумирні, слухняні. Наше суспільство занадто залежить від них. Щоб посіяти хаос, їм навіть не треба виявляти агресію — хоча я певна, що саме до цього і йдеться. Паршменам досить просто піти — і це викличе економічну кризу.

Перш ніж закрити скриню, вона дістала звідти якийсь том, а відтак обернулася до Шаллан.

— Без додаткових доказів нам не переконати всіх і кожного в слушності моїх слів. Навіть якщо брат мене послухає, не в його владі примусити великих князів позбутися їхніх паршменів. А ще я, щиро кажучи, боюся, що йому забракне сміливості ризикнути: адже вигнання паршменів може обернутися катастрофою.

— Але ж якщо вони накинуться на нас, катастрофи все одно не уникнути.

— Так, — погодилися принцеса, — і ми з тобою це знаємо. Можливо, в це повірить моя мати. Але ціна можливої помилки аж така колосальна, що… словом, нам знадобляться докази — численні й неспростовні. Тож треба шукати місто. Ми маємо знайти Урітіру за будь-яку ціну.

Підопічна кивнула.

— Я не хотіла звалювати весь цей тягар на твої плечі, дитино, — сказала наставниця, знов опускаючись на стілець. — Хоча маю визнати, що розмова на такі теми з людиною, яка не сперечається з кожнісіньким твоїм словом, приносить полегшення.

— Ясно, ми це зробимо, — запевнила жінку Шаллан. — Дістанемося на Розколоті рівнини й знайдемо Урітіру. Роздобудемо докази, які переконають усіх дослу́хатися до нас.

— Ах, що то значить молодість… — промовила принцеса. — Хоча інколи її оптимізм не завадить. — Вона простягла підопічній книжку, яку дістала зі скрині. — Променисте лицарство охоплювало орден Прядильників світла. Я знаю про них дуже мало, проте з усіх відомих мені джерел, найбільше інформації зібрано тут.

Шаллан зацікавлено схопила книгу. «Слова Променистого ордену», — значилося на палітурці.

— Йди читай, — звеліла наставниця.

Дівчина підвела очі від тому.

— А я ляжу спати, — пообіцяла їй Ясна, ледь помітно всміхаючись. — І годі вже няньчитися зі мною. Я не стерплю такого навіть від Навані.

Підопічна, зітхнувши, кивнула й вийшла з каюти наставниці. За нею хвостиком потягнувся Фрактал, який протягом усієї розмови не видав ні звуку. До себе Шаллан зайшла з куди важчим серцем, ніж вийшла. З голови не йшов вираз жаху в очах принцеси. Ясна Холін не повинна нічого боятися, чи не так?

Дівчина залізла на койку з отриманою книжкою та сферами в капшуку. Частині її єства не терпілося чимшвидше почати, але вона змучилася й повіки злипалися. А й справді: година була пізня. Якщо вона почне читати просто зараз…

Певне, ліпше було добре виспатися, а завтра на свіжу голову зануритися в навчання. Поклавши книжку на столику біля койки, Шаллан згорнулася калачиком і дозволила хитавиці заколисати себе.

Розбудили її крики, вереск і дим.