Слова Променистого ордену

19. Безпечні сюжети

Шовкова сукня Шаллан була ніжніша на дотик, ніж хай яка з попередніх — вбрання пестило її шкіру заспокійливим вітерцем. Лівий манжет був наглухо зашитий, ховаючи п’ястка: вона стала досить доросла, щоб покривати захищену руку. Колись дівчинка мріяла носити не дитячу, а жіночу сукню. Вони з матір’ю…

Мати…

Її психіка заніміла, й мисленнєвий процес урвався, наче раптово загашена свічка. Підібгавши під себе ноги та поклавши руки на коліна, Шаллан відкинулася на спинку крісла. В маєтку Даварів готувалися приймати гостей, і в похмурій їдальні кам’яного палацу кипіла бурхлива діяльність. Дівчинка не знала, на кого саме чекають, але батько звелів, щоб усе аж блищало.

Допомогти вона нічим не могла.

Повз неї метнулися дві покоївки.

— Дитина все бачила, — тихо шепнула одна жінка іншій — новенькій. — Коли це сталося, бідолашка була в кімнаті. За п’ять місяців вона й словом не обізвалася. Господар убив дружину з коханцем, але не можна, щоб це…

Вони теревенили далі, але Шаллан їх більше не чула.

Руки дівчинки лежали на колінах. У кімнаті тільки й було справжніх барв, що від сліпучої синяви її сукні. Вона сиділа на помості, біля столу для почесних гостей. Півдюжина служниць у коричневій уніформі та рукавичках на захищеній руці мила підлогу й натирала до блиску меблі. Паршмени вносили ще кілька столів. Одна з покоївок повідчиняла вікна, впускаючи свіже повітря, вологе після нещодавньої великобурі.

Шаллан знову вловила згадку про своє ім’я. Служниці вочевидь гадали: раз та не говорить, значить і не чує. Подекуди дівчинці спадало на думку, чи не стала вона невидимкою. Може, її насправді немає? Ото було б добре…

Двері в залу відчинилися, й увійшов Нан Геларан. Високий, мускулястий, із квадратним підборіддям, її найстарший брат був справжнім чоловіком. А решта… залишалися дітьми — навіть Тет Балат, який досяг повноліття. Геларан окинув поглядом їдальню — певне, шукаючи батька. А відтак підійшов до сестри, тримаючи під пахвою невеличкого згортка. Прислуга, запопадливо розступаючись, давала йому дорогу.

— Привіт, Шаллан, — промовив брат, опускаючись на стілець поруч неї. — Що, наглядаєш за приготуваннями?

Тут було її місце: адже батько не любив, коли донька залишалася наодинці — його це тривожило.

— А я тобі дещо приніс, — сказав Геларан, розгортаючи суверток. — Купив для тебе подарунок у Нортґріпі, й крамар оце щойно доставив моє замовлення.

Там виявився шкіряний портфель.

Шаллан, повагавшись, узяла його в руки. Геларанова усмішка стала такою широкою, що замало не сяяла. В кімнаті, де той усміхався, супитися робилося складно. Поруч брата в неї майже виходило вдати… переконати себе, наче…

Вона впала у ступор.

— Ну ж бо, Шаллан, — підбадьорив Геларан і легенько штовхнув її ліктем.

Дівчинка розщібнула портфель. Всередині лежали стосик ватманів — цупких і недешевих — та набір вугільних олівців. Шаллан прикрила вуста захищеною рукою.

— Мені бракувало твоїх малюнків, — сказав брат. — Гадаю, з тебе могла б вийти чудова художниця. Тобі варто більше вправлятися.

Та провела пальцями правиці по паперу, а відтак узяла олівця й почала малювати. Як же давно вона цього не робила…

— Шаллан, мені треба, щоб ти отямилася, — тихенько сказав Геларан.

Дівчинка схилилася над малюнком, шкрябаючи олівцем по паперу.

— Шаллан?

Ані слова. Малює та й годі.

— Наступні кілька років я багато часу проводитиму у від’їзді, — мовив Геларан. — І хочу, щоб ти наглядала за рештою. Балат непокоїть мене. Я подарував йому нове цуценя сокирогончої, а він… повівся з ним нелагідно. Шаллан, ти маєш бути сильною — заради них.

Із появою Геларана покоївки принишкли. За ближнім вікном звивалися донизу апатичні ліани. Олівець дівчинки так само рухався аркушем — неначе то не вона малювала, а зображення саме проступало на ватмані, просякаючи вуглем його шерхлість — неначе кров.

Геларан зітхнув і підвівся. Аж раптом побачив, що саме малювала сестра — тіла, які лежать долілиць на підлозі з…

Брат вихопив у неї аркуша й зім’яв його. Шаллан, перелякавшись, відсахнулася. Пальці, які стискали олівця, затремтіли…

— Малюй рослини, — мовив Геларан, — і тварин — безпечні сюжети. Шаллан, не зациклюйся на тому, що трапилося.

Щоками дівчинки покотилися сльози.

— Наразі ми не можемо помститися, — тихенько пояснив брат. — Балатові не до снаги очолити Дім, а я маю їхати. Проте чекати залишилося недовго.

Двері розчахнулися. Батько Шаллан і Геларана був здорованем, який — демонстративно нехтуючи модою — носив бороду. Його веденське вбрання також суперечило новітнім фасонам. На ньому були певна подоба шовкової спідниці — так звана «улата» — й неширока сорочка, а поверх неї — мантія. Дідівських норкових горжеток він не надягав, але в усьому решта мав украй консервативний вигляд.

Справжній велет, він був вищий за Геларана й за будь-кого іншого в усьому маєтку. За ним увійшли ще троє паршменів, несучи на кухню клунки з провізією. Шкіру кожного вкривали мармурові розводи: у двох червоні на чорному, а в одного — червоні на білому. Батько любив паршменів — адже ті не огризалися.

— Геларане, у стайні кажуть, наче ти звелів приготувати один із моїх екіпажів! — заревів глава сімейства. — Я не потерплю, щоб ти знову кудись повіявся!

— На світі є важливіші речі, ніж ти і твої вбивства, — парирував Геларан.

— Не смій так розмовляти зі мною, — відказав старий, проходячи наперед і тицяючи пальцем у сина. — Я твій батько.

Покоївки повідскакували осторонь, побоюючись опинитися в господаря на шляху. Притиснувши портфеля до грудей, Шаллан старалася зостатися непоміченою.

— Ти вбивця, — спокійно відказав Геларан.

Батько застиг на місці, і його заросле бородою обличчя побагровіло. Але відтак старий рушив далі.

— Та як ти смієш! Думаєш, я не кину тебе до в’язниці? Гадаєш, якщо ти мій спадкоємець, то я…

В Геларановій руці щось з’явилося — смуга імли, яка згустилася в сріблясту сталь. То був клинок, який мав футів шість завдовжки, — загнутий і широкий. Його ненагострена крайка утворювала зубці у формі омахів полум’я чи, може, бриж на воді. В головку ефеса було вставлено самоцвіт, і коли світло відбивалося від металу, ті гребені, здавалося, рухалися.

Геларан став Сколкозбройним. Прародителю бур! Як? Коли?

Батько змовк і приріс до землі, а син зіскочив із низенького помосту й наставив на старого меча, торкнувши вістрям грудей.

Глава сімейства підняв руки вгору.

— Ти — незмивна ганьба цього Дому, — сказав Геларан. — І я мав би проткнути тобі грудину. Такий учинок був би виявом милосердя.

— Геларане… — Гнів, здавалося, відлинув від батька, наче барва з обличчя, яке враз побіліло — в ньому не було ні кровинки. — Тобі лише здається, наче ти все знаєш. Твоя мати…

— Я не слухатиму твоєї брехні, — урвав його син, крутнувши зап’ястком, від чого клинок провернувся, так само впираючись вістрям батькові в груди. — Раз — і по всьому.

— Ні, — шепнула Шаллан.

Геларан схилив голову набік, а відтак повернувся, не прибравши меча.

— Прошу, не треба, — промовила дівчинка.

— То ти заговорила? — кинув її брат. — Щоб захистити його?

Він засміявся, вибухнувши диким, гавкотливим реготом, і відняв вістря від грудей старого.

Так само блідий із лиця, батько осів на стілець біля столу.

— Та як же це? Сколкозброєць? Звідки? — Аж раптом він підвів очі на сина. — Ну ні — тут інша річ. Від твоїх нових друзів? І вони довірили тобі таке багатство?

— Перед нами стоїть важливе завдання, — відповів Геларан. Він обернувся, підійшов до Шаллан і, ласкаво поклавши руку їй на плече, тихенько додав: — Тобі, сестричко, я одного дня про нього розповім. Як добре, що я знову чую твій голос перш ніж поїхати.

— Не їдь, — прошепотіла та.

Відчуття було таке, неначе в неї в роті марля: відколи вона востаннє сказала хоч слово, спливли місяці.

— Я мушу. Але доки мене не буде, намалюй мені, будь ласка, кілька малюнків — дивовижних істот і яскравих днів. Зможеш?

Дівчинка кивнула.

— Прощавай, батьку, — сказав Геларан, обернувшись і виходячи із зали. — Доки мене не буде, спробуй не зруйнувати тут усього дощенту — бо я час від часу повертатимуся з перевірками, — долинув його голос уже з коридору.

Ясновельможний Давар, заревівши, підвівся. Кілька служниць, які ще залишалися в їдальні, повискакували крізь бічні двері в сади. Шаллан нажахано втислася в крісло, а батько схопив стільця, на якому щойно сидів, і розніс його на друзки об стіну. А далі перевернув невеличкого обіднього столика й, хапаючи по одному стільці, трощив їх об підлогу каскадом лютих ударів.

Засапавшись, старий звернув на неї очі.

Від їхнього нелюдського, зшаленілого виразу Шаллан розревілася. А ті, сфокусувавшись на ній, ожили. Зронивши поламаного стільця, батько відвернувся від доньки — неначе йому стало соромно — і вискочив із кімнати.