Слова Променистого ордену

40. Палона

Залишаючи королівський палац і вирушаючи до свого військового табору, Себаріал узяв Шаллан до себе в екіпаж. Фрактал на складках її спідниці раз по раз починав неголосно вібрувати, й дівчині довелося цитьнути на нього.

Великий князь сидів навпроти супутниці й, відкинувши голову на стінку з м’якою оббивкою, тихенько похропував під гримотіння карети. Дорогу в цьому місці очистили від скелебруньок і розмітили по центру каменем-плитняком, відділивши ліву смугу від правої.

Про дезертирів дівчина подбала, і ті мали наздогнати її пізніше. В Шаллан з’явилися і помешкання, і прибуток. За напруженими зборами — а потім залишившись без Навані — Дім Холін не зажадав від Шаллан повернути Яснині речі. Вона ще мала підійти до королеви-вдови, щоб попросити допомоги з дослідженням, але поки що день, власне, був цілком удалий.

Тепер дівчині треба було тільки врятувати світ.

Себаріал фиркнув і, здригнувшись, прокинувся з короткого сну і зручніше всівся на сидінні, потираючи щоку.

— А ти змінилася.

— Перепрошую?

— Маєш молодший вигляд. Там я гадав, що тобі років двадцять чи, може, двадцять п’ять, а тепер бачу, що ніяк не більше чотирнадцяти.

— Мені сімнадцять, — сухо відказала Шаллан.

— Яка різниця? — Себаріал хмикнув. — Я ладен заприсягтися, що раніше твоя сукня була яскравіша, а риси обличчя — різкіші, вродливіші… Річ, певне, в освітленні.

— Ви завжди маєте звичку ображати зовнішність юних панянок? — спитала вона. — Чи тільки після того, як пускали перед ними слину?

Той широко всміхнувся.

— Ти вочевидь не маєш досвіду придворної. Мені це до вподоби. Але будь обережна: варто образити не тих людей — і відплата може не забаритися.

Крізь вікно карети Шаллан бачила, що вони нарешті під’їздили до військового табору, над яким майоріло знамено Себаріала з ґліфами «себес» і «лайал», стилізованими під золоту небесну мурену на чорному полі.

Солдати на воротах відсалютували їм, і Себаріал звелів одному з них провести людей Шаллан — коли ті з’являться — до князівської резиденції. Екіпаж рушив далі, й господар, відкинувшись на сидінні, придивлявся до дівчини, немовби чогось очікуючи.

Шаллан ніяк не могла зрозуміти чого ж: мабуть, неправильно зчитувала реакції цього чоловіка. Вона зосередила увагу на тому, що за вікном, і незабаром збагнула: від військового табору тут була тільки назва. Вулиці пролягали пряміше, ніж у місті, яке виросло природним чином, але цивільних було видно куди більше, ніж солдатів.

Карета проминала таверни, стихійні базари, крамниці й високі будинки, здатні вмістити аж ніяк не менше дюжини родин. На багатьох вулицях юрмилися люди. Життя тут було не таке розмаїте й насичене, як у Харбранті, проте дерев’яні або кам’яні будівлі зводили міцними та впритул одну до одної, що робило обидві стійкішими.

— В них заокруглені дахи, — зауважила дівчина.

— За словами моїх інженерів, так вони ліпше протидіють вітрам, — гордо сказав Себаріал. — Як і будівлі з округлими кутами та стінами.

— А скільки людей!

— І то майже всі — постійні мешканці. У моєму таборі найбільша армія кравців, ремісників та кухарів. Я заснував уже дванадцять мануфактур — текстильну, взуттєву, гончарну й кілька млинів. А ще на мене працюють склодуви.

Шаллан обернулася до ясновельможного. Ця гордість у його голосі аж ніяк не пасувала до характеристики, яку дала йому Ясна. Хоча, звісно, більшість її нотаток і вражень про великих князів були давніми, бо на Розколоті рівнини принцеса приїздила нечасто.

— Я чула, наче ваша армія чи не найменш успішна у війні проти паршенді, — зауважила дівчина.

Себаріалові очиці заблищали.

— Полюючи на яхонтосерця, решта женуться за швидкими прибутками — але на що усі вони їх витрачатимуть? Мої текстильні мануфактури незабаром виготовлятимуть однострої, які коштуватимуть набагато дешевше, ніж привізні, а мої селяни постачатимуть куди різноманітнішу їжу, ніж та, якою забезпечують Душезаклиначі. Я тут вирощую і лавіс, і телью — уже не кажучи про мої свиноферми.

— А ви лукавець — справжній в’юн, — зронила Шаллан. — Доки решта воювали, ви розбудовували господарство.

— Мені доводилося бути обережним, — зізнався той, нахилившись до дівчини. — Я не хотів, щоб решта одразу помітили, чим я зайнятий.

— Розумно. Але навіщо розповідати мені? — спитала вона.

— Бо долучившись до штату моїх писарок, ти все одно це побачиш. Та й до секретності тепер байдуже. Мануфактури вже запрацювали, і моє військо заледве робить одну вилазку на місяць. За ухиляння від боїв мені доводиться платити штрафи — Далінар-бо вимушений посилати на плато когось іншого — але воно того варте. Хай там як, а розумніші князі вже змикитили, що я затіяв. Але решта гадають, наче я всього-на-всього лінивий недоумок.

— То ви не лінивий недоумок?

— Та годі тобі! Ще й який! — вигукнув той. — Воювати надто важко. А до того ж солдатів убивають, і я змушений виплачувати гроші їхнім сім’ям. Усе це — суцільне безглуздя. — Князь визирнув у вікно. — Я розчовпав що до чого ще три роки тому. Сюди з’їжджалися геть усі, але ніхто не думав, наче ми тут назавжди. Хоча цінність яхонтосердець — запорука того, що Алеткар ніколи звідси не відступить.

І Себаріал усміхнувся.

Карета зрештою зупинилася перед скромним особняком у поміщицькому стилі, який оточували вищі дохідні будинки. Прилеглий до маєтку парк уміщував декоративну сланцекірку, під’їзну доріжку, вимощену плитами, та навіть кілька дерев. Нехай і невеликий, особняк мав вишуканий класичний дизайн, а колони вздовж фасаду додавали йому величності. Що ж до шеренги вищих кам’яних будівель позад нього, то вона правила за ідеальний вітролам.

— Ми, певне, знайдемо для тебе кімнатку, — промовив Себаріал. — Мабуть, у підвалі. Таке враження, що тут довіку бракуватиме місця для всього належного причандалля. Три повні гарнітури меблів для їдальні. От іще! Неначе я коли-небудь прийматиму тут гостей.

— А ви невисокої думки про решту великих князів, чи не так? — зауважила Шаллан.

— Я їх ненавиджу, — сказав Себаріал. — Але намагаюся ненавидіти всіх однаково й, таким чином, не ризикую забути про когось із тих, хто особливо на це заслуговує. Гаразд — хай там як, а ми на місці. Навіть не сподівайся, що я допоможу тобі вийти з карети.

Шаллан не потребувала князівської допомоги — адже до неї поспішив лакей, який подав їй руку, щоб вона спустилася кам’яними східцями для пасажирів карет, прибудованими до під’їзної доріжки. А інший лакей допоміг Себаріалові, який лаявся, але від помічника не відмовився.

На сходах маєтку, взявши руки в боки, стояла невисока жіночка у вишуканій сукні — кучерява й темноволоса. Певне, уродженка північного Алеткару?

— А, — промовив Себаріал, піднімаючись із дівчиною до входу в будинок, — ось хто отруює моє існування. Будь ласка, спробуй не сміятися, допоки ми не розпрощаємося. Бо моє вразливе самолюбство літньої людини більше не може зносити глузів.

Шаллан кинула на нього спантеличений погляд.

А жінка на сходах заговорила:

— Турі, прошу, тільки не кажи, що ти її викрав!

«Ні, вона взагалі не алетійка, — подумала дівчина, прислухаючись. — У неї гердазійський акцент». На уродженку Гердазу вказували й нігті — кристалічні, наче скельна порода. Жінка була темноока, але розкішна сукня доводила, що вона не служниця.

Ну звісно. Коханка.

— Вона сама за мною ув’язалася, Палоно, — відповів Себаріал, піднімаючись сходами. — А я не зміг їй відрадити. Доведеться підготувати для неї кімнату абощо.

— І хто вона?

— Якась іноземка, — відказав великий князь. — Коли вона заявила, що хоче зі мною, старий Далінар здавався роздратованим, тож я не став заперечувати. — Себаріал позволікав. — Як тебе звати? — запитав він, обернувшись до Шаллан.

— Шаллан Давар, — сказала та, вклоняючись Палоні.

Темноока чи ні, а вона вочевидь була господинею в цьому будинку.

Гердазійка здійняла брову:

— А вона ввічлива, і це означає, що в нас їй, мабуть, не сподобається. Я, щиро кажучи, повірити не можу, що ти привів додому першу-ліпшу дівчину, тільки щоб дошкулити одному з великих князів!

— От іще! Такого підкаблучника, як ти з мене зробила, не знайти в усьому Алеткарі…

— Тут не Алеткар!

— …а ми з тобою — буря забирай! — ще навіть не побралися!

— Я не піду за тебе — навіть не проси, — сказала Палона й, схрестивши руки на грудях, окинула Шаллан оцінювальним поглядом. — Вона замолода для такого, як ти.

Себаріал широко всміхнувся.

— Я вже випробував цю тактику — на Рутарі. Вийшло чудово: він так плювався, аж можна було подумати, наче грянула буря.

Палона всміхнулася й махнула йому заходити.

— В кабінеті на тебе чекає пряне вино.

Князь неквапом рушив до дверей.

— А попоїсти?

— Ти вигнав кухаря. Забув?

— А, так. Але ти могла б скапарити сяку-таку страву.

— Могла б — як і ти.

— Теж мені жінка в домі! Жодної від тебе користі. Ти тільки й робиш, що тринькаєш мої гроші. Нагадай мені: чому я це терплю?

— Бо ти мене кохаєш.

— Не може бути, — заперечив Себаріал, спиняючись перед парадними дверима. — Я завеликий буркотун і скнара, щоб кохати. Гаразд, дай цій дівчині раду.

І князь зайшов досередини.

Палона поманила Шаллан ближче.

— Дитино, як усе було насправді?

— Він анітрохи не збрехав, — сказала дівчина, відчуваючи, як її заливає барва. — Хіба що трішки недоговорив. Я прибула сюди, щоб готуватися до шлюбу з Адоліном Холіном. Але подумала, що проживання в домі нареченого може накласти на мене завеликі обмеження. Тож почала шукати інших варіантів…

— Он як. То, виходить, Турі…

— Не називай мене так! — гукнули зсередини.

— …цей ідіот… зробив політично розважливий крок.

— Ну, я просто не залишила йому особливого вибору, — зізналася дівчина. — А ще публічно заявила, наче він обіцяв мені дуже щедру платню.

— Занадто щедру! — гукнули з будинку.

— Він що… стоїть там і підслуховує? — спитала Шаллан.

— Він майстер підкрадатися непомітно, — відказала Палона. — Гаразд, ходімо заселятися. Та не забудь сказати мені, яку саме платню тобі начебто обіцяли. А я подбаю, щоб так і було.

Кілька лакеїв вивантажили з карети скрині дівчини. Її солдати ще не прибули. Залишалося сподіватися, що в халепу вони не втрапили. Шаллан рушила за Палоною до будинку. Всередині той виявився не менш класичним, ніж зовні: багато мармуру й кришталю, визолочені статуї та широкі, просторі сходи, які вели на другий поверх, утворюючи балкон, звідки відкривався огляд на вестибюль. Підслуховував великий князь чи ні, але його було ніде не видно.

Господиня провела дівчину до покоїв у східному крилі особняка — суціль білих, багато вмебльованих, із кам’яними стінами та підлогами, чию жорсткість пом’якшували шовкові драпірування й товсті килими. Шаллан навряд чи заслуговувала на такий розкішний декор.

«Я, мабуть, неправильно сприймаю ситуацію, — подумала вона, доки Палона перевіряла, чи є в шафі рушники та білизна. — Адже я заручена з княжичем».

А все ж така пишнота нагадала їй про батька — про мережива, прикраси й шовки, якими той осипа́в її, спонукаючи доньку забути про… інші часи…

Шаллан закліпала очима, обертаючись до Палони, яка саме щось говорила.

— Прошу? — перепитала дівчина.

— Кажу, служниця — камеристка — в тебе є?

— Немає, — відказала Шаллан. — Але я маю п’ять рабів і вісімнадцять солдатів.

— І що, вони допомагатимуть тобі перевдягатися?

Дівчина спаленіла.

— Я про те, що їх би десь оселити, якщо це можливо.

— Можливо, — безтурботно відказала Палона. — Я, мабуть, навіть зможу знайти їм якесь продуктивне заняття. Платитимуть їм, гадаю, з твого заробітку — як і служниці, котрою я тебе забезпечу. Їжу в нас подають о другім дзвоні, опівдні та о десятім. Якщо закортить перекусити в інший час, звертайся на кухню. Не зважай, якщо тебе там вилають — хоча не знаю, чи вмовлю я кухаря повернутися й цього разу. У нас встановлено бурецистерну, тож зазвичай є проточна вода. Якщо захочеш прийняти ванну, то зваж, що хлопцям треба з годину, щоб нагріти її.

— Проточна вода? — зраділо перепитала Шаллан.

До Харбранта вона такого навіть не бачила.

— Я ж кажу: бурецистерна, — повторила Палона, тицьнувши пальцем угору. — Великобурі її щоразу наповнюють, а форма ємності відфільтровує крєм. Але назавтра після стихії не користуйся водогоном раніше другої половини дня, бо вода буде коричнева. А тобі, дивлюся, кортить спробувати.

— Вибачте, — промовила Шаллан. — У Я-Кеведі ми не мали таких зручностей.

— Ласкаво прошу до цивілізації. Дубця й пов’язку на стегна можеш залишити у придверника. Піду пошукаю тобі служницю.

І жіночка рушила до виходу.

— Палоно? — окликнула її Шаллан.

— Чого тобі, дитино?

— Дякую.

Жінка всміхнулася.

— Вітри свідки, що ти не перша приблуда, яку він приводить додому. Зрештою дехто з нас навіть залишається.

І Палона пішла.

Шаллан присіла на біле плюшеве ліжко і втонула в ньому майже по шию. Із чого його зробили? З повітря та мрій? Відчуття було просто розкішне.

Стукіт у двері вітальні — її особистої! — сповістив, що прибули лакеї зі скринями. А ще за мить вони зачинили за собою двері. Вперше за хтозна-скільки часу Шаллан не треба було боротися за виживання або непокоїтися, чи не прийде по її душу хтось із попутників.

І вона заснула.